13 українських СІЗО та колоній на дві тисячі людей опинились в окупації після 24 лютого 2022 року – початку повномасштабної війни Росії проти України. Незважаючи на загрозу вторгнення РФ, український мін’юст, якому підпорядковані пенітенціарні установи, не зміг до цієї дати евакуювати ув’язнених, зазначає DW.
“Ми готувалися до евакуації установ, але не до такої кількості. Ми не очікували такого широкого фронту”, – пояснює DW Олена Висоцька, заступниця міністра юстиції, відповідальна за систему виконання кримінальних покарань. За її словами, мін’юст планував евакуювати колонії та СІЗО, розташовані неподалік окупованих з 2014 року територій Донецької та Луганської областей. Однак зробити це завадили формальності.
Евакуація з СІЗО і колоній – місія (не) здійсненна
“Як міністерство ми не можемо самостійно ухвалювати такі рішення і забезпечувати їх виконання, – каже Висоцька. – У цьому задіяні кілька органів. Рішення про евакуацію ухвалюють військово-цивільні адміністрації (ВЦА). Перевезенням займається Нацгвардія – це міністерство внутрішніх справ”.
Висоцька пригадує, що ВЦА, наприклад, не ухвалила рішення про евакуацію СІЗО зі Старобільська, хоча мін’юст мав змогу це зробити, адже там утримували відносно мало підсудних – орієнтовно 300 людей.
Втім, як каже представниця мін’юсту, безпечно евакуювати людей з режимних об’єктів складно з організаційної точки зору. За її інформацією, на окупованих ще 2014 року територіях залишилось 20 установ відбування покарань, де перебували 29 тисяч ув’язнених і засуджених. Вдалася тоді лише одна евакуація – жіночої колонії в Луганській області.
Олена Висоцька
“Також була спроба евакуації Чорнухинської колонії, що на межі Луганської та Донецької областей, – розповідає Олег Цвілий, голова громадської організації “Альянс української єдності”, яка опікується правами засуджених та ув’язнених. – Однак під час евакуації почався мінометний обстріл, постраждали близько 300 засуджених. Решта згодом спробувала самостійно вийти з колонії. Дуже багато з них загинули на розтяжках, мінних полях і під обстрілами”.
“Тож нині постає питання доцільності евакуації, – розмірковує Висоцька. – Зараз говорять про ймовірність нападу з Білорусі . Чи маємо ми організувати евакуацію установ з півночі? Куди? Де не буде наступу? І чи є у нас там належні умови?”
Зміна запобіжного заходу і помилування – альтернатива евакуації?
Представниця мін’юсту каже, що і до 24 лютого можна було, і зараз можливо задіяти інші механізми для звільнення утримуваних у СІЗО осіб – як-от зміну запобіжного заходу на домашній арешт або особисте зобов’язання. Для цього адвокат або прокурор мають подати відповідне клопотання до суду, обґрунтовуючи його тим, що підсудний хоче евакуюватися або захищати країну. Утім, як каже Висоцька, до 24 лютого судових рішень за такими клопотаннями “було мало”.
Своєю чергою засуджені, які відбувають покарання в колоніях, могли і можуть звернутися до президента із проханням про помилування. За інформацією мін’юсту, з початку повномасштабної війни було помилувано 385 людей – тих, хто має бойовий досвід і не вчиняв тяжких або особливо тяжких злочинів.
Втім, переконаний правозахисник Цвілий, саме мін’юст мав можливість вдатися до альтернативи евакуації. “Міністерство могло хоча би вчасно вивезти добровольців, які були готові захищати Україну і написали заяви про помилування, – обурюється Цвілий. – Наприклад, напередодні окупації в одній з херсонських колоній ці заяви приймав чиновник, який наразі співпрацює з росіянами. І тепер добровольці опинилися в пастці”.
Олег Цвілий
Він наголошує, що перед війною “Альянс української єдності” звертався до міністерства юстиції з запитами. “Ми питали, чи є у міністерства план евакуації установ відбування покарань. Нам відповіли, що план є, але він секретний”, – зазначає Цвілий.
Росія не пішла на перемовини про евакуацію ув’язнених
Інформація про те, які заклади евакуювали і куди саме, має обмежений доступ, пояснює заступниця міністра юстиції Олена Висоцька. Вона наводить тільки статистику – йдеться про 11 установ на 4,5 тисячі ув’язнених, які вдалося евакуювати від початку повномасштабної війни. Їх вивезли з населених пунктів уздовж лінії фронту.
“Ті території, звідки ми евакуювали установи, не були окуповані. Але дві будівлі колоній вже після евакуації були повністю знищені”, – зазначає Висоцька і пояснює, що під окупацію в’язні 13 установ потрапили у перші два-три дні повномасштабної війни.
Серед установ відбування покарань, що нині знаходяться на нових окупованих територіях, більшість на півдні. “Якби ми завчасно перевезли установи з півдня, ми би не мали куди перевозити ті установи, що були евакуйовані в березні-квітні. Система слідчих ізоляторів і в’язниць на відносно безпечній території країни не безмежна. Крім того, там мають бути належні умови. Статус засудженого і ув’язненого накладає зовсім іншу відповідальність”, – каже Висоцька.
Вона додає, що були сподівання на можливість евакуації установ виконання покарань після окупації – на основі перемовин із Росією. “Адже ув’язнені є частиною цивільного населення. Однак, на жаль, Росія не пішла на такі перемовини. Після захоплення не було евакуйовано жодну з установ”, – пояснює Висоцька.
Окуповані РФ колонії використовуються як військова база
На окупованій території Херсонської області працює лише один заклад відбування покарань – колонія №7 у Голій Пристані, розповідає правозахисник Цвілий. Він підтримує зв’язок із ув’язненими, які користуються мобільними телефонами попри заборону з боку адміністрації. За словам Цвілого, в Голопристанську колонію окупаційна влада звезла фактично всіх засуджених і ув’язнених з Херсона і області, а також зі Снігурівської колонії № 5 у Миколаївській області, будівля якої постраждала від бойових дій.
“Там дуже погані умови, – зазначає правозахисник. – Здорових тримають разом із хворими. Усі не поміщаються, тому частину ув’язнених, за нашими даними, вивозять у Сімферополь, у Крим. Частину – в Росію”.
При цьому російські військові повністю зайняли дві колонії на Херсонщині – Дар’ївську № 10, у якій раніше утримували хворих засуджених, та Білозерську № 105, яку ще перед війною закрили і планували виставити на продаж. “Росіяни використовують ці дві колонії для ремонту техніки і утримують там свій особовий склад, зокрема приватну військову компанію “Вагнер”. Також їх використовують як тимчасові в’язниці для військовополонених і цивільних. Їх там утримують недовгий період і потім кудись вивозять”, – каже Цвілий.
Примусова паспортизація і “добровільне каяття” на полі бою
За інформацією Цвілого, ув’язнених, які опинились в окупації, змушують отримувати російські паспорти. Правозахиснику також відомо про випадки, коли ув’язнених залучали до участі в “референдумі”.
“Казали, що всіх, хто не проголосує, відправлятимуть в Крим і Росію, – каже з посиланням на заґратованих Цвілий. – Ті, хто не отримали паспорти, не взяли участі в “референдумі” та очевидно не пішли на поступки, у подальшому зникли. Я так розумію, що їх вивезли до Криму чи углиб Росії, і вони там зараз без зв’язку. Це в кращому випадку. У гіршому – їх уже немає серед живих”.
Окупанти звільняють із колоній “своїх” – українців, засуджених за злочини проти України, зазначає правозахисник. Інших ув’язнених можуть залучати до господарчих робіт.
“До того, як розвезти засуджених херсонської колонії № 90, звідти кожен день “відпускали” близько 200 осіб. Засуджені виходили за межі території, а ввечері поверталися. Не факт, що вони були залучені до бойових дій. Їх могли залучати до роботи з тілами, до господарчих робіт”, – припускає Цвілий.
Примусова мобілізація ув’язнених, які залишилися в окупації, не здійснюється, каже DW працівник слідчого ізолятора в Маріуполі, який попросив не називати його ім’я з міркувань безпеки.
“Усім, кого утримують під вартою, запропонували “спокутувати свою провину на полі бою”. На що 90 відсотків написали добровільну заяву. На сьогоднішній день нікого до мобілізації не залучили. Наразі особи, які ще утримуються під вартою, лояльні до росіян. Вони сподіваються, що їх відпустять або зменшать термін”, – пояснює працівник слідчого ізолятора.
Водночас він також розповідає, що під час захоплення установи росіянами ув’язнені здійняли бунт, однак “силовики” “ДНР” придушили заворушення.
Наркотики, насилля, показові вбивства, відсутність адвокатів
Окупувавши тюрми, росіяни намагалися підкупити ув’язнених, аби заручитися їхньою підтримкою, каже Олег Цвілий із “Альянсу української єдності”. Йому відомо, що у колонію № 90 в Херсон заводили “положенца” (кримінальний авторитет, “відповідальний” за колонію. – Ред.) з російського Краснодара.
“Він привозив засудженим “гуманітарну допомогу”, зокрема легкі наркотики. Підкуповував, скажімо так. Закликав не втручатися, казав, що це все політика. Оскільки серед засуджених є чимало наркозалежних людей, вони на це повелися”, – розповідає правозахисник.
Окупаційна адміністрація тюрем також вдається до залякувань. Зі слів ув’язнених Цвілому відомо про два показових вбивства – в маріупольському СІЗО та 61-й херсонській колонії.
“У Маріуполі це був “смотрящий” (кримінальний авторитет, відповідальний за камеру або корпус. – Ред.). Він обурився через невиправдане насильство з боку “кадировців”, які забігли в колонію, закинули туди світлошумові гранати, стріляли у повітря, пошкодили водопровідні труби. Він намагався пояснити, що в цьому немає потреби, адже ніхто не чинить опір. Однак його застрелили”, – розповідає Цвілий.
Стрілянину в херсонській колонії, внаслідок якої загинув один ув’язнений, росіяни згодом пояснили нібито придушенням бунту. “Насправді жодного бунту не було, в’язні сиділи у своїх камерах, і цього засудженого вбили саме в камері. Він почав говорити до росіян, і вони застрелили його через віконце. Це було показове вбивство – щоб нагнати страху на решту засуджених, – вважає правозахисник. – Потім на пропагандистських каналах показали “розкаяння” керівника 61-ї колонії і деяких “смотрящих”, які сказали, що бунт дійсно був і його організувала Служба безпеки України”.
Право засуджених і ув’язнених на захист не дотримується – їм не дають можливості зв’язатися з адвокатами, хоча б російськими, каже Цвілий. “Формально кожен арештований має адвоката, але фактично зв’язку з ним немає. Ставлення до скарг – також формальне”, – підтверджує DW на умовах анонімності працівник слідчого ізолятора в Маріуполі.
Тим, у кого закінчується термін тримання під вартою, його автоматично продовжують. Слідчі та судові дії не відбуваються. Відомо про випадки, коли засуджених, у яких закінчився термін ув’язнення, відпускали. З колонії № 90 в Херсоні так звільнили орієнтовно 60 людей, зазначає Цвілий.
Колаборанти в системі
В українського ж міністерства юстиції зв’язків із установани відбування покарань на окупованій території наразі немає, каже заступниця міністра Олена Висоцька.
“Перший місяць окупанти ще не вводили свої порядки в колонії, і працівники могли безпечно із нами говорити. Потім частина з них виїхала, частина – сховалась. Решта залишилась і продовжує працювати – із різних причин. З одного боку, персонал не може залишити свої робочі місця, бо це наражатиме на небезпеку і ув’язнених, і людей на волі. З іншого боку, якщо вони працюють за правилами окупаційної влади, то це підозра в колаборації”, – вважає Висоцька.
Водночас, на її думку, не можна називати колаборантами всіх працівників окупованих тюрем. Кожен випадок треба розглядати окремо. Публічне оголошення їм про заочні підозри також вплинуло на те, що співробітники тюрем припинили ділитися інформацією.
На думку Олега Цвілого з “Альянсу української єдності”, значна частина працівників системи виконання покарань поставилась до російської окупаційної влади із прихильністю.
“Ця система – спадщина Радянського Союзу, де була модель ГУЛАГу. У Росії вона такою і залишилася, а в Україні почала поступово змінюватися, європеїзуватися, – вважає правозахисник. – Однак більшості тюремників зручно “працювати” саме в умовах ГУЛАГу. Коли тотальний контроль, коли в засудженого немає зв’язку із зовнішнім світом, коли на нього можна тиснути позбавленням передач і побачень, щоб він був у постійних злиднях і, відповідно, більш зговірливим”.
Автор: