У нашій реальності порушення права на захист під час затримання особи — повсякденна практика правоохоронних органів. Однак їхні помилки відкривають шлях для подальших неправомірних дій, як-от неналежне поводження із затриманим, протиправне втручання в його життя, ненадання права на захист та ін.
Тому це питання сьогодні є досить актуальним і потребує обговорення, пише видання Закон і Бізнес.
Підстави для втручання
Ознайомлюючись із матеріалами кримінальних проваджень, можна побачити, що незаконні затримання — досить поширена практика органів дізнання та слідства. Широкого розголосу в суспільстві зазначене питання не набуває. Однак факт протиправних дій державних органів при затриманні є свідченням неповаги держави до права на свободу, особисту недоторканність особи. Крім того, це стає передумовою для здобуття неналежного доказу, який в подальшому не може бути використаний для доведення вини особи в скоєнні кримінального правопорушення.
Так, у чч.1, 2 ст.29 Конституції визначено, що «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом».
У ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Щоправда, у цій статті зазначено: «Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: <…> c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою доставлення її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення».
Відповідно до ст.207 Кримінального процесуального кодексу ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду, крім випадків, передбачених КПК. Своєю чергою в ч.1 ст.208 КПК сказано: «Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках:
1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;
2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин;
3) якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України».
Доручення на арешт
Поширеною є практика, коли слідчі, посилаючись на ст.40 КПК, дають оперативним підрозділам письмові доручення затримати особу та доставити її для участі в слідчих діях. Указана практика є незаконною з огляду на таке.
По-перше, затримати особу через певний час після скоєння злочину правоохоронці можуть виключно на підставі ухвали суду про дозвіл на затримання. Жодного іншого механізму чинний КПК не передбачає. Це означає, що у випадках, коли правоохоронці не затримали особу на момент скоєння нею злочину або безпосередньо після цього, вони мають обов’язково йти в суд та отримувати там відповідний дозвіл на затримання.
По-друге, ст.40 КПК слідчому надано право доручати відповідним оперативним підрозділам проведення виключно слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій. Проте затримання не є ні слідчою, ні розшуковою дією.
Таким чином, своїми діями слідчі вчиняють кримінальне правопорушення, відповідальність за яке передбачено в ст.371 Кримінального кодексу, — завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою.
За чужим сценарієм
Досить часто працівники патрульної поліції при затриманні особи посилаються на ч.2 ст.207 КПК, яка не має відношення до правоохоронців. Вона передбачає, що кожен має право затримати будь-яку особу при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення, або ж безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється в його вчиненні.
Зазначена стаття дає право цивільним особам затримувати правопорушників. Після затримання такі особи мають доставити затриманого до правоохоронців або негайно повідомити правоохоронців про затримання правопорушника та його місцезнаходження.
Якщо ж затримання здійснюється уповноваженими службовими особами, вони мають діяти відповідно до іншої процедури, що передбачена в ст.208 КПК. На відміну від звичайних громадян, уповноважені службові особи зобов’язані вчинити низку дій відразу після затримання особи, а саме:
• негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою про підстави затримання та те, у скоєнні якого злочину він підозрюється;
• роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього тощо.
Крім того, уповноважена службова особа обов’язково має скласти протокол про затримання, в якому повинні бути зазначені час і місце фактичного затримання, підстави, повний перелік процесуальних прав затриманого, а також інші дані, передбачені законодавством.
У випадку затримання особи правоохоронцем час затримання починає обліковуватися відразу з моменту фактичного затримання. Однак у випадку затримання підозрюваного цивільними особами час його затримання починає обліковуватися з моменту прибуття правоохоронців або ж його доставлення до відділку поліції.
Затримання не за процедурою
У ч.4 ст.208 КПК встановлено: уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити інших осіб про його затримання і місце перебування відповідно до положень ст.213 цього кодексу, вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені КПК.
Тож убачається, що при затриманні саме патрульний поліцейський має зафіксувати час, місце та те, яким способом скоєно злочин, а слідчий надалі дає належну кваліфікацію цим діям і вносить відповідну інформацію до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
Проте в переважній більшості випадків протокол затримання продовжують складати слідчі. Така ситуація призводить до низки негативних наслідків:
• час тримання особи з моменту її затримання патрульним поліцейським до прибуття слідчо-оперативної групи або ж доставлення до відділу поліції жодним чином не обліковується та може тривати кілька годин. Відповідно, це призводить до неправильного розрахунку інших процесуальних строків, які мали б рахуватися в даному випадку з моменту фактичного затримання особи;
• порушується право затриманої особи на захист, оскільки з моменту затримання в правоохоронця виникає обов’язок негайно повідомити про затримання відповідний центр з надання безоплатної правової допомоги, який протягом двох годин має забезпечити прибуття захисника.
Проте, як часто буває, слідчий повідомляє про затримання особи центр з надання БПД через 2—3 год.
Також під час затримання правоохоронці проводять поверховий огляд особи. Утім, перевірка та огляд належать до превентивних поліцейських заходів, відповідно, порядок їх проведення визначається законом «Про Національну поліцію».
Обшук особи є слідчою (розшуковою) дією, підстави та порядок проведення якої чітко окреслені в КПК. На практиці ж органи досудового розслідування допускаються чимало порушень під час проведення поверхового огляду чи особистого обшуку. Передусім це проведення обшуку особи до внесення відомостей до ЄРДР без складання відповідного протоколу.
Навіть у випадку, коли протокол обшуку складається, у ньому найчастіше не обґрунтовано підстави для проведення такої дії, не описано послідовності дій, відеофіксація здійснюється з перервами, що прямо заборонено КПК.
Також продовжується використання практики доставляння до органів досудового розслідування фактично затриманих осіб, які вважаються «запрошеними» або «відвідувачами» (з відповідними записами в реєстраційних журналах). Якщо протокол затримання не складався, а особу відпустили з приміщення правоохоронного органу, куди її доставили, офіційно вважається, що затримання не відбувалося.
Автор: ГАННА ГАРВАРТ, ПОМІЧНИК АДВОКАТА OLEH RACHUK LAW FIRM; ОЛЕГ РАЧУК, КЕРУЮЧИЙ ПАРТНЕР OLEH RACHUK LAW FIRM; Закон і Бізнес