Начальник Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві П.В. Танченко та прокурор Голосіївського району м. Києва М.Г. Іванець провокують журналіста “Кієвского Телеграфа” Сергія Гончарова вдарити трубою по голові їх обох. Гончаров прямо питає у великих оборонців закону: “Панове, за 10 місяців нашого з Вами листування у нас з вами виникли вкрай неприязні стосунки. Якщо уявити гіпотетичну (виключно гіпотетичну!) ситуацію, що я не витримаю ваших знущань наді мною, законністю та здоровим глуздом та нанесу кожному з вас удари, аналогічні тим, що я їх отримав від вашого колишнього колеги Михайла Ж., чи буде мене звільнено за це від кримінальної відповідальності?”
Процитуємо скаргу Сергія Гончарові, яку він подав прокурору Голосіївського району столиці з описом того, что відбувалося між ним та колишнім міліціонером. Зокрема, журналіст пише: “У нас склалися неприязні стосунки з сусідом Михайлом Ж. з кв.**, що розташована поверхом нижче, безпосередньо під нашої квартирою, на грунті того, що зазначений сусід постійно краде пробки з розподільчого щитка та залишає нашу квартиру без світла, причому робить це відкрито та демонстративно.
Черговий раз Михайло Ж. вкрав пробки 12 лютого 2003 року. Я спустився, подзвонив до нього в квартиру, а коли він відкрив двері, попросив його більше не красти пробки, бо інакше я буду змушений вжити заходів, тобто звернутись до міліції, після чого повернувся до нього спиною та натиснув кнопку виклику ліфту. Раптом я відчув сильний удар по голові ззаду залізною палицею, а потім ще 2 чи 3 удари. Моя шапка відразу набрякла від крові, і кров полилася на підлогу сходової клітини.
Я закричав, зверху спустилася моя дружина, побачила кров і викликала міліцію та швидку допомогу. Я в цей час стояв, притулившись до стіни, поруч стояв Михайло Ж. та його родичі, але ніякої допомоги мені не надавали. Мене забрали в машину швидкої допомоги, яка відвезла мене до травмпункту, де мене оглянули, промили рану та направили до НДІ нейрохірургії. В інституті нейрохірургії мені зашили рану, наклавши 7 швів, провели комп”ютерну томографію черепа та спрямували на стаціонарне лікування в лікарню № 8, де я і перебував до 6 березня 2003 року включно, а потім до 15 березня 2003 року знаходився вдома на амбулаторному лікуванні”.
А тепер, увага: в діях Михайла Ж. складу злочину не виявили – ані співробітники Голосіївського РУ ГУ МВС в м. Києві, ані прокуратури Голосіївського району м. Києва. І попри наполягання потерпілого, відмовили тому у порушенні кримінальної справи, при чому двічі, згідно п.2 ст.6 КПК України. Зазначимо: Михайло Ж. і на думці не мав спростовувати той факт, що ледве не відправив Сергія Гончарова на кладовище. Перша постанова у відмові в порушенні кримінальної справи була скасована Голосіївським районним судом м. Києва, але це не справило жодного враження на служителів закону.
Але подібними витребеньками рідних правоохоронців навряд чи когось здивуєш, особливо коли йдеться про правопорушення, скоєне колегою. Але що дійсно здатне здивувати навіть людей, звиклих до стилю роботи правоохоронців – це мотиви відмови. Цитуємо другу постанову про відмову в порушенні кримінальної справи: “З метою встановлення істини… було опитано гр. Ж.,… останній вказує на те, що… 12.02. 2003 р. під час сварки вдарив сусіда Гончарова С.Ю. палицею по голові. Враховуючи викладене і те, що вказаний випадок мав місце на грунті неприязних відносин між сусідами… на підставі ст.6 п.2 КПК України… в порушенні кримінальної справи… відмовити”.
Виходить дивна річ: якби колишній міліціонер Михайло Ж. вдарив журналіста Сергія Гончарова залізною палицею по голові з мотивів, приміром, братньої любові, тоді склад злочину, слід розуміти, знайшовся б. Сам Сергій Гончаров в інтерв’ю нашому виданню повідомив, що він особисто давно вже поставив діагноз нашій тяжко хворій правоохоронній системі. Щоправда, в нього залишилося єдине нез’ясоване запитання – до начальника Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві полковника міліції П.В. Танченка та прокурора Голосіївського району м. Києва старшого радника юстиції М.Г. Іванця. Наводимо запитання нашого колеги дослівно: “Панове, за 10 місяців нашого з Вами листування у нас з вами виникли вкрай неприязні стосунки. Якщо уявити гіпотетичну (виключно гіпотетичну!) ситуацію, що я не витримаю ваших знущань наді мною, законністю та здоровим груздом та нанесу кожному з вас удари, аналогічні тим, що я їх отримав від вашого колишнього колеги Михайла Ж., чи буде мене звільнено за це від кримінальної відповідальності?”
Сергій Гончаров також вважає, що його безпосередній кривдник Михайло Ж. – людина, яка непоправно підірвала своє психічне здоров’я під час служби в лавах нашої міліції. Але ж є інші – молоді та здорові нинішні правоохоронці, які зобов’язані оберігати спокій громадян і наглядати за дотриманням законності. А натомість…
Нікого вже не дивує, чому нутрощі деяких прокурорів інколи опиняються на підлозі їх власних кабінетів. Бо людей небезпечно доводити до крайнощів. Там, де відсутнє правосуддя, починається самосуд. Скільки ще прокурорів мають загинути від гранат доведених до відчаю громадян, аби наші правоохоронці нарешті згадали про свої службові обов’язки? І взялися нарешті дружньо працювати, якщо вже не за совість, то бодай за страх?
Семен Нечитайло, спеціально для “УК”