Громадянка України Любов Рожанська, яку 1 жовтня затримали в Астані на запит Росії, розповіла журналістам видання «Вот Так» про обставини свого затримання, перші години в казахстанському ізоляторі та спроби повернути восьмирічного онука Роберта. Хлопчик з 2021 року перебуває в Росії, хоча український суд визначив його місцем проживання Одесу, де мешкає батько дитини. Заради повернення онука Рожанська погодилася на зустріч із його російськими родичами в Казахстані, але замість хлопчика в аеропорту її зустріли співробітники поліції. Через три доби жінку звільнили, а потім вона змогла покинути країну.
У інтерв’ю 14 жовтня Любов Рожанська розповіла, чому саме вона запропонувала Казахстан як місце зустрічі, як ув’язнені допомогли їй пережити перші години в ізоляторі, чому вона вдячна казахстанській владі та що відомо про долю її онука. Вона також заявила, що родичі хлопчика вимагали тисячу доларів за можливість поговорити з ним по телефону, і пояснила, чому тепер сподівається на розголос.
Як Рожанську заманили до Казахстану під приводом повернення дитини
— Чому для зустрічі з онуком ви обрали саме Казахстан? Хто запропонував цю країну?
— Спочатку ми обговорювали різні варіанти. Я пропонувала країни, до яких родичі Роберта могли б в’їхати з російськими паспортами без візи, оскільки оформлення віз зайняло б додатковий час. Коли ми почали про це говорити в травні, передбачалося, що все вирішиться максимум за місяць-півтора.
Я запропонувала Чорногорію, Туреччину, Об’єднані Арабські Емірати, зокрема Дубай. Причому сказала, що сама оплачу їм квитки туди й назад. Мені було абсолютно байдуже, куди саме їхати, головне — забрати дитину. Але вони заявили, що з міркувань безпеки можуть летіти лише до країн колишнього СНГ. Постійно наполягали на Узбекистані, пояснюючи це тим, що у них там є хороші знайомства. Я категорично відмовилася від Узбекистану і сама запропонувала Казахстан. У підсумку вони погодилися.
Я купила їм квитки. Усі витрати взяла на себе. Але Роберт до Казахстану так і не прилетів. Вони зняли відео, на якому хлопчик перебуває в аеропорту. Можливо, його справді кудись возили або навіть кудись літали, я цього не знаю. Але до Казахстану він не дістався, хоча вони переконували мене, що дитина прямує туди.
— Вони постійно переносили зустріч. Спочатку обіцяли, що все закінчиться за місяць-півтора. Потім почали говорити, що Алла Андрєєва, мати Роберта, захворіла, потрапила до лікарні, що треба ще почекати.
Вони пояснювали своє бажання повернути Роберта тим, що в Алли виникли серйозні проблеми зі здоров’ям, а її нинішній чоловік Віталій Андрєєв оформлює опіку. За їхніми словами, Роберт жив не з матір’ю та вітчимом, а з В’ячеславом Андрєєвим — батьком Віталія.
Умови у казахстанському ізоляторі
— Давайте відтворимо хронологію подій 1 жовтня. Ви прилетіли до Астани, сподіваючись зустріти там родичів Роберта. Що сталося далі?
— Після приземлення в Астані ми пройшли паспортний контроль. Там мене запросили до окремої кімнати й повідомили, що є судова ухвала про моє затримання. Сказали, що зобов’язані мене затримати. Спочатку мене відвели до лінійного відділення поліції, а потім доставили до ізолятора тимчасового утримання в Астані.
Було дуже страшно. Емоції були сильними й переважно негативними. Але знаєте, я хочу окремо сказати про казахстанців. Люди поводилися дуже доброзичливо, коректно й по-людськи. Мені було страшно не через те, як зі мною поводилися, а через саму ситуацію. Я абсолютно не розуміла, що буде далі.
— Як минули перші години в ізоляторі?
— Це була жахлива ситуація. Мене привезли туди приблизно о дев’ятій годині вечора. Ми йшли коридором, і співробітники мене заспокоювали. Казали: «Не хвилюйтеся, все буде добре, зараз розберуться, вас відпустять». А потім почали питати: «Ви що, справді бабуся?» Я кажу: «Так». Вони дивуються: «Таких бабусь не буває». А я відповідаю: «Бабусі бувають різні. Я ось така бабуся».
Потів мене привели до камери й відчинили двері. Це була камера на чотирьох осіб. У ній стояв такий запах, що я навіть не знаю, як його описати. Якщо пекло якось пахне, то саме так. При цьому камера була порожня. Я стою і розумію, що просто не можу туди зайти. І запитую співробітника: «А можна поселити мене туди, де є ще якісь люди?»
Він каже: «У нас більше немає жінок». Я запитую: «Як це немає?» Він пояснює, що в ізоляторі близько 30 камер і всі затримані — чоловіки. Була лише ще одна жінка.
— Ви розповідали, що першої ночі вам несподівано допомогли інші ув’язнені. Як це сталося?
— Поки я стояла біля камери, із сусідньої камери визирнув молодий хлопець, років тридцяти. Він запитав: «Сестро, ти звідки?» Я кажу: «З Одеси». Він запитує: «Це Україна?» Я відповідаю: «Так». «А що ти тут робиш?» — «Приїхала за онуком». Він навіть перепитав: «За чиїм?» Я кажу: «За своїм».
Потів він запитав, чи є у мене якісь речі. Я пояснила, що була валіза, але її забрали. І буквально за кілька хвилин мені принесли яблука, груші, туалетний папір, рушник, капці, зубну пасту. Усе, що мені було потрібно.
Ви розумієте, якби не ці хлопці, мені було б набагато страшніше. Я ніколи раніше не стикалася з подібним, ніколи не була в ізоляторі. Для мене це був справжній жах. І раптом зовсім незнайомі люди починають тобі допомагати. Той хлопець сказав: «Не хвилюйся, сестро, нічого з тобою не станеться, все буде нормально».
Я розуміла, що це лише слова. Адже він не міг знати нічого напевно. Але в той момент мені було надзвичайно важливо почути від когось, що все буде добре. Ти опиняєшся в абсолютно чужому оточенні, не розумієш, що станеться з тобою завтра. І тут є люди, які просто хочуть тобі допомогти.
Наступного дня мене перевели в іншу камеру, чистішу. Там уже не було такого запаху. Або, можливо, я просто встигла звикнути, не знаю.
Спроба повторного затримання
— Як ви оцінюєте дії казахстанської влади?
— Представники Казахстану поводилися коректно, доброзичливо та оперативно. Вони намагалися розібратися в ситуації. Мені здається, вони дійсно вникли в обставини справи, вивчили документи. Зокрема, рішення українського суду, згідно з яким дитина має проживати зі своїм батьком.
— 4 жовтня вас звільнили з ізолятора. Після цього ви ще чотири дні перебували на території українського посольства. Чому не вдалося відразу вилетіти з Казахстану?
— Тому що не було розуміння, як саме організувати мій виїзд. Треба було вирішити, як зробити це безпечно, щоб не виникло нових проблем. Приблизно через 20 хвилин після звільнення з ізолятора 4 жовтня, наскільки мені відомо, знову приїхали, щоб мене заарештувати. Але я вже перебувала в консульстві.
Там сталася якась плутанина. Можливо, непорозуміння між відомствами. А можливо, щось інше. Ми вирішили не розбиратися в цьому. Головне, що мене вже звільнили і я була в безпеці.
Тисяча доларів за телефонну розмову
— Тепер, коли ви знову на волі, що відомо про долю Роберта? Де він перебуває і чи є можливість зв’язатися з ним?
— Практично нічого не відомо. Протягом усього цього часу ми не знаємо точно, де він перебуває, що з ним відбувається, як він живе. Останнім часом родичі почали надсилати нам фотографії та відео Роберта. Але до цього ми дуже довго взагалі не отримували жодної інформації про дитину. Адже ми розлучилися з ним, коли йому було три роки й чотири місяці. А зараз йому вже вісім з половиною років.
— Коли ви востаннє розмовляли з онуком?
— 22 жовтня 2023 року. І знаєте, за яких обставин? В’ячеслав Андрєєв, у якого живе Роберт, вимагав від нас гроші за можливість поговорити з дитиною. Тисячу доларів за розмову тривалістю приблизно 10–15 хвилин.
Коли ми розлучилися, Роберту було трохи більше трьох років. А коли нам вдалося знову поговорити, йому було вже п’ять. Я дуже боялася, що він мене забуде. Адже для маленької дитини два роки — це дуже довгий термін. Але він мене чудово пам’ятав. Пам’ятав наші стосунки, пам’ятав, як ми жили разом. Він казав мені: «Забери мене, будь ласка». Просив: «Дідусю Славіку, вона хороша, давай до неї поїдемо. Я дуже хочу до неї додому, в Одесочку». Ви навіть не уявляєте, що я тоді відчувала.
Він також запитував про батька. Я записувала нашу розмову на відео. Ці записи у нас збереглися, їх подавали до російського суду, бо там стверджували, нібито дитина вже не пам’ятає свого батька, нібито між ними немає жодного зв’язку. А у нас є запис, на якому хлопчик через понад два роки після розлуки сам запитує, де його тато і чому йому не можна з ним розмовляти. Але, наскільки я знаю, ці матеріали суд не долучив до справи.
— Він сказав, що йому казали, ніби він нам не потрібен, ніби ми його покинули. Але він все одно чекав на дзвінок. І ось для мене це найстрашніше. Уявіть, що відчуває маленька дитина, якій кажуть, що її покинули рідні люди. А ми весь цей час намагаємося його повернути.
Пропозиції щодо зустрічі в обмін на квартиру в Європі
— Адже ми пропонували їм різні варіанти. Пропонували квартиру в Польщі, у будь-якому європейському місті, яке вони оберуть. Були готові допомогти з переїздом, з утриманням дітей. Ми пропонували практично все, що могли.
У якийсь момент здавалося, що ми вже майже домовилися, що до мирової угоди залишилося зовсім небагато. І все одно нічого не відбувалося. Я не розумію, навіщо вони це роблять. Адже ми не намагаємося відібрати у когось чужу дитину. Є її рідний батько. Є рішення суду. Є сім’я, яка на неї чекає.
— Після вашого затримання адвокат Олексій Прянишников припустив, що російські родичі Роберта могли діяти спільно з ФСБ, щоб виманити вас до Казахстану. Чи допускаєте ви такий сценарій?
— Знаєте, я навіть хочу вірити, що на них хтось натиснув. Бо мені страшно уявити, що люди, поруч із якими перебуває Роберт, могли свідомо, з власної ініціативи все це організувати. Мені простіше припустити, що вони діяли під тиском, що їм погрожували, що їх змусили це зробити. Але я ж не знаю, що відбувалося насправді.
Мені дуже хочеться, щоб усі обставини того, що сталося, коли-небудь з’ясувалися. Родичі пояснювали бажання віддати Роберта проблемами зі здоров’ям його матері. Вони говорили, що Алла перебуває в лікарні і що Віталій займається оформленням опіки.
Якщо Алла справді не може самостійно піклуватися про дитину, а Роберт перебуває з людьми, які не є його батьками, то чому хлопчика не повертають рідному батькові?
Міжнародне посередництво
— Зараз, коли історія вашого затримання набула міжнародного розголосу, чи з’явилися нові можливості для повернення онука?
— Олексій Прянишников зазначає, що завдяки розголосу з’явилися додаткові можливості обговорювати цю ситуацію та шукати якісь рішення. Про цю історію дізнався український омбудсмен Дмитро Лубінець, до справи долучилися дипломати та юристи.
Можливо, вдасться знайти міжнародний механізм повернення дитини. Обговорюються різні варіанти, зокрема можливість посередництва через Катар. Але я не можу сказати, що у нас уже є конкретний план, який обов’язково спрацює.
Але є й інша причина, чому ми продовжуємо говорити про цю ситуацію публічно. Я хочу, щоб, коли Роберт виросте, він сам зміг знайти цю історію. Щоб він знав, що його шукали. Що батько й бабуся не відмовилися від нього. Що ми робили все можливе, щоб повернути його додому.
Заразі йому вісім з половиною років. Він ще маленький, багато що залежить від дорослих, які його оточують. Але він буде рости. Колись у нього з’явиться можливість самому шукати інформацію, приймати рішення, ставити запитання. І я хочу, щоб він міг знайти адвоката Олексія Прянишнікова, мої контакти, контакти людей, які знають нашу історію.
Я хочу, щоб він мав інформацію про те, куди можна звернутися, якщо він захоче повернутися. Саме тому я хочу зберегти якомога більше інформації про те, що відбувається. Бо коли людині погано, їй дуже важливо знати, що вона не сама. Що на неї хтось чекає.
Автор: Андрій Окунь
Джерело: «Вот Так»