Дорогу на городське сміттєвезвалище можна знайти без карти й підказок – просто потрібно сісти на хвіст якому-небудь оранжевому сміттєвозу зі скромним написом «Київспецтранс».
Треба відзначити, що нестачі такого спецтранспорту на Обухівському шосе не спостерігається. І вони обов’язково приведуть до шлагбауму із самотнім охоронцем. Це, власне, і є ворота на звалище. Набудували тут
– Бомжів уже давно всіх виселили, – дихнувши свіжим перегаром, сказав анонімний начальник і, наче вибачаючись, додав: – У нас не закрита зона, але відвідати й поспілкуватися з персоналом можна тільки з письмовим дозволом керівництва.
– А ви що підписку про нерозголошення давали?
– Ні, але їсти мені теж хочеться.
І ввічливо, але переконливо просив на вихід.
Подумалося: «Це ж яку роз’яснювальну роботу з персоналом треба було провести.». Ну, що ж, кожна порядна людина знає, що якщо висить цеглина, значить, десь поряд є об’їзд.
У п’ятистах метрах від звалища опинилося село Підгорці. По обидва боки дороги горби роз’їдені підкопами – так здобувають цінний будівельний матеріал – пісок. Причому, пісок тут цуплять і екскаваторами – видно сліди тракторів і ковшів. Утім, і лопатами теж не гребують, очевидно, місцеве населення підкопує Пироговські горби на господарські потреби. Не дивно, місця красиві – ось і будуються, а близькість звалища нікого не лякає. Звалище дачі не перешкода.
Першим на нашому шляху зустрілася місцева мешканка бабуся Наталія Андріївна Лісова. Вона у властивій людям похилого віку манері беззв’язно виклала все про життя-буття села.
– Мені то що, синку, мені вже 85 років, а он поглянте – скільки навколо будинків набудували. Як же тут дітвора відпочивати буде? Кажуть, е-кологія. Радіяції навезли, – насилу вимовляє Наталія Андріївна мудровані слова.
– Їздять повз нас на чорних машинах, а в машинах великі люди з портфелями. Увесь Київ їздить, увесь уряд проїжджає на Голубе озеро відпочивати. Ющенко, Омельченко. Ющенко, до речі нічого, селовитий такий, медом дітвору пригощає. У депутата Шелест тут поряд дача. Вона багато нашому селу допомагає. Ось газ провели, електрику. А коли дощ пройде, то в нас так смердить. Правда, зараз трохи легше. Пам’ятаю, років п’ятнадцять тому все село стояло, не хотіли тут звалища. Нам говорили, що більше сміття возити не будуть, збрехали. Везуть сюди зіпсований продукт: кури, хліб, м’ясо, картоплю. Ми раніше свиней годували тістечками зі смітника. Наш колгосп тримав 800-1000 голів худоби, тепер у хлівах грузини могильні пам’ятники тримають, в іншому – гриби вирощують. Районні власті роблять, що хочуть. Продали все. А коли все розпродали, нам по 100 гривень дали. Роботи немає, в селі залишилося одне заняття – великі дачі вартувати.
Сталкер у «Москвичі-412» з тонованим склом
Перші мешкали звалища – два сухорляві собаки з розумними очима діловито прямували в бік лісу. Сам смітник був обгороджений щільною сітчастою огорожею без ознак проходу. Проте дворняги вочевидь знали, що робили, й ми з фотокорром пішли за ними. Незабаром чотириногі друзі упірнули в підкоп під огорожею, який, очевидно, вони ж і прорили. А нам відкрилася фантастична картина: гай дерев, обвішаний целофаном, неначе покоління язичників справляли тут свій культ. Чорний хід на звалище для людей опинився тут же. Під’їзди до звалища добре укатані, а стежини утоптані, й видно, що раніше ними часто користувалися.
Несподівано в наш бік подув вітер. Ми судомно закурили, і смак сигарет чомусь зіпсувався. Узяли курс на робітниках в оранжевих спецівках. По дорозі за нами ув’язався, як ми охрестили його, сталкер на старенькому білому з тонованими стеклами «Москвичі-412». Це ненав’язливе переслідування дещо змушувало нервуватись. Нехороші думки підсилювала купа могильних вінків на узбіччі дороги.
Співробітники звалища виявилися людьми украй нетовариськими, але досить простими. Тому розговорити серйозного водія бульдозера все ж таки вдалося.
– Що знаходять? А те, що звичайно викидають у відро для сміття. Тут же звалище побутових відходів. Ложки, дроти й інший алюміній, пластикові пляшки.
– А гаманці?
– Знайти гаманець – це фантастика. Раніше зарплата така була, що якби я вам сказав, не повірили б. Зараз підняли.
– А раніше на що жили?
– Ну, на зарплату, – зам’явся він.
– А за шкідливість молоко дають?
– Ні, вважається, що в нас нешкідливе виробництво. А ви подивіться навколо, яке ж воно нешкідливе?
У цей час пожвавилися чайки, яким привезли нову порцію чогось смачненького. Задзвонив мобільний телефон.
– Ти де? – запитав мене телефон, голосом колеги.
– Я на морі.
– Чую – чайки кричать, – і після паузи: – Ти ж на сміттєвому звалищі повинен бути!
– Просто на звалищі ворони в явній меншості.
– Так, чайка – птах не дурний, – авторитетно підтвердив бульдозерист.
– А звідки набирають персонал?
– Звідусіль.
– Кажуть, тут бомжів раніше багато було.
– Ну, їх тут вже давно вивели. Підприємство ж бо солідне.
– А це хто? Охорона? – запитав я про сталкера.
– Якби я сказав, то вас би тут не було, – двозначно відповів він і спохмурнів.
У цей час у «Москвичок» міцно збитого мужика в чорній куртці робітники завантажували будівельні мішки з добром.
– А в мішках що?
– Та так, нікому не потрібна фігня, – сказав він і, не прощаючись, заліз на бульдозер.
Нікому не потрібною фігньою завантажили повну машину, і вона, помітно просівши, покотила в бік чорного ходу. Взагалі тут організовано цілий конвеєр – одні ці фігню після сміттєвозів сортують начорно. Потім інші, вдумливіше, оглядають здобич і розфасовують у сірі будівельні мішки. Після чого все накопичене добро переноситься в одну купу ближче до асфальтованої доріжки, звідки сталкер забирає свій вантаж.
Конвеєр і класова ненависть
На головній площі Підгорців іде, точніше стоїть, грандіозне будівництво з двома баштовими кранами. Жвавий рух спостерігається тільки біля будівлі сільської адміністрації, куди під’їжджають із завидною регулярністю тачки всіх мастей. «Школа», – пояснили місцеві будівники в наливайці, які мирно розмовляли за двома прозорими пластмасовими стаканчиками горілки, закушуючи єдиною неабияк надгризеною мисливською ковбаскою. Навіщо невеликому селу така величезна школа – ніхто з них виразно пояснити не зміг, також як і про те, що відбувається на сміттєвому звалищі: «Живуть своїм життям, нікого не чіпають».
– Звалище – це дурниця. Ти краще подивися на будівлю адміністрації, які там тачки паркуються. І порівняй – як часто сюди автобус приїжджає. Ось про що писати треба. Землею торгують, а на народ їм насрати, – з властивою будівникам простотою резюмував Володимир.
– А ми, бля, дачі їм будуй! – не витримав співбесідник Володимира, стукнув кулаком по дерев’яному столу й негайно випив. Чоловіки занурилися в похмурі думи.
Дійсно, автобуси в Підгорцях з’являються разів вісім на день, а біля адміністрації було припарковане з десяток іномарок, серед яких статно виділявся чорний «Land Cruiser». Так перед очима і стоїть картина, москвичок безвісного сталкера і «Land Cruiser». І здається в них якась спорідненість. Якийсь конвеєр – від старенького «москвича» з тонованим склом до чорного блискучого джипа. Від будиночка пенсіонерки, що покосився, до капітальних споруд місцевої й не тільки номенклатури. Із грязі в князі, але все одно чомусь до звалища тягне. Сміттєвий вітер зве…
В`ячеслав СТЕПОВИЙ, спеціально для І-РЕПОРТЕРА
От «УК»: О проблемах так называемого спецполигона для хранения мусора «УК» писала в 2004 году. Прошло два года – и никаких перемен. На официально закрытую городскую свалку продолжают массово вывозить отходы. По прежнему не решены экологические проблемы. Ядовитый фильтрат свалка не успевает перерабатывать и очищать. И многие тонны токсичной отравы грунтовыми водами разносятся по окрестностям. О качестве воды в этом регионе лучше помолчать…
А тем временем вокруг свалки, как грибы вырастают и стают популярными увеселительные заведения и рестораны: «Край Рай», «Три мушкетера», «Чумацкий шлях», «Партизан», «Тенерифе», «Ранчо Дикий Запад» и т.д. О каком полноценном отдыхе в этих заведениях может идти речь, если посетители дышат миазмами свалки и употребляют в пищу местную воду?
Отрадно то, что боль простых граждан, проживающих в селах и имеющих дачи возле ядовитой свалки, в полной мере разделяют владельцы особняков – крупные государственные деятели и сам Президент Виктор Ющенко. Ведь от городского мусорника до его дачи в Н.Безрадичах и резиденции в Конча-Заспе – всего каких-то пару километров по прямой.