Коли бойовий медик Ігор Ткачов зайшов на територію Полтавського військового інституту звʼязку після ракетного обстрілу, не одразу побачив ЗІЛ. Спершу він оглянув кількох поранених на землі, потім підняв голову. В кузові ЗІЛа теж лежали поранені. Приблизно двадцять людей. Вони всі кричали. Всі були в крові.
— Люди там були в жахливому стані. Не знаю, скільки з них доїхало до лікарні, — говорить Ігор. — Не знаю, чи в них були турнікети, чи вони були дотягнуті. Там було так багато крові, що здається, коли той ЗІЛ їхав, за ним вона на дорогу цівкою витікала.
3 вересня у Полтаві о 9:08 ранку пролунав сигнал повітряної тривоги. Приблизно за дві хвилини — два вибухи. Ракети поцілили в будівлю Полтавського військового інституту звʼязку. На ранок 5 вересня відомо про 54 загиблих та 297 поранених, з яких 23 — у реанімації.
Командування Сухопутних військ оголосило про службове розслідування обставин загибелі військовослужбовців і дотримання закладом заходів безпеки під час повітряної тривоги. Співрозмовники Суспільного на місці подій наголошують — військові діяли за протоколом і йшли до укриття. Однак між тривогою і підльотом ракет було менш ніж дві хвилини. Більшість людей просто не встигли добігти. Жодних шикувань не було. Окремо про це повідомляли також у Міноборони.
Розбір завалів станом на 4 вересня ще тривав. Під руїнами верхніх поверхів корпусу можуть бути ще люди.
Що трапилося 3 вересня і що відбувається біля Інституту звʼязку зараз — у репортажі Суспільного.
Вранці 3 вересня курсанти Саша, Іван, Віктор і Руслан (імена змінені на прохання героїв — ред.) вийшли на перекур за корпусом. Коли пролунала тривога, спустилися в укриття. Не минуло й двох хвилин, як ракети влучили в будівлю.
— Якби ми тоді були там, де мали, тобто в аудиторії, з вами б уже не говорили. Ми тупо не встигли б добігти до укриття, — каже Віктор.
Що саме відбулося, хлопці зрозуміли не одразу. На вулиці темною стіною стояв дим, усе було в склі, камінні, уламках дерев. Люди довкола кричали, хтось кликав лікаря, хтось просто звав на допомогу. Майже нічого не було видно.
— Наче тунельний зір — просто біжиш куди бачиш і куди знаєш.
— І поруч з тобою ще біжить купа людей.
Швидкі, поліція, рятувальники приїхали за хвилини. Пораненим надавали допомогу також і бойові медики, що живуть неподалік і прийшли до Інституту звʼязку, щойно почули вибухи. Курсанти згадують, що було чути постійні крики поранених і сварки волонтерів через неякісні турнікети, якими затягували критичні кровотечі.
Майже зразу в чатах звʼязківців почалася перекличка. Плюсик, плюсик, плюсик. Двоє людей з групи плюсика не прислало.
4 вересня в Полтаві знову повітряна тривога й військові, поліцейські, медики та рятувальники чекають подалі від будівлі на відбій.
— Там досі працює важка техніка, але ми точно не знаємо, чи є ще хтось під завалами.
— Там, де нам дозволяють заходити, навіть не зрозуміло, де який поверх. Я йшов по другому, наприклад, хоч думав, що то перший.
— Десь ступити, щоб не було скла, нереально.
— Інституту звʼязку в Полтаві більше немає, — говорить Віктор.
Хлопці чекають поки закінчиться тривога, щоб повернутися на розбір завалів — від ранку вони допомагають виносити вцілілі речі там, де рятувальники закінчили розбирати завали. Від ДСНС їх вирізняють різнокольорові будівельні каски та цивільний одяг.
Віктор знімає каску, піт упереміш з пилом тече обличчям. Дістає з каски чийсь шеврон — знайшов на завалах. Каже, треба знайти власника і передати. Один шеврон він уже передав родичам.
— Чесно, ще немає відчуття, що вчора у нас всіх був другий день народження, — каже Віктор.
— Нема, — підтверджує Іван. — Мені здається, ми ще не до кінця зрозуміли, що трапилося. Да і ніхто ще не зрозумів.
Один з викладачів інституту — Станіслав, теж працює на розборі завалів. 3 вересня він мав вранці вийти на роботу, але його врятувало погане самопочуття. В інститут він не поїхав і про те, що сталося дізнався від дружини, яка йому зателефонувала.
— Не можу повірити, що мене врятував випадок. Бо сам би там теж лежав.
Всі військові відмовляються фотографуватися. Зйомка самого інституту також заборонена. Станіслав пояснює — все це треба узгоджувати через пресофіцерку частини, а вона на момент удару перебувала в будівлі інституту і зараз з контузією у лікарні.
Бойові медики Ігор Ткачов та Поліна Мельник 3 вересня пили каву вдома, коли у них над будинком спершу просвистіла ракета, а за пʼять секунд — вибухнула. Вони швидко поїхали на допомогу.
— Ми одразу побачили, що перед входом лежать поранені, — розповідає Ігор. — Мені важко сказати, хто це був, але швидше за все, цивільні. В одного було поранення голови. Йому вже надавав допомогу медик в червоній куртці. Поліна підбігла до другого пораненого. Я побіг питати, чи є ще хтось всередині, кому треба допомогу.
На території інституту Ігор побачив ще одну людину з пораненням голови й невисокою ампутацією ноги. На кінцівку був накладений синій тренувальний турнікет CAT, але недотягнутий. Ігор не знає, чи це хтось не дотягнув, чи це сам поранений спустив турнікет через біль. Він наклав йому ще один турнікет і попросив не спускати до лікарні.
А тоді Ігор побачив той самий ЗІЛ. Поряд з ним один важкий поранений лежав просто на дверях, бо бракувало нош, аби його нести. Ігор допоміг рятувальникам і медикам підняти двері й покласти його також в ЗІЛ. Глянув всередину. Не було зрозуміло, чи були турнікети на людях в автівці. Коли вони засунули в кузов пораненого на дверях, ЗІЛ закрили й він поїхав в лікарню.
— Я думав їхати з пораненими, можливо, ще накласти комусь турнікет, комусь — дотягнути, можливо ще якусь допомогу надати так, як ми це робимо під час евакуації на війні — по дорозі в госпіталь. Але тоді я не був впевнений, що мені вистачить медицини, що мав з собою і не хотів розділятися з напарницею, яка лишалася на місці. Ми просто крикнули водію їдь і все.
Коли ЗІЛ поїхав, Ігор побачив, як під дерева біля Інституту рятувальники почали виносити поранених з будівлі. Каже, це був конвеєр. Людей несли в ковдрах, клали на землю та поверталися в будівлю за новими пораненими. Ігорю треба було їх сортувати за ступенем тяжкості. З кимось з поранених треба було просто поговорити, у декого були ампутації. Тоді Ігор кликав по допомогу, аби разом з ним хтось ще накладав турнікети на кінцівки. Дехто з помічників робив це нормально, дехто недокручував, каже Ігор, і тому доводилося робити це самотужки.
— У мене було вісім-девʼять турнікетів, в Поліни десь так само. Коли вони скінчилися, я закричав, що треба ще. Якась людина в цивільному принесла два китайських. Я пояснив, що це неефективно. З будівлі виносили поранених теж з китайськими турнікетами. Я їх докручував, жоден з них не зламався, але вони все одно не були ефективні — я засовував палець під турнікет, а влазила рука. Я перевірив може з десяток. Вони всі або попустилися, або були погано накладені.
Ігорю важко підрахувати, скільком пораненим вони надали тоді допомогу, але, говорить, два десятки людей точно набереться.
— Я бачив двох людей, які померли на місці, де ми працювали. Одного чоловіка я бачив з компенсуючою стадією геморологічного шоку. Він був в агонії, в нього було три високих ампутації. Я просив для нього лікаря першочергово. Деякі люди помирали й ми з цим нічого не могли зробити. Ми не проводили серцево-легеневу реанімацію, бо в нас просто не було часу качати людей в такому потоці й хаосі. Ми старалися акцентувати увагу на найважчих, щоб їх зразу забирали на швидких. Усіх, хто міг сидіти й ходити, ми з медиками й рятувальниками розміщали в автобусі, який підігнали до інституту.
Волонтер благодійного фонду “Вільні та незламні” Ігор Шафарчук теж був одним з перших цивільних, хто прибув на місце ракетного удару. Після вибухів кинув в машину аптечки й турнікети та поїхав до Інституту звʼязку.
— Я пройшов курси по такмеду і ми постійно допомагаємо на місцях ракетних ударів, — пояснює він. — Я бачив дим, бачив поранених перед воротами. Вдів рукавички, схопив аптечки й побіг до них. Перший поранений дуже кричав, не міг пояснити, що в нього болить. В другого пораненого був забій голови. Третій був весь в крові, швидке збите дихання. Прибігли Ігор з Поліною і ми знайшли в нього уламкове поранення, заклеїли оклюзійною наліпкою. Потім ще була людина з поломаним тазом. Його не можна було рухати.
Ігор Шафарчук також підтвердив, що в більшості поранених, яких виносили з будівлі, турнікети були неякісними й погано накладеними. Він памʼятає, як до нього підбігали якісь люди в цивільному з пачкою неякісних турнікетів, які Ігор не брав. При цьому поранених було настільки багато, що швидкі вивозили по 5-6 людей на машину. Деякі поранення були несумісні з життям.
— Наші турнікети закінчувалися. Ми були всі в крові. Це була така контрольована, але грубо кажучи, паніка. Тому що і медики, і рятувальники не були готові до такого. Я думаю, ніхто з таким ніколи не стикався. І це все відбувалося десь перші двадцять хвилин. Далі вже “трьохсотих” не виносили.
Коли поранених перестали виносити з інституту, Ігор Ткачов і Поліна Мельник зайшли всередину будівлі, аби глянути, чи є хтось під завалами та чи треба ще допомога.
— З-під завалів рятувальники діставали якусь нереальну кількість загиблих, — говорить Ігор. — Я сам виніс одного чоловіка на плац перед інститутом, де рятувальники клали тіла. Там же стояла вантажівка, куди ці тіла клали. Вона вся була заповнена. Тоді я сказав Поліні, що маємо йти. Там уже працювали рятувальники й медики та більше наша допомога не була потрібна.
Вони не встигли дійти до воріт, як хтось закричав: “Нова ракета на Полтаву!”
— Всі були впевнені, що летить в нас. Всі кинули усе і почали тікати. Цунамі людей, машини розʼїжджалися хто куди. Ми добігли до найближчого магазину, купили там води, трохи видихнули й більше вже туди не поверталися.
4 вересня від будівлі інституту швидкі відʼїжджають без сирен. Наразі три лікарні Полтави уже прийняли поранених, яких доставили у день ракетної атаки. Під морги по черзі підʼїжджають родичі, які або шукають близьких, або приїжджають на упізнання.
— Нам вчора зателефонував товариш по службі й сказав, що така біда, — розповіла Суспільному Полтава пані Лариса, мама військовослужбовця Миколи Зиновʼєва. — Паша (товариш — ред.) зранку його шукав. Виклик на телефон іде. Спочатку сказали, що його поранено, що він у лікарні. А потім — що, швидше за все, у морзі. Приїхали вночі сюди. Він сам пішов служити, працював на припортовому заводі, де йому дали бронь. Але він все одно пішов.
Пил довкола будівель інституту вже не такий густий. Щоразу як у Полтаві лунає повітряна тривога, люди, що працюють на території інституту, йдуть у безпечні місця. Коли сирена йде на відбій, усі повертаються до роботи.
— Я радий, що встиг подзвонити мамі до того, як вона прочитала новини, — говорить курсант Віктор, знову одягаючи каску, респіратор від пилу, будівельні рукавиці. — Це було найкраще рішення в моєму житті.
Авторка: Анастасія Іванців
Джерело: СУСПІЛЬНЕђ