Чому авіація не відіграє великої ролі у війні? Але що буде, якщо Україна отримає сучасні бойові літаки?

Літаки багатьом здаються “срібною кулею”, чудо-зброєю, здатною змінити хід війни. І для цього є підстави. У новітньої історії були війни, у яких літаки зіграли вирішальну роль.

27 лютого 1991 року американська авіація завдала удару по іракських колонах, що відступали з Кувейту двома автомобільними дорогами. Було знищено сотні одиниць військової техніки.

Пізніше цей розгром назвали “Шосе смерті” – оприлюднені фото понівечених автівок і бронетехніки, тіл загиблих солдатів вражають. Потім були повітряні кампанії НАТО в Югославії, Лівії, російська операція в Сирії – війни останніх десятиліть лише зміцнювали образ військової авіації, яка, здавалося, може, якщо не вирішити результату будь-якого конфлікту, то наблизити перемогу.

Російське вторгнення в Україну стало першою війною, в якій цей образ потьмянів.

Непробивна ППО

За рік після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну ця війна перетворилася на протистояння, де жодна сторона не може спланувати та провести повітряну операцію. Росія й Україна використовують літаки та вертольоти лише для підтримки наземних сил на тактичному рівні, побоюючись залітати далеко за лінію фронту.

У випадку з українськими повітряними силами це легко пояснити нестачею бойових літаків, досвідчених пілотів та наземного персоналу. Але, як не дивно, Повітряно-космічні сили Росії, численніші та краще оснащені, також не в змозі здійснити повноцінну повітряну операцію.

Це стало результатом тактики, яку від початку вторгнення застосовували українські зенітники – вони активно переміщали наземні комплекси та намагалися менше тримати увімкненими радари, щоб їх було важко виявити та знищити.

При цьому, хоча на озброєнні ЗСУ і були переважно старі радянські ЗРК та радари, українці змогли побудувати ешелоновану систему ППО середнього та ближнього радіуса дії. Її складно подолати на великій висоті, де літаки ставали жертвами С-300 та “Буків”, і на малій, де цілі перехоплювали переносні комплекси західного виробництва.

Другою причиною стала відсутність у російських військових досвіду й навичок з придушення протиповітряної оборони. Командир українського зенітного ракетного дивізіону С-300 Олександр розповів BBC Україна, що не очікував такої нерозсудливості від російських пілотів.

“Вони з якихось невідомих мені причин вирішили, що у нас взагалі немає системи ППО. Вони нахрапом пішли, і для нас це стало приємним сюрпризом. Ми побачили, що їх дуже легко збивати. Вони на початку війни навіть не використовували завади. Для нас це було, як новорічна цукерка”, – розповів він.

“Далі протягом трьох місяців війни в мене були майже одні літаки. Це було на Донецькому, на Харківському напрямку, трошки на Запорізькому, коли ми стояли на Маріупольському фронті. Там ми збивали їхні новітні літаки: Су-35, Су-34 і Су-30”, – сказав він.

Щоб уникнути ураження “великими” зенітними ракетами, російські пілоти почали літати на невеликій висоті, опиняючись у зоні досяжності численних переносних комплексів, які надали Україні до війни західні країни. При цьому низьковисотні польоти залишають для льотчика менше шансів для маневру, а у разі ураження – для того, щоб врятуватися на парашуті.

Однак і українська авіація у такому самому становищі – російська фронтова протиповітряна оборона виявилася надто небезпечним супротивником для неї. Судячи з відкритих джерел, від початку вторгнення Україна втратила 61 літак, приблизно половину з яких збили системи ППО.

Причини невдач української авіації не варто списувати лише на нестачу літаків чи відсутність досвідчених пілотів – російська ППО також виявилася досить ефективною, щоб “закрити небо” над підконтрольною їй зараз територією для українських льотчиків.

Це, звісно, не дивно, оскільки обидві армії сягають своїм корінням у радянські збройні сили, основою протиповітряної оборони яких були саме наземні комплекси.

“Злам повноцінної пізньорадянської ешелонованої системи ППО – завдання, яке в принципі ніхто не вирішував, а Росія, крім того, ніколи не готувалася до бойових дій проти самої себе – українська та російська системи ППО рідні брати, просто російська встигла оновитися, але залишилася в рамках тієї ж логіки розвитку”, – розповів російський військовий експерт на правах анонімності.

На Заході в організації протиповітряної оборони ставка робилася на авіацію, яка вчилася і протистояти російському повітряному тиску, і прориватися через протиповітряну оборону, засновану на наземних комплексах.

Тепер, за рік після початку російського вторгнення, і Україна, і Росія навчилися захищати своє небо ще більш ефективно. Хоча російські крилаті ракети і дрони, як і раніше, прориваються до цілей, а українські безпілотники знаходять “вікна” у ППО і залітають у глибину російської території, пілотованим літакам зробити це набагато складніше.

Досвіду прориву наземної ППО не має жодна зі сторін. Для Росії така операція загрожує дуже високими втратами, які, очевидно, у командуванні вважають неприпустимими, оскільки протягом року навіть не намагалися зробити щось подібне.

Але чи зможе Україна, чиє керівництво наполягає на необхідності постачання західних винищувачів, спланувати, підготувати та провести таку операцію, без якої ні про яке “шосе смерті” навіть і говорити не доводиться?

Повітряна операція

Те, як застосовують авіацію на війні в Україні, дуже відрізняється від того, що можна було спостерігати у війнах останніх десятиліть. Складний, дорогий й високоефективний інструмент використовують нарівні з гаубицями й мінометами.

Звісно, це одне із завдань авіації, і воно дуже важливе – тактична авіаційна підтримка військ на полі бою дійсно може допомогти заощадити боєприпаси артилерії – F-16С здатен нести 7,7 тонни боєприпасів на 11 вузлах підвіски, МіГ-29 – три тонни на шести. При цьому пілот винищувача може використовувати це озброєння з більшою точністю й ефективністю, ніж навідник-артилерист на землі.

Українська війна доволі швидко стала війною артилерії, що, своєю чергою, призвело до “снарядного голоду” – і російські, і українські війська почали відчувати нестачу снарядів. Це проявляється у нинішній ситуації, коли російські сили намагаються здійснювати “повзучі” наступи, повільно продавлюючи українську оборону.

Але якщо кожна зі сторін спробує провести рішучий наступ, “снарядний голод” стане ще більшою проблемою – ламати оборону супротивника доведеться масованим артилерійським вогнем, витративши на першому етапі прориву багато снарядів.

Їх можна частково замінити авіаційним бомбардуванням. Однак для підтримки наступу з повітря потрібно організувати повноцінну масштабну повітряну операцію, яка включатиме не лише серію ударів по наземних цілях.

Щоб винищувачі-бомбардувальники змогли знищити опорні пункти супротивника, колони резервів, які той стягуватиме для нейтралізації наступальних військ, штаби, вузли зв’язку та інші цілі, необхідно забезпечити бойову роботу авіації.

Для цього потрібно провести дві інші операції – завоювання повітряного простору над територією, яку контролює супротивник, та придушення ППО. Інакше ударна група винищувачів просто не долетить до цілі – її знищать літаки-перехоплювачі та наземні ЗРК.

Кожне з цих трьох завдань – завдання ударів по землі, повітряний бій і придушення ППО – неймовірно складне і вимагає особливої підготовки.

В одному повітряному бою можуть зустрітися абсолютно різні цілі – маневрові винищувачі, проти яких потрібно відпрацьовувати особливі тактичні прийоми, літальні радари, для яких потрібні далекобійні ракети і своя особлива тактика, штурмовики і бомбардувальники супротивника – і для боротьби з кожною з цих цілей потрібна різна підготовка й навички.

Подолання ППО – ще складніше завдання, що вимагає найвищої координації кількох груп літаків, які виконують різні завдання: відвертають на себе увагу супротивника, ведуть радіоелектронну боротьбу, знищують ракетні комплекси й радари.

Але коли всі ці окремі операції будуть ще й з’єднані в рамках однієї великої, це вимагатиме ще складнішої організації, управління, підготовки пілотів, командного складу, нарешті – штабів, які плануватимуть цю операцію.

Додайте сюди ще й необхідність координації дій авіації з наземними силами, яку потрібно не просто заздалегідь пропрацювати, а й бути готовим імпровізувати, працювати в ситуації, що постійно змінюється. Необхідно також підготувати наземний персонал, логістику та багато іншого.

На Заході в авіації розглядають два базові сценарії бойових дій – перешкоджання доступу в повітряний простір та завоювання панування. Простіше кажучи, оборона та наступ.

Повітряні сили ЗСУ показали, що вони здатні закрити своє небо для літаків супротивника, продемонструвавши високий рівень майстерності не лише пілотів, а й комскладу, уміння координувати роботу літаків та наземних засобів. Однак, як і на землі, у повітрі оборонятися простіше, ніж наступати. І якщо перший оборонний сценарій ЗСУ відпрацювали успішно, це не означає, що вони можуть впоратися з другим.

Це стосується і російської авіації, яка, щоправда, перебуває в більш вигідному становищі: Росія вже має сучасні винищувачі, повітряні радари, аеродромну інфраструктуру. Крім того, Повітряно-космічні сили РФ використовують літаки, які виробляли чи виробляють на території Росії, а отже – їх легше підтримувати у боєздатному стані.

Можливо, російським льотчикам просто не вистачає досвіду у таких операціях. Взяти його нема звідки – бойові вильоти в Сирії проходили в умовах відсутності ППО, а війна в Україні ведеться на рівні тактичних ударів по прифронтових цілях.

Як зазначає російський військовий експерт, ще одна велика проблема – брак досвідчених воєначальників: “На практиці він [такий підхід до ведення бойових дій] вимагає серії сміливих організаційних рішень із взяттям на себе відповідальності. Питання про відповідних людей у вищому ешелоні управління залишається відкритим. Технічно всі засоби є”.

Засоби

Для повітряної операції необхідно мати відповідні озброєння та техніку. І сучасні винищувачі лише мала частина необхідних ресурсів.

Наприклад, в управлінні сучасним повітряним боєм зазвичай беруть участь літаки далекого радіолокаційного виявлення (ДРЛС або AWACS). Їх часто називають літальними радарами, але вони не лише стежать за повітряним простором, а й фактично виступають як командні пункти, які координують роботу бойових літаків.

Такий літак-командний пункт забезпечує точну картину повітряного простору у реальному часі для командного центру повітряних операцій, без якої керувати боєм складно.

Росія має такі літаки, і один з них наприкінці лютого зазнав удару з безпілотника в Білорусі – з багатьох літаків на військовому аеродромі оператор дрона вибрав саме його як найважливішу ціль.

Повітряні сили ЗСУ можуть отримувати інформацію від літаків AWACS Boeing E-3 Sentry, але ті не залітають у повітряний простір України, а чергують у Польщі чи Румунії. Однак дальність дії радара E-3 становить 375,5 км. Найкоротша відстань від румунського кордону до найближчої лінії фронту в районі Херсона складає близько 280 км. Що буде, якщо повітряні бої почнуться далі на північ, де відстань до найближчої країни-члена НАТО більша?

Дальність дії AWACS – величина умовна. Великі літаки він бачить далі, невеликі видно гірше. Найкраще йому видно джерела радіолокаційного сигналу – наземні та літальні радари. Але для повноцінного керування повітряним боєм він має бути ближче.

Сучасний повітряний бій є складною комбінацією з дій різних груп винищувачів. Одні зав’язують бій, інші атакують у вирішальний момент, є навіть тактика дії “із засідки”, коли бойові літаки тримаються біля землі, де їх гірше видно радарам.

Вся ця тактично складна комбінація координується з командного пункту, “очима” якого є радари. І чим вони вищі та ближче до місця повітряного бою, тим краще.

Україна не має на озброєнні радарів, що літають.

Сумніви Заходу

Київ не отримав від західних країн однозначної відмови на прохання надати сучасні винищувачі – це питання продовжують обговорювати.

Дискусія про те, наскільки корисними можуть бути для України іноземні літаки, відбувається не лише на конфіденційних нарадах і зустрічах, а й у спеціалізованій військовій пресі та експертній спільноті.

Одна з найпоширеніших точок зору така: Україні не потрібно передавати сучасні винищувачі, а краще сфокусуватися на ракетах з дальністю, яка дозволила б українцям впевнено вражати цілі на оперативній глибині. Наприклад, на боєприпасах GLSDB з дальністю 150 км або навіть ракетах MGM-140 ATACMS з дальністю до 300 км.

Один з прихильників такої точки зору – керівник комітету збройних сил Сенату США, випускник Вест-Пойнта Джек Рід. На початку лютого в американському виданні Air & Space Forces опублікували матеріал, у якому наводили його висловлювання у дискусії щодо необхідності постачання F-16 в Україну.

За словами Ріда, українські військові пілоти не можуть використовувати на 100 відсотків навіть ті старі радянські літаки, що мають, через небезпеку з боку російської ППО.

“Вони злітають і летять на рівні верхівок дерев, поки не досягнуть цілі, вистрибують на безпечну висоту, на якій можуть скинути боєприпаси […] Вони втратили кілька пілотів через це”, – сказав сенатор.

“Необхідно запитати себе, що додав би до цього F-16? Ви не зможете скористатись його дальністю, висотою та іншими перевагами, адже повітряний простір цього не дозволяє”, – вважає Джек Рід. Він виступає за надання Україні ракет ATACMS.

Інший прихильник цієї ідеї – військовий експерт, у минулому американський військовий льотчик, Максиміліан Бремер. Він опублікував в інтернет-виданні Defense News статтю, в якій написав, що “будь-яка спроба України завоювати перевагу в повітрі може стати дорогою помилкою”.

“Натомість Україна має твердо дотримуватися своєї успішної стратегії заборони доступу до повітряного простору, а міжнародна коаліція, яка підтримує Україну, має продовжувати постачати Україні системи ППО та боєприпаси”, – вважає він. За словами Бремера, Захід має постачати Києву більше ППО, ніж зараз.

“На межі можливостей”

Однак у Києві вважають інакше. Українське керівництво постійно нагадує Заходу, що ЗСУ потрібні винищувачі. І Київ має свої аргументи.

По-перше, Україна використовує старі радянські МіГ-29 та Су-27, ресурс яких добігає кінця.

“Сьогодні ми не можемо воювати на однаковому рівні з тими літаками, які ми маємо […] Це застаріла радянська техніка – морально і фізично застаріла. Ми не є виробниками цього обладнання. Зрозуміло, що вона працює на межі своїх можливостей. Пілоти вичавлюють з неї максимум можливого, що є”, – сказав в інтерв’ю ВВС офіційний представник Повітряних сил ЗСУ Юрій Ігнат.

Тактика української ППО, внаслідок використання якої російські літаки не наважуються залітати далеко за лінію фронту, містить не лише застосування наземних систем, а й авіацію, яка діє спільно з ЗРК. І коли ресурс українських літаків буде вичерпаний, російським винищувачам й бомбардувальникам буде простіше боротися з українською протиповітряною обороною.

За словами Ігната, західні винищувачі також дозволять Україні більш ефективно перехоплювати крилаті ракети та дрони, якими обстрілює територію країни російська армія.

Крім того, західні винищувачі, зокрема F-16, можуть нести більш сучасне озброєння. ЗСУ вже застосовують протирадіолокаційну ракету AGM-88 HARM – вони примудрилися пристосувати її для запуску зі своїх МІГів. Ці ракети наводяться на сигнал радара, їх застосовують для боротьби із зенітно-ракетними комплексами.

Ігнат розповів, що поява винищувачів з такими ракетами змушує російських операторів вимикати радари, а це дає можливість завдавати ударів по наземних цілях.

Якщо Україна отримає F-16, то вона зможе використати іншу далекобійну ракету – AIM-120 AMRAAM з дальністю понад 160 кілометрів, причому останні модифікації цього американського винищувача оснащені сучасною цифровою системою керування вогнем, потужним радаром, що дозволяє бачити супротивника далі і, власне, застосовувати далекобійні ракети.

Наприклад, F-16 зможуть боротися з російськими літаками, що застосовують кориговані авіабомби. Такі боєприпаси можна скидати за кілька десятків кілометрів до цілі, не заходячи до зони дії ППО. Минулої п’ятниці російські винищувачі Су-35 використали такі авіабомби проти цілей у Сумській області.

Нарешті, F-16 може переносити безліч різних бомб і ракет, включно з морськими, які дозволять не заходити в зону дії ППО росіян і не ризикувати.

Це розумні аргументи на користь надання західних винищувачів Україні, але вони не говорять про рішучий перелом у повітряній війні. ВСУ дійсно примудряється протистояти новітнім російським Су-30 і Су-35 на старих і примітивніших МіГ-29.

Нові літаки зроблять українську авіацію більш ефективною на тактичному рівні та посилять ППО країни, але чи є у командування ЗСУ задуми щодо рішучих рейдів та масових операцій?

Чи зможуть українські повітряні сили збивати бомбардувальники та літальні радари, завдавати ударів по російських кораблях та берегових базах Чорноморського флоту, руйнувати мости перед колонами російських резервів, які стягуватимуть до місця українського наступу?

Де взяти пілотів?

Масовані операції вимагають не лише великої кількості винищувачів, сміливих задумів та ретельної підготовки штабів, а й великої кількості підготовлених пілотів.

Хоча в пресі і з’являються повідомлення про те, що підготовка льотного складу Повітряних сил України за кордоном уже ведеться, самі представники ЗСУ стверджують, що пілотів поки що не готують.

Як розповів в інтерв’ю Times командувач авіації українських Повітряних сил генерал Сергій Голубцов, нещодавно із США повернулися два українські льотчики, які протестували саму можливість навчання на F-16.

“Вони провели там три тижні і на тренажері F-16 навчилися, як літати з використанням зброї. Результати виявилися дуже хорошими: українські пілоти можуть навчитися літати та керувати системами озброєння на F-16 менш ніж за пів року”, – цитує його видання.

Йдеться, очевидно, про роботу на двомісних F-16D, де другий член екіпажу займається озброєнням.

Як наголошує Юрій Ігнат, внаслідок цього тестування з’ясувалося, що українські пілоти зможуть освоїти нові літаки менш як за пів року. За його словами, ЗСУ вже підготували першу групу з “кількох десятків” льотчиків, які вже готові вирушити на навчання до США.

Він також розповів, що навчання за кордоном вже проходять фахівці Повітряних сил не з льотного складу: “Підготовка українських військовослужбовців ведеться по всій Європі. Це десятки тисяч людей, яких приймають Іспанія, Франція, Італія, Велика Британія та Німеччина. Це військовослужбовці ВПС – зокрема ті, хто вміє працювати з системами ППО, їх багато. Як і інші фахівці – кажуть, є офіцери бойового управління, які з ВПС контролюватимуть дії авіації на землі”.

Таких фахівців для забезпечення польотів винищувачів потрібно у кілька разів більше, ніж пілотів. За словами одного з російських експертів, для 200 літаків їх знадобилося б “приблизно 10 тисяч людей із кількома тисячами одиниць різної техніки та обладнання”.

Раніше українська преса наводила слова Ігната, який сказав, що Україні в ідеалі для повноцінного захисту неба потрібно “п’ять бригад винищувачів”, що, за підрахунками українських журналістів, може становити до 180 літаків. При цьому речник не говорив, що Київ розраховує отримати все це найближчим часом.

Проте Україні може не вистачити досвідчених пілотів, навіть якщо вона отримає західні літаки. І навіть якщо на них пересядуть льотчики, які вже мають бойовий досвід, перевчитися на новий тип літального апарату складно, а вчитися воювати на ньому ще складніше і довше.

В українській і міжнародній пресі вже обговорювали можливість залучення іноземних пілотів-добровольців, які мають бойовий досвід саме на F-16 (або тих літаках, які могла б отримати Україна).

Ігнат не відкидає такої можливості. “Чому б ні? Як пілоти, так і технічний персонал. Я думаю, що якщо вони висловлюють бажання прийняти бік добра і світла – вони можуть зробити це за встановленою процедурою, я думаю, що це не проблема”, – сказав він ВВС.

Однак, як і скільки військових льотчиків, підготовлених на Заході, може отримати Україна, а також коли це станеться, невідомо. Ця інформація засекречена настільки, що на підставі даних з відкритих джерел не можна бути впевненим ні в тому, що в Україні найближчими місяцями з’являться десятки боєздатних пілотів, ні в тому, що цього не станеться.

Втім, командування ЗСУ вже привчило спостерігачів до того, що воно може мати найнесподіваніший задум, який поставить у глухий кут супротивника.

Автор: Павло Аксьонов

Джерело: BBC Україна

Про українських льотчиків бойової авіації

Віктор Кевлюк експерт Центру оборонних стратегій розповів про деяких пілотів які отримали звання Героїв України:

Епізоди повітряної війни важко зняти на мобілку, тому багато чого залишається за кадром. Треба дещо виправити, а то гарні хлопці – поза увагою.

Беззаперечно, що ми втратили в боях і частину літаків, і частину пілотів. Але ж противник за рік так і не здобув ні панування у повітрі, ні навіть переваги. А вже це – дуже промовистий факт.

Залісся мало перед вторгненням у складі ВКС 1,172 літаки, з котрих 612 винищувачів та 264 бомбардувальника та штурмовика, 399 ударних гелікоптерів, 333 транспортних, тобто десь приблизно 878 пілотів та 732 вертольотники (там, де літає екіпаж з 2-3 осіб, вважатимемо, що літає один пілот, з урахуванням некомплекту воно десь так і вийде).

У складі морської авіації є 111 винищувачів, 46 бомбардувальників та штурмовиків, 60 ударних гелікоптерів та 41 транспортний. Угруповання вторгнення на вечір 23.02.2022 мало 330 літаків та 240 гелікоптерів, тобто 570 пілотів. Слід вважати, що затіваючи цю авантюру, бункерний зібрав все найкраще, зокрема і їх. Командування дальньої авіації залишимо збоку, воно у повітряних боях участі не бере, хоча за ракетний терор рахуночок ми їм викотимо.

Пара моментів: від Чечні-1 пройшло 28 років, Чечні-2 – 22, Грузії – 14, Сирії – 7. Тобто ті, хто набував бойового досвіду там у званні лейтенанта, зараз відповідно дембельнулися, не менше ніж підполковники, не менше ніж майори, принаймні капітани. Для розуміння порядку застосування авіації в ЗС РФ: в Грузії вони втратили 5 (по грузинським даним – 14) літаків (зокрема – Ту-22м3), а пілоти мали звання «полковник» – 3, «підполковник» – 2, «майор» – 4. Молодші взагалі за руль не сідали. У Сирії запоребрик втратив 9 літаків та 6 вертольотів та «полковник» – 2, «підполковник» – 4, «майор» – 6, «капітан» – 10, «ст.лейтенант» – 2, «лейтенант» – 2. Молодші офіцери – переважно штурмани вертольотів.

Ось тут зауважимо собі, хто пілотує літальні апарати ВКС ЗС РФ. Самі залісці у приватних розмовах ситуацію в авіації описують приблизно так: за останні 20 років від школи підготовки пілотів е залишилося нічого, скоротили майже все, лишилося єдине Краснодарське воєнне училище льотчиків. Вважається, що зі 100 випускників лише 20 умовно придатні до самостійної льотної роботи, решту в небо краще не випускати.

Лише декілька екіпажів фронтової авіації на все залісся навчені та спроможні застосовувати тактичну ядерну зброю. Пілотів-інструкторів – обмаль. Авіаційне угруповання ВКС РФ у Сирії – 20-30 літаків, з котрих третина – у нескінченному ремонті. Всі екіпажі – старшого віку. Здобутий досвід на всі ВКС не поширювався. Система підготовки як льотчиків, так і наземного персоналу дихає через раз.

А що у нас? Генерал Муженко у своєму інтерв’ю сказав: «Вразило те, що у нас вели повітряні бої старші лейтенанти й капітани, в тому числі перша українська жінка-пілот, і достатньо серйозно себе показали. А у росіян, принаймні тих, кого ми збивали, це були майори, підполковники, заступники командирів полків. У них літаки були, а льотчиків не було». І додав ще: «Наші льотчики дуже непогано підготовлені. Під час навчання в Харківському національному університеті Повітряних Сил вони освоювали бойові типи літаків і з 2017 року виходили з вишу з кваліфікацією льотчика третього класу, чого до цього не було».

Зрозуміло, що коли стало треба, за штурвали сіли всі, зокрема і старші офіцери, навіть такі гіганти, як полковник Оксанченко (загинув у повітряному бою над Києвом 25.02.2022). Але про молодь краще подивитися через їх досягнення (лише про Героїв України):

• старший льотчик старший лейтенант Радіонов Вячеслав Денисович, загинув 24.02.2022 при виведенні авіації з-під ракетного удару по аеродрому Василькова. Завдяки його мужнім діям повний склад літаків бригади піднявся у повітря в м. Василькові на Київщині, що врятувало їх від ракетного удару;
• пілот винищувача МіГ-29 капітан Андрій Андрійович Герус, збив над м. Кропивницький ворожий Іл-76, чим не допустив висадку російського десанту з озброєнням;
• командир авіаційної ланки авіаційної ескадрильї 299 БрТА капітан Олександр Богданович Корпан, відвів свій літак, який вже загорівся в повітряному просторі від житлових будинків над м. Старокостянтинів. Хлопець, до речи, – найкращий льотчик ударної авіації за підсумками 2021 року (для порівняння: пілот залісського Су-34 у повністю заправлений з повним бойовим навантаженням на взльоті з аеродрому Єйськ врізався в ЄДИНИЙ у місті Єйськ висотний будинок);
• капітан Роман Юрійович Дрогомирецький з побратимом майором Миколою Любарцем, як добровольці виконали надскладний політ на гелікоптері з Дніпра до Маріуполя з метою доставки боєприпасів захисникам міста. На зворотному шляху вони здійснили медичну евакуацію вісьмох важкопоранених осіб. Микола Олександрович за цей політ – також Герой України;
• штурман-льотчик вертолітної ланки 12-ї окремої бригади армійської авіації капітан Олександр Юрійович Ляшенко разом з побратимом підполковником Олександром Шеметом, начальником повітряно-вогневої й тактичної підготовки 12-ї окремої бригади армійської авіації, здійснив перевезення боєприпасів, висадку розвідувальної групи та евакуацію поранених за маршрутом Маріуполь — Дніпро. При заході на посадку та злеті в Маріуполі були обстріляні противником зі стрілецької зброї та зрк «ТОР», але виконали завдання у повному обсязі;
• командир ланки штурмової авіації 299 БрТА капітан Єгор Васильович Середюк загинув у повітряному бою поблизу міста Ізюм Харківської області, повертаючись із бойового завдання.

Да, ледь не забув! Єдина у ПС дівчина-пілот винищувача Наталія Перакова – старший лейтенант. І на землі не сидить. Її регулярно ховають у соцмережах, але – НІТ, літає!

Наша перната молодь офігенна і вже поклала (звісно у сумі з наставниками постарше) 306 літаків та 291 гелікоптер, тобто «кращі» заліські програли вже.