Із перших днів повномасштабного вторгнення Маріуполь опинився в ізоляції. Постійні авіаудари та вуличні бої перетворили місто на березі Азовського моря на руїни. Декілька тисяч українських військових, які опинилися в оточенні, зайняли оборону на двох металургійних гігантах — комбінаті ім. Ілліча та “Азовсталі”, а також на машинобудівному заводі “Азовмаш”. Найдовше — до середини травня — протрималися на своїх позиціях підрозділи, які перебували на “Азовсталі”. За процесом їх “евакуації”, як тоді говорили високопосадовці, в прямому ефірі спостерігала майже вся країна.

Утім оборона Маріуполя — це не лише події на “Азовсталі”. За місяць до того територію заводу ім. Ілліча залишили інші підрозділи, зокрема представники 36 бригади морської піхоти ім. Білінського Військово-морських сил ЗСУ, які потрапили в полон 12—14 квітня 2022 року. А за тиждень до того — понад 250 військовослужбовців її окремого 501 батальйону, зазначають у  Медійній ініціативі за права людини.

***

Епізод потрапляння 501 батальйону в полон донині мало вивчений — причини того, що сталося, досі невідомі. Правоохоронні органи рік тому почали розслідування за статтею 430 Кримінального кодексу України “добровільна здача у полон” — тобто перехід військовослужбовців, які навмисно перестали чинити опір ворогу, хоча мали фізичну можливість це робити, під владу противника. У разі доведення такого факту в суді, морпіхам загрожує від семи до десяти років ув’язнення.

Наразі слідство триває. Веде його Державне бюро розслідувань. Можна припустити, що за рік воно не надто просунулося, оскільки більшість складу батальйону залишаються у полоні, зокрема командир Микола Бірюков. Водночас від деяких військових експертів доводиться чути, що здача цієї групи в полон оголила важливу ділянку фронту, а згодом пав завод Ілліча та “Азовсталь”.

Рік очікування: родини військових не вірять у версію про зраду

“Крайній раз я розмовляла з чоловіком 18 березня 2022 року. Запитала, як у них справи, чи мають що їсти, бо вже тоді говорили, що харчів обмаль. Чоловік дуже неохоче відповів, що вони не їли вже кілька діб. Я відчувала, що їх загнали в глухий кут. Він говорив, що обговорюють питання переходу з заводу Ілліча до заводу “Азовсталі”, але зауважив, що це навряд можливо”, — розповідає МІПЛ Анастасія, дружина полоненого військовослужбовця 501 батальйону.

Анастасія — одна з тих, хто чекає на свого чоловіка вже понад рік. У полон він потрапив 4 квітня 2022 року. Всіх обставин жінка не знає, але запевняє, що чоловік ніколи б не погодився здатися в полон. “Вони там трималися місяць і за певних обставин могли б ще. Але це була нерівна битва: 20 тисяч військових регулярної армії Росії, які постійно мінялися, проти п’яти тисяч українських військових, у яких закінчувались їжа та боєкомплект. Всі до останнього вірили, що має прийти допомога ззовні, але її не було”, — додає вона.

У розмові Анастасія посилається на слова звільнених із полону військовослужбовців 501 батальйону, яких наразі близько десяти.

“Усі вони говорять, що не знали, що їм доведеться здаватися у полон. Декому повідомили, що мають йти на підкріплення, декому — що організовано “зелений коридор”, — стверджує дружина полоненого бійця.

Вона також зауважує, що весь 501 батальйон називають дезертирами, тому за результатами службового розслідування ухвалено рішення не виплачувати грошове забезпечення членам сімей військовослужбовців, які 4 квітня 2022 року потрапили в полон. Через це дружини та діти бійців, багатьом із яких довелося залишити свої домівки в окупованому Бердянську, нині в скрутному становищі.

Аби з’ясувати, що сталося з 501 батальйоном, МІПЛ спробувала відновити події лютого-квітня 2022 року. Для цього ми поспілкувалися з військовослужбовцями цього батальйону, зокрема звільненими з полону, бійцями інших підрозділів, опитали рідних полонених та колишніх побратимів, експертів та юристів. Звернулися також до командування підрозділу, командувача морської піхоти України генерала Юрія Содоля та віцеадмірала, командувача Військово-морських сил ЗСУ Олексія Неїжпапи.­

Лютий 2022 року: за 39 днів до полону

До 24 лютого 501 батальйон базувався у Бердянську Запорізької області (військова частина А1965). Одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії частина особового складу вирушила у Запоріжжя, а частина — на околиці Маріуполя. Коли ж російська авіація та артилерія почала обстрілювати українські позиції біля Маріуполя, військовим довелося переміщуватися містом. Окремі групи були розкидані — деякі перебували в районі селища Мирне, інші займали та облаштували нові позиції на заводі ім. Ілліча та “Азовмаші”.

Група, до складу якої входив Анатолій, військовослужбовець 501 батальйону, мобілізований у перший день повномасштабного вторгнення, зайняла оборону неподалік “Азовмашу”. У підвалах двох дев’ятиповерхівок перебувала частина бійців 36 бригади, зокрема й 501 батальйону. Поруч, у підвалі будинку на п’ять поверхів, збиралося командування підрозділу.

“У підвалі одного будинку — танкісти та інженери, наступного — поранені, далі — десантники та зенітники. Ось так усі були розкидані, — розповідає військовий 501 батальйону. — За будівлею кінотеатру “Іскра” був заїзд на “Азовмаш”, крізь який можна було потрапити на завод ім. Ілліча”.

Він — на відстані 2,5 кілометрів, до “Азовсталі” — близько дев’яти кілометрів.

Як говорять морпіхи, з нового укриття на підприємствах виїжджати доводилося рідко, адже вся територія, де перебували українські військові, відстежувалася і щільно обстрілювалася ворогом. Приміром, Анатолій із побратимами вибиралися в місто лише тричі за місяць. Перший раз — на допомогу 56 бригаді, але потрапили під обстріл, потім були короткі вилазки по продовольство.

За словами військового, по-справжньому гаряче стало наприкінці березня — тоді на околицях Маріуполя відбувся бій, близько 30 військових 501 батальйону загинули. Підтримки української артилерії не було, боєприпасів залишалося мало: кілька “ВОГів” (боєприпаси для гранатометів), протитанкові гранати, “Джавеліни” (але акумуляторів до них уже не було), стрілецька зброя та патрони.

Інша група, у складі якої була медик Наталія, прибула на завод ім. Ілліча 27 лютого. Вона говорить, що перший ангар, в якому вони поселилися після 24 лютого, розбомбили за тиждень. Довелося шукати нове укриття. Але й на Ілліча було не набагато краще: вода та медикаменти швидко закінчувалися — поповнювати запаси було дуже ризиковано.

16 березня російська авіація зруйнувала військовий шпиталь № 555, тому лікарі, поранені також переїхали на завод ім. Ілліча. Людей тут побільшало. Медики, поранені, цивільні зайняли частину заводу, довкола них тримав оборону 501 батальон, інші підрозділи 36 бригади морської піхоти, територіальна оборона, 56 бригада, прикордонники та поліція.

Ситуація ставала критичною: вікно можливостей для деблокади Маріуполя зачинялося. Жінкам-військовослужбовицям командування дозволило самотужки залишити Маріуполь. МІПЛ відомі випадки, коли деяким із них, переодягнутим у цивільний одяг, маленькими групами вдавалося безпечно вийти з міста. В останніх числах березня — на початку квітня захисники Маріуполя зрозуміли, що шанси на успішну оборону тануть.

“Ті, хто був у Мирному, могли харчуватися — знаходили борошно, крупи, макарони. Тобто їсти у них було що. Були проблеми з боєкомплектом, як у всіх, але поки його вистачало. Складна ситуація склалась у 501-го через те, що навколо був приватний сектор, не було багатоповерхівок, бункерів, навіть підвалів, їх постійно крили. У них були значні втрати. І були б ще. Але вони нас прикривали ”, — розповідає МІПЛ морпіх, свідок тих подій.

“На початку квітня російська армія захопила центр Маріуполя та відрізала сектор оборони основних сил 36 бригади морської піхоти від “Азовсталі”, — говорить воєнний експерт Михайло Жирохов. — На той момент 36 бригада морської піхоти силами своїх двох батальйонів та частин посилення обороняла великий район заводів “Азовмаш” та Ілліча. Морських піхотинців підсилювали бойова група азовської ВШК, ДШГ “Ведмеді”, окремі підрозділи прикордонників та Збройних сил України. Після того як позиції морпіхів відрізали від основних сил “Азову”, штаб полку “Азов” запропонував командуванню бригади морпіхів прорватися до “Азовсталі”, аби зайняти спільний фронт оборони. Позиції розділяли кілька кварталів. Однак у той момент полковник Володимир Баранюк (командир 36-ї бригади морської піхоти, — МІПЛ) розробляв власний план, який спробував реалізувати пізніше”.

Цей план, за інформацією свідків, яких опитала МІПЛ, Баранюк обговорював із командиром 501 батальйону Бірюковим. Він наполягав на тому, що необхідно прориватися з оточення. Між ними тривала суперечка. За інформацією очевидців, Бірюков був проти прориву, вважав, що без прикриття — це самогубство.

Як виявилося, на той момент Бірюков теж мав власний план.

Здача в полон: за наказом чи за ініціативою старшого лейтенанта Безсмертного?

Увечері 4 квітня 2022 року російські медіа опублікували відео, на якому кілька десятків українських військових ішли з піднятими руками.

Спочатку повідомлялося, що в полон здалася частина бійців 503 окремого батальйону морської піхоти. Однак згодом пресслужба батальйону цю інформацію спростувала. Пізніше зʼявилися відомості, що в руках ворога опинилися 267 морських піхотинців 501 батальйону. Йшлося про ймовірну “добровільну здачу в полон”.

За кілька годин до того, ввечері 3 квітня, в одному з бункерів на металургійному комбінаті ім. Ілліча Наталя, військовослужбовиця 501 батальйону, як завжди, опікувалася пораненими.

“У наш бункер на заводі ім. Ілліча зайшов старший лейтенант Костянтин Безсмертний. Він сказав зібрати всю зброю та боєприпаси — ми виступаємо на підмогу хлопцям у Мирному (на околицях Маріуполя, — МІПЛ)”, — розповідає вона. І додає, що на той час частину хлопців уже забрали на позиції в район цього селища.

Наталія згадує, як здивувалась та запитала: “Пораненого теж брати?” На що почула ствердну відповідь. Далі уточнила: “А з речей що брати?” “Нічого, вони вам не знадобляться”, — сказав Безсмертний.

Після цього Наталя прийшла в ангар, було вже темно, приблизно 23:00: “Там стояв бус. Нас було 15 осіб. Знову підійшов Безсмертний, у руках тримав сумку в клітинку. “Здаємо зброю, патрони, гранати, ножі. Усе, що маєте”, — наказав він. Це було дивно”.

Вона згадує, що деякі хлопці між собою перемовлялися і припускали, що, мабуть, організовано “зелений коридор”.

“Та який коридор без зброї йти?! — подумала я. — Ми погрузилися в бус і поїхали з заводу. Де-не-де бахкало, фосфор скидали по дорозі. Коли машина зупинилася, ми вже були на ворожій території. Нам сказали лягти лицем до асфальту, стало остаточно зрозуміло, що ні на яке підкріплення ми не їхали. Якби ж знали тоді, що ми в полон прямуємо, ніхто б на це не погодився”, — говорить військовослужбовиця 501 батальйону.

Приблизно у цей час Анатолій, військовослужбовець того ж підрозділу, разом із побратимом був на чергуванні в одному з ангарів на території “Азовмашу”.

Він говорить: “Була десь друга година ночі 4 квітня. По рації з нами зв’язався Костянтин Безсмертний, сказав прибути у підвальне приміщення. Коли ми прибули, нам наказали здати зброю, сказали, що йдемо на підмогу іншому підрозділу. На той момент там було десять осіб, уже без зброї. Знаєте, спершу ніяких підозр не було, хоча питання виникали. Ми навіть запитали: “Навіщо зброю лишати? Хоч щось можна взяти?” У відповідь почули: “Ні, нічого не беріть із собою”.

Анатолій згадує, що командир його взводу теж був присутній, він теж здавав зброю: “Ми зробили те саме. Безсмертний наказав зачистити телефони та залишити на собі бронежилети. Ми погрузились в автомобіль “Форд” із тентованим кузовом. На півдорозі зупинилися, до нас підсіли наші медики. Машину вів командир мого взводу, поруч сидів Безсмертний”.

Один зі свідків, опитаних МІПЛ, стверджує, що коли військові їхали машиною в бік Мирного, Безсмертний кілька разів говорив по рації. “І це не були наші. Припускаю, що це були представники “ДНР”. Я почув, як він вимовив позивний “Ворон” (цей позивний чули й інші морпіхи, які здавалися в полон 4 та 12—14 квітня). Ця людина сказала їхати далі”, — каже свідок. “Ми ще трохи проїхали і машина зупинилася,  — продовжує Анатолій. — Усі почали вигружатися, я виходив майже останнім. Пам’ятаю: виставляю голову з-за тенту, а там уже росіяни. Дивлюся, наші вже всі вишикувані стоять, став до них. Усім сказали скинути всі документи і телефони. Нас обшукали. У мене ще знайшли гранату, правда, без запалу. Нам сказали: “Ви тепер військовополонені “ДНР” і Російської Федерації”.

Виходили військові 501 батальйону впродовж ночі з 3 на 4 квітня. Перші групи здалися ще затемна, інші потрапили в полон на світанку. Все це фільмували росіяни. Там же перебував так званий “міністр внутрішніх справ” “ДНР” Олексій Дикий (колишній український правоохоронець, у 2017 році український суд засудив його до 12 років тюрми за “участь у терористичній організації”, — МІПЛ) та так званий російський воєнкор Олександр Сладков. Останній пізніше записував “інтерв’ю” з Миколою Бірюковим і Костянтином Безсмертним. Дикого Сладков назвав “автором та виконавцем масових потраплянь у полон морпіхів”.

Сюжети Сладкова журналісти МІПЛ уважно переглянули кілька разів разом із експертами. У них комбат Микола Бірюков каже, що над планом здачі в полон думав два дні, а потім “товариш сказав, що є вірогідність вийти більш-менш нормально, без втрат”.

Також на відео помітно, що старший лейтенант Костянтин Безсмертний, виводячи морських піхотинців, в руках тримає рацію. “Ти уже п’ятий раз здаєшся в полон”, — звертається до Безсмертного Сладков.

Після в розмові зі Сладковим Безсмертний відповідає на питання, чому здалися в полон: “Не хочемо жертв, кровопролиття. Набридло дивитися, як люди вмирають”.

До здачі в полон військовослужбовців, які залишилися тримати оборону на заводі ім. Ілліча, залишалося дев’ять днів.

Від Оленівки до російських тюрем

Коли Наталю привезли до Сартани у “фільтраційний табір” під Маріуполем, більшості батальйону там не було. Але був комбат — підполковник Микола Бірюков. Військовослужбовиця згадує, як він зібрав військових, які були біля нього, і попросив вибачення. “Ви ж розумієте, що я вам життя рятував?” — вимовив він. Але договорити не встиг, варта усіх розігнала”, — згадує Наталя.

14 квітня, коли полонених із Сартани перевезли до Волноваської колонії № 120 (яку називають Оленівською), між військовими та командиром Бірюковим виникла суперечка. “Ми хотіли знати, чому не пішли на підкріплення, де “зелений коридор”, як так сталося, що всі потрапили у полон, — згадує військовослужбовець Анатолій. — Але від комбата зрозумілої відповіді так і не отримали. Пам’ятаю, як Бірюков запитав, хто не знав, що вони здаються у полон? Про це одразу заявили понад сто військових. Тоді він відповів: “Це я віддав наказ командирам не повідомляти вас про те, що вас здаватимуть у полон”. Так він перед усіма нами сказав”.

Зі слів свідків, яких опитала МІПЛ, відомо, що декілька офіцерів, які опинилися під владою ворога, знали про плани здачі в полон, тому напередодні зателефонували своїм родинам та попередили їх про це.

“Припускаю, що деяких військовослужбовців могли обдурити, сказати що організували “зелений коридор”. Була навіть дезінформація, що Бірюков говорив із Залужним, і той дав добро домовлятися про коридор. Це могло вселити впевненість, і я можу в це повірити, — говорить військовослужбовець 501 батальйону, який попросив не називати його ім’я. — Тому залишили зброю без додаткових запитань. Але як можна було йти на підкріплення, якщо стріляти не було чим? У нас не було набоїв. У нас залишилися тільки набої для калаша”. Він також звертає увагу на те, що “на підкріплення” взяли й мобілізованих поранених. “Яка з них підмога? — додає він. — Серед них були люди, які не могли самостійно пересуватися. Думаю, багато рядових припускали, що, можливо, буде полон, але через психологічне навантаження, якби навіть їм сказали, що їх із оточення прийшли рятувати інопланетяни, багато з них повірили б у це. Водночас я знаю сержантів, прапорщиків, офіцерів, які б точно не погодилися здатися в полон — до останнього б трималися. Вони не знали, куди йдуть”.

Згодом, за словами Анатолія з 501 батальйону, Миколу Бірюкова забрали з барака в “Оленівці”. Пізніше вивезли й Костянтина Безсмертного.

Із 17 квітня 2022 року росіяни й інших морпіхів почали переміщувати до СІЗО і колоній на території Росії — у Ростовську, Курську, Тульську, Рязанську області, декого залишали в окупації, наприклад, у виправній колонії № 27 в місті Горлівка.

Так, дехто опинився в СІЗО № 2 міста Таганрог, що недалеко від кордону з Україною. Дехто — в установах в глибині РФ. Приміром, Анатолія утримували в СІЗО № 2 у місті Ряжськ Рязанськї області. Наталі ж довелося “відвідати” кілька місць, які Росія виділила для утримання українських полонених. Спершу жінка провела місяць у СІЗО № 2 міста Таганрог, згодом її перевезли у жіночу виправну колонію у місті Валуйки Бєлгородської області. Останній місяць перед обміном, який відбувся в жовтні 2022 року, була у ВК № 11 у місті Мала Локня Курської області.

Де саме утримують Бірюкова та Безсмертного, МІПЛ не відомо. Командира батальйону свідки бачили у СІЗО в Таганрозі. Безсмертний вважається зниклим безвісті, оскільки ніхто зі свідків його не бачив у місцях утримання, а представники Міжнародного комітету Червоного хреста полон не підтверджували.

Оголили ділянку фронта: морпіхи просто щезли

“4 квітня мала бути нарада командирів з усіх підрозділів, але нікого від них (501 батальйону, — МІПЛ) не було. Їх почали шукати, та в їхньому бункері знайшли тільки зброю і боєприпаси. Ми не розуміли, що відбувається”, — говорить Анна, військовослужбовиця 36 бригади морської піхоти ім. Білінського, яка потрапила у полон 12 квітня.

Згодом виявилося, що на заводі Ілліча залишилися 19 морпіхів 501 батальйону, які 4 квітня в полон не потрапили. Частина з них мала серйозні поранення, не могла пересуватися самостійно і перебувала в медичному бункері. Ще кілька військових відмовились покидати позиції. У своєму розпорядженні МІПЛ має повний список цих морпіхів. У ньому як солдати, так і офіцери. Кілька з них уже звільнені в результаті обмінів.

“Коли стало очевидним, що батальйон здався в полон, то ті, хто залишився з 501-го, повідомили командування 36 бригади, — пояснює інший військовий 36 бригади. — До 10 ранку вони думали, що це хибна інформація, що ті повернуться. Навіть виходили з ними на зв’язок по рації, де їм відповідають: “450”. Пам’ятаю, як один полковник казав: “По рації ж виходять, що все добре”. А коли всі зрозуміли, що це правда, що вони здалися, то це був немов грім серед ясного неба. Бо групове самогубство виглядало більш очевидним, ніж ця здача в полон”.

Інший військовослужбовець, із 56 бригади, який теж потрапив у полон 12 квітня на заводі ім. Ілліча, говорить, що коли 501 батальйон здався в полон, то один із флангів став незахищеним, через що оборона заводу ім. Ілліча, а згодом і “Азовсталі” похитнулася.

“Вони оголили нам фланг, вони ж нікому не сказали — просто встали і мовчки пішли, — додає морпіх, свідок тих подій. — 5—6 годин дірка була, спокійно ДРГ могли зайти і перерізати нас. Нам довелось закривати цю дірку. А що це значить? Це значить, що забираєш людей з однієї позиції, перенаправляєш на іншу. На той час скрізь людей не вистачало. Люди по кілька діб не відпочивали, майже не їли. Останні два тижні я їв маленький стаканчик якихось харчів та спав 1—1,5 години на добу”.

Слова військовослужбовців підтверджує й експерт Михайло Жирохов: “Після здачі в полон 501 батальйон оголив свій сектор оборони та фланги сусідніх підрозділів. Командирам частин, що залишились на позиціях, терміново довелось організовувати імпровізовану лінію оборони”.

“Як людей я їх розумію, а як військових — ні, — продовжує морпіх, свідок тих подій. — Тому що ми там усі стояли на смерть, розуміли, в якому ми оточенні і який шанс нам звідти вийти — нульовий. Водночас ми знали, інтернет у нас був, що, тримаючи Маріуполь, ми дали можливість закріпитися Запоріжжю, Дніпру та Харкову. Ми знали, за що ми стоїмо, і стояли би ще”.

Під тиском чи з доброї волі?

Більшість опитаних МІПЛ вказують на те, що домовленості про здачу в полон — особиста ініціатива кількох людей. І в першу чергу командира батальйону підполковника Миколи Бірюкова.

Для розуміння: напередодні повномасштабного вторгнення Микола Бірюков не мав підтримки у батальйоні — свого часу офіцери та сержанти підготували скаргу на його дії та передали її командувачу морської піхоти Юрію Содолю, але той впливати на ситуацію не захотів — Бірюкова залишили на посаді.

Кілька різних свідків говорять, що за кілька днів до здачі у полон комбат Бірюков мав пригнічений вид. Можливо, через втрату особового складу, нестачу продуктів і боєприпасів. Тому вирішив рятувати життя. “Спочатку він мав успіхи у бою, — говорить один із військовослужбовців. — Потім біля Мирного батальйон почав нести втрати. Близько 30 військових загинули. Після цього, ймовірно, Бірюков почав ламатися”.

Водночас є версія, що на нього чинили тиск. Наприклад, старший лейтенант Костянтин Безсмертний, прізвище якого згадують кілька військовослужбовців, яких опитала МІПЛ. Один із них каже: “Думаю, на Бірюкова міг вплинути Безсмертний, він був справжнім ініціатором. Вони сказали людям, що буде щось типу коридору, треба залишити зброю, лишити бронежилети та шоломи”. І додає, що у Безсмертного були знайомі “на тому боці, з ким він міг домовлятися”.

На відео, яке оприлюднили російські пропагандисти, військові 501 батальйону споряджені в бронежилети і шоломи, але без зброї, хоча у сюжеті пропагандиста Сладкова йдеться, що зброю вони мали.

Окрім того, ще кілька військовослужбовців вказали на те, що Костянтин Безсмертний має родинні зв’язки з кимось з “високопоставлених представників “ДНР”, а також знайомий із пропагандистом Сладковим. Цю інформацію нам ані спростувати, ані підтвердити не вдалося.

Водночас опитування не дають розуміння, чому Безсмертний мав такий великий вплив на ситуацію і військовослужбовці 501 батальйону виконували суперечливі накази старшого лейтенанта. За нашою інформацією, Безсмертний обіймав посаду начальника речової служби. При цьому він нібито виконував обов’язки заступника командира батальйону з логістики, оскільки колишній заступник напередодні звільнився (як, до слова, й інші два заступники Бірюкова — з бойової частини і з морально-психологічного забезпечення). Свідки сприймали Безсмертного як заступника Бірюкова, а один із них зазначив: “Сам Бірюков його і назначив. І в час відсутності комбата, припустимо в бункері чи будь-де, Безсмертний виконував роль його прямого заступника”.

Про план здатися в полон, швидше за все, знала молодший сержант Анастасія Чорненька. “Панічні ці настрої йому вона навіяла”, — говорить один із представників 501 батальйону.

Про Чорненьку ми раніше не згадували у цьому матеріалі, хоча її прізвище часто чули від свідків. Більшість вказували на її близькі стосунки з Бірюковим та вплив на нього. Дехто з опитаних навіть говорить, що вона бачила маршрут, яким 501 батальйон мав здаватися у полон.

Анастасію Чорненьку звільнили з полону 21 вересня 2022 року разом із ще 215 військовими. На відміну від інших опитаних МІПЛ жінок, яких переміщували в СІЗО та колонії в РФ, Чорненька весь час полону провела у виправній колонії № 120, де, ймовірно, співпрацювала з адміністрацією та навіть відмовилася від обміну (про це незалежно одна від одної нам сказали дві військовослужбовиці різних підрозділів). Водночас моніторинг відкритих джерел свідчить про те, що після обміну у правоохоронних органів до Чорненької запитань не виявилося.

Ми звернулися до Анастасії у соціальних мережах по коментар, проте на момент публікації матеріалу його не отримали.

Окрім того, під час підготовки матеріалу МІПЛ звернулася до нинішнього командування 501 батальйону, військової частини А1965, аби зрозуміти їхню позицію щодо подій 4 квітня 2022 року.

В офіційній відповіді нам повідомили, що стосовно потрапляння у полон особового складу військової частини А 1965 4 квітня 2022 року призначено службове розслідування. І додали, що “за наказом командира військової частини A1965 (з адміністративно-господарської діяльності) № 67 від 19.06.2022 року “Про результати службового розслідування за фактом з’ясування статусу військовослужбовців, які загинули, зникли безвісти за особливих обставин, потрапили в полон, та порядку нарахування грошового забезпечення та грошової винагороди” матеріали службового розслідування направлено до Територіального управління Державного бюро розслідування, розташованого в Миколаєві, оскільки в діях військовослужбовців вбачаються ознаки добровільної здачі в полон”.

Ми також підготували та надіслали запит до Державного бюро розслідувань, але на момент публікації матеріалу відповіді не отримали. Натомість бачили кілька офіційних відповідей від ДБР родинам полонених, у яких зазначено, що наразі кримінальне провадження щодо добровільної здачі в полон відкрито лише відносно командування 501 батальйону.

Без рішення суду: правомірність обмежень

Адвокат і експерт МІПЛ Андрій Яковлєв зауважує: “Обмежувальні дії держави (зокрема, припинення виплат) проти військовослужбовців 501 батальйону, котрі потрапили в полон 4 квітня, є неправомірними. Законодавство передбачає, що виплата грошового забезпечення не провадиться у тому разі, якщо військовослужбовець добровільно здався в полон. Натомість при захопленні в полон виплати проводяться. Постанова Кабінету міністрів України, яка регулює проведення виплат грошового забезпечення, передбачає необхідність з’ясування в установленому законодавством порядку обставин, чи мала місце добровільна здача в полон”.

Він підкреслює, що відмова здійснювати виплати передчасна, адже досі в суді не доведено факту добровільної здачі в полон. “Установлений законодавством порядок лише суд наділяє компетенцією віршити, чи мала місце добровільна здача в полон. А оскільки добровільна здача в полон є злочином, то лише обвинувальний вирок суду буде тим документом, на підставі якого може бути відмовлено у виплаті”, — пояснює Яковлєв. А суд може й виправдати.

Адвокат додає, що статтею 430 Кримінального кодексу України криміналізовано добровільну здачу у полон, однак не будь-яку здачу в полон законодавець вважає добровільною, а лише ту, що сталася через боягузтво чи легкодухість.

“Чи були вони у випадку 501 батальйону, поки довести важко, особливо зважаючи на обставини, в яких перебували морпіхи, — додає Яковлєв. — Не забуваймо, що йдеться про Маріуполь, який увесь березень був в облозі без перспектив прориву, у військовослужбовців було обмаль продуктів харчування та боєкомплекту, вони не могли проходити ротацію. Один із моїх підопічних, морпіх, сказав, що доводилося їсти собак та пробувати голубів. Та навіть якщо держава не знає, чи була добровільна здача у полон, а лише припускає — це не привід карати. Призупинивши виплати, держава в особі військової частини порушує презумпцію невинуватості, відповідно до якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не доведено обвинувальним вироком суду”.

Достеменно зрозуміти, що сталося 4 квітня 2022 року, правоохоронні органи, як і родини полонених, зможуть уже тоді, коли військовослужбовці, зокрема Микола Бірюков і Костянтин Безсмертний, а також ті, хто залишився на заводі ім. Ілліча, повернуться додому. Лише вони зможуть пояснити, чому і за яких обставин ухвалювали рішення і вчиняли доленосні для оборони Маріуполя дії.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” у межах проекту “Українці в полоні: експертна підтримка держави та родин полонених”. Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.

Автори: Марія Климик, журналістка,  Катриченко, координаторка напрямів МІПЛ

See more Tweet