Як воюють судді. Три історії суддівської війни

Війна – потужний іспит на патріотичність та суспільну користь. У виданні Forbes задали питання: як його здає одна з найбільш закритих і контроверсійних каст української держави – судді.

До війни ставлення суспільства до судової системи було чи не найбільш критичнішим, ніж до усіх органів: повністю довіряли 1,7% українців, у той час як повністю не довіряли 40,6% (дослідження Центру Разумкова).

Що війна сказала про суддівську спільноту: там є сміливі й патріотичні люди. На кінець 2021 року в Україні було 5238 судів. З них зараз у ЗСУ 48 осіб і ще 37 у ТрО, повідомила пресслужба Державної судової адміністрації.

Тобто зараз зі зброєю 1,6% від усіх суддів (для порівняння у McDonald’s 2%). Якщо взяти до уваги, що 53% людей у мантіях на початку 2021 року складали жінки, то процент суддів-чоловіків, які взяли зброю, понад 3%. Це співставно з часткою призовників у таких «чоловічих» компаніях як «Укрзалізниця» чи «Метінвест», де країну боронять 3,1% та 2,7% відповідно.

Forbes розповідає три історії, як українські судді боронять Україну.

Ми не знаємо розподіл, хто із суддів воює, із яких судів й чи є хтось на фронті з одіозних установ, на кшталт ОАСК чи районного Баришівського суду. Три наші історії про працівників Верховного Суду: можливо, це збіг, або ж у цій реформованій установі працюють значно більше сміливих і патріотичних людей.

Снайпер

Олександр Мамалуй, 47, суддя Верховного Суду, к.ю.н., офіцер снайперського підрозділу ЗСУ: «Мені не подобається війна. Як і всі нормальні люди, я хочу жити спокійно під мирним небом».

Олександр Мамалуй – досвідчений боєць. Понад вісім років тому, 1 березня 2014 року він зайшов до військкомату дізнатися, чи не потрібна якась допомога. «Тоді була неспокійна ситуація в Криму, – каже Мамалуй. – У мене була рідкісна військова спеціальність – водолаз. Мене одразу відправили на збори». Пірнати йому не довелося, гарячого літа 2014-го його приписали до роти снайперів 93-ї бригади. До весни 2015-го Мамалуй пройшов усі гарячі точки – Піски, Авдіївку, Донецький аеропорт. Демобілізувався в червні 2016 року в званні молодшого лейтенанта. Згодом написав книгу про події тих років «Воєнний щоденник». «Коли я повернувся з фронту, мене ні на день не полишало відчуття, що буде новий виток війни», – згадує він.

Харківʼянин Мамалуй будував свою суддівську карʼєру в Харкові – з 2001 року працював суддею Господарського суду Харківської області. Тож після «воєнної» паузи він повернувся до роботи. А восени 2017 року указом президента був призначений суддею перезапущеного Верховного Суду.

Мамалуй жив на два міста – Харків та Київ. У Києві він працював, а в Харкові продовжувала жити його сімʼя. Оскільки дружина – теж суддя та працює в районному суді міста Харкова.

Широкомасштабне військове вторгнення Олександр Мамалуй зустрів у Києві. Алгоритм дій був наступний: забрати всі накопичені в ВС відпускні, щоб сімʼї було з чим виїжджати за кордон, та піти у воєнкомат. «У такій війні офіцеру з бойовим досвідом неможливо залишитися осторонь. Сімʼя мене зрозуміла», – пояснює суддя.

Перший місяць Мамалуй служив у Києві. У складі якої саме структури, не розповідає. «Деталі – після перемоги», – каже він. Єдине, що з нього можна було витягнути: «Двічі виїжджав із бойовими завданнями у Гостомель».

З початку квітня суддя служить у снайперському підрозділі ЗСУ. «Зараз я перебуваю на сході країни. Буквально вчора (довідка: розмова відбувалася на початку червня) повернувся з бойових завдань і незабаром вирушу знову», – розповідає суддя. Каже, що бойовий дух побратимів високий, усі рвуться до бою. І якщо хтось кілька днів поспіль не виходить на бойові завдання, то починає смикати командира: що не так.

«Ми воюємо за те, щоб була Україна, щоб зберегти державу, – пояснює Мамалуй. – Усе можна буде налагодити та покращити, але якщо не буде країни, то покращувати буде нічого». Він говорить про те, що головна мета та мотиватор воювати – вигнати ворога за кордони України. І попереду ще багато роботи.

Найбільше бажання Мамалуя зараз – обійняти своїх дітей, дружину та маму, за якими він дуже скучив. А після перемоги суддя хоче повернутися до роботи. «Вище, ніж Верховний Суд, інстанції немає, моє рішення неможливо оскаржити, – каже Мамалуй. – Це велика відповідальність, рішення мають бути правильними та зваженими. Цього і прагну».

1 липня Президент України Володимир Зеленський нагородив лейтенанта Олександра Мамалуя орденом «За мужність» ІІ ступеня.

Сімейний підряд

Андрій Калараш, 52, суддя Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, к.ю.н., сержант та командир міномета ТрО Одеської області.

Андрій Калараш служить в Територіальній обороні Великомихайлівського району рідної Одеської області. Суддя не мав реального бойового досвіду, в Радянській армії він служив майже 35 років тому. У Верховному Суді працює з цивільними справами з травня 2019 року.

Як і більшість українців, не вірив у повномасштабне вторгнення. «У мою логіку не вкладалося те, що два так тісно повʼязані народи, з купою родичів та друзів з обох боків, можуть воювати між собою», – каже Калараш.

Перший день війни суддя зустрів у Києві. Не панікував, вийшов на роботу та встигнув дорозглянути 14 судових справ.

На другий день став зрозумілий масштаб війни, керівництво дозволило співробітникам виїжджати за потреби. Калараш одружений та має двох синів – 22 та 24 років. Старший син із дружиною проживали на Одещині, а Калараш із молодшим сином – у Києві. Суддя вирішив, що сімʼї краще бути разом, та поїхав на південь. До цього допоміг евакуюватися своїм чотирьом підлеглим.

Добравшись до малої батьківщини в Ізмаїльський р-н Одеської області, Калараш пішов до місцевого військкомату. «Багато чоловіків виїхало заради спасіння життя у безпечні місця, але я вирішив, що потрібно захищати країну, – згадує він. – Уже почали зʼявлятися розповіді про звірства та жорстокість росіян, потрібно було боронити жінок та дітей».

Його старший син Роман, що працював помічником адвоката в Одесі, також добровільно пішов служити разом із батьком. Молодший син теж рвався в армію, але сімʼя вирішила, що не слід залишати матір та дружину без допомоги.

З березня батько та син служать в одному взводі: охороняють стратегічні обʼєкти та блокпости від ворожих ДРГ. «Були небезпечні ситуації, коли ми затримували ворожі групи, але деталі розповідати не можу», – говорить суддя. Що найскладніше у військовому житті? Дуже хочеться виспатись, напівжартома каже Калараш. Бойові завдання завжди раптові і майже завжди вночі чи під ранок.

Спочатку його побратими не знали, що Калараш працює суддею в найвищий інстанції. «Коли дізнались, сприймали мене з осторогою», – зізнається він. Але військові випробування швидко зближують людей, зараз до Калараша часто звертаються за юридичними порадами. «Я не відмовляю», – каже суддя. За його словами, реальні проблеми людей допомагають зрозуміти, що треба покращити в законодавстві. «Ми живемо у воєнний час, і це потребує багато додаткових юридичних механізмів, – говорить Калараш. – Приміром, потрібно вирішити питання з відшкодуванням збитків, захисту прав переміщених осіб, та зокрема дітей, тощо».

Його набагато більше обурює не нестача в забезпеченні спорядженням чи боєкомплектом від держави – на Сході потрібніше, а дорікання від цивільних суддів-колег, що «досить відсиджуватися в армії». «Одеська область має стратегічне значення для ворога, тож повернуся до роботи тільки після нашої перемоги», – каже Калараш.

Суддя певен, що після перемоги суспільство зміниться й не прийматиме стару судову систему. Судова влада мусить стати більш професійною та чесною.

Суддя Дредд

Іван Міщенко, 40, суддя Касаційного господарського суду Верховного Суду, командир взводу 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ.

Міщенко займається судовою практикою з 2004 року. Працював у вітчизняних та міжнародних юридичних фірмах, у 2014 році заснував власну юридичну фірму Trusted Advisors. А в 2017 році став переможцем конкурсу на зайняття вакантної посади судді Касаційного господарського суду нового Верховного Суду.

Міщенко – зірка суддівського легіону. По-перше, він чи не єдиний суддя в Україні, який активно вів до війни соцмережі, під його дописами в фейсбуці майже завжди сотні реакцій, а в його твіттері 12 000 підписників. До того ж про Суддю Дредда – це позивний Міщенка – вийшов великий репортаж у легендарному «The New Yorker».

Міщенко, батько трьох дітей – віком від 10 місяців до 12 років – спочатку вивіз сімʼю на кордон із Польщею. Назад приїхав із повною машиною гуманітарки. І пішов до київської ТрО. «Дружина підтримала мій вибір і не стала давити на жалість. Хто, як не ми?» – задає важливе питання суддя.

Міщенко спочатку служив у добровольчому підрозділі, що займався аеророзвідкою на Київщині. Разом із ним служив 24-річний активіст Роман Ратушний, який був учасником Революції Гідності 2014 року та боровся проти незаконної забудови Протасового Яру та проти увʼязнення активіста Сергія Стерненка. З Міщенком вони познайомилися саме в залі суду. Забудовник судився з активістом, і справа врешті-решт потрапила на розгляд до Міщенка.

Коли почалася війна, суддя одразу згадав про Романа, який закуповував дрони для військових. Суддя та активіст вирішили працювати разом, фактично організувавши мобільну розвідувальну групу, яка відстежувала позиції та пересування російських військ на Київщині.

У середині березня суддя пішов служити до 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ і дотепер залишається в її лавах. Разом із ним пішов служити й Ратушний. 9 червня він загинув у бою під Ізюмом, на Харківщині. Йому було 24 роки.

Суддя розповідає, що більшість його побратимів зараз – це такі самі добровольці, без попереднього бойового досвіду, як він та Роман. Усіх привела до ЗСУ й обʼєднала ідея – захищати батьківщину і нищити ворога до перемоги.

Ми записували інтервʼю з суддею на початку червня, його бойовий товариш Роман Ратушний був ще живий. Вони знаходилися на «нулі» на Ізюмському напрямку, де проходять інтенсивні бойові дії. Під час телефонної розмови періодично чути віддалені вибухи та перемовини військових по рації. «Наступ ворога зупинено, зараз вже ми потрохи просуваємося вперед, – каже Міщенко. – Хотілось би швидше, але нам не вистачає підтримки артилерії та авіації, важкого озброєння, броньованої техніки». Попри нещодавню танкову атаку голос судді досить спокійний та виважений.

«Артилерійські обстріли – це вже звичне явище для нас. Росіяни дуже активно працюють», – каже він. Про деталі боїв розповідати не хоче. Лише каже, що вони запеклі й обидві сторони несуть суттєві втрати. «Але діватись нікуди, воюємо та чекаємо на поставки від західних партнерів», – розповідає суддя. За його словами, вмотивованість людей висока, командири та старші офіцери досвідчені, а колишні новобранці швидко вчаться та кожен рветься в атаку.

За чим найбільше він сумує з довоєнного життя? Каже, що майже бачить, як іде з родиною в кіно, а потім вони несподівано заходять у «МакДональдс». «Візьму дабл-чізбургер та велику колу», – каже Міщенко.

Повертатись до цивільного життя до перемоги не планує. Що таке перемога в цій війні? Деокупація всіх українських територій, включно з АРК Крим, не задумуючись відповідає Міщенко. «А повна наша перемога – розпад Російської Федерації та зникнення її як держави з карти світу», – підкреслює суддя.