Учасника тероборони міста Ізюма в полоні російські окупанти намагалися завербувати і змусили підписати документ про співпрацю. Добравшись до підконтрольної українській владі території, він повідомив СБУ. Після цього прокурор звернувся до суду із клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду. Така процедура передбачена законом, якщо людина сама заявила про отримання злочинного завдання і не встигла заподіяти ніякої шкоди державі.
Журналістка видання «Судовий репортер» побувала у вересні в судовому засіданні Галицького райсуду Львова і поговорила з героєм цієї історії.
Леонід (ім’я змінено з міркувань безпеки — ред.) є уродженцем міста Ізюма, спілкується російською, але з впевненістю заявляє про свою проукраїнську позицію. До 24 лютого він працював на заводі, але після вторгнення Росії прийняв рішення захищати свою землю від російських загарбників. «Я патриот просто» — каже чоловік. З його слів, ще у 2015 році воював добровольцем АТО на Донбасі, помічником гранатометника.
24 лютого був удома, а вже 25-го вступив до ТрО Ізюма.
Леонід боронив місто разом із побратимами майже до його повного захоплення російськими військами в кінці березня. Пригадує, що мінували мости.
— Я був у теробороні з 25 лютого по 20 березня, поки вони (російські військові — ред.) повністю не зайняли Ізюм. Оточили і нам просто подітися не було куди. Ну і ми пішли додому, ні команд, нічого не надходило. Вдома сиділи, намагалися вийти самі вже, просто як цивільні.
Весь час ситуація в місті була дуже складною.
Територіально Ізюм розділяє річка Сіверський Донець. З одного боку — приватний сектор (північ), а з іншого — багатоповерхівки (південь). Українські захисники перебували в південній частині міста, а росіяни зайняли північ. Міст через річку вже був підірваний, і окупанти не могли пробратися на інший берег.
Але 1 квітня місцевий депутат Максим Стрельник повідомив на своїй сторінці Facebook, що росіянам усе ж вдалося повністю окупувати Ізюм завдяки місцевим зрадникам, які 26 березня провели їх на інший берег. Це призвело до повного блокування міста і унеможливило доставку гуманітарної допомоги та евакуацію місцевого населення.
— У нас 10 людей залишилося і ще 10 у поліції було. Ну ми так порадилися куди йти, не пройдемо по-любому ж, типу всіх переб’ють. Ми вирішили, що підемо просто додому, а там… якщо щось, так якось відійдем, — розповідає Леонід.
Чоловіки розійшлися по домівкам, але договорилися підпільно зустрічатися кожні два-три дні і обмінюватися інформацією.
Тим часом російські військові почали виловлювати та допитувати місцевих мешканців.
— З тих, що були в теробороні, я знаю одного. Ми з ним спілкувалися до кінця квітня, допоки до нього не прийшли додому [російські військові]. Це було при мені. Він уже був у списках, хтось нас злив. Якраз у дворі стояли, розмовляли, до нього приїхали. Нас розвели [по різні боки]. Мене перевірили по базі, мене ніхто не здав, відпустили, а його… Потім його ще раз забирали, там вже було серйозно. Казав: «Третього разу не переживу». І він зник, до речі, безвісти. Ну, начебто, кажуть він є у списках полонених. Першого липня він їхав, а на кордоні його ФСБ затримали. А щодо решти не знаю, де вони поділися.
Так 9 травня прийшли за другом Леоніда. А вже 10 травня окупанти забрали і його самого «на підвал».
— 10 мая пришли домой вооруженные лица Российской Федерации в количестве пяти-шести. Забрали к себе, на допросы. [Дали задание] поехать в Днепропетровскую, Житомирскую, Львовскую область, посмотреть шо там на вокзалах происходить, — повідомив він суду.
Згадуючи про ті події нервово всміхається, і насправді не дуже хоче вдаватись у подробиці.
— Без цього ніяк звичайно. Допитували троє — ті, кого я чув. А так я був в пакеті постійно. Мішок зі скотчем (показує як його обмотували — ред.). Половину не чути, шо вони там щось говорять. Кажу: «Я не чую нічого», — «Не чуєш? Стріляй йому в коліно, щоб краще чулося». Вони так потім стріляли, але не в коліно, а так поруч. Воно ніби все рівно, таке, не дуже весело. Побої були ще середні. Деяких там взагалі… хлопці сині були, — розповів він журналістці «Судового репортера».
Чоловіка доставили в будівлю сервісного центру МВС України міста Ізюм, а в подальшому в штаб підрозділу російських військ на околиці міста.
Привели «на підвал» і почали допитувати за сценарієм — «Рассказывай по-хорошему, кому звонил, мы все знаем». Поряд був ще один чоловік, як стверджує Леонід, побитий настільки, що живого місця не було. Неабияку жорстокість проявляли також представники «ЛДНР». Вони маючи “свої мотиви”, поки російські військові не бачили, сильніше били українських полонених.
Саме тоді один із росіян запропонував негласну співпрацю.
«18.05.2022 року, представник РФ, який представився Дімою, повідомив ізюмчанину, що останній повинен зібрати інформацію про вантажі на залізничних вокзалах, зокрема у місті Львові… Невстановлений представник РФ повідомив чоловіка, що після виконання завдання та повернення в місто Ізюм останній повинен поставити трилітрову банку з водою на підвіконня, що свідчитиме про його повернення та готовність доповісти про виконане завдання», — йдеться в обвинувальному акті.
Чоловіка змусили підписати документи про співпрацю зі «службой информации российской федерации». Хоча той не одразу погодився:
— Я кажу: «Я не буду, типу який із мене розвідник. Якщо не буду, тоді шо?», — «Спочатку що-небудь будемо з тебе вибивати, а потім — он яма, бачиш?» Кажу: «Бачу». Там хочеш-не-хочеш підпишеш.
Отримавши завдання, Леонід ще два місяці прожив в окупації, аж допоки 25 травня зміг виїхати тільки через кордон із РФ.
— Намагалися виїхати кілька разів. Хотіли через одне село, там казали, що можна було виїхати. Ми поїхали, нас не пустили. Наші ДРГ типу їх розстрілюють, після того, як хтось проїжджає, тому нас не пропустили.
Росіяни радили Леоніду їхати через Балаклію, але на блокпості представники «ЛДНР» не пропускали.
— Я йому (головному російському військовому — ред.) говорю: «Там не выпускают. Если бы выпускали, мы б уже давно выехали». Він каже: «Всё будет нормально, вас пропустят». Ми ще навіть туди не доїхали, а нас із траси вже розвернули. Ми їм не сподобалися: татуювання були у хлопців.
Після чого вирішили ризикнути через кордон із РФ, потім на Латвію, Литву і так добралися до України. З ним поїхав друг, якого також забирали «на підвал», і ще інший приятель разом із сім’єю.
— Ми проїхали о 3 годині ночі. Вони (ФСБ — ред.) ж такі взагалі в кожного по півгодини [перевіряли] телефони. Нас реально кілька хвилин і все. Ми вже майже так проїхали. По ходу їм було все одно, спати хочеться, їсти хочеться, вони так телефон глянули поверхово і нічого навіть…
Прибувши до Львова і вирішивши побутові питання із місцем проживання, 17 червня Леонід повідомив СБУ у Львівській області про свій зв’язок із представниками РФ.
«У ході досудового розслідування здобуті беззаперечні докази того, що підозрюваний надав згоду на співпрацю з силами Російської Федерації. Разом з тим, після прибуття підозрюваного на територію Львівської області, останній добровільно звернувся у Службу безпеки України. Ніяких дій, спрямованих на завдання шкоди Україні, не вчинив», — повідомив у суді військовий прокурор Андрій Ліщук.
Тепер, коли кримінальну справу закрито, Леонід планує повернутися в лави української армії, аби захищати Україну від російських окупантів, зокрема звільняти своє рідне місто Ізюм.
Автор: Катерина Трохимчук, «Судовий репортер»
Ілюстрації — Марічка Юрчак
Цей матеріал є частиною серії про воєнні злочини в Україні, створеної у партнерстві з JusticeInfo.net – Fondation Hirondelle.