Скандал вокруг проданных Украиной (то ли в Китай, то ли в Ирак) крылатых ракет стал во многом возможным «благодаря»… украинскому судье. Если бы «его честь» Виктор Габриэль потрудился установить истину в «громком» деле об экспорте 12-ти ракет Х-55 и не нарушил бы при этом массу законов, нашей стране не пришлось бы опять отдуваться на международной арене. Но не нарушить законы судья Габриэль не мог – не обучен. Скандалу со злополучными ракетами предшествовало не менее скандальное уголовное дело, возбужденное против одного из украинских бизнесменов, причастных к этой сделке. Суд установил единственного виновного в контрабанде оружия – Варерия Евдокимова. Который и был – с многочисленными грубейшими нарушениями процессуального законодательства – осужден к длительному сроку лишения свободы. У адвокатов В.Евдокимова сложилось твердое убеждение: «посадка» их подзащитного – явный «заказняк» со стороны тех лиц, которые были заинтересованы в сокрытии всех обстоятельств сделки и заинтересованных в ней лиц. «Заказняк» был выполнен лапидарно, «без полета фантазии».
Вначале мы публикуем статью из «Юридичної газети», раскрывающей «таинства» отечественного правосудия (на языке оригинала). А ниже – собственное исследование методов и стиля такого «правосудия».
L’adieu aux Armes або де шукають винуватців контрабанди українською зброєю
У середині березня минулого року в Україні виник черговий міжнародний скандал, і знову за участю України.
Генеральний прокурор Святослав Піскун офіційно оголосив певні сенсаційні деталі судового процесу за фактами контрабанди з України крилатих ракет Х-55 до нібито Ірану та Китаю. Преса й аналітики оцінили цей скандал майже однозначно: йде політична боротьба за контроль над торгівлею зброєю. Переважно подавалася ця історія під соусом “іміджу Україні певні посадові особи завдали болючого удару”. На такі деталі, як те, що “винуватцем” усього міжнародного скандалу зробили … фізичну особу, акцентувати увагу ніхто не збирався.
Коментарі щодо цієї справи чомусь дозволяли собі давати політики, державні чиновники, журналісти, багато із яких не мали не тільки уявлення про систему експортного контролю в Україні, але й бажання взагалі розібратися у ній, плутаючи особливості зберігання, обслуговування, продажу крилатих ракет повітряного базування (до яких належать ракети Х-55).
Відгуки засобів масової інформації (далі – ЗМІ), взагалі, тяжіли переважно до негативних оцінок. Як уже тільки факти у справі не перекручувались, особливо юридичні. Російські ЗМІ подавали скандал під своїм кутом зору, вітчизняні, звісно, – під своїм, хоча об’єктивності у підсумку бракувало усім. Крапку у справі так і не поставлено, і єдиним офіційним обвинуваченим є Володимир Євдокимов.
Саме у контексті резонансності цієї справи та посиленої уваги світової спільноти до проблеми можливого продажу Україною крилатих ракет третім країнам було б доцільним звернутися до безстороннього викладу справи. Усе ж таки мало віриться, що у такій справі може бути винуватою тільки одна особа, причетність якої до контрабанди взагалі викликає великі сумніви.
Ваші ставки, панове!
У січні цього року народний депутат Григорій Омельченко озвучив на одному із засідань Верховної Ради України свій депутатський запит до Генпрокурора Святослава Піскуна та тодішнього голови СБУ Ігора Смешко про надання парламенту України повної інформації щодо обставин незаконного продажу за кордон крилатих ракет у 1999-2001 рр. посадовими особами ДК “Укрспецекспорт” та СБУ. Тоді ж він відіслав депутатське звернення до Президента України.
Обидва документи були широко оприлюднені всупереч тому, що містили матеріали судового слідства по справі, які тоді ще не було досліджено судом. У своєму запиті до Президента Омельченко вимагав притягти до відповідальності фігурантів кримінальних справ із незаконного продажу фактично не української зброї. Слід зауважити, що згідно із домовленістю між СРСР та США вона на той час уже належала Росії після розпаду СРСР. Показовим фактом такої злочинної діяльності, на думку народного депутата, стала кримінальна справа, порушена у 2004 р. СБУ за фактом контрабанди крилатих ракет повітряного базування (далі – КРПБ) типів Х-55, Х-55 СМ та інших товарів військового призначення.
Отже, на початку 2000 р. громадянин Росії підприємець О.Орлов і його представник в Україні Є.Шиленко надали (що вже є дивним для фахівця) для укладання через державну компанію “Укрспецекспорт” її дочірньому підприємству – спеціалізованій зовнішньоторговельній фірмі “Прогрес” – контракт PR-28-1/КЕ-2000 від імені федерального державного унітарного підприємства “Росвооружение” на постачання до Російської Федерації 20 крилатих ракет Х-55.
Відповідний зовнішньоекономічний контракт мав умовою FCA – аеропорт Гостомель відповідно до правил Інкотермс. Ця умова означає, що продавець вважається таким, що виконав свої обов’язки із поставки товару, від моменту передачі такого товару у розпорядження перевізнику, який зазначається покупцем, в обумовленому місці та в обумовлену дату. Таким місцем і був аеропорт Гостомель. Окрім цього, договір мав набути чинності від дати отримання дозволу державної служби експортного контролю України (далі – ДСЕКУ) на експорт відповідних ракет продавцем та надходження на рахунок продавця передоплати.
Висвітлюючи ці обставини, СБУ приховує, те що “Прогрес” був комісіонером, котрий дбав про інтереси власника товару – Міністерства оборони України (далі – МОУ). Іншими словами, усе те, що стосується “Прогресу” є напряму пов’язаним із МОУ та ДСЕКУ.
Напрошується висновок: СБУ маючи співробітників в усіх контролюючих державних органах, МЗС, РНБО України із якихось причин не виконало своїх обов’язків із контррозвідувального захисту безпеки країни. Найбільше дивує той факт, що усі причетні до забезпечення та контролю за виконанням зазначеного Контракту стали сьогодні ініціаторами “полювання на відьом”.
Фігурування у справі фірми “Прогрес” (яка є дочірнім підприємством ДК “Укрспецекспорт”) пояснюється доволі просто – Міністерство оборони України уклало із цим підприємством договір комісії на поставку 20 ракет Х-55. Саме фірмою “Прогрес” було направлено запит до Державного комітету з експортного контролю на отримання разового дозволу на поставку ракет. Ця солідна державна установа, котра є також підконтрольною СБУ, згідно із Положенням про порядок проведення експертизи в галузі експортного контролю (затвердженим Постановою Кабміну від 15 липня 1997 р. № 767) займається проведенням відповідних експертиз для вирішення питання щодо можливості надання суб’єктам права на здійснення міжнародних передач товарів, відповідних дозволів, висновків чи міжнародних сертифікатів. У березні 2000 р. “Прогрес” отримав відповідний дозвіл від Держекспортконтролю.
Доречно звернути увагу на одну деталь, вельми цікаву саме для України, котру насамкінець звинуватили якраз у тім, що ракети було продано не до Російської Федерації (надалі – РФ), (яка до речі заперечує цей факт), а до Ірану та Китаю. Держекспортконтроль подав звіт через МЗС України до Ради Безпеки ООН, ОБСЄ. Справа у тім, що у рамках Вассенаарської домовленості такий звіт подається країною-учасницею кожні 6 місяців (інформацію у відкритому режимі можна отримати в Інтернет: www.un.org, www.wassenar.org, www.mtcr.info). Претензій до України відповідно до поданого звіту не було отримано, що означає формально факт підтвердження Росією взяття на свій баланс цих ракет. Дивна розрізненість аргументів та фактів…
Але ж виникає логічне запитання: хто ж є такий – єдиний звинувачений у справі – Володимир Євдокимов? Якою, взагалі, є його роль у складному ланцюгу поставки товару? Підполковник у відставці, член-кореспондент Української академії наук, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки – цей список можна продовжувати, але і це може достатньо розказати про його особистість. Він був одним із трьох співзасновників та генеральним директором ТОВ “УкрАвіаЗаказ”, тобто підприємства, котре від 1997 р. працює у сфері реалізації авіаційної та іншої техніки, різних послуг на внутрішньому й міжнародному ринках.
Євдокимов ніколи не заперечував свого знайомства із тодішнім генеральним директором “Укрспецекспорту” В.І. Малєвим (який, до речі, у 2002 р. загинув в автомобільній катастрофі). Останній, знаючи, що у Євдокимова є тісні партнерські зв’язки з іноземними фірмами, що можуть бути потенційними партнерами по фінансуванню контракту із продажу ракет, звертається до нього із проханням допомогти здійснити попередню оплату за спецвироби та їхнє перевезення, тобто, не розкриваючи йому фактично предмета продажу.
По суті Євдокимова попросили виступити фінансовим гарантом угоди, а не її учасником. Роль фінансового партнера у справі поставки ракет була вельми важливою, держбюджет України отримав відрахування без затримки, а державне підприємство “Прогрес” уникло можливих штрафних санкцій за несвоєчасне виконання контракту. Фінансовий партнер “УкрАвіаЗаказу” із 1999 р. – американська фірма “Technocality INC” – надала кошти вчасно.
Відповідно до слів адвоката Євдокимова – Богдана Ференца – його підзахисний отримував від таких посередницьких операцій 15% комісійних; ця справа для нього була суто бізнесовим проектом. За словами самого Євдокимова, деталями контракту він не цікавився, оскільки знав, що його виконувала фірма “Прогрес”. Він як підполковник СБУ у відставці добре знав, що фірма була під наглядом багатьох підрозділів СБУ. Окрім того, за словами того ж адвоката, усі свідки від компанії “Укрспецекспорт” та її дочірньої компанії “Прогрес”, які викликалися потім до суду, зазначали, що Євдокимов не мав відношення до безпосереднього продажу ракет.
Фірма “Прогрес” одержала контракт на поставку до виконання, виконала всі необхідні дії, котрі зазначалися вище, для його забезпечення. Підготувала товар, документи на нього і передала їх відповідно до умов FCA – аеропорт Гостомель перевізникові (казахська авіакомпанія GST AERO AIRCOMPANY).
Слід звернути увагу на те, що сторона, яка забезпечує фінансові гарантії угоди, у передачі товару участі не бере, оскільки не є стороною за контрактом. З іншого боку, привертають увагу подвійні стандарти слідства, котре на фоні визнання, що згідно із чинним законодавством громадянин України за межами країни не несе відповідальності за дії іноземного перевізника, у нашому випадку шукає його причетність до справи без відповідних звернень постраждалої сторони.
Після передачі товару у сторін контракту виникають проблеми. Кошти, надані під фінансові гарантії “Прогресу”, не повертаються іноземному партнеру В.Євдокимова, оскільки вироби не відповідають зазначеним у документах. Фактично Євдокимов узяв на себе функцію повернення грошей іноземному партнеру. Тільки через рік, у 2002 р., йому вдалося повернути ці кошти завдяки його іншому знайомому Хайдеру Сарфразу, котрий, у свою чергу, розуміючи непричетність Євдокимова В.В. до подій виконання контракту поставки ракет, надав йому кредит як можливість компенсувати витрати. Дивним є той факт, що Хайдер Сарфраз також загинув у січні 2004 р. при таких же загадкових обставинах, що і Малєв.
Захисники Євдокимова протягом усього слідства та розгляду справи у суді доводять, що їх підзахисний довідався про те, що зброя можливо потрапила не до РФ тільки тоді, коли гроші, перераховані як передплата, не повернулися. Коли ж відповідно до додаткової угоди за Контрактом відправлявся комплекс наземного устаткування КНО-120, Євдокимов, сподіваючись вирішити усе шляхом особистих переговорів та повернути гроші, сідає як пасажир до літака авіаперевізника за контрактом – казахської авіакомпанії “GST-AERO AIRCOMPANY”, яку наймав покупець товару. Не маючи навіть візи на руках, він не міг знати, що літак прямує у напрямку, що не відповідає вказаному екіпажем у польотному завданні перед вильотом.
“Він прибув до аеропорту, але йому не дали можливості пересуватися, – стверджує брат В.Євдокимова Сергій Євдокимов. – Його депортували з країни, і він повернувся до України через Стамбул, оскільки візу там можна отримати в аеропорту”. Протягом слідства Євдокимову інкримінувалося, що він із метою контрабанди змінив маршрут літака. Проте під час судового слідства слідчого Вовка В.В. (того самого, що до недавнього часу був заступником Скомаровського – головного митника України, а сьогодні також обвинувачується у причетності до контрабанди) було допитано як свідка. Він заявив про непричетність підсудного до цих обставин (що було зафіксовано аудіо-записом судових засідань). Фізична особа просто не може змінити маршрут.
Справа полягає у тім, що для отримання дозволу на перевезення товарів військового призначення з України вантажовідправник подає до Укравіатрансу заяву з інформацією про вантаж, маршрут, номер рейсу, тип повітряного судна, копію дозволу на експорт вантажу. Заявка розглядається експертною комісією і керівництво Укравіатрансу приймає остаточне рішення щодо видачі дозволу на таке перевезення. При зміні маршруту польоту авіакомпанія має подати нову заявку. Для прикладу: під час перевезення Насті Овчар дипломати двох країн чекали на отримання дозволу на виконання рейсу і літак кружляв у повітрі, аж доки його не отримали.
Бій з вітряками
7 квітня 2004 р. Служба безпеки України щодо Євдокимова відокремила кримінальну справу за ч. 1 ст. 70 КК України 1960 року (“Контрабанда”). Через 2 дні йому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні цього злочинну відповідно до вищезазначеної статті.
Версія подій органу досудового слідства була такою: у період із 26 травня по 18 червня 2001 р. В.Євдокимов умисно, із приховуванням від митного контролю шляхом надання митним органам документів, отриманих незаконним шляхом, та документів, що містять неправдиві дані, незаконно перемістив через митий кордон України у зоні дії митного поста “Гостомель” Київської регіональної митниці, відповідно: зброю – 6 КРПБ типу Х-55 та товари військового призначення у великих розмірах – комплект наземного обладнання КНО-120 до зазначених ракет.
11 березня 2004 р. у приміщенні офісу ТОВ “УкрАвіаЗаказу” слідчим управлінням СБУ було проведено обшук, проте предметів й документів, які стосуються справи, знайдено не було. Євдокимова відразу після затримання (7 квітня) було відправлено до Бородянського ОВД, де він 8 днів знаходився у карцері. 16 квітня Шевченківським райсудом було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Апеляційним судом м. Києва було відмовлено у звільненні під заставу. Своє рішення про обрання Євдокимову запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та його продовження під час досудового слідства суд обґрунтував наявністю у справі підстав вважати, що обвинувачений буде намагатися ухилитися від слідства та суду.
Суди виходили із рапортів оперативних служб СБУ про начебто отриману ними інформацію про наміри Євдокимова виїхати за кордон. При цьому достовірність такої інформації, а саме – спосіб та джерела отримання – судами не перевірялись. Про абсолютну безпідставність та надуманість висновку суддів щодо можливого ухилення Євдокимова від слідства та суду шляхом виїзду закордон, свідчить і той факт, що у день його затримання він без будь-якого примусу чи виклику слідчих органів повернувся з-за кордону, де він знаходився у туристичній поїздці. За словами адвоката Б.Ференца, це є непоодиноким прикладом у справі, коли процедура доведення вини провадилась на основі оперативних матеріалів співробітників СБУ, що не містили у собі джерел інформації для підтвердження.
Протягом цього періоду дії органів досудового слідства активізуються просто на очах. Уже 22 червня та 2 липня 2004 р. знову проводяться обшуки в офісі, де вилучається мало не вся канцелярія із кабінету Євдокимова.
Справу передають до Апеляційного суду Київської області. Звертає на себе увагу парадокс: матеріали слідства вільно розповсюджуються (певною мірою завдяки пану Г. Омельченку, до якого вони також потрапили якимсь чином), а от сам суд над Євдокимовим чомусь відбувся абсолютно закрито.
Турбує, чому при наявності розбіжностей між свідченнями Євдокимова та тих свідків, на яких слідство ґрунтувало своє обвинувачення, слідчий всупереч вимогам ст. 172 КПК України не провів очної ставки між ними. Адже, судячи із його постанови щодо продовження строку досудового слідства, такі слідчі дії ним планувалися. Більш того: отриманні у ході судових засідань матеріали або не бралися до уваги, або оцінювалися фрагментами. Як приклад: витребувана звітність України із МЗС України не використовувалася при винесенні вироку, а у ній, як зазначалося вище, йдеться про передачу ракет саме Росії.
На думку захисників Євдокимова, великий обсяг неповноти досудового слідства, необхідність проведення для усунення цієї неповноти оперативно-розшукових заходів та значної кількості слідчих дій (обшуків, виїмок, допитів тощо) не дозволяли зробити це в умовах специфіки судового розгляду справи, у зв’язку із чим ця кримінальна справа підлягає поверненню на додаткове розслідування.
Занадто багато білих плям є у цій справі.
Чомусь пригадується інтерв’ю екс-керівника СБУ Олександра Турчинова (“Киевские ведомости” від 18 березня 2005 р.), де він оцінював діяльність СБУ: “…найвужчим місцем є досудове слідство. Через те, що той, хто дійсно має сісти на лаву підсудних, вів слідство або робив “замовлення”… При цьому не ставиться мета доведення вини звинуваченого. Простіше було працювати із судовою владою, котра і виносила відповідні рішення. Має сидіти й все”.
Чи змінилося щось при новій владі? Це запитання виникає дедалі частіше.
Аргументи проти фактів
Після проведення судового слідства Євдокимова В.В. було звинувачено у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 70 КК України 1960 р., ч. 2 ст. 70 КК України 1960 р. (у редакції від 17 травня 2001 р.) та ч. 2, 3 ст. 358 КК України 2001 р. Кваліфікація злочину є необґрунтованою по декільком причинам.
По-перше, протягом усього досудового слідства йому інкримінувалася ч. 1 ст. 70 КК України 1960 р. Потім невідомо звідки з’являється звинувачення по частині 2 цієї статті, ще й у редакції 17 травня 2001 р.
По-друге, відоме правило “закон зворотної сили немає”, здається, у цій справі застосоване не було. Як же інакше оцінювати ситуацію, якщо, так звані “діяння”, скоєні у квітні 2000 р. (за цим епізодом було відмовлено у порушенні кримінальної справи) та травні-червні 2001 р. інкримінуються відповідно до Кримінального кодексу України, який набув чинності лише 17 травня 2001 р.? У вироку судді Габрієля В.О. бачимо дивне обґрунтування, із якого випливає відсутність єдиного умислу при виконанні одного Контракту, тобто, на його думку, продаж КНО-120 ніяким чином не стосується продажу ракет.
По-третє, будь-який юрист, якому хоча б щось відомо про кримінальне право, зможе підтвердити, що для правильної кваліфікації за статтею “контрабанда”, предметами контрабанди належить передбачити ті з них, незаконне переміщення яких через митний кордон завдає чи створює загрозу ненадходження до державного бюджету обов’язкових платежів або заподіяння іншої шкоди. Чи завдали посередницькі функції Євдокимова хоча б якоїсь шкоді державі? Слідством це не є доведеним. Навпаки, усі відрахування було зроблені, дозволи отримані.
Дивним є і той факт, що, перебуваючи під слідством, Євдокимов підпадав під дію Закону України “Про амністію” від 5 червня 2001 р. Згідно із чинним законодавством питання про застосування амністії суд вирішує за власною ініціативою, за ініціативою прокурора, органів дізнання та попереднього слідства, органу або установи виконання покарань, а також обвинувачених, підсудних чи засуджених. Звичайно ж навіть натяку на можливість законного звільнення Євдокимова за амністією не було зроблено жодним із цих органів. Певно, не хотіли втрачати єдиного “винуватого” у справі.
14 червня 2005 р. Апеляційний суд Київської області – перша інстанція у цій справі – визнав Євдокимова винним абсолютно за всіма звинуваченнями, які були представленні досудовим слідством й визначив покарання у вигляді позбавлення волі на 6 років та 6 місяців із конфіскацією майна.
Володимир Євдокимов звернувся до Президента Віктора Ющенка у відкритому листі із проханням захисту від “сфальсифікованого звинувачення у рамках режисованого СБУ кримінального процесу”. Президент не почув.
Наразі фінальне рішення має бути за Верховним Судом, котрому вже неодноразово доводилося виправляти помилки своїх колег-суддів. До ВСУ подана касаційна скарга на вирок Апеляційного суду Київської області.
І ще одне. Незадовго до свого візиту до США Віктор Ющенко підтвердив факт незаконного продажу ракет Х-55 до Ірану та Китаю. Пізніше прес-секретар державного департаменту Адам Ерлі офіційно привітав справедливе розслідування, яке проводить нова українська влада. Але ж невже у такому гучному міжнародному скандалі звинувачення однієї людини і є у форматі нової влади справедливим розслідуванням?!
Григорій Омельченко стверджував у своєму запиті, що про всі угоди зі зброєю знав екс-президент Леонід Кучма. Він вважає, що його діям також слід дати правову оцінку. Важко із цим не погодитися. Адже чим швидше нинішня влада, нарешті, відмежується від правового нігілізму часів старого режиму, тим успішніше шляхом дійсно справедливого розслідування вона зможе виявити і притягти до відповідальності справжніх злочинців.
Хочеться вірити, окрім того, що доля невинної людини є цінністю не меншою, ніж політичні зобов’язання наших політичних лідерів.
До речі
Ракети типу Х-55 є малогабаритними стратегічними ракетами класу “повітря-земля”. Ракети Х-55 є радянським аналогом американського “Томагавку” із поліпшеними тактико-технічними характеристиками. Вони здійснюють польоти на відстані до 3000 км з огинанням рельєфу місцевості на малій висоті. Вони є ракетами повітряного базування, які комплектуються ядерною боєголовкою, та свого часу перебували на озброєнні стратегічних авіаційних комплексів Ту-160 і Ту-95МС. Перед вильотом комп’ютер планує маршрут польоту ракети до цілі, фіксує точні координати, обирає оптимальний режим польоту.
За ідеєю, передбачалося, що Х-55, у разі війни, мають знищити особливо захищені стратегічні об’єкти, причому у разі масового пуску жодна сучасна система ППО не була б здатною відбити удар. Після розпаду СРСР частину ракет Х-55 було знищено (приблизно 480). Решта, а також і їх літаки-носії залишилися за межами Росії, зокрема, в Україні та Казахстані. Наприкінці 1999 р. 575 крилатих ракет повітряного базування Х-55 і Х-55СМ передані з України до Росії залізничним транспортом у рахунок погашення боргу за постачання газу.
Коментар В’ячеслава Амеліна, адвоката В.Євдокимова, адвокатська компанія «ВІЛЛАР» (партнер):
– Насамперед, зазначу, що захист категорично не згоден з вироком Апеляційного суду Київської області щодо Володимира Євдокимова та кваліфікацією його дій. Вважаємо, що у діях Євдокимова взагалі про жодну контрабанду не йдеться. Як відомо, ракети постачалися на умовах FCA-аеропорт Гостомель. Тобто після передання товару перевізникові (казахській авіакомпанії) українська сторона за контрактом взагалі не несе відповідальності за товар.
Звернемося до питання кваліфікації дій В. Євдокимова за ч. 2 ст. 70 КК України 1960 р. та ч. 2, 3 ст. 358 КК України, яка є абсолютно невірною. При кваліфікації дій Євдокимова за ч. 2 ст. 70 КК України 1960 р. (в редакції Закону від 17 травня 2001 р.) за кваліфікуючою ознакою “повторність” та “за попереднім зговором групою осіб”, суд, на наш погляд, припустив помилки і не відмежував один подовжувальний злочин від повторного вчинення кількох злочинів. Адже згідно з роз’ясненнями, що містяться в п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. (з наступними змінами) “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” продовжувальним злочином визначається неодноразове вчинення тотожних злочинних дій, які мають загальну мету, охоплюються одним єдиними умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин. Таким чином, головною ознакою продовжувального злочину є єдність умислу для всіх вчинених дій, які інкримінуються винній особі. Водночас, повторне вчинення злочину, навпаки, характерне тим, що кожен епізод (дія) вчинюється з новим умислом. Як вбачається з матеріалів справи, особи, які згідно з вироком суду незаконно переміщували зброю через митний кордон України, діяли в рамках єдиного контракту від 10 лютого 2000 р. та додаткової угоди № 1 до цього контракту від 20 грудня 2000 р. Поставки були здійснені в межах цього контракту у квітні 2000 р., 26 травня та 18 червня 2001 р.
Крім того, дії Євдокимова при виконанні поставки у квітні 2000 р. йому взагалі не інкримінують. Зазначені обставини, які знайшли своє підтвердження в ході судового слідства, беззаперечно свідчать про загальну мету інкримінованих Євдокимову В.В. дій і що ці дії охоплювалися єдиним умислом винних осіб і у своїй сукупності мають становити один продовжувальний злочин.
Інший аспект. Інкриміновані Євдокимову В.В. дії мають кваліфікуватися за законом, який діяв на час вчинення першого епізоду продовжувального злочину, тобто за ст. 70 КК України 1960 р. (в редакції Закону від 17 травня 2001 р). З огляду на те, що Законом від 17 травня 2001 р. ст. 70 КК України 1960 р. було доповнено ч. 2, яка встановила злочинність дій (кваліфікований вид контрабанди) та посилила кримінальну відповідальність, такий закон, як відомо, зворотної сили не має.
Що ж стосується кваліфікації дій за ч. 2, 3 ст. 358 КК України, то суд також надав зворотної дії у часі закону, що встановлює злочинність діяння. Згідно з диспозицією ч. 1 ст. 194 КК України, який був чинний до 1 вересня 2001 р., тобто діяв на час вчинення інкримінованих Євдокимову діянь, передбачалася кримінальна відповідальність лише за підроблення документа, що видавався або посвідчувався державним чи громадським підприємством, установою або організацією. Стаття 358 КК України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р., встановила кримінальну відповідальність за підроблення документа, який видається чи посвідчується підприємством, установою, організацією, незалежно від форми власності. Новим КК України встановлена злочинність діяння, за яке на момент вчинення інкримінованих Євдокимову В.В. дій кримінальна відповідальність не передбачалася. З обвинувачення, яке визнане судом доведеним, вбачається, що Євдокимову інкримінується підроблення та використання підроблених документів, які видаються підприємствами, що не відносяться ні до державних, ні до громадських. За таких обставин, кваліфікуючи дії Євдокимова за ст. 358 КК України, суд незаконно надав зворотної сили закону. Слід окремо наголосити й на тому, що під час судових засідань було встановлено, що “підроблені” документи не використовувались та й не могли бути використані як такі (враховуючи їх зміст).
Про яку ж законну кваліфікацію дій Євдокимова, враховуючи всі вище перелічені аргументи, можна взагалі казати?
Антон Задонський
Хозяин судей…
…В последнее время в «УК» обратились сразу несколько судей районных и городских судов Киевской области с жалобами на произвол и постоянное давление со стороны председателя Совета судей Киевской области Габриэля Виктора Александровича. Значительное количество обращений по одному и тому же поводу дают все основания предполагать, что ситуация действительно критична, и должна стать объектом более пристального внимания «УК».
О том, что волнует судейский корпус Киевской области, мы и расскажем нашим читателям. Надеемся, что изложенное в публикации заинтересует и Министерство юстиции, и реформаторов судебной системы Украины.
В Укране действуют квалификационные комиссии судей. Основная цель деятельности комиссий – кадровый отбор судей и обеспечение их роста и квалификационного уровня. В соответствии со ст. 60 Закона Украины «О судоустройстве Украины», каждый гражданин Украины, соответствующий требованиям, выдвигаемым к судьям (возраст, образование, отсутствие судимостей, дееспособность и прочее), может обратиться в соответствующую квалифкомисиию с заявлением о даче рекомендаций о назначении его профессиональным судьей.
После проверки квалификационного уровня судьи квалифкомиссия должна дать заключение (рекомендацию) по поводу пригодности определенного человека для работы в суде. Затем Высший совет юстиции вносит представление Президенту Украины о назначении того или иного судьи. Указ Президента завершает всю процедуру назначения судьи на первый срок (на пять лет).
Однако, не тут то было. Законное право каждого получить в квалифкомиссии рекомендации на избрание судьей весьма просто ограничивается самой же комиссией. Попробуйте элементарно сдать документы в квалифкомисиию, возглавляемую господином Габриэлем Виктором Александровичем, хотя бы ради интереса!
Справка «УК»: Габриэль Виктор Александрович родился 3 февраля 1960 года. Назначен Указом Президента Украины Л. Кучмы на должность судьи Киевского обласного суда 12 июня 1996 г. за № 420/96.
Во первых, вы узнаете, что сами документы у Вас непосредственно не примут, отошлют к председателю суда, в который вы стремитесь попасть: дескать, пусть он похлопочет за Вас, внесет представление. На ваш вопрос, каким нормативным актом это предусмотрено – удивленный взгляд в ответ и неразборчивое бормотание, что дескать, так принято, все так делают, и нечего тут морочить голову, умничать…
Естественно, что если Вы не знакомы хорошо с председателем суда, в который Вы стремитесь попасть, никто за Вас хлопотать не будет. Вас будут «толкать» лишь в одном случае – вашей личной преданности председателю суда, в который Вы стремитесь попасть.
Как говорят американцы, вы должны (!) любить и уважать не только его, но и его друзей, его жену (мужа), его собаку и кота (если таковой имеется). Вы к этому просто обязаны, так как Вас председатель суда лично поднял «из грязи в князи»…
Естественно, что при таких принципах кадрового отбора кандидатов в судьи в Киевской области о незаангажированности и независомости рядовых судей говорить просто невозможно. Система такая, и она не дает возможности маневра. О независомости судей придется забыть и надолго – пока не изживут себя старые традиции (которые, поверьте, устраивают большую часть судейского корпуса Украины).
Но допустим, Вы все же подали требуемые документы по почте, избежав общения с интеллектуальными работниками квалифкомиссии. Попробуйте, ради эксперимента. Ваши документы будут весьма долго лежать без «хода», так как подчиненные господина Габриэля будут ломать голову, что делать с этой диковинкой, не вписывающейся в традиции. Допустим, их примут. Одна из предварительных стадий продвижения в судьи – стадия спецпроверки. То есть, Вас необходимо проверить на непричастность к совершенным преступлениям, несудимость, пристрастие к наркотикам, дееспособность, психическое здоровье и т. п. По нормативным актам, этим должна заниматься Судебная администрация (ее органы на местах). Именно она собирает необходимые справки и завершает спецпроверку. То есть, по закону, если не обнаружено и не доказано, что вы имели проблемы, делающие невозможным Ваше пребывание на должности судьи – Вы проходите и этот этап.
Но и здесь в ведомстве Габриэля все по другому: именно Вас обяжут собирать документы и проводить на себя же спецпроверку. Чем это чревато – обяснять не стоит. Полтора десятка лет назад, в период полураспада СССР, в Киевском городском управлении МВД Украины работал на весьма солидной следственной должности в полковничьем звании некий гражданин, который перевелся из Армянской ССР (тогда это допускалось). Документы он привез «нарочым» – самостоятельно, все формальности также улаживал сам же. Этого «следователя» во время допроса узнал один из его подследственных, с которым они вдвоем еще раньше сидели на одних нарах (в прямом смысле). Подследственынй поделился с сокамерниками (какой у него «модный» следователь), а дальше, как говорится, «наседки» донесли начальству о ситуации. На поверку оказалось, что «полковник-следователь» на самом деле – рецидивист-мошенник с несколькими ходками, специалист по подделке документов. Случайно узнав о существующих в Украине традициях (которых сегодня свято придерживается Габриэль и ему подобные), для него не составило труда подделать документы и самому «дособирать» недостающие.
Естественно, что этого не случилось бы в случае осуществелния спецпроверки силами отдела кадров милиции. Ведь «вычислить» запрос о судимости, перехватить его уничтожить, и сделать фальшивый ответ по каналам передачи информации – практически невозможно. А так приносите Габриэлю, что удасться достать и сделать – он все примет. Желающие – поспешите, поскольку скоро эта «малина», как мы можем догадаться, кончится.
Еще раз отметим: при существующих нормативных порядках квалифкомиссия и Судебная администрация должны Вас проверять и о Вас все выяснять . Если не доказана Ваша несовместимость с должностью судьи – Вы проходите. Но список документов, которые даются Вам для самостоятельного прохождения спецпроверки, не только объемен, но и содержит документы, которые не могут существовать в природе – вроде как справку из ПНД о прохождении Вами периодических обследований у психиатра и невропатолога.
Может, господин Габриэль и проходит регулярные обследования у психиатра (на то, очевидно, могут быть веские причины), но нормальный человек периодически данных специалистов не посещает – потребности нет. Но раз не посещаешь – справки нужной не видать.
Либо же надо «договариватся» с врачами, чтобы написали о Вашем постоянном посещении диспансера, либо же «просить» могущественного Габриэля о том, чтобы он закрыл глаза на отсутствие в Вашем досье очередного бредового документа. Тоже элемент кадрового отбора в «независимые» судьи, не так ли?
Повторимся: при собирании документов Судебной администрацией проходимцу «просочиться» на пост судьи практически невозможно. А так, кто знает, сколько самозванцев и проходимцев, по высочайшей милости г-на Габриэля сейчас занимают судейские кресла судей районных и городских судов Киевской области…
Один из этапов назначения судей через квалифкомиссию – прохождение определенных экзаменов, дабы проверить уровень знаний претендента.
Естественно, что и здесь у Габриэля существует широчайшее поле деятельности для сортировки соискателей по принципу «свои-чужие». Все дело в том, что, к сожалению, по закону, помимо письменных задач, одним из этапов экзаменирования является устное собеседование. То есть Вы можете написать хоть диссертацию – безукоризнанную и основательную. Но в процессе устного общения с г-ном Габриэлем и его верными соратниками – по их субъективному (а потому нефиксируемому) мнению может оказаться, что Вы не подходите. Что-то в Вас не так – и «пролетаете»… Не пройдете экзамены – путь в судьи Вам заказан.
Но даже пройдя все испытания, вспомним, что судьей становятся лишь после Указа Президента, который подписывается на основании представления Высшего совета юстиции. Квалифкомиссия должна обеспечить очередность вакантных должностей и их продвижение. Закон предусматривает, что на должность судьи того или иного суда могут быть несколько претендентов, при отсутствии свободных вакансий. Вы можете сдать экзамены, это Ваше право, но в силу отсутствия мест Вам придется подождать.
Однако очередность претендентов нисколько не соблюдается – это факт. Вы можете ждать своей очереди год, однако в какой-то момент с удивлением узнаете, что на освободившееся место уже полным ходом идет претендент, сдавший документы неделю назад. Очередности, прямо скажем, никакой. Просто сначала В.Габриэль посчитал, что кандидатура Вашего соперника более приемлема для судей данного суда, чем Ваша. О чем и сообщил в Высший совет юстиции, который и выдвинул не Вашу кандидатуру на рассмотрение Президенту. А Вы – «пролетаете», и это обстоятельство объективно и рационально объяснить тяжело, если только не делать поправку на «национальные традиции»…
Квалификационная комисиия также рассматривает дисциплинарные производства в отношенни судей. Несмотря на то, что закон прямо запрещает злоупотреблять правом инициирования дисциплинарного преследования судей, что в отдельных случаях может расцениваться как давление на суд с целью принятия незаконных решений, ведомство г-на Габриэля активно занимается выискиванием поводов для привлечения судей к ответственности.
Однако активная деятельность Габриэля на данном поприще не всегда обретает законченную форму – в виде процессуального формулирования заключения (рекомнедации) о лишении судьи должности. Более того, такие случаи единичны. Подавляющее большинство судей, которые вырвались из цепких «объятий» Габриэля, стыдливо замалчивают о моментах совместного общения. Как можно догадываться, цена «решания» вопроса была согласована и взаимовыгодна – как для Габриэля, так и для преследуемых судей.
По нашим оценкам, многие из уволенных по инициативе Габриэля судей просто не захотели продавать свою душу и совесть, тем самым покупая благосклонность Габриэля. За что и поплатились…
Вот такие особенности формирования судейского корпуса, при чем это беда не только Киевской области. То же самое происходит и в провинции.
Результат же подобной практики и «традиций» очевиден всем и сомнений не вызывет ни у кого: правосудие (вся «третья власть») в Украине в «надежных и цепких» руках кучки обнаглевших от безнаказанности судейских работников, тотально контролирующих поступки и действия всего судейского корпуса.
Такая ситуация устраивает подавляющее большинство лиц, непосредственно сталкивающихся с судами. Такая ситуация устраивает и власть, любую власть – независимо от цвета знамен. Поскольку осуществление контроля над всеми государственными институтами – цель любой власти. Тезис о незваисимости судей в таких случаях пониматеся буквально: считается, что судьи должны быть независимы … от закона
Но нужна ли нам, рядовым гражданам, такая судебная власть?
Егор Степаненко, специально для «УК»