Чому навчили світ три місяці великої війни в Європі та дикої агресії Росії

Первые залпы М777 были здесь: в ВСУ рассказали, как разбили врага на Северском Донце

90 діб великої війни позаду – час робити певні висновки. Особливо якщо врахувати, що ще вчора битву України проти РФ вважали протистоянням «маленької радянської армії та великої». Стереотип рішуче зруйновано, як і міф про «другу армію світу» в РФ.

До речі, ситуацію не можна назвати простою та вирішеною для жодної зі сторін, включно із Західним світом, який намагається бути послідовним і наполегливим у своєму тиску на Москву, зазначає видання LB.ua.

Росія все ще намагається наступати, зазнаючи серйозних втрат у живій силі і техніці. У мотивованої України не вистачає сил і вогневих засобів, щоб перейти в потужний, результативний контрнаступ. Тож йдеться про суттєве зменшення бойових контактів і прямих сутичок, на зміну яким прийшли вогневі напади на значних відстанях, що супроводжуються ретельною розвідкою.Але для виходу з неї потрібне перегрупування сил і засобів – на всіх ділянках війни: суто військовій і міжнародній, яка включає інформаційний, економічний, енергетичний та ще чимало інших фронтів.

Через 90 діб набирає обертів боротьба вишколів армійців, певною мірою боротьба зброї за домінування.   Така ситуація не може тривати нескінченно, навіть дуже довго не може.

Вагання Західного світу

НАТО посилюється – поки що без України. А втім, і Україна вже давно не на узбіччі. Не виключено, що саме поява в лавах Альянсу Фінляндії та Швеції в рамках пришвидшеного вступу може створити нові умови для України. Після вступу Фінляндії та Швеції до НАТО РФ буде певною мірою послаблена – особливо через велику довжину кордону з Фінляндією. Але навряд чи буде здатна повною мірою посилити кордон з Альянсом. Такі форми виснаження і притаманні сьогоднішньому НАТО, який побоюється прямого зіткнення, але готовий обережно брати противника в облогу.

Україна має іншу історію – її виживання та розвиток можуть забезпечити виключно вдалі бойові сутички.

Напевно, саме тому Рамштайн-2, що пройшов 23 травня, багатьма українцями сприймається як чергова позиційна перемога. По-перше, антипутінська коаліція зросла з 43 до 47 країн-учасниць. По-друге, два десятки держав заявили про нові пакети військово-технічної допомоги Україні. Ба більше, міністр оборони США Ллойд Остін поінформував, що Данія посилить ЗСУ протикорабельними ракетами «Harpoon» і наземними пусковими установками для їх запуску. Фахівці вже встигли дізнатися, що ракети «Harpoon» для захисту узбережжя України, ймовірно, від комплексу «Harpoon Coastal Defense System», мають дальність ураження цілей противника до 120 км. Це менше, ніж в українського «Нептуна» – на жаль, ракет цього комплексу не встигли виробити достатньо, щоб створити ракетний щит стримування. Але з іншого боку, НАТО демонструє ту саму послідовність, яка дратує багатьох в Україні та створює таку собі дозовану допомогу. Не дати програти Путіну, але й не забезпечити перемогу.

Фото:

Звісно, серед партнерів України чимало послідовних, здатних тверезо оцінити загрозу РФ і бажання Путіна переформовувати світ. Окрім США та Британії, це традиційно Польща, країни Балтії, Канада, Чехія. Остання вже зробила заяву, що забезпечить Україну вертольотами, танками й ракетними системами – ймовірно, радянського виробництва. До друзів України приєдналися Австралія та Нова Зеландія.

Рамштайн-2 став своєрідною потужною відповіддю редакторській статті The New York Times – про те, що Україна має погодитися на компроміс щодо окупованих територій і поступитися Путіну, бо Росія начебто сильніша. Така «спільна думка» журналістів, які народили редакційну статтю – це справжня спецоперація проти України напередодні Рамштайну. Але одночасно і свідчення (та й зондування ситуації), що в реальному світі багато рівнянь із декількома невідомими. І далеко не всім, у тому числі західним політикам, подобається ідея посилення України. Є факт: на Заході існують міркування щодо розв’язання дилеми «дати чи не дати Україні можливість перемогти в боротьбі за власну незалежність». Ця дилема базується на бажанні низки країн на тлі війни реалізувати власні інтереси і якнайлегше перетнути зону масштабної економічної кризи, що наближається та лякає багатьох, особливо, тих, хто звик до добробуту та мирного спокою.

Скажімо, коли Рим пропонує дивне «мирне врегулювання» без гарантій і стабільного майбутнього для України, а Париж дивує не менш негативними оцінками української інтеграції, то й «виляння» Берліна може сприйматися як щось передбачуване. Наприклад, Київ досі не отримав обіцяні БМП «Marder», та деякі спостерігачі навіть стверджують, що уряд Шольца «ховає» бойові машини. Те саме, здається, і з великою партією танків, які Rheinmetall хотів продати Україні…

Тож коли віцеканцлер Німеччини Габек каже, що нафтове ембарго проти Росії вже «зовсім близько» (23 травня він пообіцяв «протягом декількох днів досягти прориву»), то варто звернути увагу на деяких інших гравців, які можуть відігравати роль стрілочників. А саме: Угорщина досі блокує ембарго на російську нафту. Є й інші неприємні речі. Зокрема, у день потужних промов у Рамштайні виявилося, що сусідня Туреччина стала найбільшим покупцем російської нафти з портів на Чорному морі. Зокрема, Інститут Чорноморських стратегічних досліджень повідомив, що Росія упродовж квітня експортувала з портів у Чорному та Азовському морях не менш ніж 10,9 млн тонн сирої нафти і продуктів її переробки, а серед країн-імпортерів виявилися Туреччина (майже 31% загальної кількості танкерів), Греція (понад 23%), Італія (18%) та інші.

Зрозуміло, що у зв’язку з таким жвавим бізнесом не всім підходить перспектива перенесення російсько-української війни на територію РФ.

Нині набирає обертів обговорення нової конструкції світової та регіональної безпеки. На жаль, дехто залюбки відсунув би Україну з передових позицій у цьому діалозі. Тим часом Україна заробила таке право – ціною багатьох життів своїх захисників. І саме Україна 2022 року утримує загальний баланс у світі, і це треба активно доводити і урядам, і суспільствам іноземних держав. Україна тримає світ, попри фактичну оману з Будапештським меморандумом. І попри підступність ядерної Росії.

мангал

Мовчання ягнят

І через три місяці війни її військовий вимір для України залишається глобальним викликом. Передусім унаслідок поєднання ворогом вогневих атак, бомбардувань мирного населення, руйнування міст і відвертого катування населення. Кількість злочинів російських загарбників пішла на тисячі. Саме тому особливо неприємним залишається намагання деяких західних політиків «зберегти Путіна», тобто залишити його при владі та завершити війну шляхом поступок з боку України й відмови від переведення злочинної діяльності режиму Путіна в юридичну площину міжнародного трибуналу.

Спостереження за російським суспільством продовжує дивувати. Солдати на фронті зберігають мовчання ягнят, у кращому разі прострілюючи собі ноги, щоб повернутися додому живими. Їхні рідні, здається, взагалі не розуміють, що відбувається, і перебувають у стані сомнамбулічного сну. Політики вичікують, військові керівники запаслися терпінням. Кулуарна інформація про замах на Путіна багато про що говорить – терпіння на межі, але й побоювання репресивної машини стримує більшість з тих, кому набридла тупикова й кривава політика диктатора.

Тим часом з початку масштабного вторгнення в Україну армія РФ втратила майже 30 тисяч військових. Багато це чи мало? Перед масштабним вторгненням і переведенням війни у площину високої інтенсивності автори вивчали «больовий поріг» російського суспільства і дійшли висновків, що Росія відчуватиме війну на рівні 50-60 тисяч загиблих. Генерали не погоджувалися, аргументуючи, що сучасний глобальний світ примусить російське суспільство реагувати набагато раніше – після 5-6 тисяч втрат на полі бою, у кожнім разі точно вибухне після 10-12 тисяч. Але реалії свідчать, що глобалізація Росію якось оминула. Бо вони й після 90 днів війни продовжують вчиняти військові злочини щодо мирного населення, оскільки, напевно, не вірять у можливість ідентифікації та справедливого суду. У принципі, усі вояки Путіна вчинять, як він сам – зі сліпою вірою в безкарність і винятковість росіян.

Тож, можливо, саме викорінення цього російського шовінізму стане унікальною місією українців. І лояльність деяких політичних лідерів не повинна стати на заваді.

Вихід по-українськи

«Не розумію розмов про те, що Путіну треба зберегти обличчя». Ці слова належать колишньому спецпредставникові США у справах України Курту Волкеру. Сміливій і принциповій людині, відвертому другу України.

Але річ не тільки в дружбі. А ще й у розумінні психічних розладів очільника Кремля. Він або його наступник обов’язково прийдуть з новою війною – за умов збереження самого режиму. Це повторення слів американського генерала Бена Годжеса та чергове застереження. Ані бажання бізнесу з РФ, ані намір зберегти РФ від політичної кризи не можуть заступити злочини путінського режиму та його наміри кривавим шляхом забезпечити собі місце в історії.

Але для України ця війна стала ще й усвідомленням неприпустимості такої шаленої залежності від зовнішніх факторів. Звісно, ОПК країни має певні обмеження в самостійному створенні нових озброєнь. Є й необхідність домовлятися з партнерами про низку комплектуючих та елементну базу.

Але є одна галузь, де Україна майже все здатна зробити без партнерів – ракетна. Країна, яка свого часу розробляла ракети дальністю 12 тис. км, здатна зробити сучасну ракету, хай і з дальністю ураження цілі у 12 разів меншою. Деякі військові вже висловлювалися, що наявність в України хоча б двох-трьох сотень ракет типу «Нептун» забезпечила б стримування російської агресії.

Україна мусить вийти із цієї війни сильнішою. Мусить повернутися до створення власної сили, напевно, у першу чергу ракетної. Враховуючи захоплення та знищення ворогом низки оборонних підприємств, фахівці радять розосередити виробництво. Так, щоб збирати ракети за модульним принципом. Або навіть домовитися з партнером – країною НАТО про спільні розробки та виробництво. Адже після потоплення російського крейсера «Москва» багато хто переконався: Україна таки має потужні ракетні технології.

І ще одне. У таких програмах, коли кажуть про політичну волю, дуже важливим аспектом є супровід розробок і виробництва. Здається, одну таку людину – з необхідним рівнем волі – ми вже знаємо. І якби президент Зеленський узяв ракетні програми під особистий контроль, нова безпека держави точно ототожнювалася б з його іменем. А Україна точно отримала б необхідні ракети для щита і меча, здатного стримати ворога. Навіть такого, як ядерна Росія.

Автори: Володимир ГорбулінВалентин Бадрак, директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння; LB.ua

Читайте также: