28 лютого у стінах NATO учасниця першої місії #Ambassador_ветеранська_дипломатія Яна Зінкевич прочитала дуже сильну доповідь на тему, яку рідко порушують у нашому суспільстві.
Яна говорила про труднощі повернення з війни, депресію та самогубства. Вона чи не вперше публічно поділилась власним важким досвідом переживання травми та пояснила, що відчуває людина, коли намагається покінчити з собою.
Цей текст дуже важкий і правдивий, тому публікується без скорочень та коментарів.
___________
Доброго дня!
Мене звати Яна Зінкевич. Я українська ветеранка, мені 23 роки. У 18 років, після завершення школи я з перших днів війни стала добровольцем. Сьогодні я хочу порушити важку, але важливу для кожного українського ветерана тему.
Моя участь у бойових діях завершилась після небойової травми. Тоді я пережила депресію, ПТСР та спробувала покінчити життя самогубством.
Зараз у мене пожиттєва інвалідність 1 групи, а це, на превеликий жаль, для повнолітніх постраждалих у нашій країні означає фактично повну ізоляцію, відсутність підтримки та кваліфікованої допомоги після гострого періоду лікування.
Інвалідність для повнолітніх постраждалих у нашій країні часто означає неможливість отримати освіту, влаштуватись на роботу через дискримінацію, недоступність та відсутність інклюзивності. В моєму випадку ситуацію ще більше ускладнив той факт, що я – жінка.
Якщо постраждалий – не відома людина, не дитина чи заможна особа, то після отримання травми він скоріше за все опиниться сам-на-сам зі своїми проблемами, без мінімального соціального захисту, який, до слова, надають у інших розвинених країнах.
На щастя, ветерани державної армії можуть скористатись дієвими механізмами допомоги після отримання травми, поранення чи захворювання. Але для таких, як я – тобто для добровольців – ці механізми часто недоступні через відсутність офіційного статусу учасників бойових дій.
Я та ще декілька тисяч людей, які в перші роки війни стали на захист України, досі не маємо статусу учасників бойових дій та будь-яких відповідних пільг.
Коли Росія анексувала Крим та розпочала війну на Донбасі я була фактично підлітком. Мріяла стати лікарем, готувалась до вступу в медичний університет. Але відклала свої мрії і вирушила добровольцем захищати свою країну, не маючи ані найменшого уявлення про бойові дії.
Як і всі, хто бачив війну, – я найбільше її не хочу. Коли я служила у найактивніших точках фронту, у найтяжчі часи, то навіть уявити не могла, з якими труднощами мені доведеться зіштовхнутися далі. Я не могла навіть подумати, що за два роки після закінчення безтурботного та мирного життя вип’ю всі ліки, які знайду в квартирі, намагаючись покінчити життя самогубством.
Кожен, хто чує зараз мої слова, може допомогти запобігти самогубствам ветеранів в Україні. Одне самогубство ветерана – це вже занадто багато. Ми як нація прагнемо, щоб рівень самогубств у нашій країні дорівнював нулю.
Після повернення з війни ветеран втрачає три основні речі:
– самоідентифікацію,
– мету,
– коло спілкування.
Згідно одному з небагатьох проведених в Україні досліджень 95,2 % бійців з вибірки заявили, що не отримали достатньо психологічної підтримки та підготовки у своїй військовій частині. Серед тих, хто отримав травми або поранення, відсоток ще більший.
Коли йдеться про ПТСР – назвичайно важливі заходи превенції та профілактики. Щоб протистояти наслідках війни, Україні необхідний обмін досвідом з країнами-членами НАТО по запобіганню, лікуванню та зборі статистики випадків самогубств серед ветеранів.
Як кажуть у нашому середовищі: з війни можливо прийти, але неможливо повернутись.
Я мрію, що спільними зусиллями, з вашою допомогою кожен з наших побратимів та посестер по зброї зможуть подолати ПТСР і не пройдуть той жахливий шлях, що пройшла я.
Фото: Daria Zubenko