Навіщо мафіозному режиму Путіна війна проти України
Чому Росія зважилася на повномасштабну війну проти України — одне з головних питань сьогодення.
Відповідь на нього, здавалося б, цілком очевидна. Анексія Криму і окупація частини Донбасу у 2014 році лише розпалили давні імперські амбіції Москви, а млява реакція Заходу створила відчуття безкарності. Зрештою, саме імперську риторику Кремль готував, щоб розповісти про успіх своєї “спеціальної операції” в Україні. Наприклад, 8 ранку 26 лютого на сайті російського видання “РИА Новости” з’явився програмний текст під заголовком “Наступ Росії і нового світу”. Його написали заздалегідь і виставили таймер публікації, будучи впевненими, що за два дні “українське питання” вже буде розв’язане. Потім публікацію хутко зняли, але остаточно вилучити її з інтернету неможливо. Автор статті запевняв, що безпекове питання для Москви було другорядним, а на першому місці “завжди залишався комплекс розділеного народу”. Отож Росія, мовляв, “відновлює свою історичну повноту”, збираючи докупи “руський народ в усій його сукупності великоросів, білорусів і малоросів”.
Вплив імперських комплексів на свідомість російської еліти і цілого суспільства годі заперечувати. Але все ж таки, імперіалізм — лише фасад путінської Росії, за яким криється мафіозний режим з його вкрай приземленими і примітивними інтересами. Жодної сенсації тут нема: про справжню сутність держави Владіміра Путіна пишуть вже ціле десятиліття. “Захід був спантеличений неорадянським іміджем Путіна. Але насправді він лише класичний пострадянський бізнесмен. На відміну від колишніх керівників СРСР, Путін та його внутрішнє коло не мають ідеології. Вони просто зацікавлені в тому, щоб робити гроші,” — цитував російського інсайдера британський журналіст Люк Гардінґ у 2011 році. З тих пір Путін суттєво підновив риторику, відмовившись від радянщини на користь “консервативного” імперства часів династії Романових. Але мафіозна суть Російської Федерації не змінилася. І справа не лише у розкішних палацах, які будує для себе тамтешня еліта. Вся російська держава — це колосальний механізм екстракції матеріальних ресурсів та їхнього перерозподілу на користь правлячої кліки. Якщо корупція — це паразитування еліт на державі, то у випадку Росії держава сама стала інструментом в руках паразита, кремлівської мафії, у якій Путіну відведена роль дона.
Звичайно, будь-яка мафія зовсім не проти розширити своє пасовисько за рахунок сусідніх країн — в цій точці імперська і мафіозна логіка співпадають. Але 2014 рік показав, що за загарбання все одно доводиться платити. Санкційні збитки, яких Росія зазнала протягом наступних вісьмох років, значно перевищили її матеріальні здобутки у Криму, не кажучи вже про Донецьк та Луганськ, які миттєво перетворились на чорну дірку, здатну всотати необмежені обсяги “фінансової допомоги”. Перспектива захоплення всієї України видавалася набагато більш спокусливою, але в даному випадку, як і 2014 року, Кремлю йшлося все ж не про гроші. Головне завдання мафії — якомога довше утримувати владу. Просто демонтувати хисткі інститути демократії було замало. Агресія проти України у 2014 році дозволила встановити у російському суспільстві так званий “кримський консенсус”, який значно зміцнив становище Путіна. А головне — дозволив йому дисциплінувати і консолідувати російські еліти, чиє становище на Заході стало набагато менш комфортним через санкції.
Наростання антизахідної риторики, яке закінчилось гнівними інвективами Путіна на адресу НАТО і вторгненням в Україну, слугувало тій же банальній меті. Судячи з усього, всередині путінського режиму триває прихована ерозія і у певний момент вона досягла загрозливої глибини. Тож у Кремлі вирішили вдатись до радикальних засобів самопорятунку. Засідання Ради безпеки, на якому вищі посадовці Російської Федерації на камеру зголошувались на визнання “ЛНР” та “ДНР”, було по суті публічною присягою на вірність дону. Цей древній прийом давно відомий і антропологам, і криміналістам. Найбільш дієвий спосіб згуртувати банду — це пов’язати її членів тяжким злочином. Ставши для решти суспільства вигнанцями, вони мусять зберігати лояльність ватажкові. Події наступних днів показали, що то була лише прелюдія до набагато страшнішого кривавого ритуалу — повномасштабної війни проти України. За будь-якого розвитку подій російська еліта зазнала б великих фінансових втрат, а тепер вони виявились без перебільшення колосальними. Проте для мафіозних режимів, подібних путінському, влада завжди стоїть на першому місці. Просто тому, що на відміну від корупціонерів, мафіозі — особливо ті, яким поталанило дорости до диктаторів — на пенсію не виходять. У їхньому випадку втрата влади — це майже гарантована втрата не лише майна, але й життя.
Тому дії Путіна впродовж останніх тижнів не варто пояснювати потьмаренням розуму чи безумством фанатика, який живе за принципом “Імперія або смерть”. Він керується холодною і цинічною логікою ватажка, якому конче потрібно зберегти своє лідерство у банді, а банду — при владі. При цьому військові, політичні та економічні втрати Росії його не надто турбують. Як свідчить історія Північної Кореї, верхівка бандитського режиму житиме у розкоші навіть тоді, коли населення країни вимиратиме від голоду. Втім, це не означає, що санкції проти Росії та її еліти позбавлені сенсу. Жоден режим, жоден мафіозний клан не є цілком монолітними. Зараз Путіну вдалося загнати російську еліту на підводний човен, втекти з котрого вкрай проблематично. Але далеко не вся тамтешня політична та фінансова верхівка у захваті від перспективи занурення і доживання віку на глибині. Тим більше, що рано чи пізно режиму доведеться компенсувати дефіцит ресурсів за рахунок “розкуркулення” навіть повністю лояльних суб’єктів.
Знов напрошується кримінальна аналогія. Серед кримінальників у радянських таборах існувала моторошна практика: досвідчені зеки, що планували втечу, заманювали з собою ще одного наївного бідолаху, якого вбивали і з’їдали, щойно закінчувались їхні мізерні припаси. На блатному сленгу таких називали “консервами” або “кабанчиками”. Схоже, деякі російські олігархи вже починають здогадуватись, чиїм коштом ізольований путінський режим пролонгуватиме своє існування. 27 лютого, на третій день війни з Україною, Міхаіл Фрідман (Альфа-груп) заявив, що вважає “теперішній конфлікт” трагедією для обох народів. Того ж дня на підтримку миру і перемовин висловився Олєг Дєріпаска (“РУСАЛ”). 28 лютого Дєріпаска засудив антикризові дії російського уряду, назвавши їх “першим тестом на те, за чий кошт реально буде цей бенкет”. Важко уявити, що й решта російських олігархів не розуміють, що на цьому “бенкеті” вони можуть стати лише “кабанчиками”. Наскільки подібні сумніви поширені сьогодні серед російського істеблішменту і на що він здатен заради самопорятунку — питання відкрите. Пригадується, що Генріх Гіммлер — один з найближчих соратників фюрера, райхсфюрер СС — ще з жовтня 1944 року намагався вести переговори з американцями, аби виторгувати собі життя, зокрема в обмін на капітуляцію Третього Райху від свого імені.
Чи займається сьогодні Захід пошуками російського Гіммлера, залишається лише здогадуватись. Але такий шлях усунення Путіна від влади видається більш вірогідним, ніж повалення режиму в ході громадських протестів. Російське суспільство давно втратило власну суб’єктність, а тому зараз не має реальних сил і засобів впливу на владу. Проте слід розуміти, що саме лише усунення Путіна з Кремля ще не гарантує Україні безпеки, бо мафіозний режим може відтворитись у новій конфігурації, змінивши імперський фасад на демократичний. Єдине, що може справді убезпечити Україну — це не “перемога демократії у Росії”, а деконструкція Російської Федерації, позбавлення її ядерного арсеналу і економічних ресурсів для створення потужних збройних сил. Так, це програма-максимум, але екстремальні загрози потребують кардинальних заходів безпеки.