Наприкінці 2022 року однією з основних тем обговорення у навколовійськовому середовищі був законопроєкт 8271 “Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законодавчих актів України щодо особливостей несення військової служби в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці”. Скорочено його називали проєктом про посилення кримінальної відповідальності військовослужбовців.
Законопроєкт був ініційований Генеральним штабом для посилення дисципліни у військах. Вважалося, що через суттєве закручування гайок у війську буде менше втеч із позицій, оголювання флангів, залишення служби тощо. Законодавчі новації, за задумом, давали командирам переконливу “кувалду” юридичних аргументів і мали б дуже боляче вдарити по порушниках, відмовниках, дезертирах. Водночас нові норми викликали шквал заперечень правозахисників, солдатів та молодших командирів. Адже робили СІЗО й реальні 5-річні тюремні терміни фактично безальтернативним покаранням для обвинувачених воїнів, зазначає видання “Новинарня“.
Навколо законопроєкту було зламано безліч списів – люди сварилися, розфренджувалися, знову переконували один одного, намагаючись або запобігти прийняттю закону, або підтримати його проходження. Зрештою Верховна Рада ухвалила цю “кувалду”, а президент Зеленський 25 січня її підписав. Та після того, як закон почав діяти, про нього дивним чином… забули. Тим часом “кувалда” працює вже скоро як пів року.
Чим саме обернувся закон про посилення кримінальної відповідальності військових, “Новинарні” розповів адвокат Володимир Рисенко – юрист Харківського антикорупційного центру, аналітик Коаліції “Україна. П’ята ранку” і правозахисник, який протягом останніх кількох місяців досліджує судові вироки з цього приводу.
АДВОКАТ ВОЛОДИМИР РИСЕНКО. ФОТО: “НОВИНАРНЯ”
Він констатує дуже тривожну і неприємну ситуацію, коли захисникам Батьківщини призначають набагато серйозніші вироки, ніж колаборантам. А також що на початку повномасштабного російського вторгнення з тюрем і “зон” випустили багатьох кримінальників й убивць, які висловили бажання служити у війську і десь у ньому (чи й поза ним) розчинилися, а на їхні нари “запустили” СЗЧшників (військовослужбовців, що самовільно залишили свої частини).
“Навіщо посили покарання для військовослужбовців, якщо й так нікому воювати?” – запитує Рисенко в один голос з армійцями, які тягнуть фронтову лямку півтора року чи й більше і вже “тупо не вивозять”.
Наприкінці інтерв’ю – поради адвоката, що роботи тим, кого карають несправедливо, чи можлива амністія та що мала б робити держава і суспільство, щоб врятувати ситуацію.
“Суд узагалі позбавлений можливості розглядати пом’якшуючі обставини”
– Навіщо був цей закон і чи працює він так, як було задумано?
– На мою суб’єктивну думку – ні. Так, як він був задуманий, він не працює.
Тому що кожен закон повинен відповідати таким поняттям, як справедливість та суспільні цінності. В цьому випадку, на мою думку, закон суперечить інтересам держави України і суспільства, яке відбиває російську агресію.
Чому суперечить? Наведу приклади з реєстру судових рішень, за що військовослужбовців засуджують до реального покарання.
Особа три роки була на контракті в ЗСУ, у 2016-2019 раках. У лютому 2022-го добровольцем пішла знову виконувати свій конституційний обов’язок із захисту Батьківщини. Вона скоїла те чи інше правопорушення. Наприклад, вчинила самовільне залишення військової частини (СЗЧ), стаття 407 ККУ. Солдат був відсутній у частині в серпні-вересні, приблизно місяця. Хмельницький районний суд засудив його до 5 років позбавлення волі.
Ця людина добровольно прийшла захищати Вітчизну, вона готова була захищати, суддя наводить цю позицію обвинуваченого. Але цій людині обирають не умовне чи якесь інше покарання – її садять на 5 років. Я у зв’язку з цим запитую: нам не потрібні [в строю] захисники України? Чому особу, яка добровільно прийшла захищати Україну і скоїла таке правопорушення, Україна засуджує до неадекватної міри покарання? Вважаю, це нонсенс. Такого не повинно бути. Це суперечить інтересам суспільства.
Водночас, за моїми спостереженнями, цей закон, який посилює кримінальну відповідальність військових, повною мірою поки що не застосовується. Чому? Тому що правоохоронні й судові органи мають певну інерцію. Тобто ці справи не можуть бути розслідувані за місяць. І фактично більша частина валу цих справ, які розслідуються після набрання чинності законом, ще не дійшли до суду.
Але є випадки абсолютно кричущі. Юристи можуть навіть не повірити в те, що це можливо. Ось є вирок Городнянського районного суду Чернігівської області, в якому особа описує, що саме було приводом для скоєння її кримінального правопорушення. Наш боєць після 24.02. прийшов захищати Україну. Служив на посаді старшого стрільця механізованого відділення. Він із дозволу безпосереднього командира на своєму автомобілі, подарованому батьками, відправився з частини в найближчий населений пункт у справах. На зворотньому шляху його підрізала машина безпосереднього командира, і, як він розповідає, командир порізав йому колеса – “мотивуючи це тим, що за внутрішніми інстукціями солдатам забороняється використовувати власний транспорт”. Його відвезли на обстеження щодо вживання наркотичних речовин тощо. Після чого особа не витримала і скоїла самовільне залишення військової частини. Тобто він поїхав додому фактично.
Текст вироку Городнянського районного суду в Єдиному реєстрі судових рішень
Так, він був відсутній майже три місяці у військовій частині. Я не кажу, що це легкий злочин. Але суд першої інстанції що зробив? Солдат був відсутній у частині з листопада 2022-го до лютого 2023 року. Закон набув чинності 27 січня 2023-го. Всіх юристів з першого курсу навчають, що закон, який посилює кримінальну відповідальність, не має зворотньої сили. І всі вироки суду, які я бачив у таких випадках – 99,5% суддів кажуть, що такий закон не може мати зворотньої сили і не може застосовуватися до осіб, які почали своє правопорушення до набрання ним чинності. Однак у Городні суддя застосував зворотню силу закону і сказав, що не може застосувати ні умовне покарання, ні з іспитовим терміном, ні “менше меншого“. І суд призначив солдатові те покарання, яке зазначено в частині 4 статті 407 ККУ – 5 років позбавлення волі.
Зараз вирок переглядається в апеляції. У будь-якому випадку це щонайбільш абсолютний нонсенс. Адже не має закон зворотної сили!
Але цей приклад показовий ще й ось у якому сенсі. Коли в суди піде вал кримінальних справ про самовільне залишення частини, невиконання наказу тощо (статті 403-407), про дезертирство (стаття 408) –
СУДДІ ПЕРЕТВОРЯТЬСЯ НА ПРИНТЕР.
Вони почнуть штампувати [однакові] рішення.
Тому що закон про посилення відповідальності робить дві речі. Відповідно до цих новацій, не можна застосовувати покарання умовне, з іспитовим терміном. Також не можна застосувати покарання “менше меншого”.
А в нас зараз 90% вироків чи, можливо, ще більше, коли судді застосовують менше [покарання, ніж передбачено в статті ККУ]. Якщо ми дивимося статистику, вони застосовують або з іспитовим терміном 3-5 років позбавлення волі, або менше 2 років позбавлення волі, які замінюють на 2 роки дисбату. І це менше, ніж 5 років реального позбавлення волі.
А після того, як справи за новим законом масово підуть у суд, судді фактично не зможуть працювати суддями, вони не зможуть чинити правосуддя. Незалежно від тяжкості скоєнного правопорушення. Чи це тиждень відсутності у військовій частині. Чи це дезертирство, коли декілька місяців особу шукали. Чи це відмова від виконання наказу в бойових умовах, коли особа втомилася, фізично не могла виконати, в силу поранення, стану здоров’я чи з інших причин не могла виконати наказ. Чи це відмова, наприклад, із тилової частини на Закарпатті (а є вже такі приклади) виконувати бойове розпорядження їхати на Схід.
Існують різні обставини. Але суд узагалі позбавлений можливості розглядати ці обставини.
Тобто він може це розглядати, проте вирок уже продиктований законодавцем.
– Тобто, коротко кажучи, за СЗЧ – самовільне залишення частини – за новим законом буде однозначно 5 років позбавлення волі.
– Так. І проблема в тому, про що ви казали на початку: в нас був великий вал обговорення цього законопроєкту в грудні, ще трохи в січні 2023-го, але зараз – тиша. Закон підписаний, а що далі – ніхто не стежить. А це дуже погано, коли ми таке забуваємо.
У залі суду. Ілюстративне фото: “Новинарня“
– І в тій городнянській справі, наскільки я пам’ятаю, у військовослужбовця в першій інстанції не було адвоката, так?
– Так, у нього не було адвоката. І ще й тому мені болить цей вирок.
Якщо хтось знає хто цю особу – я сам готовий пошукати адвоката, який працює в тому регіоні, для захисту солдата в апеляції.
Добра лазівка статті про непокору
– Скільки загалом статей, по яких посилили відповідальність?
– Приблизно п’ять-шість.
– Як взагалі виглядає статистика судових рішень, яку ви змогли охопити щодо посилення кримінальної відповідальності військовослужбовців?
– Найбільше я досліджував статистику по статті 402 Кримінального кодексу, це “непокора”.
Якраз 402-га стаття ККУ не потрапила до переліку статей, за якими посилили кримінальну відповідальність. Тому за нею можна застосовувати і умовне покарання, і покарання “нижче нижчого”. Це релевантна стаття, за якою можна побачити дійсно судову практику.
– Я правильно зрозумів, що автори змін до закону “забули” внести статтю про непокору до переліку тих статей ККУ, за якими посилюється кримінальна відповідальність?
– Фактично, так.
І тепер є дві статті, за якими найбільше вироків. Це 407 – “самовільне залишення частини”, вона потрапила в перелік для посилення відповідальності. Та стаття 402 – “непокора”.
Для порівняння. У травні 2023 року за СЗЧ було винесено 180 вироків по Україні. За непокору – 76.
У листопаді 2022 року по 402-й статті (“непокора”) по всій Україні винесли 30 вироків. Надалі ця кількість почала зростати з кожним місяцем. Станом на 29 червня я нарахував у реєстрі вже 96 вироків. І місяць ще не закінчився, плюс рішення з’являються в реєстрі з певним запізненням. Тобто близько сотні вироків на місяць.
І це ми говоримо тільки про одну статтю, 402-гу.
Про що йде мова? Що те кримінальне покарання, яке закон передбачав до прийняття нового закону, активно застосовують слідчі органи, прокуратура, суди. За статтею 402 ККУ воно відповідає тяжкості покарання.
Тобто і раніше держава не була позбавлена інструментів для покарання за скоєні злочини військовослужбовців, вона їх застосовувала.
У посиленні відповідальності не було великого сенсу. Якщо особа визнає своє кримінальне правопорушення, усвідомила, виправилася і бажає захищати далі Батьківщину, то чому законодавець диктує суді, що ця особа не може продовжувати захищати свою країну і для неї потрібне позбавлення волі?..
– Ну, на це ваше риторичне запитання я дам вам відповідь, ставши умовним адвокатом нашого вищого військового командування. Така була задумка, щоб посилити дисципліну в армії й усунути якісь негативні явища на тлі боїв за Бахмут та, наприклад, напередодні планованого наступу. Адже є підрозділи, які всупереч наказам залишають позиції і відходять, оголюючи фланги і підставляючи під удар інші підрозділи, інших сумлінних військовослужбовців. Унаслідок цього ЗСУ втрачають позиції. А законодавці – точніше, ті, хто їм поклав на стіл цей законопроєкт – вважали, що через посилення відповідальності військовослужбовців таких дій (злочинів) стане менше. Навряд чи вони цього досягли, але ж.
– Я розумію цю логіку. Але це так не діє.
Наведу це один приклад. Коли військовослужбовці Державної прикордонної служби вийшли після виконання завдань у районі міста Солідар, попросили декілька днів на відновлення, їм відмовили, і вони не виконали наказ щодо зайняття чергової позиції. Вони всі були засуджені, але суддя їм замінив 5 років позбавлення волі на 2 роки дисциплінарного батальйону, “менше меншого”. Тому що це було скоєно по 402-й статті, “непокора”, на яку цей закон не розповсюджується. Загалом люди готові були виконувати наказ, але з умовами. Суддя врахував це як пом’якшувальну обставину і засудив їх до такого покарання – 2 роки дисбату. Вони продовжують захищати Батьківщину. Ось як це працює.
А якби ці особи, відмовляючись виконувати наказ, ще на декілька днів з’їздили додому самовільно, і якби їхні дії були кваліфіковані по 407-й статті (СЗЧ), то суддя не міг би вже застосувати до них 2 роки дисбату. Він був би вимушений присудити 5 років позбавлення волі. Чи це поліпшило б дисципліну? Ось у чому проблема.
– Із ваших слів я зрозумів, що утворилася така лазівка для наших правоохоронних органів, спецпрокуратури і слідчих ДБР. Коли вони в силу різних міркувань, навіть гуманістичних, хочуть для військовослужбовця м’якшого покарання, – вони перекваліфіковують справу по статті “непокора”. Бо дивним чином вийшло, що по цій статті залишається можливим умовне покарання, на відміну від інших статей. То правоохоронці іноді навмисно перекваліфіковують?
– Ми не можемо відповідати за правоохоронців, тому що це рішення конкретних процесуальних керівників у прокуратурі. Але, на мій погляд, якщо така практика є, то вона правильна.
По-перше, я не бачу протиріч у тому, що саме особи скоїли і як були кваліфіковані їхні дії. Це дійсно кваліфікується як “непокора”, і так було під час АТО, починаючи з 2014 року.
Те, що в прокурорів є певне бажання кваліфікувати дії підозрюваних по тій статті, по якій вони можуть укласти угоду про визнання винуватості та обрати більш м’яке покарання, – наскільки я бачу, цим правом вони користуються.
– Які саме покарання призначають суди за цією “легшою” статтею 402?
– Якщо ми візьмемо статистику квітня 2023 року, то з 76 вироків по Україні про “непокору” 47 випадків – це 2 роки дисциплінарного батальйону. Є кілька вироків, коли обирають терміни позбавлення волі, але суд застосовує умовне покарання. Тобто над солдатом висить вирок, але він продовжує служити та виконувати свої обов’язки у своїй військовій частині.
За кожен місяць зустрічаю один-два неадекватні вироки, коли особа відмовляється від укладання угоди з прокуратурою. І тоді суди застосовують найтяжче покарання, а саме – реальне позбавлення волі.
Є вирок Чернівецького апеляційного суду за березень, коли солдат-контрактника посадили на 5 років, змінивши рішення першої інстанції. Як сказано в рішенні суду, солдата викликали для оголошення наказу. Там сиділи три чи чотири офіцери, тобто вони вже готувалися до передання справи в Державне бюро розслідувань, щоб це всі засвідчили, склали рапорти й акт. Так зафіксовано, що солдат відмовився виконувати наказ “із хибно зрозумілих інтересів служби”.
Текст вироку Чернівецького апеляційного суду в Єдиному реєстрі судових рішень
Суддя [Садгірського районного суду м. Чернівці 18 січня 2023 року] обрав покарання – 5 років позбавлення волі, але з відтермінуванням на 2 роки. Однак прокуратура не погодилася з умовним покаранням, подала апеляційну скарбу, і суд її задовольнив. Солдат зараз відбуває покарання. Після апеляції вирок набрав законної сили.
Таких вироків небагато. Я підкреслю, їх один-два. Але проблема в тому, що в кожному випадку – це несправедливо, на мій погляд.
Тому що обвинувачені на суді заявляють, що вони бажають продовжувати службу. Позбавляти їх волі не відповідає інтересам і суспільства, і держави.
Коли ми дивимося статистику по 402-й статті, бачимо, що судді намагаються виправити це. Однак коли піде вал [обвинувачень] по інших статтях, судді не зможуть цим інструментом користуватися.
Тому в інтересах суспільства – знову здіймати шум і вимагати зміни цього закону.
Поки що ми просто не бачимо значної кількості вироків. Але вже є багато ухвал, коли люди [на час розслідування] знаходяться в СІЗО. Адже, відповідно до нових вимог закону, суд уже не може застосувати інший запобіжний захід, лише утримання під вартою. І надалі в суддів не буде іншого виходу. Вони не можуть прийняти іншого вироку, іншого рішення!
Хіба можна так нівелювати правосуддя?! Ні, не можна ж перетворювати суддю лише на підписувача готового вироку, не можна його прирівнювати до печатки.
Суддя – це особа, яка приймає від імені держави рішення, виходячи з усіх обставин справи, оцінюючи їх у сукупності на підставі своїх переконань.
По-друге, ми не маємо захисників України карати більше, ніж колаборантів.
А якщо порівняти ці нові покарання, які застосовуються до наших захисників, наприклад, із покаранням за колабораційні злочини, то
ПОКАРАННЯ ЗА КОЛАБОРАЦІЙНІ ЗЛОЧИНИ ТЕПЕР ЛЕГШЕ.
Якраз тому що у справах про колабораціонізм суддів не позбавили можливості розглядати обставини. І до людини, яка займала посади в окупаційних органах влади, суди можуть застосовувати умовне покарання. А щодо українських військовослужбовців – не можуть. Це нонсенс, такого не має бути.
У Харківській області ми детально досліджували вироки по злочинах, пов’язаних із колабораціонізмом. Є вироки, коли особа, яка раніше працювала, наприклад, будівельником, добровільно зайняла посаду “старости села” [при окупантах]. І працювала “старостою”, брала участь у засіданнях окупаційних органів все літо, аж доки Харківщина була звільнена. Тепер її засуджено до 10 років… заборони займати державні посади. Тобто особа працювала будівельником, після цього їй заборонили займати державні посади – і вона продовжує працювати будівельником. Після вироку взагалі не змінилося її життя! І це такий непоодинокий випадок.
Тоді як чоловік із того самого Шевченкового або Куп’янська виїхав на вільну територію України, мобілізувався до лав ЗСУ, воював, але не витримав якихось обставин і пішов у СЗЧ. Місяць був відсутній у військовій частині – і отримав 5 років реального позбавлення волі.
Одна людина пішла на співпрацю з окупантами, друга – пішла захищати Україну. І ось такі різні судові вироки для них.
ЦЕ НЕСПРАВЕДЛИВО. ДЕРЖАВА НЕ МОЖЕ КАРАТИ СВОЇХ ЗАХИСНИКІВ БІЛЬШЕ, НІЖ ВОРОГІВ.
Це, по-перше, підриває справедливість, по-друге, це суперечить інтересам держави.
Тому потрібно все ж таки повернути суддям можливість оцінювати справи зі всіма обставинами, пом’якшуючи чи погіршуючи становище для обвинуваченого.
Окрім того, потрібно згадати, що на початку повномасштабної війни з тюрем відпустили за амністією осіб, які скоїли реальні кримінальні злочини, але були військовослужбовцями, мали відповідний досвід і бажали захищати Україну. Чому ставлення до них інше, ніж до тих, хто зараз добровільно пішов до війська? Знов-таки, не може бути різне відношення до осіб в одних і тих самих обставинах. Закон повинен застосовуватись однаково.
Та, маю сказати, ще один досить поширений вид покарання за 402-ю статтею, який, на мій погляд, дуже адекватний. І я дуже вдячний тим прокурорам, які його застосовують, укладаючи угоду про визнання винуватості. Це так зване службове обмеження для військовослужбовців із відрахуванням певної частини заробітної плати. Особа засуджується до 2 років, наприклад, позбавлення волі, але вони замінюються на 2 роки службового обмеження, протягом яких він не отримує підвищення до наступного військового звання і відраховує зазвичай 20% зарплати державі.
– Це ще одна лазівка для прокурорів і суддів, яку залишила 402-га стаття.
– Так, це ще одна лазівка, тому що по інших статтях такий підхід уже не можна застосовувати, по 402-й – можна. І, потрібно підкреслити, частка таких вироків є суттєвою. На місяць із семи десятків вироків за “непокору” приблизно 15 вироків – це службове обмеження.
Що в цьому поганого? Особа, яка бажає продовжувати захист Батьківщини, залишається в строю. Інтереси держави жодним чином не порушені. Є покарання, яке, на мій погляд, відповідає тяжкості скоєного.
– При цьому військовий щомісяця сплачує державі дві десятини від заробітку (наприклад, 20 тисяч зі 100 тисяч), і це краще, ніж сидіти в СІЗО чи на “зоні”.
– Так, звичайно.
“Солдатські” статті
– Коли цей закон обговорювали на стадії проєкту, його називали “законом штабних офіцерів проти тих, хто воює”, або “законом про всевладдя генералів”, спрямованим проти солдатів і командирів нижчого й середнього рівня. “Новинарня” отримує звернення мобілізованих, які розповідають про різні “моделі” командирів. Із них один тип – слухняні, виконавчі, які не мають достатнього досвіду в бойових ділях, зовсім мало служили. Вони не обговорюють і не уточнюють накази вищого командування відповідно до реалій поля бою та дуже часто не бережуть особовий склад. Є інший тип командирів рот і взводів – ті, що можуть дискутувати з начальством, коли вони бачать, що спущений згори наказ не відповідає обставинам. Вони пропонують виконати наказ про штурм злощасної посадки інакше, пізніше або його змінити, вдатися до інших способів утримання території, зберігши свій підрозділ. Часто це обертається конфліктами з начальством. Із того, що ви бачите в текстах вироків – яка частини з них “командирські”? Чи це суто “солдатські” статті, за якими посилено кримінальну відповідальність?
– За моїми спостереженнями, 99% – це вироки щодо осіб рядового складу. Буквально на пальцях однієї руки можна перелічити вироки щодо командирів, які відмовились виконувати наказ.
Є вироки командирам відділень. Але переважно це ті, що починали солдатами, стали сержантами, втомилися від постійних бойових дій і відмовилися виконувати наказ разом зі своїми солдатами. Вироків щодо офіцерів я зустрів буквально два-три. А так – це суто “солдатські” статті, насправді так і є.
– Чи в усіх випадках можна перекваліфікувати “важчі” статті на 402-гу про “непокору”, яка містить лазівки щодо умовного покарання?
– Ні, не можна. СЗЧ – точно ні. Прокуратура так не кваліфікує.
Можливо, ще на стадії службового рапорту це якось можна змінити. Але коли вже справою займаються слідчі органи, то якщо особа була місяць, два, три місяці відсутня за місцем несення служби, то це вже точно СЗЧ, і прокуратура позбавлена можливості кваліфікувати це інакше.
– Тобто ще раз констатуємо, що за статтею 407 ККУ новий закон передбачає за самовільне залишення частини в умовах воєнного стану вирок у будь-якому випадку – не менше 5 років позбавлення волі, а може бути і до 10-ти.
– Так, не менше.
І єдиний запобіжний захід, можливий тепер за статтею 407 – це арешт.
Хоча що таке “самовільне залишення частини”? Це коли особа пішла в СЗЧ, але надалі добровільно повернулася в частину. Тому що коли особа сама не повернулася, а була виявлена в результаті розшукових заходів – це “дезертирство”, статті 408. Або ж її ще шукають. А коли військовослужбовець у СЗЧ зрозумів, що порушує свої обов’язки військової служби, добровільно повернувся до військової частини і продовжує служити, то хіба не краще було б обрати йому як запобіжний захід, наприклад, особисте зобов’язання? Або хоча б гауптвахту.
Промінь світла судді Оксани Кожевник
– Із того масиву справ, що ви проаналізували, чи бачите ви приклади, коли судді в межах можливого, по тій самій статті про непокору із її “тунелем можливостей”, стають на бік військовослужбовців і виносять виправдальні вироки?
– Ви знаєте, загалом це сумна статистика. Але я хотів би її розбавити одним виправдальним вироком, який мене надихає.
Я писав про нього у фейсбуці і почав допис словами: “Дякую, ваша честь”. Я дійсно вдячний судді Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області Оксані Кожевник.
Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області
Там дуже цікава справа. Підозрюваний (раніше Рисенко писав, що це Мельник Микола Валерійович) – старший стрілець механізованого відділення, мобілізований із 25 лютого. У 2016-2019 роках проходив службу на контракті в батальйоні “Донбас”. У жовтні 2022 року виконував бойове розпорядження під Зайцевим, у дуже важких умовах, як він описує. Після кількох днів під дощем у нього розболівся зуб, він намагався його вилікувати. Але це не вдалося, тому що не було доступу до стоматолога. У ППД під Костянтинівкою йому також не надали необхідну допомогу. (“Потім взводний сказав, що ліміт ліків вичерпаний, бо похолодало і всі почали хворіти, і щоб він купував ліки за власний рахунок”, ідеться у тексті вироку – “Н”). Коли прийшло наступне б/р, він вийшов перед строєм на шикуванні і заявив, що не буде виконувати наказ та просить направити його до стаматолога. А після того, як йому вилікують зуб, він виконуватиме наказ. Бо біль був такий, що йому вже не допомагали ні пігулки, ні уколи – відкрився нерв, і солдат думав про самогубство, як він заявляє в суді. (“За фактом відмови було повідомлено ВСП та військову прокуратуру та доставлено даних військовослужбовців, у тому числі і Мельника, до ДБР” – цитата з вироку).
Причому це Костянтинівка. Поруч є Краматорськ, Слов’янськ. Там можна було знайти стоматолога. Але солдата повезли в ДБР. Зуб він вилікував, лише перебуваючи на гауптвахті. До суду пішло обвинувачення за ч. 4 ст. 402 КК України. В суді солдат відмовився укладати з прокуратурою угоду про визнання винуватості. Готовий був продовжувати службу і вимагав його виправдати. Його адвокат (Дмитро Поліщук) також за нього бився, вимагав виправдання.
Текст вироку Костянтинівського міськрайонного суду в Єдиному реєстрі судових рішень
І суддя Кожевник винесла ідеальний, на мій погляд, вирок. Вона взяла статути ЗСУ і розписала обов’язки командира, який був зобов’язаний забезпечити підлеглим належні умови, в даному випадку – надання медичної допомоги.
ОСКІЛЬКИ СОЛДАТ БУВ ГОТОВИЙ ПРОДОВЖУВАТИ СЛУЖБУ, СУДДЯ ЙОГО ВИПРАВДАЛА.
Тому що, на її думку, не було підтверджено жодного доказу, наданого прокуратурою, про те, що людина відмовилася захищати Батьківщину – вона лише вимагала дотримання гарантій, на які може розраховувати військовослужбовець. І в залі суду цього солдата звільнили з-під варти.
На жаль, у цій історії стоїть не крапка, а кома. Тому що прокуратура подала апеляційну скаргу на виправдальний вирок і хоче солдата таки посадити.
– Ви проаналізували багато судових справ щодо кримінальної відповідальності військовослужбовців. Як ви загалом оцінюєте поведінку в цих справах Державного бюро розслідувань і Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері? Чи не загралися ДБР і прокуратура досягненням своїх показників статистики замість встановлення істини і справедливості?
– Я б так не сказав. За всього мого адвокатського скепсису до органів прокуратури, після вивчення статистики мені здається, що все ж таки прокуратура адекватно оцінює. І в тих випадках, коли вони можуть застосувати менше покарання, вони його часто застосовують: службове обмеження, угоду про визнання винуватості, угоду зі слідством. Ці покарання пропонує саме прокуратура, а потім затверджує суд. Тобто прокуратури більш-менш розуміють важливість того, щоб воїни продовжували захищати Україну, і пропонують адекватне покарання.
Щодо показників, то, на мій погляд, слідство теж не намагається гнати вал справ заради цифр.
– А що стосується судової системи. Довіра до суддів у нас тривалий час залишається на критичному рівні. До того ж у контексті кримінальних проваджень щодо військовослужбовців давно говорили про потребу запровадити спеціальні військові суди, які могли б краще розбиратися у цій специфіці. Але цю пропозицію не реалізували, триває воєнний стан, військових справ у рази більше, ніж було до цього. То як ви оцінюєте загальну поведінку суддів в цьому контексті? Чи вона є такою, що “фейспалм”, чи судді більш-менш справляються?
– Тут треба розділити поведінку суддів і прокуратури, про яку я казав. Тому що 90% вироків до цього часу – це угода зі слідством, угода про визнання винуватості. Судді їх лише затверджують. Суддя міг би не затвердити, якби ввважав, що пропоноване покарання не відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. Але випадків, коли судді не затверджували угоду, я ще жодного разу не зустрів.
У тих випадках, коли прокуратура чи обвинувачений відмовляються від укладання угоди, суди розглядають кримінальні правопорушення у повному провадженні. І б не сказав, що тут повний “фейспалм”. Адже я все ж таки бачив виправдальний вирок. Хай один, але надалі це могло б стати судовою практикою.
Значною мірою мені здається, що в даному випадку судді, як частина українського суспільства, бачачи, в яких умовах перебуває Україна, більш-менш адекватно носять вироки.
Хоча є й неадекватні прояви – той самий вирок Городнянського суду, про який я вже сказав. Це виходить за межі здорового глузду.
Що робити тим, кого карають несправедливо
– Останній блок запитань – можливо, він буде найкориснішим для військовослужбовців і їхніх родин. Що ви порадите робити тим солдатам і офіцерам, щодо яких існує загроза неадекватного покарання, несправедливого кримінального провадження? До кого звертатися, до чого апелювати, де й що шукати?
– Перш за все, шукати адвоката, який буде вас відстоювати.
Не того адвоката безкоштовної правової допомоги, якого вам, можливо, рекомендують слідчі органи. А шукати через знайомих конкретного адвоката в районному чи обласному центрі, там, де ви знаходитесь на службі, гауптвахті чи під вартою. Щоб ваші рідні шукали цього адвоката – того, якого порекомендують для реального захисту.
Можна звертатися також до правозахисних організацій. Можна звертатися до нашої коаліції “Україна. П’ята ранку”. Але це другий крок. Найперша рекомендація – знайти адвоката, який вас супроводжуватиме з першого кроку, з першого допиту в цій справі.
– Скільки коштують послуги адвоката в таких справах і чи є адвокати, які розглядають такі справи pro bono, тобто безоплатно?
– Це абсолютно індивідуально. Адвокати, які розглядають pro bono, теж є. Є адвокати, які беруть якусь звичну ставку. Все дуже індивідуально, тому що адвокат – це вільна професія, він сам визначає ціну своїх послуг.
– Від і до?
– Насправді це від нуля, pro bono, до якоїсь значної суми для військовослужбовця. Але в будь-якому випадку, вибачте, тяжкість можливого покарання – вона примушує до того, що кожен крок адвоката, кожне його рішення в цій справі може коштувати не в грошовому еквіваленті, а в роках позбавлення волі для обвинуваченого. Тому це повинен бути професіонал у юриспруденції, який належним чином вам рекомендує і виконує свої адвокатські обов’язки. Тому я не хотів би говорити про конкретні суми.
Можливо, адвокат візьметься за вашу справу, скажімо, за відшкодування його витрат на відрядження, за якусь мінімальну ставку. Можливо, він візьме більше. Але це його рішення.
– Ви окреслили проблему. Я думаю, з нашої розмови має стати зрозуміло, що гірше може бути попереду, коли розслідувані справи за статтями КК із посиленою кримінальною відповідальністю військовослужбовців масово дійдуть до судів. Будь ласка, розкладіть лаконічно по пунктах, що і хто має зробити, щоб цю проблему розв’язати і не допустити найгіршого?
– Перше – нам, суспільству, юристам і журналістам, потрібно повернутися до обговорення цієї теми. Тому що зараз немає суспільного запиту на неї.
Якщо в грудні про це писали всі, хто дотичний, від військовослужбовців до правозахисників, то зараз про це не говорить ніхто.
По-друге, у держави повинна бути політична воля. Держава має зрозуміти, що в її інтересах, щоб захисники продовжували її захищати, а не отримували терміни і відбували покарання в тюрмах.
Після запровадження нового закону за п’ять місяців не змінилося нічого. Наші ЗСУ продовжують так само захищати Україну. Посилене кримінальне покарання застосовується, але жодним чином не посилило захист Батьківщини. Якщо особа бажає захищати Батьківщину, вона робитиме це незалежно від того, чи їй загрожують реальні 5 або 7 років позбавлення волі. Тому ми знову повинні повернутися до цієї теми. Закон слід змінити.
Коли буде амністія?
– Останнє запитання – щодо амністії. Наскільки я розумію, таке розв’язання для цієї проблеми, як амністія, імовірно, буде можливим тільки після перемоги або із закінченням дії воєнного стану?
– На мій погляд, так. Тому що амністія апріорі можлива лише тоді, коли зникне потреба, якою було продиктовано прийняття закону.
Ви приводили логіку нашого Генерального штабу – те, що певні підрозділи залишали позиції, оголювали фланги. Ця загроза не зникає, поки не буде перемоги, поки тривають активні бойові дії. Тому, відповідно,
АМНІСТІЯ ДО ОСІБ, ЯКІ СКОЇЛИ ТАКЕ КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ, МОЖЕ БУТИ ЗАСТОСОВАНА ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ
і припинення активних бойових дій.
Амністія – це універсальний принцип, який застосовується незалежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та його обставин. Вона звільняє від покарання, незважаючи на суть скоєного. Тобто є стаття, за якою особа засуджена, і за цією статтею для всіх засуджених застосовується амністія. Часто це може бути несправедливо.
Чи військовий скоїв злочин під примусом, чи умисно? Амністія це не враховує. Це може врахувати тільки суддя при винесенні вироку.
Тобто краще не чекати від держави такого загального універсального акту, який не відомо, чи буде, чи ні, і коли він буде можливий. Все ж таки краще повернутися до цього питання вже зараз.
Автор: Дмитро Лиховій
Джерело: Новинарнія
Фото та відео “Новинарні”