Віталія Серебрянська потрапила до дитячого будинку в 7 років. Соціальні служби забрали її з неблагополучної родини, а маму позбавили батьківських прав. У сиротинці дівчинка провела майже два роки.
“Ти тут не вдома – будеш робити, що скажуть”
“Скільки я себе пам’ятаю, стільки й були проблеми. Мама народила мене в 16 років, тому не закінчила школу. Не мала підтримки і почала пиячити. Свого батька я ніколи не бачила”, – розповідає Віталія.
Спершу від матері забрали молодшу сестричку Віталії, а потім і її саму. У дитячому будинку дівчинка трималася осторонь від інших дітей, бо звикла, що ніхто не хоче з нею товаришувати: “Батьки не дозволяли дітям дружити зі мною, бо всі знали, з якої я сім’ї”.
У сиротинці Віталію одразу постригли “під хлопчика”: “Завгосп звичайними ножицями абияк відрізала моє волосся, яке на той час виросло майже до колін. Вона не звертала уваги на мої сльози і благання. Сказала, що я тут не вдома і буду робити усе, що скажуть”.
У дитбудинку на очах Віталії дитину побили дубинкою: так охоронець “виховував” 15-річного вихованця за лайку. Тоді, каже вона, вперше замислилася, що хоче захищати права дітей.
“Я запитала у виховательки, що я можу зробити, щоб захищати дітей, коли виросту. І вона відповіла: стати юристом”.
З сиротинця Віталію забрала прийомна мати. Рідну матір Віталія востаннє бачила з вікна дитячого будинку, коли та приходила напідпитку, але всередину її не пустили. Через два роки мати померла.
У свої дев’ять Віталія не вміла ні читати, ні писати, ні рахувати. Після дитбудинку одразу пішла в другий клас, а підтримка прийомної матері та першої вчительки зробили свою справу: Віталія швидко наздогнала однолітків.
“Коли прощалася з бабусею й дідусем, над головою літали снаряди”
Війна заскочила дівчинку у 10-му класі в Шахтарську – місто розташоване за 60 км від Донецька та окуповане російськими бойовиками з травня 2014-го.
“Справжні бої почалися десь з початку липня. Пам’ятаю, від вибухів над містом стояв дим, обстріляли дитячий садочок. Під час обстрілів ми ховалися у підвалі. Моя менша сестра так боялася, що навіть коли з дерева просто падали стиглі груші, кидалася на землю і закривала голову руками”.
Через декілька тижнів, коли бої не припинилися, родина вирішила тікати.
“Ми до останнього вірили, що от-от прийде українська армія і звільнить місто. Якось на будівлі міськради з’явився український прапор і ми видихнули, що найстрашніше позаду. Але після того бої лише посилилися. Ми виїжджали останнім коридором з “Червоним Хрестом” фактично в нікуди. На дорозі уже стояли БТРи, танки, а в кущах ховалися снайпери”.
Навіть з Місією Червоного Хреста виїжджати було небезпечно. Віталія та її родина до останнього не знали, чи випустять їх з Шахтарська, адже усі блокпости були зачинені.
“Було дуже страшно. Коли я прощалася з бабусею і дідусем, над головою літали снаряди, а будинки палали. Я не знала, коли побачу їх знову. Намагалася не показувати емоцій та підтримати маму, яка всю дорогу тримала в руках ікону і молилася, щоб в нашу автівку не влучив снаряд”.
Уже в Дніпрі, куди Віталія переїхала з мамою та сестрою, вона активно почала займатися волонтерською діяльністю. Тоді їй було 16.
У Дніпрі родина прожила близько року, а коли бої у Шахтарську вщухли – повернулася. Прийомна мати Віталії так і не змогла “прижитися” на новому місці: сумувала за домом та хвилювалася за рідних.
Місто на той момент вже жило за новими законами окупації: комендантська година, російська мова у школах, натовпи бійців “ДНР” на вулицях.
У школі Віталія витримала лише тиждень, адже принципово не приховувала неприязні до самопроголошеної “республіки”. За це її цькували не лише учні, а й деякі вчителі. Були й ті, хто підтримували Віталію, але не наважувалися робити це відкрито.
“У мене була інша думка, відмінна від усіх. Усі хотіли ближче до Росії, але обґрунтувати чому не могли. Я розуміла, що так на них впливає інформаційне поле”.
Пів року дівчина навчалася дистанційно в українській школі, а, щойно виповнилося 18 – переїхала до Дніпра. Родина ж залишилася на окупованій території.
“Вони переживали й не хотіли мене відпускати. Вирішальним стало те, що директорка школи у Дніпрі взяла мене до себе додому, поки не закінчу 11 клас. Мої батьки розуміли, що на окупованій території я довго не витримаю”.
“Попередили, що повертатися небезпечно”
У Дніпрі, одразу після школи, Віталія здійснила мрію та вступила на юридичний факультет до Університету митної справи та фінансів. Уже тоді вона працювала з дітьми важких категорій: переселенців, загиблих військових та вихованців дитбудинків – вчила створювати соціальні мультфільми.
Однак за волонтерство “поплатилася” тим, що їй закрили шлях додому: Віталію внесли до “чорних списків” так званої “ДНР”.
“Попередили, що повертатися небезпечно, бо мене внесли у “чорні списки”. Багато моїх знайомих служать там. Волонтери завжди у зоні особливого ризику, а в маленькому місті всі все знають”.
Своїх рідних Віталія не бачила уже три роки. Спершу мама провідувала доньку у Дніпрі, але зараз не приїжджає через стан здоров’я.
“Я дуже сумую за рідними і відчуваю провину, що не можу бути поруч. Найстрашніше, що я не знаю, коли побачу їх знову… Ми зідзвонюємося і я знаю, що вони мене підтримують, але дуже хвилюються”.
Зараз Віталія здобуває ступінь магістра і одночасно працює юристкою у правозахисній групі “СІЧ”, яка безкоштовно допомагає жертвам війни на Донбасі. Дівчина захищає права переселенців, військових та колишніх полонених і за пів року самотужки виграла сім судових справ.
“До мене звернулася переселенка, яка чотири роки боролася за повернення соціальних виплат – ми їх повернули через суд. Також допомогла військовим пенсіонерам отримати 100% доплати до пенсії – таких прецедентів в Україні не було. Ми перешкодили спробі відібрати землю у атовців з інвалідністю та допомогли переселенцям вселитися у соціальний гуртожиток”.
Зараз Віталія допомагає військовим, яких призвали до служби попри стан їхнього здоров’я і мріє стати дитячим омбудсменом.
“Чоловіка з бронхіальною астмою відправили на передову. В нього тремтять руки, він ледве говорить і навіть ручку не може втримати. Як йому можна було дати автомат? Він навіть хотів накласти на себе руки. І таких військових у нас кілька”.
“Я на роботі стримуюсь, але коли приходжу додому і переосмислюю, які кроки треба зробити, щоб допомогти людині, у мене такий вибух емоцій, що хочеться на стіну лізти!”
Автор: Ольга Волинська, Дніпро; BBC News Україна