Не вщухає критика на адресу Amnesty International за її доповідь про порушення гуманітарного права, опубліковану 4 серпня, в якій ця правозахисна організація звинуватила українські сили в тому, що вони піддають ризику життя цивільних осіб захищаючи країну від російсько-фашистської навали.
Звіт Amnesty International з правової та моральної точки зору
Звіт Amnesty International щодо тактики ЗСУ буквально підірвав інформаційний простір. Дочекавшись поки перші емоції вляжуться, екс-заступник генпрокурора Гюндуз Мамедов проаналізував його юридичне підґрунтя.
З одного боку, Amnesty International – авторитетна міжнародна організація, яка, зокрема, зібрала докази щодо злочину збройних сил РФ проти цивільного населення в драмтеатрі Маріуполя, а, з іншого, новим звітом фактично продемонструвала, що теоретизування щодо війни часто розходяться з реальністю. Одразу зазначу декілька наріжних для розуміння ситуації моментів.
Жодна аналітика не може не враховувати контекст. А він полягає в тому, що всі міжнародні злочини на території України стали можливими внаслідок агресії РФ. Відповідно, Україна, як сторона конфлікту, має повне право оборонятися. До того ж, не ми, як жертва агресії, обирали театр бойових дій. Атаки на українські міста – свідомий вибір збройних сил Російської Федерації. Але війна – це завжди смерть, страждання і руйнування. В ній немає тільки чорного і білого.
І ще один штрих – у своєму звіті Amnesty International керуються насамперед положеннями Додаткового протоколу І, з якого Росія вийшла в 2019 році, ймовірно, вже тоді готуючись до повномасштабної агресії.
Звіт складається з чотирьох параграфів, три з яких зводяться до тверджень, що українські ЗС використовують цивільне населення як живий щит, тобто порушують ст. 28 Женевської Конвенції IV та 51 (7) Додаткового протоколу І.
Останній параграф присвячений невибірковим атакам ЗС РФ по цивільному населенню та обʼєктам на території України. Проте не згадується принцип пропорційності використання сили навіть по військовим обʼєктам, якщо це може загрожувати смертю або пораненням цивільним.
Отже, автори звіту зазначають, що ЗСУ розміщують свої підрозділи в школах, госпіталях тощо, ведуть вогонь з густонаселених районів, ставлячи під загрозу цивільне населення.
У самому звіті вказано, що збройні сили мають право використовувати цивільні об’єкти, якщо вони розташовані на достатній відстані від житлової забудови.
Тому фактично йдеться про звинувачення збройних сил України у тому, що не було вжито “максимально можливих” заходів для евакуації населення з таких районів.
Як мають виглядати такі заходи? Чи вважається повідомлення від офіційних осіб про заклик до евакуації “максимально можливими заходами”? Що робити з населенням, яке не хоче або не може евакуюватися? Як була оцінена оперативно-тактична обстановка під час аналізу дій військовослужбовців? Чи мали вони змогу розміститися в іншому місці, при цьому забезпечивши захист для себе та громадян?
На всі ці питання немає відповіді в звіті, а саме відповіді дали б підстави для правової оцінки.
Коментар до Додаткового протоколу І говорить, що стаття ст. 58 про запобіжні заходи щодо наслідків нападу (евакуації населення) не вимагає нездійсненного.
Далі, варто зрозуміти, чи не порушують росіяни принцип пропорційності, закріплений ст.51(5)(b) в Додатковому протоколі І, відкриваючи вогонь по місцях дислокації ЗСУ в містах?
Очевидно, що порушують. Так, одна зі свідків зазначає про дві військові вантажівки, які стояли неподалік її дому, після чого туди прилетіла ракета. Дві військові вантажівки та ракетний удар не нагадує дотримання принципу військової необхідності, коли військова перевага може виправдати такий удар.
Можна навести й більш кричущі факти, наприклад, коли під часу обстрілу дому офіцерів у Вінниці загинули 24 цивільні особи. Військова мета удару серед білого дня по глибоко тиловому місту, по обʼєкту, де розташовані лікарня та торговельний центр, незрозуміла.
Таким чином, навіть якщо Amnesty International мали на меті вказати українській стороні на наші помилки для їх запобігання в майбутньому, реакція вийшла прогнозовано протилежною насамперед через форму донесення інформації. На мою думку, кожен факт імовірного порушення норм міжнародного гуманітарного й кримінального права, зокрема й українцями, має детально вивчатися й розслідуватися.
Але однозначне твердження, що ЗСУ використовують живі щити як тактику – необґрунтоване, завчасне й слугуватиме зброєю в інформаційній війні. Тож можливо в умовах повномасштабної агресії, коли проти України спрямована вся могутність військової машини РФ, незалежним міжнародним організаціям варто для аналітичних звітів користуватися більш вагомими та верифікованими фактами замість припущень? Натомість звіт не містить належних доказів, позбавляючи нас можливості розглянути кожен епізод по суті.
Німецький соціолог Макс Вебер аналізує дві іпостасі етики: етику переконання та етику відповідальності. По суті це описує нашу щоденну постановку проблем: ми більше маємо думати про тут і зараз, про дотримання формальних процедур чи про наслідки своїх дій?
Очевидно, що Amnesty International цим звітом хотіли продемонструвати свою неупередженість і дотрималися формальних процедур. Але чи вартує це потенційних наслідків: дискредитації ЗСУ, використання російською пропагандою і, зрештою, несприйняття українцями майбутніх звітів міжнародних організацій, які можуть містити більш збалансовану думку й конструктивну критику?
Ця війна ставить нові виклики перед всім корпусом міжнародного гуманітарного права. Яке, безумовно, має бути націлене насамперед на невідворотність покарання агресору. І змістовні дебати мають йти саме про це – як довести вину агресора та запобігти повторенню війни. Хотілося б, щоб міжнародні організації ініціювали саме такі обговорення з подальшим напрацюванням дієвих кроків. Бо ж якщо ми не знайдемо способу карати агресорів, кровопролиття в світі триватиме.
Що не так із висновками Amnesty International?
В свою чергу УЕЙН ДЖОРДАШ, королівський адвокат, керуючий партнер Global Rights Compliance, теж важає що звіт недостатньо аргументований та в ньому не розглянули найважливіші питання.
Міжнародне гуманітарне право (МГП) – це збірка правил, спеціально розроблених для захисту цивільних осіб і тих, хто склав зброю. З цією метою МГП зобов’язує всі сторони збройного конфлікту дотримуватися основоположних принципів, що включають розмежування між цивільними та військовими цілями та вжиття запобіжних заходів для захисту цивільних осіб від наслідків збройних нападів.
Ці принципи передбачають у деяких ситуаціях певні обмеження щодо ведення бойових дій або розміщення військових цілей в населених пунктах чи навколо них.
Виглядає так, що український уряд погоджується з тим, що кожна армія – чи бореться вона за свій суверенітет, чи за збереження свого народу, чи за інше – має дотримуватись МГП.
Жодна сторона, що воює, якою б священною не була їхня війна, не може ухилитися від цих вимог. Бути на стороні добра – це не виправдання.
Але правозахисні організації, особливо ті, які мають міжнародне охоплення Amnesty International (AI), несуть кореспондуюче зобов’язання забезпечити, щоб гострі звинувачення у порушеннях МГП ґрунтувалися на комплексному встановленні фактів, належному методологічному підході та висновках, які враховують реалії спроб сторони, на яку напали, захистити своє населення від систематичних воєнних злочинів, кампанії переслідування, яка охоплює злочини проти людяності та, можливо, геноцид.
На жаль, жодним чином пресреліз AI за 4 липня не відповідає цьому зобов’язанню та не виконує жодної корисної захисної функції. Навпаки, оскільки російські пропагандисти зараз святкують і додають ще одне виправдання для нападу на цивільних осіб до свого постійно зростаючого списку, подібні звинувачення цілком можуть призвести до меншого, а не більшого захисту.
Пресреліз AI критикує Збройні сили України та звинувачує їх у серйозних порушеннях МГП.
Наприклад, “українська тактика порушила міжнародне гуманітарне право, оскільки вони перетворили цивільні об’єкти на військові цілі”, “[українські військові] не вжили можливих запобіжних заходів для захисту цивільного населення”, “українські військові також регулярно створювали бази в школах у містах і селах на Донбасі та в районі Миколаєва”.
Проблема, звісно, полягає не у висуненні цих звинувачень, які мають бути висунуті – і чітко висловлені – якщо докази підтверджують їх правдивість. Це роль АІ, яка часто ефективно виконується.
Але в цьому випадку методологія АІ не тільки нечітка, але і майже не враховує військовий чи гуманітарний контекст, важливий для будь-якої аргументованої точки зору.
За цих обставин, на жаль, висновки АІ перетворюються на анекдоти та спекуляції під виглядом реальних фактів і порушень.
Грубе ігнорування найширшого можливого обсягу доступних фактів
Нездатність AI пояснити методологію, використану під час досягнення висновку про те, що українські військові “піддали небезпеці українське цивільне населення, створюючи бази та застосовуючи системи озброєння в житлових районах, зокрема у школах і лікарнях”, викликає занепокоєння.
Стверджуючи, що аналіз базувався на свідченнях свідків, обстежених місцях ударів, виборі критеріїв та “аналізі зброї”, AI спритно обходить будь-яке реальне пояснення своєї методології, відмовляючись надати хоч якісь значущі деталі доказів.
Читачеві залишається здогадуватися про кількість опитаних свідків або інспектованих місць ударів, критерії відбору свідків і місць, а також експертів, нібито використаних для проведення аналізу зброї.
Так відверто зневажати українських військових, уникаючи навіть мінімальної перевірки гострих висновків, здається дивним способом переконати скептично налаштовану громадськість у справедливості цих висновків, не кажучи вже про те, щоб переконати (можливих) військових-порушників змінити курс.
Як обговорюється нижче, основні питання МГП, порушені в пресрелізі AI, стосуються двох основних вимог, які висуваються до воюючих сторін: принципу розрізнення (цивільних і військових цілей) і зобов’язання вживати запобіжних заходів для захисту цивільних осіб від наслідків нападу, у тому числі застосування ефективних попереджень про напад та евакуацію цивільних із зон бойових дій.
Якщо AI або будь-яка правозахисна організація намагається заявити про порушення, вона повинна звернути увагу на високий стандарт доказів, який вимагається в місіях зі встановлення фактів у сфері прав людини – стандарт “чітких і переконливих” доказів.
Відповідно до цього стандарту, докази є чіткими та переконливими, коли вони з більшою і суттєвішою ймовірністю є правдивими, ніж неправдивими. Це менш строгий тест, ніж тест “поза розумним сумнівом“, але, тим не менш, він вимагає підтвердження існування “високою ймовірності того, що певний факт є правдивим”.
Як може переконатися будь-який неупереджений читач, пресреліз AI безнадійно позбавлений такого роду переконливого аналізу чи доказів питань фундаментальної важливості.
Найбільш очевидним зауваженням щодо принципу розрізнення має бути те, що українські збройні сили не користуються свободою вибору щодо місця оборони. Натомість цей захист має відповідати характеру, масштабу та точці нападу.
Якщо росіяни вирішать атакувати цивільні райони, то, за визначенням, українські захисники не мають іншого виходу, окрім як позиціонуватись і бути готовими до боротьби та перемоги над російським агресором саме там. Це не теоретично.
Усім, хто слідкує за цим вторгненням, відомо, що Росія в рамках стратегії атакує міські райони та прагне знищити цивільні будівлі та вбити мирних жителів.
Тому українська армія має захищати свої міста та селища, щоб захистити своє мирне населення не лише від руйнівної війни, а й від дикості російської армії.
Такі фактори, як розвідка, спостереження, вогневі точки, маскування та прикриття від ворожого вогню, шляхи просування та відходу, а також логістичні лінії є критичними.
Насправді, вочевидь, тільки завдяки належному врахуванню цих факторів українські командири змогли створити досить ефективний захист від переважаючих російських сил і, таким чином, захистити цивільне населення.
Лише шляхом вивчення цих факторів будь-який правозахисник може дійти обґрунтованих висновків щодо тверджень про те, що Україна неприпустимо розмістила свою армію в цивільних районах і таким чином порушила принцип розрізнення. Читання пресрелізу показує, що AI такого вивчення не провели.
Дійсно, як визнає AI, їхній аналіз не базувався на конкретному розслідуванні дій української армії. Натомість, “докази”, щоб звинуватити Україну, були зібрані під час розслідування “російських ударів”, про що говорить сам пресреліз. Але це не пояснює, чому АІ навіть не намагалися знайти чи проаналізувати факти.
Крім того, очевидні аналітичні недоліки не виправляються заявою AI про те, що житлові райони, де дислокувалися українські військові, були “за кілометри від лінії фронту. Були доступні реальні альтернативи, які не загрожували б цивільним особам, наприклад, військові бази чи густі ліси поблизу, або інші споруди, розташовані далі від житлових районів”.
Залишаючи осторонь те, що AI не змогли пояснити, як вони дійшли висновку про наявність “реальних альтернатив”, їх аналіз видає фундаментальне неправильне розуміння тактичної та стратегічної війни та відповідних вимог МГП.
Ліси, військові бази або місця, віддалені від цивільних районів, не вибираються лише тому, що вони віддалені від цивільного населення. Їх обирають (або ні), тому що вони відповідають певній оборонній меті – якщо ні, захист зазнає невдачі.
Як знає кожен український командир і як раніше повідомляли АІ, невдачі на рідній землі та в захисті власного народу мають найжахливіші наслідки для українських цивільних осіб.
Це може пояснити, чому у контексті вжиття запобіжних заходів проти наслідків нападу МГП абсолютно і беззастережно не забороняє розміщення військових об’єктів у міських районах або рух військових транспортних засобів через населені пункти.
Натомість МГП зобов’язує сторони конфлікту вживати запобіжних заходів для захисту цивільного населення від наслідків нападів.
Україна, як сторона, що захищається, повинна докласти зусиль “наскільки це можливо”, аби (i) видалити цивільних осіб і цивільні об’єкти з районів біля військових об’єктів і уникати розміщення військових об’єктів у густонаселених районах або поблизу них, а також (ii) вжити інших необхідних запобіжних заходів для захисту цивільних осіб і цивільних об’єктів від небезпек, що виникають у результаті бойових дій.
Як визнав МКЧХ, ефективні запобіжні заходи можуть приймати різні форми, як-от “будівництво укриттів, копання траншей, розповсюдження інформації та попереджень, відведення цивільного населення у безпечні місця, спрямування руху, охорону цивільного майна та мобілізація організацій цивільного захисту – це заходи, які можуть бути вжиті для збереження цивільного населення та цивільних об’єктів, що знаходяться під контролем сторони конфлікту”.
Те, що є можливим, залежатиме від середовища, в якому здійснюється напад, та низки факторів, зокрема, місцевості, погоди, спроможності війська, наявних бойових сил і та ресурсів, активності супротивника та міркувань щодо цивільних.
Реальність запобіжних заходів оцінюється у кожному конкретному випадку, беручи до уваги “всі обставини на даний момент”, включно з тим, що повноваження держави або командира на прийняття рішень обмежені їхніми знаннями та обставинами на той момент і не можуть підлягати подальшому інформованому аналізу. Зрозуміло, що в пресрелізі немає доказів того, що AI розглядали ці проблеми, не кажучи вже про те, щоб зробити обґрунтовані висновки.
Навпаки, АІ, здається, активно уникали цього аналізу. Згідно з коментарями українського офісу, їм довелося “переконувати” навіть звернутися за офіційним коментарем до Міністерства оборони України (МО).
За даними AI, вона зв’язалася з Міноборони “зі своїми висновками 29 липня, але на момент публікації ще не отримали відповіді”. Пресреліз було опубліковано вранці 4 серпня, надавши Міністерству оборони, яке, як ми можемо з упевненістю припустити, має більш ніж достатньо роботи, три робочі дні для відповіді.
Якщо відкинути це абсурдно коротке вікно, навіть формулювання АІ свідчить про аналітичну помилку. Звернення до МО було не проявом ввічливості, а абсолютною вимогою, якщо потрібно було дійти коректних висновків.
Як інакше АІ могли аналізувати ключові питання, не знаючи, що змусило українську армію розгорнутись у житлових районах? Чи були реальні альтернативи? Чи надавали військові якісь попередження (докази категорично демонструють, що це було неодноразово зроблено з 24 лютого)?
Чи військові у “максимально можливому обсязі” видаляли цивільних осіб і цивільні об’єкти поблизу військових об’єктів? (знову ж таки, як категорично показують докази, це відбувалося в багатьох випадках шляхом надання засобів для евакуації цивільних осіб (наприклад, поїздом) і використання поліції та персоналу екстрених служб для сприяння евакуації)?
Загалом, у висновках AI стислі факти та аналіз і багато звинувачень.
АІ, здається, не розглянули найважливіші питання. Якби вони це зробили, то автори пресрелізу, як мінімум, прагнули б відтворити військову активність у той час і будь-які зусилля, яких доклали тоді українські військові, щоб захистити території та оточене цивільне населення. Принаймні, АІ б поговорили з українським МО та будь-якою з високопрофесійних місцевих правозахисних організацій, які працювали на місці в той час.
Хто знає, якби AI зробили це, вони могли би виявити, що українські сили вжили всіх можливих заходів для захисту свого населення від наслідків бойових дій, одночасно захищаючи населення та територію від злочинів російських військ. Менш резонансний висновок, але, можливо, набагато справедливіший.
Джерело: Центр журналістських розслідувань та сайт УП