Кожен третій думав про самогубство. Як сатрапи Лукашенка ламають білоруських політв’язнів
Роздягання перед камерами, собаки в карцерах, погрози забрати дітей та місяці без листів від рідних. Про це розповіли 77 колишніх білоруських політв’язнів, які брали участь у дослідженні тортур та жорстокого поводження у місцях позбавлення волі. Майже всі опитані повідомили про психологічне насильство, більше половини — про штрафну ізоляцію, кожен третій зізнався, що думав про самогубство. При цьому найважчим випробуванням для багатьох виявилися не побої, а самотність і розлука з близькими. «Белсат» вивчив результати дослідження та свідчення його учасників.
Дослідження «Тортури та жорстоке поводження з колишніми білоруськими політв’язнями після 2020 року» опубліковано у жовтні 2026 року в міжнародному науковому журналі Torture. Його підготували психіатр Володимир Пікереня, засновниця правозахисної ініціативи Dissidentby Марина Косінерова, психологиня Юлія Логвиненко та професор Цюрихського університету Андреас Меркер. З лютого по травень 2025 року вони опитали 77 колишніх політв’язнів, які після звільнення виїхали з Білорусі, а з шістьма людьми провели детальні інтерв’ю. Усі свідчення опубліковано анонімно.
«Я розумів, що додому вже не повернуся»
«Я не очікував, що за мною можуть прийти. Коли вони прийшли, мене трясло зсередини від страху та занепокоєння за доньку. Я розумів, що того дня додому я вже не повернуся і що моє життя тепер назавжди змінилося», — згадує один із учасників дослідження.
Більше чверті опитаних взагалі не очікували затримання. Ще 45% припускали, що за ними можуть прийти, але не були в цьому впевнені. Дехто усвідомлював політичні ризики, проте не уявляв, наскільки жорстоким виявиться саме затримання. Про застосування насильства під час затримання повідомили 66 із 77 учасників дослідження — майже 86%.
«Під час затримання використовували помпові рушниці з гумовими кулями, били ногами та застосовували електрошокер. Мені розпорошили в обличчя сльозогінний газ», — розповів колишній політв’язень.
Серед учасників дослідження було 52 чоловіки та 25 жінок віком від 21 до 69 років. Половина учасників дослідження провела за ґратами щонайменше два з половиною роки. Деякі перебували в ув’язненні значно довше — максимальний термін серед опитаних становив 11 з половиною років.
Про фізичне насильство, тортури або жорстоке поводження під час ув’язнення повідомили 68 осіб — 88,3%.
При цьому чоловіки та жінки стикалися з різними формами жорстокого поводження. Про групові побиття повідомили 27,1 % чоловіків, які брали участь в опитуванні, і жодна жінка. Натомість про примусове роздягання та принизливі процедури розповіли 90 % жінок і 64,6 % чоловіків, які відповіли на запитання про фізичне насильство. Автори дослідження зазначають, що вибірка занадто мала для остаточних висновків щодо відмінностей між чоловіками та жінками.
Роздягали під камерами
«Мені доводилося сотні разів повністю роздягатися й показувати нижню білизну. Це фіксувалося камерою спостереження. Під час судових засідань роздягання відбувалося групово», — розповів один із учасників дослідження.
Про примусове роздягання та принизливі процедури повідомили 49 із 68 респондентів, які зазнали фізичного жорстокого поводження, – 72,1 %. В інтерв’ю колишні ув’язнені згадували, як їх змушували роздягатися та присідати оголеними перед працівниками установ та іншими ув’язненими. Подібні процедури повторювалися під час переведення між установами.
Половина респондентів, які повідомили про фізичне насильство, розповіли про примусове перебування у болісних або неприродних позах.
«Пересування по ІТТ для політичних в’язнів у кримінальних справах відбувалося в позі «ластівки» — якомога нижче, не піднімаючи голови. У виправній колонії № 1 під час карантину більшу частину дня доводилося стояти в шерензі. Після цього страшенно боліли ноги та спина», — згадує колишній політичний в’язень.
Ще чверть опитаних, які повідомили про фізичне жорстоке поводження, стикалися з примусовою працею в небезпечних умовах. Доводилося працювати незалежно від погоди, температури в приміщеннях та можливості нормально помитися після зміни.
«Доводилося переносити тонни снігу за будь-якої погоди і після лазні, з мокрим волоссям, розбивати лід, розвантажувати тонни овочів, працювати в нелюдських умовах на фабриці. Влітку температура на робочому місці перевищувала 30 градусів, вентиляція майже не працювала, було дуже запилено, а помитися після роботи не було можливості», — розповів один із респондентів.
В анкетах траплялися повідомлення про застосування електрошокерів, задушення, насильство з використанням медичних процедур та примусове введення препаратів. Чотири особи розповіли про використання тварин для залякування.
«Кілька разів у карцері на тебе нацьковували собаку так, що вона ледь не накинулася на тебе», — згадує один із колишніх політв’язнів.
«Щоб отримати знеболювальне, доводилося терпіти приниження»
Про психологічне насильство або жорстоке поводження повідомили 73 із 74 осіб, які відповіли на відповідний блок питань, – 98,6 %. Більше половини зіткнулися щонайменше з десятьма різними формами такого поводження.
Найчастіше респонденти згадували про постійне штучне освітлення камер. Про це розповіли майже 80 %. Ще дві третини стикалися з екстремальною спекою, холодом або темрявою, близько 60 % — з позбавленням сну та утриманням у камерах із гризунами. Ще 30 учасників дослідження (40,5%) повідомили про вплив постійного шуму, зокрема гучної музики. П’ятнадцять осіб чули крики інших ув’язнених або звуки тортур. Один з опитаних розповів про інсценування страти.
«Нас поміщали в камери, сильно заражені клопами, тримали в приміщеннях із поганим доступом кисню. Велику кількість людей утримували в маленьких кімнатах. Медичну допомогу надавали із затримкою, не дозволяли приймати душ у встановлений час. Доводилося спати на голих дошках, перебувати в антисанітарних умовах», — розповів учасник дослідження.
Про відмову у наданні медичної допомоги повідомили майже 65% респондентів.
«Ні в ІТТ, ні в СІЗО, ні в колонії медична допомога не надавалася. Щоб отримати знеболювальне, доводилося терпіти приниження», — згадує колишній політв’язень.
Один із учасників детальних інтерв’ю описав ставлення адміністрації до лікування політв’язнів усього трьома словами — «не лікувати їх». Інший розповів, що під час карантину в колонії ув’язненим взагалі не дозволяли митися.
«Ми читали етикетки на одязі одне одного»
Більше половини опитаних зіткнулися з обмеженням зв’язку із зовнішнім світом та доступу до інформації.
«У Центрі ізоляції правопорушників та ІТТ панувала повна інформаційна ізоляція. У камерах для політичних в’язнів не було ані книг, ані кросвордів, взагалі нічого, чим можна було б зайняти розум. Ми читали етикетки на одязі один одного, і це було справжнім задоволенням», — розповів один із респондентів.
В іншому свідченні йдеться про те, що з доступних джерел інформації залишалися лише державне телебачення та офіційні новини. При цьому листи могли затримуватися або блокуватися, тому ув’язнені не знали, що відбувається з їхніми близькими.
Іноді співробітники установ самі використовували родичів для тиску. Про прямі погрози вбивством, насильством або розправою повідомили 54 % учасників, які відповіли на запитання щодо психологічного жорстокого поводження.
«Співробітники ОСАМ погрожували посадити до в’язниці мою матір і дружину, а дітей, як вони казали, виховуватиме держава. Вони пояснювали це тим, що тепер їм усе дозволено», — розповів колишній політичний в’язень.
Один із учасників інтерв’ю назвав тюремне життя повним вакуумом. За його словами, співробітники постійно повторювали ув’язненим, що про них забули і нікому до них немає діла.
Дослідники попросили учасників оцінити, що було найважчим під час ув’язнення. Розлуку з близькими та самотність 74 % респондентів оцінили у чотири або п’ять балів за п’ятибальною шкалою. Умови утримання отримали настільки ж високі оцінки у 61,6%, психологічний тиск – у 58,9%, фізичне насильство та погрози – у 35,6%.
Побої могли відбуватися окремими епізодами, а відсутність листів, тривога за родичів та неможливість дізнатися, що відбувається за межами камери, тривали місяцями й роками. Автори роботи припускають, що саме тривалість таких переживань могла вплинути на оцінки учасників.
Кожен третій думав про самогубство
З 73 учасників, які відповіли на запитання щодо суїцидальної поведінки, 22 повідомили, що під час ув’язнення думали про самогубство. Це 30,1 %. Дев’ять осіб розповіли про самоушкодження, четверо — про спроби самогубства.
В анкетах згадувалися порізи на зап’ястях, передозування психотропних препаратів та сухе голодування. В одному випадку потерпілому знадобилася госпіталізація та накладення швів. Дві спроби самогубства сталися в СІЗО, одна — під час штрафної ізоляції, ще одна — у в’язниці.
Більше половини учасників, які відповіли на запитання щодо дисциплінарних покарань, хоча б раз перебували у штрафній ізоляції. Серед тих, хто утримувався в колонії, медіанна сумарна тривалість такої ізоляції становила 13 днів. Один із респондентів повідомив про 360 днів.
У інтерв’ю колишні політв’язні розповідали, що до них застосовували особливі правила щодо пересування, харчування та дисциплінарних покарань. Один із співрозмовників пов’язав особливий порядок видачі йому ліків із тим, що раніше його віднесли до категорії в’язнів із суїцидальним ризиком.
Навіщо застосовували насильство
Дослідники запитали колишніх політв’язнів, з якою метою, на їхню думку, до них застосовували насильство. Можна було вибрати кілька варіантів відповіді. Більшість опитаних вважали, що їх намагалися принизити (81,9 %) або змусити підкоритися (80,6 %). Садистські мотиви співробітників назвали 65,3%, покарання за політичні погляди – 63,9%, за ідеологічні переконання – 59,7%. Ще 58,3% вважали, що від них домагалися визнання провини, а 34,7% – співпраці.
У дослідженні також наголошується, що насильство не обмежувалося окремими епізодами. Ув’язнені стикалися з ним на різних етапах — від затримання до відбування покарання. При цьому відповіді щодо мотивів співробітників відображають сприйняття самих потерпілих.
Після в’язниці — еміграція
Половина опитаних покинула Білорусь протягом трьох місяців після звільнення, три чверті — протягом п’яти. Усі пояснили свій від’їзд побоюванням нових переслідувань.
Під час інтерв’ю троє учасників, які перервали заповнення анкети, попросили організувати для них консультацію психіатра.
Про наслідки ув’язнення деякі розповіли самі. Один із колишніх політв’язнів досі спить по три-чотири години на добу. Інший постійно перевіряє, коли його близькі востаннє були в інтернеті. У в’язниці листи надходили із затримками, і він звик боятися, що з рідними щось сталося. Ця тривога залишилася й після звільнення.
Авторка: Анна Калтигіна
Джерело: АК belsat.eu
