В українському війську служить близько 40 тисяч жінок, які воюють на рівні з чоловіками. Вони також потрапляють у російський полон, однак для них там не створені спеціальних умов, їх утримують у тих же СІЗО чи колоніях, що й чоловіків. Наразі в МІПЛ відомо лише про одне місце утримання, яке росіяни виділили виключно для жінок. Мова про виправну колонію № 9 у місті Валуйки Бєлгородської області.
Вона створена на базі чоловічого монастиря, у ХХ столітті тут була дитяча трудова колонія. Під час Другої світової війни, коли Валуйки були окуповані німецькими військами, колонія слугувала табором для російських полонених. Сьогодні ж тут відбувають покарання засуджені росіянки, поруч із якими поселили полонених українок.
Етапом із Таганрога у Валуйки
Олена і Катерина (імена жінок змінені з міркувань безпеки) потрапили у полон у квітні 2022 року. Короткий час вони провели в Оленівці (виправна колонія № 120 у Донецькій області), де в їхній шестимісний камері перебувало понад 30 жінок. Згодом їх перевезли в СІЗО № 2 міста Таганрог Ростовської області, яке, за інформацією опитаних МІПЛ свідків, є найстрашнішим з усіх місць, де утримують українців.
Там Олену і Катерину тримали в таких саме умовах, що й чоловіків: без засобів особистої гігієни, без належної медичної допомоги, застосовували до них фізичне та психологічне насилля. Згодом жінок перевели у Бєлгородську область до виправної колонії № 9 міста Валуйки.
Після перебування у СІЗО № 2 міста Таганрог багатьох жінок етатують у жіночу виправну колонію в Бєлгородській області
Ця колонія розташована на окраїні міста, серед лісу. “Поки ми були замкнені за стінами з колючого дроту, чули, як зовні вирує життя, квакають жаби, гуляють люди”, — говорять колишні бранки.
Полонених жінок селять у бараки, які в колонії називають секціями. Вони поділені на камери, розраховані на 8—22 особи. Всередині них стоять двоярусні ліжка з матрацами, подушками і постіллю. “Ліжка старі, такі колись були у нас у казармах, але це все одно зручніше, ніж спати на суцільно залізному ліжку, привареному до підлоги”, — говорить Катерина.
Жінки розповідають і про невід’ємний атрибут знущать у всіх російських тюрмах — вимогу співати гімн Росії, під час виконання якого їх змушують присідати чи відтискатися.
“Звісно, у Валуйках були свої нюанси. Над нами знущалися, але це все одно було набагато краще, ніж те, що робили з нами у Таганрозі”, — згадує Олена.
Виправна колонія № 9, місто Валуйки, вулиця Микільська, 199 В
Їсти жінок водять у їдальню. Дорогою туди над бранками нерідко знущаються. Так, українські полонені жінки зобовʼязані бігти в їдальню, і якщо охоронцям не подобається, як жінки рухаються, то вони виставляють поперед них кийки. Ту, яка зачепить бодай одну, одразу ж бʼють. “Тебе вдаряють, ти падаєш. І всі, хто за тобою, теж падають. Дуже часто дівчата падали, влітали в двері, одвірки, — говорить Катерина. — А після цього бувало що ми навіть не встигали поїсти, бо на прийом їжі нам давали до 5 хвилин. Їм було байдуже — гаряче чи ні, поїв чи ні — це були тільки наші проблеми”.
В їдальні встановлено телевізор, дивитися можна лише “Росія-24”, щоденно на перегляд дають 30 хвилин. Решту дня жінки перебувають у камерах. На ліжках сидіти було заборонено, тому весь час бранкам доводиться стояти чи ходити кімнатою, присісти можна було лише на стільці, яких на всіх не вистачає. Згодом це правило змінилося: побачивши, що жінки сидять на підлозі, охоронці дозволили сідати на ліжка.
На прогулянку жінок виводили всього на 10—15 хвилин
У душ водять лише раз на тиждень — у суботу. “Нас було більше 60 жінок, на душ давали 10 хвилин, та 1—2 банки шампуню на всіх. Хтось встигав помити голову шампунем, решта милася милом, яке дуже сильно смерділо”, — розповідають колишні військовополонені.
Лікарі казали про нас: “Здохнуть — то здохнуть”
Обидві жінки говорять, що безкінечних побоїв, як у Таганрозі, у Валуйках не було. До жінок могли застосувати шокер, кілька разів вдарити кийком, але це було рідко. Натомість посилився психологічний тиск. Олена розповідає, що охоронці ставилися до них зневажливо, використовували принизливі слова та насміхалися.
“Вони весь час говорили, що України вже немає, всюди працюють російські банки, а наш президент втік до Польщі. Ми ще й дивилися російські новини, тому морально було дуже важко”, — додає Катерина.
Час від часу жінок водять на допити. Якщо оперативному працівнику не подобається котрась із відповідей, жінку відправляють до штрафного ізолятора. Олена також пригадує, що полонених могли на деякий час посадити в одиночну камеру, але про тамтешні умови вона не знає.
Полонених українок утримують поруч із засудженими за злочини російськими жінками
Ситуація покращилася після того, як одна з жінок поскаржилася на погані умови утримання.
“Якось до нас приїхала зовнішня перевірка, у них там є якийсь прокурор із прав людини, який відвідує полонених. Нас усіх зібрали і запитали, як нам умови, чи все нас влаштовує. Одна з жінок відверто відповіла, що нас тут б’ють шокерами та кийками, що не дають нормально поїсти та не відпускають до туалету без охорони. Ось тоді ставлення до нас трішки змінилося”, — каже Катерина.
Тоді ж керівник колонії заборонив співробітникам будь-яку взаємодію з полоненими без дозволу старшого зміни. Після цього жінки змогли вільно відчиняти вікна та двері, без супроводу ходили до туалету. За ними спостерігали за допомогою камер відеонагляду.
Водночас відповідної медичної допомоги в жіночій колонії № 9 в місті Валуйки немає. Колишня бранка Олена зазначає, що хоч лікарі приходили і давали якісь ліки, їхнє ставлення до полонених було вкрай негативним. Нерідко лікарі просто відмовлялися прийти на запит бранок.
“Ми чули, як вони казали: “Здохнуть — то здохнуть”. Оскільки серед нас було багато медиків, нам казали, що ми самі себе можемо полікувати. Навіть наглядачі сміялися, кажучи: “Нащо вам той медик, якщо він не хоче вам допомогти”, — розповідає Катерина, додаючи, що мало не від усіх хвороб лікарі колонії давали полоненим жінкам таблетку валідолу.
Хочеш туалетний папір — зароби
На території виправної колонії № 9 розташована швейна фабрика, на якій працюють російські ув’язнені жінки. Саме там полонені українки перетиналися з засудженими росіянками. Робота на фабриці — добровільна. Оскільки за роботу платять, чимало бранок працюють.
На швейній фабриці полонені жінки працювали, щоб мати змогу отримати бодай якісь гігієнічні засоби
“Як військовополонені ми мали право на гуманітарну допомогу, але на туалетний папір, зубну пасту чи будь-які інші гігієнічні засоби ми заробляли, працюючи на фабриці”, — розповідає колишня бранка Катерина.
Спілкуватися ув’язненим жінками і полоненим заборонено. Однак ніхто й не намагається порушувати це правило, засуджені за кримінальні злочини побоюються українок. “Одна з засуджених жінок якось намагалася від нас втекти, — говорить Катерина. — Вона виконувала на вулиці якусь роботу, але коли ми вийшли, то різко розвернулася і почала тікати. Коли охорона її зупинила, та відповіла що не хоче, аби ми її бачили, бо коли нас звільнять, ми прийдемо її вбивати”.
Загалом у Бєлгородській області МІПЛ нарахувала п’ять установ, куди етапують полонених українців. У тих же Валуйках за 5 км від жіночої виправної колонії № 9 розташована чоловіча виправна колонія № 7 — там утримують як військових, так і цивільних.
Автор: Марія Климик
Джерело: МІПЛ