“Правок Лозового” не існує, є конкретні норми Кримінального процесуального кодексу, які прокурорам не завжди зручно виконувати. Про це пише у аналітичній статті на сайті Dead Lawyers Society партнер адвокатського об’єднання “Назар Кульчицький і партнери” Андрій Слюсар.
Прокурорів у цьому небажанні неочікувано підтримують громадські лобісти. Але лобісти у своїй публічній комунікації зміщують акцент на дещо роздуту, як мені здається, проблему строків фактових проваджень та приводять у приклад закриті справи Приватбанку і Роттердам+, які не є ілюстративними. Боюся, що лобісти не досить щирі та приховують справжню мету скасування деяких норм КПК.
Уже кілька місяців в правничих і не дуже дискусіях так чи інакше обговорюють «правки Лозового» як якусь самостійну юридичну сутність чи правовий інститут.
Окремі дописувачі навіть доходять висновку, що саме ця юридична сутність стоїть на шляху євроінтеграції України та заважає викорінювати корупцію.
Щоб здолати цю перешкоду група депутатів на чолі з Давидом Арахамією зареєструвала законопроєкт № 10100.
Щоправда, ніяких «правок Лозового» не існує. Після прийняттям законопроєкту у Парламенті усі пропозиції депутатів, які були проголосовані, стають нормами закону, у даному випадку – Кримінального процесуального кодексу.
Тому тут варто говорити про конкретні норми закону, які комусь заважають, у чогось стоять на шляху і які хтось хоче змінити.
Who is Mr. Lozovyi і що він «виправляв»?
У жовтні 2017 року Парламент прийняв закон, яким вносились зміни до порядку судового розгляду у господарському, цивільному і адміністративному процесах.
Але як, на жаль, нерідко трапляється у процесах законотворення, уже під час розгляду в Парламенті сфера дії цього законопроєкту розширилась і до нього були внесені поправки, які змінювали окремі норми і кримінального процесу. Більшість таких поправок ініціював депутат Андрій Лозовий.
Цим законом до кримінального процесу були додані декілька відверто шкідливих норм, наприклад, обов’язок слідчих районних відділів поліції подавати усі клопотання лише до суду в обласному центрі, або ж неможливість призначення експертиз без дозволу суду та заборона їх проведення у недержавних експертних установах.
Через очевидну шкідливість цих норм вони за підтримки професійних учасників кримінального процесу порівняно швидко були скасовані Парламентом.
Але до цього часу продовжують діяти немало інших норм, що були внесені у Кримінальний процесуальний кодекс у 2017 році тим же законом, які стосуються обчислення та продовження строків розслідування, порядку проведення та фіксування результатів обшуків, оскарження повідомлень про підозру.
Виходить, що коли хтось говорить про необхідність скасування «правок Лозового», він чи вона у тому числі лобіює виключення обов’язку слідчих фіксувати обшук на відео та допускати адвоката до обшуку, або скасування можливості оскарження повідомлення про підозру?
А якщо ні, тоді слід називати конкретні процедури і номери статей Кодексу, а не говорити про якісь ефемерні «правки».
Слідкуємо за руками (і словами)
Проблема ж у тому, що (свідомо чи ні) як окремі експерти, так і народні депутати чомусь синхронно пропонують обговорювати не ті норми, які вони насправді хочуть змінити.
У пояснювальній записці до законопроєкту № 10100 його автори зазначають дві його цілі: (1) скасування строків давності за тяжкі корупційні злочини і (2) скасування строків досудового розслідування до повідомлення про підозру.
Окремі експерти та громадські організації, які лобіюють прийняття цього законопроєкту, у своїх публікаціях стверджують, нібито він покликаний скасувати непотрібну норму про обрахунок строків у «фактових» провадження до повідомлення комусь про підозру. Аргументи варіюються від відсутності подібних процедур у певних іноземних країнах, до того, що існуючий порядок все одно не забезпечує додаткового захисту прав людини.
Але звісно, ключовим аргументом у таких публікаціях (як і в пояснювальній записці до законопроєкту) є те, що визначення строків розслідування до повідомлення про підозру і необхідність його продовжувати нібито «негативно впливає» на розслідування корупційних злочинів і уже призвело до закриття гучних проваджень, зокрема, у справах щодо В. Альперіна, Приватбанку чи формули Роттердам+.
От тільки насправді необхідність продовження досудового розслідування у «фактових» провадженнях практично ніяк не впливає на такі розслідування, а згадані конкретні провадження були закриті судом через порушення детективами і прокурорами інших норм закону.
Надумана проблема «фактових» проваджень
По-перше, до закінчення воєнного стану такий строк взагалі не обраховується у провадженнях, які розслідувались як «фактові» на момент введення воєнного стану.
По-друге, об’єктивно зараз немає жодних розумних причин, чому детективи або прокурори знаходячись у Києві не можуть раз на 18 місяців прийти в суд і за потреби отримати дозвіл продовжувати розслідування.
Але і скасування такої норми теж істотно не зашкодить захисту прав людини, бо ця процедура практично ніяк їх не захищає – у суд приходить лише прокурор (або і не приходить взагалі) і майже в автоматичному порядку отримує дозвіл продовжувати розслідування ще на рік або півтора. І ніхто, кого таке «фактове» розслідування стосується, не може опонувати прокурору і заперечити проти такого продовження.
А от згадувати у контексті таких строків розслідування про закриття проваджень стосовно формули Роттердам+ чи Приватбанку – це не дуже ілюстративно, бо ці справи були закриті через зовсім інші порушення (про ці порушення трохи далі).
У кого не запитати: і качиний тест і бритва Оккама скажуть, що хтось свідомо намагається звести усю публічну дискусію до обговорення абсолютно нікому непотрібної і неефективної норми лише для того, щоб не обговорювати реальні прагнення ініціаторів цих законодавчих змін.
Що насправді прагнуть змінити лобісти і депутати?
Справжньою причиною закриття кримінальних проваджень щодо В. Альперіна, Приватбанку чи формули Роттердам+, які згадують лобісти, стало те, що прокурори не продовжили у них строк досудового розслідування уже після повідомлення про підозру.
Базові принципи кримінального процесу, закріплені як у національному законодавстві, так і у Європейській Конвенції, зводяться до того, що кожна людина, якій висунули підозру у вчиненні злочину, має право у найкоротший строк постати перед судом і мати змогу довести свою невинуватість, або ж щоб провадження стосовно неї було закрите.
З цією метою законодавство вимагає, щоб розслідування було закінчене або зверненням до суду або закриттям провадження через два місяці після повідомлення людині про підозру. У випадку складності розслідування і неможливості його настільки швидкого закінчення, цей строк можна продовжити, але максимум до 12 місяців.
Після спливу дванадцяти місяців розслідування не можна продовжувати, не можна подавати обвинувальний акт до суду і єдине, що з ним можна після цього зробити – це закрити провадження.
До 2017 року строк досудового розслідування після повідомлення про підозру продовжували своїми постановами керівники прокуратури, а згаданий вище закон цей порядок змінив і з того моменту такі рішення мають приймати слідчі судді.
От якраз через те, що після 2017 року досудове розслідування у провадженнях щодо В. Альперіна, Приватбанку, формули Роттердам+ (та і багатьох інших) продовжував своїми постановами керівник антикорупційної прокуратури, а не слідчі судді, як того вимагав закон, тепер Вищий антикорупційний суд був змушений констатувати очевидний факт: строки розслідування у цих провадженнях після повідомлення про підозру закінчились, а тому обвинувальні акти були складені незаконно і єдине рішення, яке можна тепер прийняти у таких провадженнях – це про їх закриття.
Ця проблема була очевидною давно, ми та й інші учасники кримінальних проваджень про неї почали говорити і писати ще з 2018 року.
Але поки ці очевидні всім порушення не стали причиною для закриття конкретних проваджень в суді, прокурори, детективи і дружні до них громадські ініціативи про це мовчали, бо сподівались, що якось «пронесе».
Коли ж не «пронесло» і суди не стали закривати очі на явні порушення, знайшлося просте рішення – законопроєктом № 10100 депутати за підтримки окремих лобістів планують знову дозволити прокурорам самостійно продовжувати строк після повідомлення про підозру до 12 місяців, без необхідності переконувати суддю у доцільності такого продовження.
І саме ці зміни є ключовими у законопроєкті, а не строки «фактових» розслідувань, на які чомусь намагаються відволікти суспільну увагу.
Чому це не допоможе, а зашкодить?
Зараз продовження строку розслідування у слідчого судді – це змагальний процес, у якому підозрювані і їхні захисники мають можливість спробувати переконати суд у тому, що розслідування триває невиправдано довго, а детективи з прокурорами згаяли час, відведений для його проведення, а тому повинні його закінчити.
Навіть якщо суддя не відмовить у продовженні строків розслідування, він чи вона може продовжити їх на кілька місяців, щоб потім знову проконтролювати, чи достатньо ефективно детективи використовують наданий час.
Для прикладу можна навести справу стосовно Андрія Коболєва, бо про неї писали і говорили багато. У цій справі ще у квітні слідчий суддя відмовився продовжувати строк розслідування, мотивувавши своє рішення тим, що до повідомлення про підозру слідство тривало майже п’ять років і ще три місяці після його вручення, а тому детективи з прокурорами не змогли переконати суд, що додатковий строк їм дійсно потрібен для збирання якихось доказів, яких вони не могли здобути раніше.
Через таке рішення слідчого судді прокурор був змушений завершити розслідування через три місяці після повідомлення Андрію Коболєву про підозру і зараз готується до передання обвинувального акту до суду.
Натомість прийняття запропонованих законопроєктом № 10100 змін означатиме гарантоване продовження строків розслідування аж до 12 місяців у кожному кримінальному провадженні, де цього захочуть прокурори.
Ані підозрюваний, ані його захисники не матимуть жодного натяку на змагальний процес і будуть змушені просто чекати цілий рік, щоб мати змогу захищатися в суді.
Навіть якщо виявиться, що у якомусь провадженні детективи чи прокурори змарнували час чи затягнули розслідування, керівник прокуратури гарантовано надасть їм додатковий строк, хіба з доповненням у вигляді виховної бесіди або зменшення премії.
За такого порядку Андрій Коболєв, як і будь-який інший підозрюваний, не мав би жодного шансу запобігти продовженню строків розслідування керівником прокуратури і досудове розслідування стосовно нього тривало б аж до середини січня 2024 року.
Але, окрім того, що такі зміни значно погіршать обсяг прав підозрюваних і похитнуть баланс змагального процесу, вони ніяк не зможуть «врятувати» ті розслідування, за долю яких переймаються автори законопроєкту та його лобісти.
Як би зараз депутати не змінили порядок продовження строків розслідування, це ніяк не відмінятиме того, що раніше у багатьох провадженнях такі строки не були продовжені у законний спосіб, та не рятуватиме ці провадження від неминучого закриття.
Щоправда, своїм законопроєктом депутати ще хочуть прибрати із кодексу норму про те, що після закінчення строку розслідування він не підлягає поновленню. Але і ця зміна не врятує такі провадження, хоч й не до кінця зрозуміло, з якою метою депутати її ініціюють.
По-перше, цей строк все одно не може перевищувати 12 місяців, а по-друге, після скерування справи до суду (а саме там уже перебувають більшість цих «проблемних» проваджень) ніякі строки розслідування уже не обраховуються та не можуть бути ані продовженими, ані реанімованими жодним чином.
Виглядає так, що прикриваючись попередніми помилками прокурорів ініціатори цих змін хочуть суттєво звузити гарантії прав людини у кримінальному процесі, розуміючи, що це не зможе виправити уже допущених порушень процедури.
Визнання проблеми – перший крок до її вирішення
Не менше, ніж ці шкідливі і нелогічні зміни, турбує і формат комунікації, обраний їхніми лобістами.
Коли окремим представникам громадськості не подобались рішення попереднього керівника антикорупційної прокуратури, вони скаржились на нього Генеральному прокурору; коли ж вони мали зауваження до сумнівних рішень Генеральної прокуратури, то жалілись, що вона таким чином не дає справедливо оцінити справу суддям антикорупційного суду; потім їх не влаштовували окремі рішення уже антикорупційного суду, за що вони вимагали публічного осуду суддів, які їх ухвалювали.
Тепер для цих же людей у проблемах із кримінальними провадженнями винні не ті, хто допустили порушення, а поганий закон. Але навіть це вони не говорять прямо, а приховують свої наміри за ширмою «фактових» строків. Хоча, було б цікаво почитати експертну позицію про те, чим змагальний процес у антикорупційному суді за участі підозрюваного для оцінки доцільності продовження строків слідства гірший, ніж керівник прокуратури, який автоматично погоджуватиме кожне клопотання про продовження.
Усі ці емоційні реакції не мають нічого спільного із запровадженням збалансованих процедур та розбудовою системних інституцій. Бо правові механізми мають працювати однаково, незалежно від того, хто їх застосовує і стосовно кого. Намагання ж допомогти умовно «хорошим хлопцям і дівчатам», точково переписуючи під кожну індивідуальну проблему збалансовані правові механізми або і закриваючи очі на системні порушення, ні до чого доброго призвести не може. Це шлях не до створення процедур та інституцій, а до їх руйнування.
В дусі конструктивного професійного обговорення у наступних публікаціях ми детальніше розглянемо як реальні, так і вигадані проблеми, які хоче, але не зможе вирішити законопроєкту № 10100, та поділимось своїм баченням можливих законодавчих змін у цьому напрямку.
Автор: Андрій Слюсар, партнер адвокатського об’єднання “Назар Кульчицький і партнери”
Джерело: Dead Lawyers Society