Чому українці не довіряють судам: пʼять основних причин

Чому українці не довіряють судам: пʼять основних причин

Днями на ютуб-каналі “Відкритий суд” розмістили відео, на якому дідусь, учасник судової справи, приїхав за 500 кілометрів до Києва на засідання Північного апеляційного господарського суду лише для того, щоб почути від працівника апарату: “Суддя у відпустці, засідання сьогодні не буде, їдьте назад”.

І цей епізод є яскравою ілюстрацією до відповіді на питання, чому у нас немає довіри до судів. Адже, за даними опитування Центру Разумкова, рівень недовіри суспільства до судової системи майже такий самий як і до пропагандистських російських ЗМІ.

Хоча іноді для підвищення цієї самої довіри треба не так уже й багато. І що найцікавіше: для цього не потрібно якогось додаткового фінансування, штатних працівників чи багато вільного часу.

Наприклад, хто заважав помічнику судді просто завчасно повідомити дідуся про те, що суддя перебуває у відпустці, а тому на засідання їхати не потрібно. Або в чому складність для судів систематично інформувати на своїх офіційних сайтах та сторінках у соцмережах громадян про те, хто із суддів перебуває у відпустці, на лікарняному чи навчанні?

Натомість маємо ситуацію, коли щомісяця тисячі судових засідань знімаються з розгляду, учасників справ, журналістів та вільних слухачів про це ніхто не інформує і вони даремно витрачають час і кошти на безрезультатні поїздки до суду.

Але це лише вершина “айсбергу” недовіри суспільства до судів та суддів. В чому ж основні причини?

1. Ключовим на мою думку є те, що у судах часто просто неможливо добитися справедливості. Чи не щотижня у ЗМІ чути історії про свавільні рішення судів. Отримати законне рішення, особливо якщо інша сторона має високу посаду, гроші, вплив чи знайомства, практично нереально .

Для наочності наведу цитату брата голови Окружного адміністративного суду Києва Юрія Зонтова, якого детективи НАБУ затримали під час спроби отримання 100 тисяч доларів за допомогу із судовим рішенням:

“Для того, чтобы это было да (потрібне стороні рішення. – Ред.), для этого надо два условия: условие № 1: чтобы та сторона не пришла и чего-то не принесла. Или, по крайней мере, принесла меньше, чем… И второе условие: надо той предложить, я тогда к нему иду, и он мне предлагает. Вектор, наверное, от 5 до 10 будет. Но это при условии, если там вообще никто никуда”.

Наведу ще один приклад. Наприкінці минулого року канадська компанія TIU, яка 3 роки тому збудувала сонячну електростанцію у Нікополі, демонтувала все обладнання і покинула місто. Канадці заявили, що стали жертвою банальної рейдерської атаки, а гендиректор компанії так прокоментував їхнє рішення згорнути виробництво: “Система правосуддя в Україні виявилась неспроможною захистити наші інвестиції. Останньою краплею стало те, як з нами обійшлися в українському суді. Тож ми вирішили піти з міста”.

2. Дуже часто навіть за відсутності іншої впливової сторони у справі складно отримати законне рішення, бо суддя вимагає хабар просто за те, щоб “прискорити розгляд” і щоб справа роками не припадала пилом в канцелярії суду. Зазвичай такси складають до 10% від суми позову, якщо справа має майновий характер.

Хоча іноді суми ростуть. Для наочності наведу слова одного із суддів, обвинувачених антикорупційними органами в отримання хабарів: “10% — это кисленько, давайте хотя бы 25%“. Це офіційні дані з матеріалів справи. Що цікаво, у місцевій суддівсько-правовій тусовці цього суддю називають “Сєрьожа-четвертак”.

3. Є також просто безхребетні судді, які можуть ухвалювати будь-які рішення за вказівкою влади, як наприклад це робили судді Майдану в часи Революції гідності, коли ні за що кидали людей під варту, відбирали у них водійські права чи безпідставно забороняли мирні зібрання.

4.Є ще одна, дуже важлива причина недовіри. Це банальне хамство служителів Феміди і працівників судів, коли вони буквально змушують учасників справ і відвідувачів суду почувати себе якимось нижчим сортом. І враження таке, що ти прийшов не у суд, а в якийсь старий ЖЕК. Хоча насправді суд має бути звичайним сервісом держави. І якщо його надають недоброчесні і хамливі сервісні працівники, то їх треба гнати. І не підпускати до правосуддя на відстань пострілу з “Джавеліна”.

Але завершити цей текст хочеться на позитивній ноті. Особисто мені дуже пощастило в тому, що основна маса засідань, які я відвідую в якості спостерігача, проходять у новоствореному Вищому антикорупційному суді.

Цей суд був створений у 2019 році за участю міжнародних експертів, які долучилися до оцінки доброчесності кандидатів. Участь міжнародників забезпечила безпрецедентну прозорість та відкритість конкурсу, додавши авторитету та довіри до його результатів та до обраних суддів.

З свого досвіду можу сказати, що в порівнянні із більшістю інших київських судів, ставлення суддів і працівників апарату там до учасників чи вільних слухачів – це просто небо і земля. Це той стандарт, до якого ми повинні прагнути, і я вірю, що рано чи пізно ми до нього прийдемо в усіх українських судах.

Звісно, можна сказати, що зарплати у Вищому антикорупційному суді вищі, тому суд має можливість обирати найкращих кандидатів, навіть на посаду звичайного працівника канцелярії. Але хіба розмір зарплати працівника має взагалі впливати на те, хамить він чи ні відвідувачу суду?

Ну а поки маємо те, що маємо. Хоча розчаровуватися точно не варто. Судова реформа тільки стартувала. У ній активну участь братимуть міжнародні експерти із колосальним досвідом. Перші результати вона уже дає. І впевнений, що далі буде тільки краще.

Автор: Вадим Валько, член ВО “Автомайдан”, юрист Центру протидії корупції; Центр прав людини ZMINA

Читайте также: