Український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні Мирослав Маринович розмірковує про те, що в умовах пандемії тюремне задзеркалля виглядає так: велике скупчення в’язнів у слабо провітрюваних приміщеннях, без тестування і медичної допомоги, без засобів порятунку і допомоги збоку, до того ж і без надії на амністію.
Мирослав Маринович (фото: Андрій Баштовий, RFE/RL)
Щоб Читач краще зрозумів, чому я взявся за цю тему, спершу подам уривок зі своїх власних спогадів з часу мого ув’язнення в 36-му таборі в Кучино на Уралі (це орієнтовно 1980 рік).
Я тоді закінчував майже 20-денну голодівку протесту і був дуже виснажений. Але як тільки я зважився припинити голодівку, КГБ вирішив покарати мене за неї і прокатати по етапу. Покарання в цьому випадку витончене, бо виснажене тіло прагнуло насититись, а зробити це під час етапу непросто. Адже денний етапний раціон – це пів буханця табірного хліба й один оселедець. Надто мало, щоб насититись, і це далеко не той харч, що його рекомендують їсти після тривалого голодування.
Проте молодий організм дивовижно швидко перетравив навіть його – і хотів іще.Нарешті привезли мене в якусь пересильну тюрму й завели до камери, де вже сиділи троє кримінальних. Я привітався і сів собі в куточку камери. А ті троє перезирнулися, дружно витягнули свої хлібні пайки і без слова поставили їх передо мною…
Важко описати, як перевернув мою душу цей простий людяний вчинок. Зі сльозами на очах я подякував їм за хліб, який тоді набув для мене воістину літургійної значущості! Навіть не знаючи, який злочин вчинили оті мої несподівані доброчинці, я гаряче молився до Бога, щоб Він пробачив їм усе, хоч якою важкою була їхня провина. Саме тоді я виразно усвідомив, що в серці навіть найбільших злочинців тліє іскра Божа, – і горе тому суспільству, яке не вміє її вчасно розпізнати і належно роздмухати!
Цей спогад живий у мені досі, навіть через 40 років, і він спонукає мене до обов’язку вдячності. Чи уявляє собі українське суспільство, в якому стані сьогодні, в час карантину, опинилися в’язні в українських тюрмах і таборах? Так, ці люди порушили закон і відбувають визначене судом покарання. Або перебувають у СІЗО під слідством чи судом. Проте суд не присудив їм ті випробування, на які вони приречені сьогодні.
Спробуймо бодай на хвилину зазирнути у те тюремне задзеркалля. Скупчення в’язнів у камерах – традиційно високе, що для коронавірусу – справжнє роздолля. Офіційна статистика заспокоює, що в наших тюрмах усе гаразд. Але якщо надійного тестування не проводять навіть на волі, то хто припустить, що ним поголовно охоплені всі в’язні? Всі знають, у якому злиденному стані перебувають сьогодні державні лікарні по всій Україні. Чи може хтось стверджувати, що в місцях позбавлення волі лікарні оснащені набагато краще? А скільки тюрем узагалі позбавлені медичної опіки? Ці запитання риторичні, бо реальну ситуацію в пенітенціарній системі України легко собі уявити.
На відміну від нас із вами, в’язні не можуть змінити сімейного лікаря чи податись до іншої поліклініки. Вони не можуть самостійно закупити собі ліки й рятуватися самотужки. Ніхто зі соціальних служб також не закупить їм ліки чи продукти і не поставить під двері. Тобто ізоляція цілковита і глуха. Даруйте за порівняння, але це як тримати й не випускати худобу, коли хлів охопило полум’я.
Велику надію в’язні живили на те, що буде нарешті амністія. Адже це так очевидно, що не всі вони – убивці й садисти. Є ціла низка категорій ув’язнених, амністія щодо яких не викликала б спалаху насильства в країні. Зате це дало б можливість бодай трішки розрідити скупчення в камерах.
Так би діяв мудрий господар країни. І перший крок зроблений: законопроект про амністію в цьому році внесений урядом на розгляд парламенту ще 27 квітня. Але його не розглядають. Причина стає зрозумілою з публікації: «Президент проти, бо це непопулярний захід, який може негативно вплинути на його політичний рейтинг. А тому не варто на нього й час витрачати!». Взагалі, амністія за останні 10 років була лише двічі – востаннє 2016 року.
Отож, якщо коротко підсумувати, в умовах пандемії тюремне задзеркалля виглядає так: велике скупчення в’язнів у слабо провітрюваних приміщеннях, без тестування і медичної допомоги, без засобів порятунку і допомоги збоку, до того ж і без надії на амністію. Чи не нагадує вам це наглухо задраєний котел, що його невпинно нагрівають?
Все це може дуже погано скінчитися, а картинка тюремних бунтів по всій Україні може затьмарити картинку громадських бунтів в американському Міннеаполісі. То, може, краще нам подати свій голос вчасно, щоб Президент країни відчув, що рейтинг у нього впаде, якщо він НЕ зважиться на амністію?
Отож для мене настав час сплатити моральний борг перед моїми в’язнями-доброчинцями і нагадати усім нам, що в серці навіть найбільших злочинців тліє іскра Божа, – і горе тому суспільству, яке не лише не підживить її, а навпаки – загасить її у цілковитій тюремній безвиході!
Автор: Мирослав Маринович, політв’язень 1977–1987 рр.; ХПГ