Західні країни нарешті схвалили постачання Україні десятків танків Abrams, Leopard 2 та Сhallenger. Постачання бойових літаків і далеких ракет ATACMS залишаються під великим питанням, але і вже схвалена зброя дістанеться бойових позицій не скоро.
Військовий експерт Павло Лузін у виданні The Insider пояснює, чому повільність із поповненням української армії новим важким озброєнням визначається не так «червоними лініями Москви» та страхом ескалації, як об’єктивними проблемами при інтеграції високотехнологічної зброї в діючу армію.
Після довгих 11 місяців повномасштабної російської агресії проти України та дев’яти місяців від часу першого засідання Контактної групи з питань оборони України на американській авіабазі Рамштайн у Німеччині, до якої сьогодні входять близько 50 країн, Захід розширює свою підтримку.
У наступні партії озброєнь включені важкі танки виробництва Великобританії, Німеччини та США – Challenger 2, Leopard 2 та Abrams відповідно. Їхня загальна кількість вже вимірюється десятками. Багатьом може знову здатися, що озброєння приходять пізно і їх мало, а керівники провідних західних країн діють нерішуче і, можливо, схильні дослухатися чергових криків про «червоні лінії», що долинають із Москви. Але головна причина повільності все-таки не в цьому.
Пластичні «червоні лінії» Росії
Війна зруйнувала ілюзію значної частини західних еліт, що Росія зможе сама вийти на нормальний політичний курс, коли запрацюють «спячі інститути». Метою американців та європейців вже з минулої весни стала військова поразка Росії, причому така, після якої вона не зможе відновити свою військову силу.
Зрозуміло, європейські та американські політики хочуть уникнути надмірних ризиків та власної відповідальності за неминучі проблеми на цьому шляху. Вони уважно стежать за реакцією Москви та інших країн на свої дії, прагнуть не погіршити зовнішньополітичні позиції та зберегти максимальну свободу маневру для наступних кроків.
Те, що спостерігачі приймають за огляд на деякі «червоні лінії» Москви (які постійно зсуваються) — це обережність та узгодження процесу як на внутрішньополітичному та відомчому рівні кожної країни, так і на рівні всієї коаліції. Звичайно, людський фактор та роздуті штати теж не сприяють швидкому ухваленню рішень. Ціна цього – людські життя.
Якість та складність озброєнь
Набагато більше на темпи постачання впливає складність озброєнь. Усі ми пам’ятаємо, яким проривом став початок постачання в Україну американських та європейських реактивних систем залпового вогню HIMARS та M270. Однак набагато рідше ми згадуємо, що РСЗВ ⸺ це далеко не лише самі установки та високоточні боєприпаси. Логістика поставок — далеко не тривіальне завдання, і що більше цих установок, то вона складніша.
HIMARS
Щорічно для РСЗВ виробляється близько 10 тисяч ракет — набагато більше, ніж для російських аналогів, але й витрачаються вони дуже інтенсивно. Сучасні РСЗВ — це ще й повітряна та космічна розвідка: українські військові змогли поєднати HIMARS із своїми комерційними системами дистанційного зондування землі. Такого досвіду не було у самих американців, які спираються на власні розвідувальні супутники, а комерційні системи застосовують в основному для зв’язку.
Те саме стосується і далекобійних гаубиць, які, крім снарядів, потребують злагодженої системи техобслуговування та ремонту — особливо це стосується зношування гарматних стволів. Також потрібні досвідчені артилеристи та ракетники, які знають англійську і здатні швидко перенавчитися.
Крім того, кожна система озброєння вписана в загальну систему національних і коаліційних сил і концепцію ведення війни. Розуміння, як вписати її у ту війну, яку веде Україна, потребує серйозних спільних інтелектуальних зусиль.
Чого чекати від воєнної кампанії 2023 року: можливі сценарії розвитку подій на фронті
Те саме стосується й бронетехніки. Бронеавтомобілі , як і їхнє техобслуговування, освоїти порівняно неважко, незалежно від моделі, оскільки там багато взаємозамінних частин. Саме тому багато країн – від США до Туреччини та Австралії – постачають їх сотнями. З бронетранспортерами та БМП ситуація вже складніша — для швидкого навчання роботі на них також потрібні досвідчені військовослужбовці та техніки зі знанням англійської, а відправляти їх із фронту за кордон можна лише невеликими групами.
Так стає зрозумілішою проблема танків . Якщо поставки радянських танків Т-72 і Т-80 від армій інших країн відразу не викликали особливих проблем (за винятком того, що ці танки вдома необхідно чимось заміняти), то з важкими сучасними танками проблеми вже очевидні.
По-перше , ці танки самі по собі набагато складніші за радянські/українські/російські танки. Мало навчитися натискати на кнопки — треба розуміти, як цей танк використовувати у бойових операціях у поєднанні з іншими танками, іншою бронетехнікою та іншими видами та родами військ.
Місце водія механіка Леопарда-2
Місце механіка-водія росыського Т-72Б3
Особливо важливо, що Україна сильно обмежена в авіації для їхнього прикриття, а в Росії ще залишається значна кількість і штурмовиків, і ударних гелікоптерів, призначених, зокрема, для боротьби з танками. У цілому нині стоїть проблема вписання танків, адаптованих під локальні конфлікти останніх десятиліть, у реалії нинішньої війни, зокрема географічні (місцевість, рівень урбанізації тощо).
По-друге , екіпажі західних танків складаються з чотирьох осіб, а не з трьох, як у Т-64, Т-72 та Т-80. Тобто потрібно не просто перепідготувати наявних танкістів, а ще й реорганізувати їх та збільшити чисельність. Відповідно, потрібно підготувати і заміну в радянських танках тих, хто незабаром почне воювати на Челленджерах, Леопардах і Абрамсах.
По-третє , танки необхідно обслуговувати, а не лише забезпечувати снарядами та пальним. Так, ресурс їх двигунів вимірюється кількома тисячами годин (причому у «Челленджерів» та «Леопардів» двигуни уніфіковані), на відміну навіть від останніх модифікацій Т-72 та Т-80, ресурс двигунів яких не перевищує 1000 годин, але ці двигуни все одно вимагають фахівців, які читають та говорять англійською, та спеціального обладнання. Крім того, ресурс гармат на західних танках теж кінцевий і в залежності від типу снаряда вимірюється кількістю пострілів: від кількох сотень до тисячі з невеликим, що більше, ніж у радянських танків та їх модифікацій, але не в рази.
Після всього цього стає зрозумілим, чому питання про постачання бойової авіації , якої Україна також потребує, вирішується ще повільніше, ніж із танками. До всіх людських, організаційних та технічних аспектів тут додається питання аеродромної інфраструктури. Будь-який аеродром стане пріоритетною метою для російських ракет і вимагатиме потужної системи ППО. Єдиний сучасний винищувач, який допускає приховане базування з можливістю обходитися шосе замість аеродрому, це шведський Saab JAS 39 Gripen, але поки це лише гіпотетична опція.
Водночас особливих проблем із постачанням літаків та гелікоптерів радянського виробництва не виникало з перших місяців російського вторгнення. Західні країни віддали Україні все, що могли віддати. Більш того, Великобританія змогла в рамках шеститижневої програми підготувати 10 екіпажів і команду інженерів для трьох вертольотів Sea King, що передаються Україні, — перших таких машин західного виробництва, що поставляються українській армії. Іншими словами, питання про авіацію, швидше за все, все ж таки буде вирішено цього року, але не швидко.
Якщо ж говорити про ракети , які б дозволили Україні кратно збільшити глибину поразки російських військ, то найбажаніший варіант — ракети ATACMS з дальністю до 300 км — видається поки що й найскладнішим. І справа знову ж таки не в якихось наполовину міфічних «червоних лініях» Москви, а в самих цих ракетах. З кінця 1980-х їх було вироблено близько 3800, виробництво припинено багато років тому, а серійне виробництво ракет PRSM, що приходять їм на зміну, буде розгорнуто тільки цього року.
При цьому з часу першого бойового застосування у 1991 році цих ракет було витрачено трохи більше 600 — для вогневої підтримки в рамках наступальних операцій та з використанням систем оперативної розвідки таких цілей, як командні пункти та скупчення військ. Простіше кажучи, те, для чого ці ракети потрібні Україні, відрізняється від того, для чого ці ракети створювалися. Наприклад, для знищення хоч одного російського військового аеродрому потрібні десятки таких ракет. А для кількох аеродромів і, наприклад, складів озброєнь, тилових позицій, залізничних вузлів та мостів, які можна розвідати комерційними супутниками, потрібні вже багато сотень таких ракет.
Виходить, що Україні потрібно набагато більше ракет, аніж їх було використано за останні 30 років. Це не означає, що ATACMS не будуть передані Україні, проте необхідно розробити нові способи їх застосування, які будуть максимально ефективними не лише у психологічному, але й практичному плані. Або треба знайти альтернативу цим ракетам, яка дозволить українській армії вирішити необхідні завдання.
Коли ж перемога?
Ми спостерігаємо важкий і навіть болісний процес якісної еволюції збройних сил України. Процес полегшується тим, що він розпочався ще 2014 року. Однак на момент російського повномасштабного вторгнення попереду був ще довгий шлях. Йдеться і про ресурси, і навіть про стан українського правлячого класу, який за минулі місяці кардинально змінився.
Переозброєння України та переосмислення концепції сучасної війни відбуваються сьогодні в умовах важких боїв, що ускладнює завдання як для самих українців, так і для країн-донорів. Проте досягнення українських військових та їхніх союзників є колосальними, а українська армія переходить у нову якість.
При цьому неможливо передбачити, коли Росія в цій війні зазнає остаточної поразки. За сприятливого збігу обставин це могло б статися вже цього року, але може й розтягнутися. Навіть на розгром ІДІЛ, яке з кінця 2013 року захопило значні території Сирії та Іраку, але не мало великого парку бронетехніки та артилерії та обходилося зовсім без авіації, міжнародній коаліції знадобилися роки.
Лише до кінця 2017 року, тобто через чотири роки протистояння, ІДІЛ вдалося додавити. Доведеться бути готовими до того, що навіть за дефіциту танків, ракет, артилерії та авіації та в умовах організаційної деградації російської армії Кремль зможе максимально продовжувати війну, оскільки на кону стоїть фізичне виживання його мешканців та членів їхніх сімей.
Автор: Павло Лузін, експерт з російської зовнішньої та оборонної політики, політолог; The Insider