«Богиня такмеду» Марія Назарова: мій пріоритет — поглиблені навчання медиків, бійців я уже навчила кілька тисяч

"Богиня такмеду" Марія Назарова: мій пріоритет - поглиблені навчання медиків, бійців я уже навчила кілька тисяч

На таких, як Марія Назарова, в світі тримається багато гарного й корисного. Ну, принаймні в світі української тактичної медицини – так точно. Адже близько 8 тисяч військових, навчених інструктором Назаровою, як правильно надавати першу домедичну допомогу в умовах бойових дій, – це, погодьтеся, не жарт.

При цьому сама Марія жартує багато – часом у жанрі медичного чорного гумору. З нею взагалі приємно спілкуватися: жодного пафосу, жодної пози, максимум націленості на результат. І навіть власні good looks вона використовує на користь справі. «Богиня такмеду» — як пишуть про неї у соціальних мережах, розповіла виданню «Цензор.НЕТ» про тактичну медицину у ЗСУ.

Марія Назарова: Що робити, якщо хочеш бути воєнним медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме, що і решта бійців. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи нові навички 01

— Багато хто досі не в курсі: що таке тактична медицина? І в чому полягає суть твоєї роботи як інструктора тактичної медицини?

— Тактична медицина дуже відрізняється від цивільної. Це – напрямок домедичної допомоги (або медичної, є різні рівні ТМ), яка надається в тактичних умовах. Тобто йдеться саме про військове середовище.

Відмінність тактичної медицини від цивільної (у частині домедичної допомоги) я для себе сформулювала так: у цивільній домедичній медицині ми завжди стараємося якомога менше зробити, щоб не нашкодити. В тактичній медицині ми як невідворотний факт приймаємо те, що ми, можливо, нашкодимо постраждалому.

— Тобто свідомо ризикуєте.

— Так. Але ми стоїмо перед вибором: або ми, можливо, трішки йому нашкодимо – але загалом врятуємо; або він гарантовано помре, тому що ми не заберемо його з поля бою або не зупинимо йому життєво загрозливу кровотечу.

— Тобто в тактичній медицині медик не має часу і можливості, аби увімкнути в собі доктора Хауса і аналізувати, вовчанка це або якась інша хвороба? Ти обрав один напрямок – і валиш по ньому.

— Да. І тут дуже важливо донести важливість однакового підходу у всій армії. Всі мають однаково розуміти ці правила: бачиш найменші ознаки крові – накладай турнікет. Цілком можливо, потім виясниться, що тобі здалось; що то взагалі була соляра на формі; що там некритична кровотеча. Але мінімальна ймовірність того, що людина помре від кровотечі, має бути ліквідована. Це базується на даних про військові операції. Як, зрештою, і вся тактична медицина.

— Ти щойно повернулася з Харкова, де проводила черговий інструктаж. Які враження? Чи контингент, з яким доводилось працювати, був на висоті поставленої мети?

— «Контингент», «поставленої цілі»…Я відчуваю себе так, ніби відповідаю на шикуванні (сміється – Є.К.).

— Ну, добре, не глузуй. Переформулюю: чи ти відчувала, що, опинившись на фронті, ці хлопці і дівчата виконають свою роботу?

— Да. Але це більшою мірою залежить від мене і командування, яке організує будь-які навчання. Я зараз займаюся майже виключно навчанням медиків. Їх би я поділила на 3 категорії: перша — коли всі нові, і вчити їх треба абсолютно з нуля. Друга – ті підрозділи, де медики вже є на посадах і вже повоювали. І виклик для інструктора – дати їм щось нове. І дуже круто, що в більшості випадків у них на це є запит після того, як у них вже були поранені і вони з ними щось робили.

Марія Назарова: Що робити, якщо хочеш бути воєнним медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме, що і решта бійців. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи нові навички 02

— Навіть боюся уявити, хто ж тоді входить до третьої категорії. Вони мабуть одразу говорять інструктору: «Облиште, моя мила, я знаю все…».

— (Посміхається) І третя категорія – це як раз «Я знаю все». Але здебільшого це люди, які б сказали так у будь-якому випадку. Тобто це може бути людина, яка 30 років тому закінчила училище, ніколи не працювала по спеціальності, але каже: «Да всьо знаю, да шо ви мені тут розповідаєте…».

Мені найцікавіше працювати з тими, хто вже має попередню підготовку. Це для інструктора завжди виклик, тому що ти нашаровуєш свої знання на якісь попередні. Бо тобі можуть сказати: «А мене вчили не так!». Або: «Я це вже знаю».

— А новобранці, які на війні ще не були, — чи уявляють вони, з чим їм доведеться мати справу? Бо я зараз спілкуюся з військовими на передовій, включно з пораненими у шпиталях – і зараз, у другій фазі цієї війни, багато розповідей нагадують фільм «Врятувати рядового Райана».

— Ні, новобранці нічого такого не уявляють. У своєму ставленні до них я коливаюсь між двома підходами. Перший – це: (округлює очі): «Як круто, що ви прийшли захищати Батьківщину! Зараз ми з вами навчимося! Я вами пишаюся! А ви ким були у цивільному житті? А давайте оцей skill з вашого цивільного життя застосуємо ось де…».

І загалом саме цим підходом я намагаюсь оперувати. Але одночасно в мені сидить старий дід, який з 2014 року задається питанням: а якого хєра ви за 8 років у воюючій країні взагалі не стикалися ні з чим військовим? Тобто інколи в мене просто рве дах від того, що переді мною стоять люди призовного віку, які могли раніше стикатися зі зброєю і військовою підготовкою у школі, в університеті, хоч десь! І от вони стоять переді мною – всі такі красиві, їх уже вділи, дружини і волонтери їм насипали класних шмоток – але вони тримають автомат, як палку. І ми починаємо заняття з того, що я кажу: «Будь ласка, давайте всі зараз поставимо зброю на запобіжник і перестанемо цілитися туди, куди не хочемо стріляти».

І от цієї повної відсутності підготовленості в мене часто горить жопа. Бо бути військовим – це професія. І просто «Хочу на війну» — не працює, ти маєш до цього йти. Але коли ти прийшов голий-босий-простоволосий і ніхєра не вмієш, і зараз купа людей має витратити купу зусиль на твоє навчання – постає питання: чому раніше був відсутній жоден інтерес до будь-яких військових навичок, а зараз ти такий: «ну, всьо, я на войну єду умірать»?

Це мене дуже курвить. Я нещодавно сформулювала (з серії «сама пошутіла – сама посмєялась): я навчилася стріляти – в тому числі і для того, щоб застосувати це вміння на практиці – ще до того, як лишилась дєвствєнності. А тут переді мною стоять 40-річні чуваки – і такі: ну. Научітє нас…Хлопці, а де ви були 8 лєт, пока ми бамбілі Данбас?

Марія Назарова: Що робити, якщо хочеш бути воєнним медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме, що і решта бійців. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи нові навички 03

Знаєш, у мене було велике навчання в Дніпрі. І був вільний день. А я дуже не люблю вільні дні, бо це дні, коли ти починаєш думати про якісь речі, які тебе турбують. А я зараз намагаюсь максимально приглушить будь-які «стрємлєнія к високому» і максимально за#бать себе роботой; загнати себе, щоб не було часу підняти голову.

І я така: «Бляха, вільний день, треба срочно щось робити». І тут мені кажуть: «Можете зробити в Дніпрі базове навчання? Для бійців, не для медиків?»

А мій пріоритет — поглиблені навчання медиків, бійців я уже навчила кілька тисяч, іноді набридає одне й те саме повторювати. Але я кажу собі: та ні, треба по-любому якось зайняти день. Корочє, беру якихось новобранців, прямо «з нуля». Прийшли, ніхєра не знають – але вже прям готові «умірать і убівать».

Позаймалися, сидимо-курим – і тут якийсь чувак каже: «Да я ету русню…да єслі б ви знали, що я з нєй буду дєлать…от єслі я єво поймаю, я ж єво живим нє оставлю…єслі он будєт у мєня живим, то он будєт очєнь долго умірать…». І далі він починає описувати способи, якими буде завдавати шкоди русні.

А я сиджу, намагаюся ніяк не реагувати – але розумію, що такі розмови – вони тому, що чувак ніколи на краплиночку не був близький до того, щоб вбити людину. Тобто йому видали зброю, чогось навчили; він постріляв по папірцях у тирі – але він реально ніколи не був близьким до того, аби стріляти по живих людях.

— Замість цього він озвучує свої вологі мрії…

— Він озвучує якісь свої вологі мрії. І от я вважаю, що цьому чуваку взагалі не можна воювати. Бо…ну, так, справді існують люди з маніакальними нахилами; більше того – їм навіть можна знайти застосунок. Але в реальності його тепер треба так за#бати тією стрільбою і тими тактичними штуками, що у нього це взагалі не проскакувало. Бо оці вологі мрії про те, що «я буду вбивати русню»…хочеться спитати: а з собою ти що будеш робити, коли опинишся в бойовій ситуації?

— Скажи, наскільки часто ти чуєш про ситуації, коли медик мав би відправити пораненого в тил, але він замість цього каже: «нічого, його стан дозволяє залишитися»?

— Да, зараз є такі випадки. Є зовсім екстремальні винятки – як на «Азовсталі», де люди, будучи у вкрай важкому стані, з ампутаціями, не мають можливості вийти. Але я маю надію, що таких ситуацій, як на «Азовсталі», у нас більше не буде.

Ще є випадки, коли просто немає можливості кудись відправити людину. Бо це означає, що комусь треба її везти, а це, своєю чергою, означає мінус кілька вогневих одиниць.

Але найбільше таких ситуацій – серед контузій і легких черепно-мозкових травм. Вони є практично в усіх, хто перебуває там, де чутно вибухи (якщо так можна сказати). Коли всі оглохли, і люди перекрикуються, бо не чують один одного – але про них часто кажуть: ето не счітаєтся. Так було завжди – але зараз цього реально багато. Це ті випадки, коли я справді зайобую командирів: приїжджаю – і бачу, що боєць погано спить, нічого не чує, в нього постійно болить голова, може бути якась дезорієнтація, він каже, що його постійно нудить: мабуть, щось не те з’їв…Я це все зліплюю докупи – і кажу: пацан, тобі треба полежать. Це абсолютно доказова медицина, можу показати протокол: перше, що треба зробити у випадку контузії – забрати людину від візуальних і звукових подражнювачів. Йому треба поспать, полежать, без телефонів, без нічого.

— Складне питання: коли можливості для евакуювання обмежені чи взагалі мінімальні – є ж така класифікація, кого брати, а кого – ні?

— Так, безперечно, є медичне сортування. І це не те що, кого брати, а кого – ні; це – про порядок того, кого ми забираємо першим, а кому доведеться почекати. Мені дуже важливо переконати кожного: додому повернуться всі – але ми робимо все ТІЛЬКИ за протоколом. Бо якщо ми спробуємо забрати всіх одразу, ми не заберемо нікого. І положимо весь підрозділ. На жаль, досі є місця, де лежать загиблі, яких ми зараз не можемо забрати. Ми їх заберемо – однозначно. Але не зараз – бо покладемо більше людей. І тут дуже важливо перейти з площини «Давайте поговоримо про моральний вибір» або «Давайте сплануємо якусь суперсекретну операцію» у площину «Давайте робити, як пише книжка». І воно спрацює – принаймні тим, що ми не покладемо більше людей.

— Зараз ви з колегами готуєте стрільців –санітарів. В чому специфіка знань і навичок санітарів саме по цій, мабуть, найбільшій в ЗСУ, категорії бійців? На що звертаєте окрему увагу?

— Ми навчаємо стрільців-санітарів і бойових медиків. Стрілець-санітар – один на відділення, тобто один на 10 людей. Він має незначно більшу підготовку за звичайного бійця. Але надання допомоги є ще й його посадовим обов’язком. Тобто якщо для інших тактична медицина – це, передусім, самодопомога, то стрілець-санітар – повинен також думати про надання допомоги пораненим.

— Тобто він веде бій до того моменту, коли у його навичках медика є потреба.

— Да. При цьому нам важливо переконати їх (а їм – свій підрозділ), що вони насамперед – стрільці. Просто у нього – більше розширена «укладка». Бо вони одразу починають оце все: я — лікар без кордонів…

І не має бути так, що когось поранено – і він кричить: «Ме-дииик!». І лежить, і чекає медика. Ні, так це не працює. Маєш робити самодопомогу.

— Це ти розповіла про бійців-санітарів. А як щодо бойових медиків?

— Бойові медики взводів – тут вже має бути рівень підготовки. Ми їх раніше готували 3,5 місяця. І у нас абсолютно крутий американський стандарт. От мене вчили американці – і після цього ми зробили українську програму для навчання бойових медиків. От бойовий медик, підготовлений за цією програмою – це прямо фахівець. Він вміє застосовувати і тактичну медицину дуже високого рівня, і вести прийом пацієнтів. Тому що більшість роботи бойового медика (і більшість довіри, яка вибудовується до нього в підрозділі) – це не хірургічні порятунки, а голова, жопа, погано сплю, діарея і т.ін. І це теж дуже важливо. Бо є люди, які приходять, думаючи, що тут усе буде тільки про накладання турнікетів і фонтани крові.

До речі, от історія з реального життя. Їду на кордон Миколаївської і Херсонської областей. Думаю: там же ж #башать! Ну, і набрала собі хірургічних наборів. Все що хочеш, і все таке красиве, у мене рюкзак — з ним можна людину воскресити з мертвих! (Сміється). Думаю: зара щось й#бне поруч – а я така: тищ-тищ-тищ (імітує мегаактивне надання допомоги. – Є.К.). Це такі мої очікування. А яка реальність? Приїжджаю – а в штабі до мене підходить связістка і каже: «Доктор, я з’їздила в місто, кольнула губи, так пече, можете подивитися?». (Дзвінко регоче. – Є.К). І я така думаю собі: «Ми ах#єнно перемагаємо, якщо на кордоні Миколаївської і Херсонської областей у тебе є можливість з’їздити в місто і кольнути губи…».

— Клас! Історія, яка заряджає оптимізмом…До речі, про програму підготовки бойових медиків. Ти ж її і допомагала робити, цю українську програму на основі американської?

— Так, я є співавтор цієї програми підготовки.

— У твоїй справі правила писані кров’ю у прямому сенсі цього слова. Ви якось узагальнюєте цей досвід з фронту? Чи збирається, наприклад, цей досвід у поранених по шпиталях? Чи все вже давно вивчено?

— (Зітхає) У нас в принципі немає звички аналізувати попередній досвід. Все це хіба що зводиться до «А от я бачив у 2015 році…», «А от мій друг воював і розповідав…».

Марія Назарова: Що робити, якщо хочеш бути воєнним медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме, що і решта бійців. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи нові навички 04

Знаєш, я думаю, було б круто, якби кожному медику давали штатну технічну можливість знімати всі випадки надання допомоги.

— Не знаєш, а у американців є структури, які б збирали подібний досвід?

— Не знаю, наскільки в них це є регламентоване, але в мене є купа відосиків від американських медиків про те, як вони надавали допомогу. І з іншого боку, у мене була купа пацієнтів, яких я не зафільмувала, бо тримати телефон незручно, а «прошки» немає. І мені так шкода, що я не можу передати свій досвід в тому числі візуально.

— Йдемо далі. Поставлю тобі питання з практичної площини, відповідь на яке потрібна тим людям, які почитають, які хочуть іти в військові медики…

— (Стомлено-роздратовано) Бляха, чому вони хочуть саме туди?

— Ну, от хоче людина стати тактичним медиком, але поки не має жодних навичок…

— Я просто поясню, чому у мене так горить жопа відносно цієї теми. Тому що я не можу зрозуміти недбалості людей по відношенню до медицини. Вона теж іде корнями у недовіру до офіційної медицини — типу, «мы никогда не лечились, как наш терапевт говорит, бо он дурачок, мы знаем все сами из газеты, народные рецепты» – вот ето всьо. І це та причина, чому дуже багато людей вважають, що порог входа у медицину на рівні дна. Що можна робити турнікет з гівна і палок, друкувати турнікети на 3D-принтері. Ніхто ж не друкує на 3D-принтері тепловізор? Або навіть планку Пікатіні…Хоча планку Пікатіні можна надрукувати на 3D-принтері – це дуже проста штука. Але нікому ж не приходить в голову це зробити… А турнікети — друкують. І так само купа людей приходить… Я часто питаю людей, які взагалі без жодного бекграунду — і при цьому він вже на посаді, бо, на жаль, штатку треба заповнити і ставлять кого попало. Я кажу: что вас сюда привело? – А я крови не боюсь… Блін, але це настільки маленька частина того, щоб бути медиком! Так от, для таких людей у мене є погані новини: на війні кров побачать всі, не тільки медики! Коли ти воюєш, ти по-любому кров! Боїшся ти її чи ні – ну, х*й його знає…

А ще бувають люди, яких поставили на посади медиків. А потім ми проводимо поглиблене навчання — і от він каже: «Я не буду в вену ставить, я крови боюсь». Я кажу: «Так а що ти робиш на посаді?» – «Я мобілізований».

— Курва мати. Я б не хотів бути бійцем у підрозділі, де є такий тактичний медик…

— Я би теж… Оце ситуація, коли ми все кидаємо, я беру людину за руку, веду до командира і кажу: переводьте. Командир каже: але ж ви знаєте, як це все, звільнити людину з ЗСУ взагалі неможливо. Перевести з посади на посаду – там одразу починається величезні проблеми. Тому є люди, які начебто примусово виявилися медиками, а є люди, які свідомо йдуть: я буду медиком, я буду спасать жизни. – Почему? – Потому что я не боюсь крови, потому что я посмотрел «Black hawk down».

— Тоді питання від супротивного. Без яких людських та професійних якостей у військові медики краще не лізти?

— Поняття не маю. Все можна здобути. Один з найкращих медиків, якого я знаю — це колишній мєхвод; він став ох**рєнним медиком.

Хоча взагалі-то у мене є відповідь на запитання, що треба робити. Насамперед треба стати органічно частиною підрозділу і бути рівним в усьому зі своїми бійцями в плані тактичної і військової підготовки. Тому що найбільша перша помилка — це «Я буду медиком, чтобы не воевать, чтобы не стрелять, чтобы не таскать короб от пулемета». Бо є реально люди, які думають, що медик має якісь суперпривілеї.

— А він насправді не має?

— (Посміхається) Має, люблю за це. Але треба вміти все те саме і спочатку стати таким самим класним бійцем. Тому що інакше на цього медика не можна буде розраховувати. Бо якщо він не вміє так само стріляти, рухатися, спілкуватися по радійкє, копати, розгледіти, куди не зачепити розтяжку – це буде на фахівець.

А ще — треба почати здобувати медичну підготовку. І, можливо, починати якраз з таких штук, як домедична допомога — щоб мінімально нашкодити. Тому що краще наростити собі якісь круті навички, ніж одразу думати, що я буду робити конікотомію. Всі чомусь хочуть робити конікотомію – надріз на горлі. А от я один раз в житті робила конікотомію реально. І я би настільки не хотіла це повторювати. Це останнє, що я зроблю.

Коротше, що робити, якщо ти хочеш стати медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи якісь нові навички. Не нашкодити – прекрасний приклад. Він працює. І, можливо, варто не стидатися сказати бійцю: ось це, це і це я робити не буду. Це і це почекає до евакуації. Щоб одразу не виставляти якісь очікування, що медик вашого підрозділу вас на вашому вопі прооперує, апендицит виріже і все таке.

— Ти інструктор тактичної медицини. Які забобони, стереотипи і просто фобії тобі як інструктору доводиться долати? Один з напрямків, вочевидь, те, що ти – дівчина, а вчити доводиться переважно хлопців. І починається: «А чи багато є такого: чому ви мене можете навчити? Таке собі бичество…».

— Бичество? Ні… А щодо питання про дівчину. Я з 14-го року викладаю. Тоді я була, як можна здогадатися, ще молодша. І я вибудувала міф, що у мене є дуже могутній чоловік, полковник СБУ або чого завгодно (я час від часу змінювала легенду). Приїжджала — і комусь потай розказувала це. І, звичайно, воно там швиденько розходилося. І до мене ніхто не приставав. Всі знали, що у мене якийсь супермогутній чоловік, і боялися приставати. Залицялись, звичайно, — але боялися.

Марія Назарова: Що робити, якщо хочеш бути воєнним медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме, що і решта бійців. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи нові навички 05

— А як зараз?

— Зараз я взагалі цим не користуюся. Але якось воно вже нормально іде. Випромінюю якусь ауру, мабуть, що я можу чогось навчити. Стикаюсь з тим, що «чого ви можете навчити» — це здебільшого саме ті, що » та в мене 40 год досвіду!», оце все. При тому, що одні з найкрутіших слухачів і курсантів – це люди, які, цілком можливо, знають більше за мене. Або реально призвали якогось, лікаря-хірурга, а я його навчаю… А я не хірург. І він знає набагато більше. Але він настільки вдячний слухач… Йому так цікаво! І він все розпитує. Це є. Тому «чого ви можете навчити» — це якраз здебільшого бичество.

— Тому що справжні профі дуже люблять вчитися.

— Да. Я сама так хочу повчитися – це капець просто. Так хочу кудись поїхати повчитися.

— І найголовніше. Профі ще дуже часто тактовні; вони не будуть казати: та шо ви тут ляпаєте! Він підійде і скаже: ось у мене був досвід…

— Да. Дискусії бувають. Це дуже круто. Я це суперціную. Стереотипи або забобони — і все решта.

— А про що бувають найзапекліші дискусії?

Найбільше – це з приводу джгутів. Чи треба їх попускати щоп’ятнадцять хвилин ,чи кожні 2 години, чи після 2 години його треба зняти, бо відріжуть ногу…

— Не зрозумів. Що мається на увазі?

— Є люди, які думають, що накладений джгут треба час від часу попускати, щоб трохи крові пішло. Я це пояснюю на прикладі сантехніки: коли прорвало трубу і ти перекрив стояк. Так от, накладання турнікету – це перекрити стояк. Повністю припиняється кровопостачання в цю кінцівку.

— Там, наскільки я пам’ятвю, важливо записати, коли джгут було накладено. Тоді оці фобії зникають.

— Ні, не зникають. Можливі ситуації, що він буде накладений на період більше 2 годин чи більше 10 годин. Найдовший відомий час накладання турнікету — 16 годин. Є дуже детально розписаний випадок. І знаєш, я його розказую, пояснюю, що буде відбуватися, і що медик може замінити джгут. А боєць…ну, не може у це повірити – і все. Я просто найчастіше бачу наскрізь, коли людина послухала відповідь — а про себе така: типу, да, але я все одно попущу джгут…

— Ще які є воєнні забобони, з якими тобі доводилося мати справу?

— Найбільше чомусь улюблене про попісяти на рану або попісяти на кишки.

— Що?!

— Є у нас завжди така тема як евентрація, коли є поранення живота і трохи видно кишки.

— То що тоді? «Брате, попісяй мені на кишки»?

— Саме так (сміється). Я навіть сценарій придумала для короткометражки.

— Трагікомедії?

— Так. Що треба зробити у такому випадку? Взагалі-то їх треба змочити і гріти. Тому що все, що висохне, потім доведеться різати. А якщо не гріти, то у нього буде загальне переохолодження дуже серйозне.

І я кажу, як треба. Треба взяти фізрочин, зігріти, змочити стерильну серветку теплим фізрочином, покласти її на кишки і примотати. Я все це розказую — і всі одразу: так у нас же не буде теплого фізрозчину, ми же на війні! (Хоча фізрозчин у медика може бути з собою, його не проблема погріти під мишкою і використати). У нас немає фізрочину, можна попісяти на рану, на кишки?

— Боже, яка дискусія!

— Я завжди пояснюю: ні, не можна пописати, краще зробити так і так. Але теж бачу, що є люди, які про себе думають: ну я же для побратима зроблю все одно. Я ж розумію, що інструктор це натрусила — але це ж треба буде моєму побратимові!

— Ти обіцяла розповісти про свій сценарій.

— Так от, короткометражка. Людина собі придумала, що вона попісяє. У побратима сталися кишки назовні. А чувак не хоче пісяти. І він знаходить собі пляшку теплого фізрочину і вирішує його випити, щоб точно попісяти. Я би таку дурню зняла.

Марія Назарова: Що робити, якщо хочеш бути воєнним медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме, що і решта бійців. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи нові навички 06

— А в тебе класні навички сценариста фільму в жанрі «чорного гумору».

— У мене зібрано людських стереотипів дох#я. Всього того, що люди будуть робити. Здебільшого це про героїзм: що я попри все — все одно йому ножем зроблю надріз на горлі — і попісяю на рану, і джгут попущу, і все, як має бути. З цим треба постійно працювати.

Але здебільшого я спокійна, тому що більшість людей, які це кажуть, — це якраз з когорти «я буду мучити русаків» — вони цього ніколи не зроблять. У них є ці вологі мрії — але вони цього ніколи не зроблять. І за можливості треба не звертати на них надто багато уваги.

— Скажи, а чи правда, що військові аптечки і обладнання у росіян набагато гірші за наші?

— Звичайно! І вони це теж розуміють. Є якийсь російський військовий блогер, він зняв відос, де він прямо кричить у камеру: вы видели, какая аптечка у ВСУ? Вы понимаете, как мы сосем по медицине?

Марія Назарова: Що робити, якщо хочеш бути воєнним медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме, що і решта бійців. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи нові навички 07

І я думаю, бляха, а що ж з ними буде через якийсь час, коли вони допетрять, що можна якось покраще… Найбільше мене радує, що у них в аптечках, трофейних, які у мене є, — інструкція. Найсвіжіша з них датована 2018 роком. І от оцю х**ню, яку їм поклали в ці аптечки, затверджено колегією з 14 професорів! Це мені прямо на душу лягає! Тому що наші професори, відверто кажучи, були у 2014 році недалеко від них. І багато часу займало, наприклад, людям, які отримували підготовку саме військову в Штатах і привезли класний досвід тактичної медицини, в тому числі, в Україну, — а їм треба воювати з професорами. Тому що це ж професор, а ти — ніхто.

І все одно наші професори прийняли факт, перейняли досвід — і у нас тепер професори теж шарять, що таке тактична медицина, як треба правильно надавати допомогу. А у них – 14 професорів поставили візу!

— А чого в цьому у них більше: корупції, криворукості чи ієрархічного мороку?

— Вєлічіє. Один з китів русскої культури, окрім гівна і палок, – вєлічіє. У них є Вєлікая Санкт-Петербурзька академія воєнно-медицинськая. Боже, а я ж колись думала про те, щоб подати туди документи. Серйозно! Бо я теж була під впливом міфа, що це найкраща на пострадянському просторі академія.

— Бог милував – не подала.

— Бог милував. Так от в них пропагандується вєлічіє військової медицини: мовляв, дєди так воювали. Піроговці, оце все, афганські аптечки. Вони дуже пишаються тим, що у них протихімічні набори з собою, купа таблеток. А ми ж реально не даємо бійцям таблеток від отруєння фосфором, оцього всього. Цьому є купа причин, чому ці штуки не спрацюють або немає сенсу їх всім пхати. Але росіяни дуже пишаються, що у них купа цих таблеток. Водночас у них більшості з того, що у нас є для речей, які реально вбивають, такі як пневмоторакс, критичні кровотечі, — у них цього немає.

Марія Назарова: Що робити, якщо хочеш бути воєнним медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме, що і решта бійців. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи нові навички 08

— Ну й біс з ними. Скажи, зворотний зв’язок з учнями підтримуєш?

— Да. Я дуже їх спонукаю детально записувати все про своїх пацієнтів. Після того, як вони надають допомогу, щоб вони розписали, що вони робили, щоб ми це розібрали.

— Наостанок поставлю оптимістичне питання. Чим хочеш займатися після війни?

— Я продовжу розвивати своє «РеаніМісто» — громадську ініціативу зі встановлення дефібриляторів у громадських місцях та навчання людей домедичної допомоги. Тому що війна закінчиться — але люди все одно будуть помирати від зупинок серці, правильно?

— Оптимістично відповіла.

— Так буде завжди. Хочу навчати домедичної допомоги і зробити так, щоб тепер уже точно не було жодної людини, яка б не вміла надавати домедичну допомогу. І я буду сильно паразитувати на своєму імені військового медика, щоб за#бати всіх вкрай. Щоб всі навколо вміли надавати домедичну допомогу і стріляти. Щоб я ніколи більше не бачила чувака, який не вміє тримати автомат, бо мені страшно жити поруч з такими людьми. Мені спокійно жити поруч з такими людьми, які вміють тримати автомат і стріляти з нього.

Марія Назарова: Що робити, якщо хочеш бути воєнним медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме, що і решта бійців. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи нові навички 09

— Судячи з твого Фейсбуку, у мене таке враження, що 30% з твого часу, коли ти не спиш, ти накладаєш турнікети. А вночі уві сні ти теж накладаєш турнікети?

— Ні, я нормально сплю. У мене дуже стабільна психіка. Я добре їм, я добре сплю. Я дбаю про себе. Мені дуже комфортно жити в стресі. Коли його немає, я починаю думати, що відбувається? Чому ми сьогодні не рятуємо світ? У нас за розкладом має бути подвиг!

Марія Назарова: Що робити, якщо хочеш бути воєнним медиком? Стати класною частиною підрозділу, вміти робити все те саме, що і решта бійців. І почати підготовку з домедичної допомоги, поступово додаючи нові навички 10

Автор: Євген Кузьменко, «Цензор.НЕТ»   

Читайте также: