Свій міномет команда називає “Франкенштейном” – він складений з запчастин різних мінометів: плита від “Саней”, ствол МП-120, а лапи від “Молоту”. Репортаж журналістів видання Frontliner з позицій команди мінометників 93-ої ОМБр “Холодний Яр”.
Пікап несеться через Костянтинівку, що спалахує від КАБів, і далі, нічним бездоріжжям у бік каналу, того самого, котрий стримує наступ ворога з боку Часового Яру.
“Ти РЕБ включив?”, – запитує “Чорний” водія.
“Ні. Я хрестик поставив”, – відказує той.
За деякий час авто зупиняється. Далі – зона підвищеного ризику. Водій вимикає фари, вдягає прилад нічного бачення і вмикає РЕБ. “Чорний” передає по рації, аби нас зустріли. В кабіні трясе несамовито, значно “веселіше” пасажирам у кузові. Крім них, там також їде кілька “кабанчиків” – мін 120-го калібру. Коли авто глохне посеред поля, в голосах військових з’являються панічні нотки. Намагатися заводитись чи бігти? Після кількох спроб і міцних слів пікап невдоволено гарчить і рушає. Машини, як і люди, теж виснажуються на війні.
Бліндаж, у який ми пірнаємо, відповідає останнім віянням моди: вхід зигзагоподібний, аби, у разі чого, ускладнити рух ворожого FPV. Від цієї ж напасті – розвішені над окопом кілька шарів сіток.
Тут несе варту команда мінометників 93-ої ОМБр “Холодний Яр”. Бригада не дає ворогу просунутись у бік Костянтинівки. Військові пояснюють: прицільно обстрілюють їх “за графіком”: зранку і ввечері. Решту часу можливі “позапланові” прильоти, а також постійно працюють дрони. Коли розвиднюється, вийти надвір стає майже неможливо – одразу ж чути противне гудіння FPV чи розвідувального дрона. Кожен вихід за межі окопу “по потребі” – ризик для життя. “Бляха, тільки б не зараз!”, – з такою реплікою вертається кожен із походу в кущі.
Хлопці тішаться: нині останній день варти. Наступної ночі разом із нами вони виїдуть в умовний тил на перепочинок. Зміна тут може тривати до 10-ти днів.
Вже за 20 хвилин до ротації мінометники у повній готовності, Донецька область, Україна, 11 вересня 2024, Фото: Олена Максименко, Frontliner
Юрій з позивним “Чорний” на війні з початку. У 2014-му він закрив своє маленьке підприємство і пішов на фронт. Спершу воював у добровольчих батальйонах “Дніпро-1” і “Правий сектор”, потім приєднався до ЗСУ. Зараз він головний сержант батальйону.
За ці роки він об’їздив Донецьку й Луганську області, повоював на Харківщині і Сумщині.
“Нас не було тільки в Херсоні і на Курщині, – говорить він. – Це поки що. Але я з задоволенням поїхав би туди”.
За словами “Чорного”, початок операції на Курському напрямку не вплинув на ситуацію тут
“Противник як проводив наступальні дії, так і проводить. Був проміжок тижні два, вони нічого не робили, стояли в обороні, але потім все ж таки пішли в наступ. Переважно без техніки, живою силою, тобто піхота лізе постійно малими групами, по одному, два, три піхотинці, але вони постійно роблять спроби прориву”, – розповідає головний сержант.
“Кожного дня втрати”
На боці захисників ландшафт із природною перешкодою у вигляді каналу. “Чорний” запевняє – для ворога це значно ускладнює наступ:
“Але все залежить від старших начальників, від приходу нових людей, для того, щоб це все стримати. Кожного дня втрати, люди отримають поранення, і цих людей треба міняти”.
Противник переважно без техніки лізе постійно малими групами, по одному, два, три піхотинці.
У нас з цивільними різне бачення. Ми привикли дивитися правді в очі, а люди більше так обманним взглядом дивляться на це все.
Він зазначає – без поповнення чергових втрат територій не уникнути. А надходження людей дозволило би не лише утримувати рубежі, а й проводити контрнаступальні дії. Поки ж, за словами “Чорного”, ефект мобілізації не відчутний.
“Немає ніякої конкретики – говорить він. – Наприклад, як ми в 14-15-му служили, я розумів, що йду на рік. Через рік можу звільнитися, мене поміняє хтось. Я рік посиджу вдома, відпочину і знову мобілізуюсь. А зараз людина йде і не знає, наскільки вона йде, на що їй чекати. Коли дадуть якусь конкретику згідно з законодавством, я думаю, люди самі почнуть йти, і не треба буде, щоб ТЦК ловило”.
Вдома на “Чорного” чекають дві доньки, що народилися під час війни. “Бачать мене як гостя”, – з сумом зазначає Юрій.
А тут, на війні, інші “діти” – підлеглі, за кожного з яких головний сержант відчуває особисту відповідальність. Найважче, каже він, пережити втрати:
“Я виконував обов’язки командира роти, це саме важке. Коли ти заводиш людей, пояснюєш, що все буде добре, можна сказати, обіцяєш. А людина або загинула, або поранена. І получається, що я надурив людей. Не вберіг. І від цього трошки криша їде”, – ділиться переживаннями “Чорний”.
Попри втому і сум за родиною, Юрію важко уявити себе поза військом навіть після війни. В першу чергу через тріщину, яка за ці роки виросла між фронтом і тилом.
“Це два різних світи, – говорить він. – Людям давно начхати на війну. Якщо відсотків 10 переживають, це ті люди, які безпосередньо стикнулися з війною: батько, брат, син, чоловік воює, або загинув, або поранений. Волонтери є, але в два рази їх менше стало. Їм дуже зараз важко. Я розумію, що я втомився від війни, але з іншої сторони вже 10 років… це моє життя, моя стихія. І приїхати просто додому – я не знаю, що там робити, як з людьми спілкуватися. Тому що у нас з цивільними різне бачення. Ми привикли дивитися правді в очі, а люди більше так обманним взглядом дивляться на це все. Тому є вирогідність, що я залишуся. Як мінімум тут всі свої”.
“Чорний” зізнається, що війну – від АТО до повномасштабного вторгнення – волів би забути як страшний сон, і жодних моментів не згадувати. І точно не розповідатиме про це дітям.
Ворожі обстріли за розкладом
Свій міномет команда називає “Франкенштейном” – він складений з запчастин різних мінометів: плита від “Саней”, ствол МП-120, а лапи від “Молоту”. Навідник із позивним “Кривбас” посянює – знаряддя розраховане на 5000 пострілів, тож цей міномет уже “втомився”. Однак замінити його немає чим, тож команда просто закладає поправку на дефект у “Кропиву” – вліво на 500 метрів.
“Кривбас” каже, що дефіциту БК наразі немає, вже перепробували безліч мін. Понад усе бракує людей, зітхає він: “Ніким нас заміняти просто. Тобто ми тут надовго. Люди просто не заінтересовані сюди йти. Я не згоден з діями ТЦК, коли заламують людину, в бусик кидають, то зразу потенційний СЗЧ-шник. А таких, що приходять самі, мало. Дуже. Немає мотивації у людей. Я ж теж не народився в броніку, в касці, з автоматом!.. Як почалася (повномасштабна) війна, було прагнення піти захищати Батьківщину. А зараз в зв’язку діями ТЦК люди бояться йти. Я досі тут. Я бачив, що було з Соледаром, з Бахмутом. Це все я пройшов, і своє місто я не хочу бачити в руїнах. Що мене, в принципі, тут і держить”, – каже військовий.
Тим часом починає сірішати, крізь плетиво маскувальних сіток стає видно схід сонця. Рацією попереджають про обстріл – той самий “плановий ранковий”. Усі заходять у бліндаж, одягають броніки, від’єднують газовий балон від плитки, на якій щойно підігріли воду для кави і чаю. Чутно роботу ствольної артилерії. Хлопці рахують приходи. Їх більше, ніж зазвичай, але зрештою обстріл припиняється.
Вільний час – в бліндажі за кавою і телефонами – хлопці дивляться відео, грають в ігри. У багатьох на заставках телефону – фото коханих жінок. На бронежилеті навідника – маленька лялька-оберіг: “Ксюня, – з ніжністю говорить він. — Жінка подарувала. Також Ксюня”.
З дружиною “Кривбас” востаннє бачився в січні. Він на війні з початку повномасштабного вторгнення, був поранений, потім повернувся у стрій. Розповідає, що на фронті траплялося різне: тричі випадало супроводжувати полонених.
“Із побратимом крайнього супроводжували 3 кілометри. Ну, пі*ар вискочив на наші позиції. Пацики взяли його в полон. І потім з позиції на позицію його передавали. І уже ми з нашої позиції його супроводжували. Мені було цікаво, якого хера він тут. Він конкретно сказав, що гроші. Якщо б не наказ привезти його живим, я б там його і залишив! Вбиває те, що вони сафарі влаштовують. Через гроші. Інших причин я не бачу”, – обурюється “Кривбас”.
Робота для сильних
Права рука навідника міномету – помічник. На цій посаді нині Саша з позивним “Ярік”. Спеціальність сприяє фізичній підготовці – один “кабанчик” важить 15 кг, і 18 – якщо радянського зразку. Нерідко на позиції їх доводиться доставляти пішки, ще й намагаючись пересуватися максимально швидко, розповідає помічник навідника:
“Якщо часті прильоти, ти впав-встав, впав-встав, то вже крайній раз, я пам’ятаю, я вже не мог піднятися з ними. І зараз наші ж носять через переправу. Це у нас тут машина під’їжджає сюди близько, а два інших розрахунки носять. 15 кіло поки 2 кілометри донесеш, і ще плюс на собі ж броня, каска – бронік важить до 15-ти кілограмів”, – зі сміхом каже Саша.
“Ярік” – харків’янин. Він брав участь в АТО, а у лютому 2022-го він став на захист рідного міста. Боронив Північну Салтівку у складі Повітряних сил. А коли ворога відкинули, перевівся в “Холодний Яр” і опанував нову спеціальність. Тепер він член команди “Франкенштейна”.
Удар по ворожій піхоті
“Позаплановий обстріл” раптом починається в середині дня. Він потужніший, ніж ранковий. Від вибухів стіни бліндажа здригаються. Після обстрілу час дати відповідь – нарешті команда на вогонь. Усе відбувається максимально швидко і злагоджено, адже кожна хвилина перебування просто неба – додаткові ризики. Кілька разів під час підготовчих робіт доводиться забігати в бліндаж – літають FPV. Перед пострілом “Чорний” символічно підписує міну. Побратими знімають процес на телефони.
15 кіло поки 2 кілометри донесеш, і ще плюс на собі ж броня, каска – бронік важить до 15-ти кілограмів.
“Щоб ви всі здохли!”, – виводить він каліграфічним почерком. Наведення, команда “постріл”, і міномет швидко маскують. “Чорний” пояснює – удару завдали по ворожій піхоті, але треба дочекатися підтвердження від операторів БПЛА, що постріл був успішним.
Тим часом процесом керує наймолодший член екіпажу – командир розрахунку, 24-річний Сергій з позивним “Гера”. Він із тих, хто свідомо обрав військову кар’єру, зрікся її, а потім повернувся. Він підписав контракт із ЗСУ за 2 тижні до повномасштабного вторгнення.
“Виграв в жизні джекпот”, – іронізує “Гера”.
За його словами, зараз “Франкенштейн” здебільшого працює по живій силі противника, іноді щастить знищувати малу бронетехніку, іноді навіть на ходу – секрет успіху – у досвіді навідника і вмінні робити швидкі розрахунки. Іноді трапляються влучання, що виглядають дивом. Наприклад, з міномета влучили у відкритий люк ворожого танку – через літню спеку окупанти розслабилися і одразу за це поплатилися. А якось іншим разом, вдало промахнулися повз намічену ціль і влучили просто в “зеленку”. Виявилося, що у кущах був схований ворожий склад з БК. Детонувало довго і феєрично.
Бригада мала отримати американські міномети 120-го калібру, і “Гера” їздив у Німеччину на навчання. Зрештою, сертифікат і навички хлопець отримав, а бригада міномети – ні.
Командир розрахунку мінометної батарей Сергій “Гера”, Донецька область, Україна, 11 вересня 2024, Олена Максименко, Frontliner
Нужно виганяти їх з нашої землі і давати їм відсіч. Якщо піде так далі, як на Покровському напрямку, вони будуть дуже близько. Тому що після Покровська йде Дніпротепровська область, і це вже наша область.
“Ми були на позиції, – згадує він. – Командира розрахунку зняли і другого привезли. І наводчика теж зняли з позиції, і в тил відправили. Сказали приготуватись, щоб їхати за кордон. Нас відвезли у Львів, ми переночували в академії, там одні дівчата були. Потім нас погрузили в автобус і вивезли на кордон. Кордон перейшли… Потім переліт на воєнному грузовому судні. Прилетіли в Німеччину. Потім нас на автобуси погрузили і повезли на великий натовський полігон. Видали взуття, рюкзаки, броніки, каски. Пройшли місяць навчання, нормативи виконували. Получалось все. Уже під кінець стрільба з мінометів з полупрямої наводки і на дистанції. І ми теж добре відстріляли. І потім приїхали сюди і думали, що міномети приїдуть. А вони не приїхали”.
Чого коштує УБД?
За час на війні “Гері” довелося пережити чимало. На Харківському напрямку він разом із групою потрапив у напів оточення. Цей день він називає своїм другим днем народження:
“Перепливали холодну річку. Були люди, які пливли в броні, але хто опитні, хто на річках виріс, я, наприклад, на річці виріс, то скинув броню, верхню форму одягу. Термуха, автомат, і всьо. І в берцях. Квітень, 25 число. Перепливли – командира потіряли. В кого була “Кропива”, хоч би якийсь гаджет, то ми чули, що нам на захід іти. І ми на захід йшли, йшли, там поле. І наш розрахунок пішов через поле, там посадочки вже були… і потім там ми точку евакуації зустріли… І ще раз треба було річку перепливати, але там вже наші лодки були. З мого розрахунку було шестеро осіб. Дядя Коля пішов під воду, течією понесло. Тому що був в плитоносці, і рюкзак ще. Те, що він купив собі, він не хотів викидати”, – згадує боєць.
Після жорстких боїв за Бахмут і Соледар “Гера” не витримав і пішов у СЗЧ. Попередив про це командира. Почув у відповідь: “Я нікого не тримаю”. Знайшов роботу. Однак в тилу він не почувався на своєму місці.
“Одягнений по гражданці, УБД показуєш, і старий водій повертається: “За скільки ти його купив? – з образою згадує військовий. – Та й народ в автобусі: “Та таке молоде, як він може воювати!” Я просто тоді розвернувся, заплатив йому і кажу, а тепер можемо поїхати, я вам покажу де я його “купив” і якою ціною!”
Доки мінометник відпочивав від війни, його племінниця народила дитину. Саме поява цього малюка навела “Геру” на думки, що пора повертатися у військо:
“Розумієш, що діти народжуються, і їм треба продовжувати жити, їх треба обороняти. Від мого дому в 100 метрах залізничний вокзал, і коли прилетіло X-59, і просто дом склався, пів будівлі, і людей там присипало, тому що там бомбосховище було. Коли в тебе вдома малий внучок, і штукатурка сиплеться з потолка, і ти розумієш: яка різниця, де тебе можуть “задвохсотить”? Глибоко в тилу прилетить ракета, і все. Ти навіть не встигнеш зреагувати. Нужно виганяти їх з нашої землі і давати їм відсіч. Якщо піде так далі, як на Покровському напрямку, вони будуть дуже близько. Тому що після Покровська йде Дніпротепровська область, і це вже наша область”, – розповідає він.
Тож за 10 місяців і 9 кіл бюрократичного пекла ВСП “Гера” повернувся до свого підрозділу. Командування прийняло його назад. Більше йти з війська не планує – навіть після закінчення війни. “Нема там що робити!”, – говорить він про цивільне життя.
За розмовами з мінометниками минув день. Перечікуємо “плановий вечірній обстріл”. Хлопці тішаться, що нарешті їх змінять, і сьогодні вони матимуть теплий душ та інші нехитрі блага, котрі тут видаються розкошем. Прибирають у бліндажі, викидають назовні баули і стоять на виході в броніках і касках вже за 20 хвилин до прибуття пікапу. Коли авто наближається, вмикають РЕБи. Зміна блискавично викидає речі і вистрибує з кузова, інша ж група проводить зворотній процес. Ротація триває менше хвилини – автівка люто гарчить і зривається з місця. Туди, де мінометники зможуть отримати короткий відпочинок. І побачити сонце без маскувальних сіток.
Фото: Олена Максименко
Автор: Олена Максименко
Джерело: Frontliner