«Потрапили з пекла в рай». Історія сім’ї, що виїхала з окупації зі села неподалік Олешків на Франківщину
Кремлівські пропагандисти досі малюють картинки «процвітання» захопленого півдня, проте реальність окупованої Херсонщини вкладається у просту формулу виживання: сушити сухарі під гул дронів, варити їжу без диму й обходити стороною дрібну рибу по вісімсот рублів. Подолавши майже три тисячі кілометрів через чужі кордони, фільтрації та нічні станції, вісімдесятирічне подружжя вивезло в двох сумках найцінніше — старі сімейні світлини й незнищенну тягу до рідної землі. Опинившись у тихому прикарпатському Калуші, де на полицях є нормальна їжа, а в небі не висять ворожі «метелики», незламний господар першим ділом придивляється до сусіднього занедбаного клаптика землі — бо український дід може покинути пекло окупації, але ніколи не зрадить звички засіяти петрушку.
Майже 3 тисячі кілометрів через Україну, РФ та Білорусь подолало подружжя пенсіонерів, щоб вибратися з тимчасово окупованого села, яке розташоване приблизно за 20 кілометрів від Олешків Херсонської області. У дві сумки Анатолій з дружиною зібрали найцінніше та вирушили в Калуш на Івано-Франківщину. Наразі пенсіонери адаптовуються на новому місці, дивуються тиші, повним полицям у магазинах та вільному доступу до ліків, адже, кажуть, за роки життя в окупації вже відвикли від цього.
Їхня історія — у матеріалі Суспільного.
«Тиша ця шокує. Незвичні ми до цього. У нас постійно “бах” — прилітає»
Анатолій з дружиною оселилися у Калуші на початку вересня 2026 року.
«Потрапили з пекла в рай. Це треба пережити. Тут — машини, люди — все рухається. У нас усі — “по норах”. Жодної автівки. Сафарі. Тиша ця шокує. Незвичні ми до цього. У нас постійно “бах” — прилітає. “Весело” так. А тут тиша така. Нас називали “ждуни” — ну, ми “ждали”, коли нас визволять. Сиділи до певної пори. Мене контузило, жінку два рази поранило. От і довелося зібратися, все покинули і поїхали у світ», — розповідає Анатолій.
Анатолія з дружиною у Калуші зустріли знайомі з короваєм на рушнику та квітами.
«Я ніколи не плакав — заплакав, не витримав. Мужики на мене дивляться, кажуть: “Що ти позориш мужицьку націю?”» — говорить Анатолій.
«Три з половиною доби їхали»
Чоловік згадує, як вони виїжджали з окупації.
«Звечора перевізник забрав у нас сумки. Ми домовилися на час, щоб темно було, і де зустрічаємося. Ми чекали [перевізника], собаки гавкали на вулиці, щоб сусіди не звертали увагу, коли він приїхав нас забирати. Темно було, горіло все навколо, дорога розбита. Жінка з тими сумками перечепилася, впала, але ми йшли», — розповідає Анатолій.
Чоловік з дружиною виїжджав через Мелітополь, Луганськ, Донецьк, Ростов, Воронеж та Білорусь.
«Водій казав, що ми накрутили 2 тисячі 800 кілометрів. Три з половиною доби їхали. Ми доїхали до кордону, пройшли контроль. Далі йшли пішки два кілометри, де нас чекали волонтери. І вони нас уже розподіляли, хто куди їде: ті — на Ірландію, ті — на Італію. Нас залишилося четверо — я, моя дружина і ще дві жінки. Ночували на автобусній станції на сходах», — згадує Анатолій.
Щоб мати спогади про рідний край, чоловік вивіз із собою старі фотографії.
«Це — пам’ять нашого життя за 80 років. З альбому витрусив усе і провіз», — каже Анатолій.
«Там дорога — в один кінець»
Його рідне село — тимчасово окуповане росіянами з початку повномасштабної війни. Чоловік розповідає: щоб отримати хоча б якісь медичні послуги, потрібно було проїхати майже 60 кілометрів.
«Там дорога — в один кінець. Попробуй ще до тієї медицини добратися. Та можеш виїхати, але не приїхати. На узбіччях — машини розбиті», — говорить Анатолій.
Він розповів, що кризи з ліками немає лише там, де є лікарні, а в їхньому селі медикаментів немає, їх привозять, але вони дуже дорогі.
Жителі їхнього окупованого села готували їжу переважно з продуктів, які самі вирощували.
«Вистачало. Консервації мали у підвалі. А хліб, якщо візьмемо, то сухарі сушили, бо “метелики” над головою. І кругом “бах” приходить. То так і жили. “Бах” приходив у підвал. Весь час були одягнені», — згадує Анатолій.
З його слів, їсти варили у кабиці. Намагалися готувати так, щоб не було диму.
«Коли почалася війна, ми отримували українську пенсію на карточки. Міняли на російські, бо там гривня наша не ходить. Що далі, то гірше. Ціни почали зростати. Привозили хліб, і все — доставки ніякої. Проривалися, хто зміг, купували. Запаси робили. Сушили на сухарі все, що було в запасі. Та ж камса, яка копійки вартує, там — 800 рублів. Риби ми практично не бачили, бо там такі ціни. А тут очі розбігаються, я глянув у магазині: риба, м’ясо — все є, і ціни прийнятні», — розповідає Анатолій.
Чоловік каже, що дуже сумує у Калуші за своїм домом на Херсонщині, а особливо — за садом і городом.
«Поруч з нашим помешканням тут є недоглянута ділянка. Треба її обробити. Для себе хочу засадити тут невелику ділянку, щоб не “скиснути”. Я звик, я — сільський. Для початку посаджу петрушку, кріп, зелень. Все, щоб було, щоб не купувати. Може, і садок посаджу. Як вдома», — ділиться планами Анатолій.
Автори: Галина Марійчин, Наталія Димніч
Джерело: Суспільне Івано-Франківськ
