Багато хто уявляє собі Інтерпол як співтовариство відважних поліцейських, що ганяються по всьому світу за запеклими злочинцями. Інші, навпаки, думають, що це інструмент диктаторів для переслідування ворогів навіть за кордоном. Насправді – ні те, ні інше. Інтерпол – міжнародна структура, яка чисельністю перевищує навіть ООН: в останній перебувають 193 держави, в Інтерполі – 196. Структура бюрократична, що діє строго відповідно до процедури.
Головне завдання – складання баз даних, зазначає “Нова газета Європа“. І якщо Центральне бюро Інтерполу однієї країни (такі бюро є в кожній, там працюють співробітники місцевого МВС) оголошує в розшук громадянина і випускає так званий червоний циркуляр (Red Notice), то людину опиняють у розшуку, її затримає в будь-якій державі, яка входить до Інтерполу.
Не всякий циркуляр червоний
Адвокат Алесь Міхалевич, член Чеської адвокатської палати та Європейської асоціації адвокатів у кримінальних справах, сам колись перебував у міжнародному розшуку (2010 року він був кандидатом у президенти Білорусі, його заарештували в день виборів, а після виходу під підписку про невиїзд він утік із країни). Михалевич зміг домогтися виключення свого імені з бази даних Інтерполу. І зараз займається тим, що допомагає таким же, як він: переслідуваним своїми державами людям із Росії, Білорусі, Казахстану, Грузії.
– Циркуляри бувають різні, – пояснює Михалевич. – Крім Red Notice, є Diffusion. Це циркуляр обмеженого поширення: держава, яка вносить до бази даних якогось розшукуваного, сама визначає країни, в яких він діятиме. Тобто, умовно кажучи, якщо громадянин Росії чи Білорусі буде затриманий за циркуляром Інтерполу в Німеччині чи Франції щодо ситуації, в якій у Заходу немає ілюзій, то з високою часткою ймовірності його на батьківщину не екстрадують. Зате якщо його затримають у Таїланді, або Туреччині, або Сербії, або Еквадорі, – найімовірніше, видадуть.
Циркуляром Diffusion часто користується Німеччина: він не діє в тих країнах, з якими у Німеччини немає дипломатичних відносин. І якщо людину затримають, але видачі не буде, тобто це не призведе до результату, навіщо робити зайву роботу, вести листування, надсилати документи? Німці дуже педантично ставляться до своєї роботи і мінімізують будь-які потенційно неефективні дії. Є й іншібази даних: наприклад, зниклих, або тих, кому ще не пред’явлено звинувачення, але пересування вже відслідковуються. Таку людину не буде затримано на кордоні, але проходити його їй доведеться довше.
По суті, Інтерпол – це кілька баз даних, які постійно поповнюються. Там є навіть бази вкрадених адміністративних документів або, наприклад, ДНК з місць злочинів.
Червоний циркуляр означає затримання та екстрадицію. Але, уточнює Михалевич, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну трохи змінилися підходи до внесення в базу даних російських і білоруських громадян. Тепер перед тим, як занести росіянина або білоруса в базу, запит перевіряється правовим департаментом секретаріату Інтерполу.
Зрозуміло, що статті на кшталт “фейків” у Росії або “дискредитації Республіки Білорусь” не мають шансів на занесення розшукуваних до бази Інтерполу. Але і за іншими статтями співробітники правового департаменту “проганяють” прізвища розшукуваних через пошук в інтернеті. Наприклад, білоруські журналісти з агентства БелаПАН і Tut.by спочатку обвинувачувалися в ухиленні від сплати податків.
Це потім їм давали терміни за політичними статтями, але заарештовували нібито за несплату податків. І якби вони встигли втекти з Білорусі й були оголошені в розшук, то, найімовірніше, до жодних інтерполівських баз їх би не включили – просто тому, що це незалежні журналісти з тоталітарної країни.
Алесь Михалевич.Фото: Ales Michalevic’s photostream
А якщо якийсь громадянин був бізнесменом і звинувачується в шахрайстві, то на нього з імовірністю 99 відсотків випишуть червоний циркуляр, навіть якщо він при цьому був політично активним і брав участь в акціях протесту.
Один з останніх прикладів – білоруський режисер Андрій Гнёт, який уже майже рік домагається в Сербії скасування рішення про екстрадицію. З бази Інтерполу його вже виключили, але з моменту затримання людини Інтерпол перестає відігравати будь-яку роль: у справу вступають двосторонні угоди між двома державами, одна з яких оголосила в міжнародний розшук свого громадянина, а інша затримала його. Юридичною мовою вони називаються сторонами, що запитує, і стороною, що запитується.
“Як я провів це літо”
Дмитро Радкевич був у Білорусі успішним підприємцем. Після президентських виборів 2006 року і розгрому наметового містечка, створеного протестувальниками на Жовтневій площі Мінська, почав фінансово допомагати двом опозиційним структурам. У 2009 році був змушений виїхати до Литви. Уже після від’їзду за Дмитром прийшли. У 2011 році Литва надала йому міжнародний захист. А в новорічний ранок 2012 року його заарештували.
– Ми з друзями зібралися в Італії, – згадує Дмитро. Приїхали з різних країн із сім’ями, щоб разом відзначити Новий рік. Спочатку ми жили в апартаментах, а 31 грудня переселилися в готель. О восьмій ранку 1 січня за мною прийшла поліція. Річ у тім, що в Італії всі списки тих, кого реєструють у готелях, автоматично надсилають у поліцію.
Так моє прізвище опинилося в новорічну ніч в італійських поліцейських. В Італії немає поділу на КПЗ, СІЗО – там усі сидять у в’язниці. Я попросився в “номер для некурців” і опинився в компанії спортивних здорових людей. Мені надали список адвокатів і запропонували вибрати. На прогулянці в тюремному дворі я встиг порадитися з однією людиною, яка давно сидить, і вона порекомендувала адвоката зі списку. С
казав, що вона з дуже відомої адвокатської родини. Я і вибрав. І моя перша відсидка виявилася короткою – лише десять днів. Тому що адвокат одразу ж зробила запит до посольства Литви, і посольство, незважаючи на новорічні свята, негайно надало інформацію про те, що я маю міжнародний захист. Після цього вона зробила запит до міністерства юстиції Італії, і в суді, який відбувся на десятий день, надала відповідь із міністерства юстиції: там ішлося про те, що міжнародний захист, який мені надала Литва, звісно ж, діє і на території Італії. І мене відпустили.
Дмитро тоді вирішив, що арешт в Італії – це випадковість. Але влітку 2012 року історія повторилася – тепер уже в Болгарії. Дружина і діти відпочивали там, і Дмитро вирішив прилетіти до них на кілька днів. Болгарія вже була державою-членом Євросоюзу, але не перебувала в шенгенській зоні. І на паспортному контролі Радкевича затримали – знову за тим самим червоним циркуляром. Добу він просидів у клітці в аеропорту, а наступного дня його перевезли до в’язниці. Там Дмитро провів два тижні.
– Через два тижні відбулося перше судове засідання – швидше формальне.
Мене запитували, чи хочу я бути екстрадованим до Білорусі, чи я проти екстрадиції. Болгари зробили запит до Білорусі – за законом на надання матеріалів справи відводиться 45 днів.
Але на цьому суді мій адвокат домігся того, щоб мене перевели під домашній арешт. Статус біженця в Литві не зіграв у Болгарії свою роль, на відміну від Італії. І під домашнім арештом я перебував 45 днів. А на 46-й день прийшов адвокат і сказав, що Білорусь нічого не надіслала, і прокуратура дозволяє мені їхати додому. Я тут же зібрався і поїхав в аеропорт.
А в аеропорту Дмитра наздогнав день бабака. Бо на прикордонному контролі його знову затримали, помістили в клітку, а наступного дня повезли в СІЗО. Виявилося, що напередодні пізно ввечері з білоруської прокуратури факсом прийшли перші документи у справі Дмитра, і ордер на арешт болгарська прокуратура виписала повторно. Усе пішло по другому колу, тільки цього разу адвокат домігся переведення під домашній арешт уже через тиждень. Але електронний браслет на Дмитра не надягали, а перевіряти присутність у квартирі ніхто не приходив, і вже за кілька днів він вирішив використати домашній арешт у Болгарії на повну котушку і почав ходити на пляж. Плавав у морі, засмагав, гуляв вечорами. Потім відбувся суд, який постановив відмовити Білорусі в екстрадиції, оскільки норми міжнародного права превалюють над двосторонніми угодами між Болгарією та Білоруссю. З другої спроби Дмитро повернувся додому, провівши літо хоч і на півдні біля моря, але під загрозою екстрадиції.
Офіс карабінерів італійської жандармерії в Римі, Італія. Фото: Mirko Kuzmanovic/Alamy/Vidapress
Після цього він зрозумів, що будь-яка подорож загрожує арештом, перебуванням у новій в’язниці і болісним очікуванням чергового суду. Він вирішив домогтися виключення з бази Інтерполу і звернувся до правозахисників з організації Free Trials. Вони допомогли, але процес зайняв майже п’ять років. По роботі йому необхідно було подорожувати, але він жодного разу не виїхав за межі Шенгенської зони, щоб не проходити паспортний контроль, і жодного разу не зупинився в готелі. Тільки у квартирах, які були орендовані на ім’я його родичів.
До слова, навіть виключення з інтерполівської бази не стало кінцем пригод Радкевича. Уже відсутній у всіх розшукових базах, чисто поголений і вільний, він прилетів на Кіпр – можна було нарешті спокійно заселятися в готель, а не знімати квартиру на чуже ім’я, і насолоджуватися свободою. В аеропорту Дмитра затримали. Вас, сказали йому, розшукує Інтерпол.
Ніхто мене вже не розшукує, заперечував Дмитро. А в нас у комп’ютері написано, що розшукує, говорив прикордонник. У підсумку добу він просидів на лавочці біля прикордонної стійки. Через добу прийшла відповідь з Інтерполу, що підтверджує виключення з бази даних. Прикордонник побажав гарного відпочинку на Кіпрі і відпустив геть. А після Кіпру було затримання у Великій Британії, але там все обійшлося сімома годинами очікування на такій самій лавочці біля прикордонника. Відтоді Дмитро воліє не виїжджати за межі Шенгенської зони – так, про всяк випадок.
Обережно, двері не зачиняються!
Диктатори та їхня челядь вчаться швидко. Вони давно зрозуміли, що переслідувати опонента-втікача з політичною статтею через Інтерпол не вийде. Тому використовують статті економічні. Адвокат Михалевич каже, що білоруська влада найчастіше використовує статтю “ухилення від сплати податків”, а російська – “шахрайство в особливо великих розмірах”.
Зазвичай держава, яка затримала людину за запитом Інтерполу, дає запитуваній стороні 40 днів на надання документів для екстрадиційної перевірки. І якщо для червоного циркуляра достатньо кількох рядків, то для екстрадиційного суду надсилається великий пакет документів: постанова про порушення кримінальної справи, постанова про притягнення як обвинуваченого, постанова про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою тощо.
– Суд у країні, де вас затримали, не буде досліджувати докази по суті, – пояснює Алесь Михалевич. – Якщо ви втекли і вас вирішили наздогнати, сфабрикувавши, припустімо, справу про шахрайство, і в цій справі будуть неправдиві свідчення п’ятьох свідків, то суд іншої країни все одно не зможе цих свідків допитати. Суддя повинен буде або повірити, або не повірити.
Тому докази не досліджуються, рішення ухвалюють за принципом подвійної криміналізації (double criminality): у країні, від якої вимагають видати людину, має бути така сама стаття в кримінальному кодексі, що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі. Якщо цей “тест” на подвійну криміналізацію пройдено, то можливостей для захисту залишається мало. Проте, вони є.
І головна – це ситуація з правами людини в країні, яка потребує екстрадиції. Відсутність правової системи, що відповідає міжнародним стандартам, відсутність незалежного суду, ризик зазнати тортур і нелюдського поводження – все це причини, що виключають можливість екстрадиції. Утім, їх теж буде прийнято як аргументи захисту в західних країнах, але з погляду, скажімо, Еквадору або Колумбії, ситуація в Білорусі або Росії цілком нормальна. Те, що в Норвегії або Франції вважається нелюдським поводженням, буде цілком нормальним для Монголії або Камбоджі.
Тож для втікача з Росії чи Білорусі географічна карта має забарвитися в кольори світлофора: червоний, жовтий, зелений.
Тут не видадуть, там можна поборотися і довести, а от туди не їхати за жодних обставин. Адже навіть наявність міжнародного захисту не гарантує, що вдасться обійтися без в’язниці та численних затримань і судів.
Потрапив під коня
Потрапити до бази Інтерполу і червоного циркуляра можна не тільки через переслідування на батьківщині. Історія червоного циркуляра, виписаного на українського льотчика Дмитра Чорного, тривала понад 20 років.
У середині дев’яностих Чорний працював в українському екіпажі в Перу. Перевозили вантажі на літаку ІЛ-76МД. Відпрацював контракт – повернувся в Україну. А 2001 року його викликали в українську прокуратуру: виявилося, нова перуанська влада (попереднього президента Альберто Фухіморі усунули від влади 2000 року) звинувачує його в контрабанді зброї у зв’язку з роботою на рейсі Ікітос (Перу) – Амман (Йорданія). За документами екіпаж перевозив шпон червоного дерева.
Ні про відправника, ні про одержувача вантажу льотчики нічого не знали. Як докази нібито скоєного злочину перуанська прокуратура надіслала в Україну фотографії вантажного літака – щоправда, іншої моделі та без розпізнавальних знаків. Українські слідчі допитали Чорного і відправили його свідчення в Перу. І тоді з Перу в Інтерпол прийшов червоний циркуляр на Чорного.
Фото: Interpol
З 2010 по 2016 рік льотчика заарештовували тричі: двічі в Болгарії та один раз у Лівані. Але перуанські прокурори не змогли навести доказів провини Чорного, і суди відмовляли в екстрадиції. Чорного звільняли. Але це були місяці ув’язнення в очікуванні документів і судів. У 2017 році пілот став домагатися виключення з інтерполівської бази.
– До початку вісімдесятих жодних можливостей [оскаржувати внесення свого імені у списки] у людини, занесеної до бази Інтерполу, не було: тільки держава, яка оголосила її в міжнародний розшук, могла відкликати червоний циркуляр, – пояснює Алесь Михалевич. – Але 1982 року при Інтерполі було створено Комісію з контролю за файлами (CCF), яка взяла на себе функції наглядового органу. І туди можна звертатися, якщо хочеш домогтися виключення з бази.
До речі, появою цієї комісії ми всі завдячуємо Ірану: після революції 1979 року режим аятолл, який встановився там, почав переслідувати громадян, які втекли з країни, штампуючи червоні циркуляри зі швидкістю звуку. Тоді й було створено комісію, яка, зокрема, розглядає запити громадян різних країн про видалення з бази Інтерполу.
Відповідно до процедури запит має бути розглянуто протягом десяти місяців, хоча на практиці, зрозуміло, все це відбувається довше. Причому підстави для виключення – найрізноманітніші. До речі, довести політичне переслідування вкрай нелегко: у комісії не сидять фахівці з пострадянських диктатур, і якщо ти не публічний політик, а просто активіст опозиції, чиє прізвище не гуглиться в англомовних медіа, шансів небагато. А ось відсутність точної, детальної та переконливої інформації у справі – це завжди підстава для виключення з бази, і таких винятків за час моєї роботи були десятки.
Це дуже часта історія в Росії, коли йдеться не про політичне переслідування, а про зведення рахунків. Ось найпоширеніша ситуація: один бізнесмен програв іншому арбітражний суд і вирішив “зайти через кримінальку”. У цих випадках справу сфабриковують швидко, грубо і з купою невідповідностей, які стають підставою для виключення людини з бази Інтерполу.
Ну і, звісно, статус біженця в країні, яка підписала Конвенцію про статус біженців, – це найвагоміша підстава. Але й тут є підводні камені. Інтерпол просить підтвердження у країни, яка надала притулок. А країна має право не надавати цю інформацію: вона секретна, і прізвища тих, кому надано притулок, не розголошуються. Тобто через проблеми в комунікації часто затягується час розгляду Комісією.
Утім, навіть виключення з інтерполівської бази ще не означає, що тепер усе закінчилося. Після того як українського пілота Дмитра Чорного було виключено з бази розшуку Інтерполу, він кілька років жив і подорожував спокійно. Але минулого року суд у Перу заочно засудив його до 25 років позбавлення волі, а національне бюро Інтерполу в Лімі на цій підставі знову виписало червоний циркуляр.
І 28 серпня минулого року Чорного заарештували в Албанії. До 8 жовтня він перебував під вартою. Потім його звільнили, але до Комісії з контролю за файлами Інтерполу довелося звертатися знову. Нещодавно дані Чорного знову видалили з усіх інтерполівських баз. Але з кар’єрою міжнародного пілота Дмитро Чорний давно розпрощався: кому потрібен льотчик із червоним циркуляром, нехай і скасованим?
А колишній президент Перу Альберто Фухіморі врешті-решт був заарештований саме за червоним циркуляром. У 2000 році він виїхав до Японії. Червоний циркуляр був виписаний Інтерполом 2003 року, але Японія відмовилася видавати Фухіморі: за її законами громадяни країни та іноземці, які мають японське походження, не видаються. Але 2006 року Фухіморі прилетів до Чилі, де й був заарештований за запитом Інтерполу та екстрадований до Перу. Там колишній президент був засуджений до 25 років в’язниці. Українському льотчику пощастило більше.
Без папірця ти комашка
Життя білоруського підприємця Олексія Ніколаєва до початку протестів 2020 року було цілком благополучним: його компанія керувала великим онлайн-гіпермаркетом. Кілька складів, 19 пунктів самовивозу, тисячі клієнтів – чого ще, здавалося б, бажати. Але 2020 року Олексій, як багато колись неактивних білорусів, захотів жити у вільній країні та приєднався до протестів. Коли почалися репресії, він встиг покинути країну – і, як виявилося, вчасно.
У лютому 2021 року стосовно Ніколаєва порушили кримінальну справу за статтею “ухилення від сплати податків” (за цією статтею обвинувачують і режисера Андрія Гнєта, який знову чекає на рішення сербського суду).
Андрій Гнёт. Photo: Private archive/Instagram
Ніколаєв розумів, що білоруські силовики можуть оголосити його в міжнародний розшук, і вирішив зіграти на випередження. Адвокати подали превентивний запит до Комісії з контролю за файлами. Вони попросили Інтерпол блокувати будь-який червоний циркуляр, який може бути виданий Білоруссю щодо Олексія Ніколаєва, оскільки причина переслідування – політична, а отже, справа Ніколаєва виходить за межі мандата Інтерполу.
Реакція була досить швидкою: превентивний запит було надіслано 31 травня 2021 року, а відповідь надійшла 25 червня. Інтерпол висловив занепокоєння можливим політичним характером справи і запевнив, що всі майбутні запити з Білорусі проходитимуть ретельну перевірку секретаріатом для забезпечення дотримання правил організації.
Кейс Ніколаєва підтвердив ще раз примовну мудрість “краще перебдіти, ніж недобдіти”: 5 серпня нинішнього року Інтерпол повідомив адвокатів Олексія, що Білорусь все-таки оголосила його в розшук, але секретаріат ухвалив рішення тимчасово заблокувати доступ до інформації про Ніколаєва для країн-учасниць Інтерполу. Секретаріат направив до Комісії з контролю за файлами дані, надіслані білоруською стороною, для вивчення на відповідність правилам Інтерполу.
А вже 24 серпня – випадок абсолютно нетиповий для Інтерполу – адвокатам надійшло повідомлення про повне виключення Олексія Ніколаєва з бази розшукуваних.
– Напрацювання кейса дуже важливе, – пояснює Алесь Михалевич. – Видалення Ніколаєва з бази Інтерполу буквально за три тижні після оголошення в міжнародний розшук – це абсолютний рекорд. Він став можливим завдяки тому, що ми спрацювали на випередження. Будь-які папери в цих справах корисні. Припустімо, людину затримали в Норвегії, і норвезький суд відмовив у її екстрадиції – у Росію або в Білорусь – на підставі того, що там вона може зазнати тортур і нелюдського поводження.
Для Інтерполу це не є підставою для виключення з бази Інтерполу, але рішення норвезького суду допоможе, якщо його знову затримають в іншій країні. Якщо людина тікає від переслідування, то превентивне звернення до інтерполівської Комісії може зіграти ключову роль, як у справі Ніколаєва.
Раніше, каже Михалевич, звернення росіян до Європейського суду з прав людини відігравали дуже важливу роль в ухваленні рішень Інтерполом. Але тепер, коли Росія більше не є членом Ради Європи, а Білорусь узагалі ніколи не приймали в організацію, у росіян і білорусів залишилася можливість звертатися тільки до Комітету з прав людини ООН. І це теж важливо: КПЛ розглядає звернення довго, але сам факт того, що звернення зареєстровано, зіграє свою роль.
Комісія з контролю за файлами – це чиновники, які із задоволенням скористаються рішеннями інших країн або міжнародних організацій. Якщо Комітет із прав людини визнав, припустімо, що стосовно людини після затримання застосовували тортури або нелюдське поводження, то Інтерпол цей аргумент, безсумнівно, прийме. Загалом, що більше паперів – то краще.
Найвідоміший сьогодні судовий процес з екстрадиції завдяки червоному циркуляру – це історія білоруського режисера й активіста Андрія Гньота (“Нова-Європа” писала про це в червні, коли режисера перевели з-під варти під домашній арешт). Гнёт, обвинувачений Білоруссю в ухиленні від сплати податків, був затриманий 30 жовтня минулого року, коли прилетів із Таїланду в Белград.
Сім місяців він провів під вартою, а в червні його перевели під домашній арешт. Суд першої інстанції ухвалив екстрадувати Андрія до Білорусі, а апеляційний суд скасував це рішення, але не зовсім: матеріали справи повернули до суду першої інстанції з вимогою виправити помилки та запросити в Білорусі матеріали, яких бракує для “юридично коректної екстрадиції”.
При тому, що дані Гнёта були видалені з бази Інтерполу ще в липні, і генеральний секретар організації повідомив про це представництво Євросоюзу в Сербії. Але після затримання людини починають діяти вже не циркуляри Інтерполу, а двосторонні відносини. І якщо рішення суду першої інстанції – це реверанс у бік Білорусі, то його скасування апеляційним судом – кніксен Євросоюзу. І поки суд та діло (тепер зрозуміло походження цієї ідіоми), Андрій залишається під домашнім арештом із правом виходити на вулицю на годину на день. “Я не здаюся, я злий”, – написав він у своєму фейсбуці.
Акція протесту проти результатів президентських виборів у Білорусі, 20 серпня 2020 року. Фото: Yauen Yerchak/EPA
Не здаватися і злитися – це правильно і мудро. Бо, якщо вже опинився в червоному циркулярі, слід готуватися до марафону та можливих обмежень. Одні потім воліють не виїжджати за межі країни, в якій опинилися, інші про всяк випадок уникають готелів, треті просять притулку і надовго залишаються без документів, а то й у таборі біженців. Це важко і найчастіше довго. Але в будь-якому разі краще, ніж у білоруській, російській чи іранській в’язниці.
Автор: Ірина Халіп, спецкор
Джерело: “Нова газета Європа”