У новорічну ніч артист Володимир Зеленський оголосив про намір балотуватися в президенти в ефірі телеканалу 1+1. Кандидатом офіційно його можна буде вважати після реєстрації ЦВК. Можлива участь коміка у виборах стала однією з головних тем суперечок у соцмережах.
ВВС News Україна згадує історії коміків з інших країн, які брали участь у виборах і навіть ставали лідерами держав.
Колюш (1944-1986), французький комік
Восени 1980 року знаменитий французький комік Колюш оголосив про висунення своєї кандидатури на президентських виборах.
Для традиційних французьких політиків, як справа, так і зліва, це повідомлення спочатку здалося черговим жартом. Проте, немов грім серед ясного неба, наприкінці року з’явилися опитування, згідно з якими за Колюша були готові проголосувати щонайменше 11% французів. Той, хто здавався звичайним клоуном, перетворився на небезпечного опонента одразу для кількох провідних політиків країни.
На той момент Мішель Колуччі, відомий більше за своїм сценічним псевдонімом Колюш, вже був популярним у Франції завдяки своїм комічним п’єсам та скетчам з глузуванням з політиків, як актор Théâtre du Gymnase та співзасновник культового театру Café de la Gare в Парижі, де виступали такі майбутні кінозірки як Міу Міу та Депардьє.
З кожним роком Колюш стає дедалі гострішим на язик, щодо реалій сучасної йому Франції, яка на той час після 30 років економічного зростання вперше зіткнулася з падінням економіки.
“Місяць року, коли політик говорить найменше нісенітниць – це лютий, тому що в ньому 28 днів”, – говорить Колюш про французьку політику.
“Завдяки ядерній зброї, хоч ми і з’явилися на світ через помилку, ймовірно ми і помремо через помилку”, – коментує він ядерні перегони.
“Я хотів би підбадьорити народи, які помирають від голоду у світі: тут ми їмо за вас”, – критикує він консюмеризм.
На початку 1980 року через глузування на адресу президента Франції Валері Жискара д’Естена (1974-1981) з Колюшем припиняють працювати дві радіостанції. Насправді, комік не єдиний, хто смакує скандальну інформацію про подаровані президенту самопроголошеним імператором Центральної Африки Бокассою діаманти. Йдеться про того самого Бокассу, якого звинувачували у канібалізмі та вбивстві школярів, і якого французькі військові 1979 року прибрали від влади.
Саме тоді друг Колюша Ромен Гупіль, один з активних учасників бунту французької молоді 1968 року, жартома пропонує йому висунути свою кандидатуру в президенти. Мине кілька місяців і артист збере найближчих друзів, аби написати маніфест кандидата в президенти і створити “штаб”.
30 жовтня він проводить прес-конференцію, на якій оголошує журналістам про висунення кандидатури.
“Вони нас мають за ідіотів, так проголосуймо за ідіота”, – говорить комік.
“Зараз Франція розділена надвоє, я згорну її вчетверо!”, – обіцяє Колюш.
Жарти стають його основною зброєю у кампанії.
“Один за всіх, і всі негідники”, – характеризує він світ політиків.
“Дебре – це пусте місце. Він хотів віддати своє тіло науці, але наука не захотіла”, – глузує Колюш з одного з кандидатів в президенти.
“Міністри – це як дірки у швейцарському сирі. Чим більше сиру, тим більше дірок. А потім чим більше дірок, тим менше швейцарського сиру”, – говорить він про бюрократію.
Спочатку більшість традиційних політиків не звертають уваги на клоуна, який, на їхню думку, думає про епатаж.
Інша думка – в міністра внутрішніх справ Жанна Бонне. В коментарі для документального фільму “Колюш – клоун-ворог держави”(2011) радник Жискара д’Естена Бернар Рідо розповість, що Бонне був налаштований за будь-яку ціну досягти переобрання президента, а у висуненні Колюша вбачав дискредитацію президентських виборів як таких і можливу змову лівих.
25 листопада поліція бере артиста під нагляд, а спеціальній групі у її розвідувальному підрозділі Renseignements généraux доручають збір інформації про нього. 30 років по тому екс-директор цього підрозділу Ів Бертран визнав існування спецгрупи, яка була “державою в державі поліцейських”,
У провідних політиків країни остаточно псується настрій, коли газета Journal du Dimanche у грудні 1980 року публікує опитування, де в Колюша рейтинг сягає 16%. Наприкінці року слідує опитування поважної соцслужби Ifop, в якому в Колюша рейтинг сягає 11% у порівнянні з 32% президента д’Естена, 18% соціаліста Міттерана та 14,5% комуніста Марше.
Соціалісти та комуністи, яких міністр Бонне підозрює у підтримці Колюша, насправді бачити коміка кандидатом не хочуть, бо він може відволікти виборця лівих. Радники лідера соціалістів Франсуа Мітеррана занепокоєні тим, що через Колюша він може втратити голоси і не потрапити в другий тур.
Багато років по тому речник комуністів П’єр Жюкан зізнається, що Компартія провела внутрішнє опитування, де виявилося, що серед робітників Колюш був більш популярний, ніж лідер комуністів Жорж Марше.
Головний комуніст шанувальником Колюша не був, і для цього були причини. “Компартія – це партія робітників: саме там є живі викопні, а деякі з них повністю схиблені”, – таке можна було почути від коміка.
До Колюша з проханням відмовитися від участі у виборах приходять емісари і від Соцпартії, і від чинного президента д’Естена. Він їм відмовляє.
Водночас проти кандидата розгортається кампанія погроз та викриттів. Надходять листи від ультраправої організації “Честь поліції” з погрозою вбивства. 27 листопада з двома кулями в потилиці знаходять режисера коміка – Горлана.
Пройде чимало часу, поки поліції повірять, що вбивство сталося через амурні справи.
Журнал Express публікує статтю “Вся правда про Колюша”, де розповідає, як він перевищив швидкість 1979 року, вилаяв поліцейських, і заплатив величезний штраф. А видання Minute якимось чином отримує дані з поліцейського досьє, де вказано, що у 1963 році знайомі Колюша викрали речі для гоління з крамниці і поділилися ними з хлопцем, завдавши шкоди на 1220 франків.
Такі викриття не змінюють бажання Коллюша балотуватися, про його підтримку заявляють сатиричне видання Charlie Hebdo, соціолог П’єр Бурдьє та філософ Жіль Делез.
Але водночас перед коміком закривають двері телеканали та радіо, пояснюючи, що він проводить політичну агітацію, тому не може вважатися гумористом.
“Якщо в Гестапо були засоби змусити вас говорити, у сучасних політиків є засоби змусити вас замовчати”, – говорить комік.
16 березня Колюш оголошує, що виходить з перегонів. “Я віддаю перевагу зняттю свої кандидатури, тому що вона почала мене діставати”, – заявляє він журналістам і оголошує голодування з вимогою повернення в ефір його передач.
Пізніше він закликав голосувати за Міттерана і його перемогу на виборах у травні зустрів у штабі соціалістів.
Для Колюша провал ідеї з участю у виборах не був трагедією, набагато більшою втратою він вважав розлучення з дружиною невдовзі після виборів.
За президента Міттерана (1981-1995), радіо та телебачення знову відкрили для коміка двері. У 1984 році він отримує кінопремію Сезар за найкращу чоловічу роль у фільмі “Чао, блазень!”, де грав поліцейського, що розправляється з бандою наркомафії.
У вересні 1985 року комік ініціює створення головного проекту свого життя – організації Les Restos du cœur (“Ресторани серця” або “Ресторани любові”), яка має забезпечувати продуктами бідних та безпритульних. Разом з друзями – композитором Жан-Жаком Гольдманом, актором Івом Монтаном, футболістом Мішелем Платіні, журналістом Мішелем Дрюкером та акторками Наталі Бай та Катрін Деньов він записує пісню-гімн ресторанів, яка стає хітом та приносить гроші для початку діяльності організації.
Колюш обожнював мотоцикли та швидку їзду. У 1985 році він навіть встановив рекорд Гіннеса на мотоциклі Yamaha 750cc, проїхавши дистанцію в 1 км зі швидкістю 252 км/годину.
У червні 1986 року під час однієї з подорожей на півдні Франції мотоцикл Колюша врізався на повороті у вантажівку. На похорон актора в Парижі прийшли тисячі людей.
Згодом зусиллями друзів та екс-дружини Колюша Вероніки, десятків тисяч волонтерів, “Ресторани любові” перетворилися на одну з найпотужніших гуманітарних організацій Франції, де працюють десятки тисяч волонтерів.
В цій мережі наразі існують понад 2000 закладів, де не тільки надають допомогу продуктами, але й допомагають бідним родинам з дітьми, з пошуком роботи, надають психологічну допомогу і приймають безпритульних. Щороку на підтримку організації проходять фандрейзингові концерти, в яких в різний час брали участь Моніка Белуччі, Селін Діон, Ален Делон, Емманюель Беар, Алізе, Патрісія Каас, ZAZ, Зінедін Зідан та багато інших.
Ім’ям Колюша названі школи та вулиці у Франції, а в Парижі встановлено йому монумент у вигляді його знаменитого комбінезона.
А спекуляції навколо тієї виборчої кампанії та смерті Колюша не вщухають і досі. 2005 року екс-радник Міттерана Жак Атталі у своїй книзі написав, що саме він стояв за висуненням кандидатури Колюша. Натомість екс-президент Жискар д’Естен у 2008 році в інтерв’ю Europe 1 у 2008 році стверджував, що комік зустрічався з ним напередодні виборів і підтримував його: “Він зовсім не був за Франсуа Міттерана”. Але ці твердження, як і дописи деяких фанів артиста в соцмережах про те, що його насправді вбили, не мають якогось підтвердження фактами.
Джиммі Моралес, президент Гватемали з 2016 року
Джиммі Моралес народився 1969 року у бідній родині євангельських християн в одній з найбідніших країн Центральної Америки. Рано втратив батька, у дитинстві займався торгівлею бананами.
Отримав вищу освіту у сфері бізнес-адміністрації та міжнародних відносин, але разом зі старшим братом Семюелом з головою поринув у кіноіндустрію. Протягом 15-ти років вони створювали комедійну телепрограму Moralejas, де грали, зокрема, грубуватих та недалеких селянських хлопців Ніто та Нето.
У 2011 році Моралес вирішив розпочати політичну кар’єру. Спочатку приєднався до християнських демократів, а потім до партії Фронт національної конвергенції, яку створили ультраправі військові з Асоціації військових ветеранів Гватемали, що боролися з лівими повстанцями під час громадянської війни 1960-1996 років у країні. Пізніше політик заперечував, що відстоює інтереси цієї організації, деяких членів якої підозрювали у причетності до геноциду народу майя у 1980-х роках.
У 2015 році, в розпал політичної кризи в країні, Моралес висунув свою кандидатуру на президентських виборах. Тоді генпрокурор Гватемали Телма Алдана та Іван Веласкес, представник Міжнародної комісії проти безкарності у Гватемалі, утвореної за двосторонньою угодою з ООН, висунули звинувачення чинному президенту країни Отто Пересу Моліні та віце-президенту Роксані Балдетті в участі у корупційній схемі на митниці. Обоє опинилися на лаві підсудних.
Моралес під час кампанії обіцяв боротьбу з корупцією та злочинністю, та акцентував увагу на тому, що не належить до політичної еліти.
“Не корумпований, не крадій” – таким було його гасло. Серед обіцянок було і забезпечення кожного школяра смартфоном. Опоненти жартували, що кандидат просто хоче, щоб діти дивилися серіали за його участю.
Політик збирав натовпи прихильників по всій країні, легко спілкувався з простими людьми, відрізнявся дотепністю на тлі інших кандидатів.
“Як ся маєш, Гватемало?”, – звертався він до натовпу.
А ще Моралес використав націоналістичні гасла, зокрема зазначав, що Гватемала ще може повернути собі сусідній Беліз, який був довгий час британською колонією і який Гватемала з 1821 по 1991 рік вважала незаконно відторгнутою територією. У Белізі навіть після здобуття незалежності деякий час перебували тисячі британських військових для оборони від можливого нападу Гватемали.
В підсумку на виборах у жовтні 2015 року політик отримав 67,4% голосів. А вже через кілька місяців його імідж антикорупціонера почав руйнуватися через низку скандалів.
У січні 2017 року його брата та радника президента Самуеля та сина Хосе арештували у справі про корупцію. Десятки тисяч людей вийшли на протести та вимагали відставки президента.
Прокурор Міжнародної комісії проти безкарності в Гватемалі Іван Веласкес та генпрокурор Телма Алдана у серпні 2017 року звернулися до Верховного суду та парламенту з проханням зняти недоторканність з президента, щоб розпочати його судове переслідування за підозрою у нелегальному фінансуванні партії.
Президент видав наказ про оголошення Веласкеса, який є громадянином Колумбії, персоною нон грата. Керівник МЗС відмовився підписувати цей наказ, за що був відправлений у відставку, а Конституційний суд Гватемали визнав його антиконституційним.
У вересні 2017 року парламент Гватемали відмовився зняти з президента недоторканність. А через кілька днів спалахнув новий скандал.
Міністра оборони Вільямса Мансілью звинуватили у виплаті щомісячних бонусів президенту на суму 7 300 американських доларів. Ці гроші проходили в документації як “бонус за надзвичайну відповідальність”. Мансілья пішов у відставку, а через кілька місяців його арештували.
Попри протести, Джиммі Моралес продовжив боротьбу проти Міжнародної комісії проти безкарності у Гватемалі, у вересні 2018 року оголосив про припинення її роботи у Гватемалі та домігся від Ради безпеки країни рішення про заборону Івану Веласкесу повертатися до країни.
Наприкінці 2018 року Телма Алдана та Іван Веласкес були нагороджені премією The Right Livelihood Award – за викриття зловживання владою, переслідування корупції та відновлення довіри людей до правоохоронних інституцій.
Цю премію вважають “Нобелем” для борців за права людини та антикорупціонерів. Очікується, що Телма Алдана висуне свою кандидатуру на президентських виборах у Гватемалі цього року.
Йон Гнарр, мер ісландської столиці Рейк’явік (2010-2014)
В Йона Гуннара Крістінсона, який у дорослому віці змінив своє ім’я на Йон Гнарр, було тяжке дитинство. Його батько був поліцейським-сталіністом, і втовкмачував ідеологію дитині. Його вважали”розумово відсталим” і хлопець багато часу провів у лікарні, поки лікарі не встановили, що в нього дислексія. Читати і писати Гнарр навчився тільки у підлітковому віці.
Реакцією хлопця на позицію аутсайдера в школі та ідеологію батька стало захоплення ідеями анархізму та гра на бас-гітарі у панк-гурті. Музика подарувала йому багато друзів, зокрема дружбу зі співачкою Бйорк, і зустріч з майбутньою дружиною Йоханною, з якою Гнарр виховує п’ятьох дітей.
До університету він не вступив, працював на автозаводі, чотири роки був таксистом. У 27 років Гнарр залишає музику і починає кар’єру гумориста. Він працює у популярних телепрограмах, знімається в комедійних серіалах, тричі отримує премію Едда як найкращий актор року.
Ймовірно, ця кар’єра б і тривала без суттєвих змін, якби не економічна криза 2008 року, жертвою якої Ісландія стала однією з перших.
Восени 2008 року три провідні банки, де чимало громадян та компаній Британії та Нідерландів тримали вклади, зазнали краху і держава мусила націоналізувати їх, аби врятувати фінансову систему.
Так Ісландія за лічені дні перетворилася на країну-боржника, чий зовнішній борг перевищував ВВП країни в рази. Тисячі ісландців були розлючені. Рейк’явік охопили наймасовіші в історії Ісландії протести, відбулися сутички з поліцією, уряд пішов у відставку.
На тлі падіння довіри до традиційних політиків у суспільстві, Йон Гнарр у листопаді 2009 року засновує “Найкращу партію”, яка обіцяє зробити життя ісландців більш яскравим та веселим, глузує з політичної еліти і обіцяє притягти до відповідальності винуватців фінансового краху.
“Ми обіцяємо припинити корупцію, ми виконаємо це, беручи в ній участь відкрито. Скасування всіх боргів: ми слухаємо народ і робимо так, як він хоче, бо народ знає, що є найкращим для нього”, – йшлося в програмі партії.
Партія обіцяла безкоштовні авіапольоти для жінок та автомобілі для селян, створення Діснейленду в аеропорту Рейк’явіка, завезення білого ведмедя до зоопарку, безкоштовні басейни та рушники та боротьбу зі вживанням наркотиків у парламенті.
Партія, яку сформували колишні актори, музиканти, панки та нещодавні випускники вишів, взяла участь у виборах до муніципальної ради Рейк’явіка навесні 2010 року. У відеоролику, зробленому під музику з пісні The Best Тіни Тернер, Гнарр звертався до виборців:
“Настав час для всіх заглянути глибоко в свої серця. Чи хочете ви світлого майбутнього з Найкращою партією? Або ви хочете зруйнований Рейк’явік?”
Хоча традиційні політики закликали не віддавати місто “в руки клоунів”, “Найкраща партія” отримала 34% голосів і сформувала правлячу коаліцію з соціал-демократами, яким довелося для цього подивитися улюблений поліцейський серіал Гнарра “Дроти”.
Після інавгурації новий мер жартома запропонував перейменувати місто на свою честь в Гнарренбург. Взяв участь у гей-прайді у жіночій сукні в образі дрег-королеви, провів конкурс найтовстішого кота, побив горшки з китайською делегацією, звинувативши Пекін в порушенні прав людини, пізніше те саме він закидав і Росії, підтримуючи Pussy Riot.
Втім, мерство Гнарра не було катастрофічним, як прогнозували опоненти, хоча велику роль зіграла підтримка більш досвідчених соціал-демократів. За чотири роки у місті вирішили проблеми з енергокомпанією, яка постачає воду та світло, провели шкільну реформу, зробили чимало велошляхів, запровадили підтримку мистецьких проектів, і досягли туристичного буму.
Коли восени 2013 року рейтинг Найкращої партії сягнув 38%, Гнарр оголосив про її розпуск та відмову балотуватися на другий термін. Такий крок мав контрастувати з діями традиційних політиків, які намагаються усіма силами переобратися і зачепитися за владу.
Після відставки Гнар видав книгу “Як я став мером великого міста в Ісландії і змінив світ”.
Він відмовився брати участь у виборах президента у 2016 році, але повернувся до політики у 2017 році, вступивши до лав соціал-демократів.
Ленін Морено, президент Еквадору з 2017 року
Один з найбільш суперечливих політиків Латинської Америки Ленін Больтер Морено народився 1953 року. Його батько був вчителем і захоплювався провідником більшовиків, мати дуже шанувала французького філософа Вольтера, чим пояснюється його дивне подвійне ім’я, яке чиновники так і не змогли правильно написати в акті про народження.
Ленін Морено в молодості брав участь у різних лівих рухах, робив кар’єру в бізнесі, а потім перейшов на держслужбу, де займався розвитком туризму.
У 1998 році, коли він обіймав посаду директора Національної федерації туристичних палат Еквадору, сталася подія, що змінила його життя. Під час пограбування один з грабіжників вистрілив Леніну Морено у спину, що призвело до паралічу.
Ленін Морено вирішив, що краще, що може зарадити в такій ситуації – це гумор.
Він створює фонд Eventa, який пропагує гумор та сміхотерапію, пише книги “Кращі жарти світу”, “Теорія та практика гумору”, “Смійтеся, не хворійте”, “Гумор відомих” і пропагує свої ідеї по всій країні на посаді національного директора з питань інвалідності при Міністерстві охорони здоров’я.
Інвалідний візок не завадив політичній кар’єрі Леніна Морено, так само як багато років тому не завадила Франкліну Рузвельту стати президентом США. У 2006 році він приєднався до команди лівого політика Рафаеля Корреа, й був обраний віце-президентом країни.
Корреа, що керував країною з 2007 по 2017 рік, оголосив “Громадянську революцію” – проект перебудови держави на соціалістичний лад, повністю змінив зовнішньополітичний курс Еквадору – країна розірвала оборонне співробітництво з США, стала союзником Уго Чавеса, вступила в блок ALBA, де лідером була Венесуела.
Ленін Морено підтримував цю політику. На посаді віце-президента він доклав чимало зусиль для створення безбар’єрного середовища для людей з інвалідністю в країні, за що 2012 року був номінований на Нобелівську премію.
У 2013 році він залишив посаду віце-президента і став спецпосланцем генсека ООН з питань інвалідності та доступності.
Восени 2016 року він повертається до Еквадору, аби за підтримки Корреа стати кандидатом в президенти. На виборах наступного року він переміг у другому турі з 51% голосів.
За кілька місяців він повністю розгорнув політичний курс країни та став ворогом екс-президента.
Він відсторонює віце-президента, домагається контролю над керівною партією, з якою змушені були піти прибічники Корреа, звільняє наближених до нього чиновників. В червні 2018 року країна відновила співробітництво з США у сфері оборони та розвідки, та оголосила про намір закупати американську зброю, а в серпні 2018 року вийшла зі створеного Венесуелою об’єднання ALBA.
У липні 2018 року еквадорський суд за звинуваченням у викраденні людини видав ордер на арешт Корреа, який зараз живе в Брюсселі та має власну телепередачу на іспаномовному каналі Russia Today.
А в Джуліана Ассанжа, який з 2012 року проживає в посольстві Еквадору в Лондоні та користувався заступництвом Корреа, в березні 2018 року відключили інтернет за “втручання в справи інших країн”. В жовтні доступ вирішили частково повернути, але зобов’язали засновника WikiLeaks стежити за “харчуванням, добробутом та гігієною” його кота та прибирати за собою ванну кімнату.
В інтерв’ю DW Ленін Морено заперечив, що на Еквадор тиснуть США та інші країни з вимогою виселити Ассанжа з посольства.
“Існує два типи свободи. Відповідальна свобода і печерна свобода, в якій один вважає, що він може робити те, що він хоче, коли він відчуває, як він і як йому заманеться. Це не свобода. Свобода повинна здійснюватися з великою відповідальністю”, – зазначив він, акцентуючи вимогу до Ассанжа не втручатися в політику інших країн, маючи статус притулку в Еквадорі.
Мар’ян Шарец, прем’єр Словенії з 2018 року
41-річний Мар’ян Шарец – випускник Люблянської академії театру, радіо, фільму та телебачення. На початку 2000-х він починав кар’єру з роботи журналістом на телеканалі RTV Slovenija, брав участь у комедійних радіо та телешоу, під час яких імітував провідних словенських політиків, Фіделя Кастро та Усами бін Ладена.
Найбільшу популярність йому принесли скетчі, де він грав вічно невдоволеного життям селянина Івана Серпентіншека. Цей вигаданий персонаж завжди говорить людям те, що думає, особливо, коли чимось невдоволений, ненавидить бюрократію, поважає тільки практичну роботу, а не філософів чи політиків. Його жарти ніхто не розуміє, але це – не головне, адже сам він з них сміється.
Шарец вважав персонаж Серпентішека своїм найбільшим успіхом і зазначав, що він заснований на рисах реальних людей, яких він зустрічав. Він був популярним і в глядачів, як в селі, так і в місті.
2010 року Серпентішек залишився у минулому, а Мар’ян Шарец зробив крок у політичне майбутнє, аби довести, що може бути не тільки успішним коміком, але й серйозним політиком.
Він переміг на виборах мера маленького містечка Камнік. Акторську професію та комедійні ролі залишив, не робив абсурдних обіцянок. У 2014 році його переобрали мером з 64% голосів вже як очільника власної партії – Список Шареца.
2017 року Шарец висунув свою кандидатуру на президентських виборах і одразу опинився серед фаворитів перегонів. Його кампанія супроводжувалася критикою політичної еліти країни, закликами до політиків слухати виборців і робити практичні кроки.
Шарец пропонував зменшити кількість чиновників, збалансувати бюджет та зменшити держборг. збільшити повноваження місцевої влади, виборчу реформу, що створила б кращі умови для незалежних кандидатів, легалізацію марихуани, опонував приватизації стратегічних та інфраструктурних компаній. З 47% голосів він поступився чинному президенту Боруту Пахору у другому турі.
У червні 2018 року Список Шареца здобув друге місце на парламентських виборах з 12,7% голосів, й після тривалої коаліціади політик очолив уряд країни.
Чим пояснюється його успіх? Хоча Словенія є найбільш розвиненою і багатою країною з-поміж держав, що утворилися на уламках Югославії – довгий час її навіть називали “балканською Швейцарією” – останнє десятиліття позначилося в Словенії падінням економіки внаслідок кризи 2008/9 років, політичною нестабільністю, втратою довіри до політиків та суттєвим зростанням державного боргу.
Шарец є новим обличчям на тлі таких словенських важковаговиків як президент Пахор, що вже 30 років у політиці, чи лідер консерваторів екс-прем’єр Янез Янша, що є союзником прем’єра Угорщини Віктора Орбана і наслідує риторику Дональда Трампа. Янша також перебуває на політичній арені вже 30 років, виборював незалежність країни на початку 90-х, кілька разів очолював уряд і навіть відсидів кілька місяців за вироком у корупційній справі, але був повністю виправданий.
То ж Шарецу було не важко зібрати голоси молоді, протестного електорату та незадоволених економічною ситуацією виборців.
Беппе Грілло, засновник італійського “Руху п’яти зірок”
70-річний італійський комік Беппе Грілло створив рух, який змінив італійську політику.
У молодості Беппе Грілло кинув навчання в університеті та працював торговим представником, але мріяв про кар’єру актора. Під час прослуховування в міланському кабаре в 1977 році його помітив відомий продюсер Піппо Баудо, який запросив його до участі в комедійних телепрограмах.
В 1986 році під час шоу на державному телебаченні Грілло пожартував про тодішнього прем’єра-соціаліста, друга Сільвіо Берлусконі Беттіно Краксі. Жарт був про помічника Краксі, який поїхав до комуністичного Китаю і подзвонив доповісти Краксі: “Я дивно себе відчуваю, їх тут мільярд і всі соціалісти? – запитує помічник Краксі. “Так, а що?”, – говорить прем’єр. “Просто якщо всі вони соціалісти, то в кого вони крадуть? – запитує помічник.”
Після цього двері державного телебачення на деякий час перед ним зачинили. Через кілька років в рамках операції “Чисті руки” Беттіно Краксі звинуватили у корупції. Він втік до Тунісу, де переховувався до самої смерті, а на батьківщині його засудили на понад 9 років в’язниці заочно.
Попри популярність програм Грілло, через його пристрасть до глузування з політиків, вони довго не затримувались на телебаченні. У 1998-2001 роках він з’являвся на телеканалі TELE+ в новорічну ніч, одразу після традиційного новорічного виступу президента Італії та пародіював його. Програму закрили після зміни власника каналу.
У 2005 році комік створює блог, який використовує для агітації за свої переконання, обговорення екологічних питань та політичній корупції, та починає збирати через соцмережу Meetup своїх фанів, аби обговорити поточні проблеми країни. Зустрічі проводилися у різних містах, і поступово створювалися локальні організації, які виступали за більшу замученість громадян до прийняття рішень. У 2007 році прихильники Беппе Грілло почали збирати підписи за проведення референдуму щодо заборони балотуватися до парламенту раніше засудженим та обмеження терміну перебування на посаді двома термінами.
У жовтні 2009 року на тлі економічної кризи Беппе Грілло разом зі своїм другом, підприємцем Джанроберто Касаледжо, створює “Рух п’яти зірок”. Програма цієї політичної сили була сумішшю лівих та правих гасел – проти імміграції, за захист навколишнього середовища, за гарантований мінімальний дохід. Але більшість експертів сходилися на тому, що партія є популістською та виступає проти традиційних політичних еліт.
“Мафія ніколи не душила свого клієнта, вона брала піццо (відступні, данину. – Ред.) у 10%. Тут в нас мафія, яка набула іншого виміру і душить власну жертву”, – заявляє Грілло.
“Країни, що забруднюють навколишнє середовище, зокрема наша, заслуговують на новий Нюрнберзький трибунал. Суддя, і він же кат, вже існує. Це планета Земля”, – критикує він екологічну ситуацію на планеті.
Одним з ідеологів “П’яти зірок” вважався Нобелівський лауреат, драматург Даріо Фо (1926-2006), відомий критикою банків, великого бізнесу, зокрема екс-прем’єра Італії Сільвіо Берлусконі та його прихильників. В п’єсі “Двоглава аномалія” він описує наслідки вигаданого теракту на віллі Берлусконі, внаслідок якого його друг Володимир Путін гине, а праву півкулю мозку російського лідера нейрохірурги вставляють у череп тяжкопораненого Берлусконі, аби його врятувати, і таким чином створюють нову людину.
За кілька років Рух п’яти зірок викличе справжній землетрус в італійській політиці, використовуючи критику італійської політичної системи, Євросоюзу, гасла проведення референдуму про вихід з єврозони. На парламентських виборах 2013 року партія отримала перше місце з 25,6% голосів, і хоча уряд сформували лівоцентристи, прихильники Грілло отримали чудову платформу для просування своїх ідей.
Сам Беппе Грілло до парламенту не балотувався, оскільки мав судимість за ненавмисне вбивство – в 1981 році він став винуватцем ДТП, в якій загинуло троє людей. Його стара судимість суперечила позиції “Руху п’яти зірок” проти обрання до парламенту раніше засуджених. Окрім того, політик кілька разів програвав суди у справах про наклеп і змушений був виплатити десятки тисяч євро компенсації.
Водночас початкова неприязнь в партії до Путіна через проблеми ЛГБТ в Росії зміниться на вшанування його політики. “Путін – це той, хто говорить найрозумніші речі щодо зовнішньої політики”, – скаже Грілло.
Попри відсутність місця у парламенті, він до 2017 року залишався лідером партії і легко поступився цією позицією на користь молодого політика Луїджі ді Майо.
На парламентських виборах у березні 2018 року Рух отримав перше місце з 32,7% голосів, Луїджі ді Майо сформував уряд з ультраправою Лігою Півночі Маттео Сальвіні та став віце-прем’єром. Партнери по коаліції внесли в урядову програму зняття санкцій з Росії, хоча досі цю обіцянку не виконали.
Лука Максимович, кандидат в президенти Сербії (2017 рік)
У 2017 році комік Лука Максимович став головним сюрпризом на президентських виборах у Сербії.
Він почав знімати гумористичні ролики та викладати їх в Youtube ще в школі. У студентські роки зняв гумористичний серіал “Гей-пара з Шумадії”, в якому зіграв гея з сербського містечка, що було викликом у країні, де настрої проти сексуальних меншин є поширеними.
Пізніше Максимович взяв собі сценічне ім’я Любіша Прєлєтачевіч Білий. Слово “прєлєтач” сербською означає політика-флюгера, що думає тільки про свою вигоду.
Навесні 2016 року з друзями створив у місті Младеновац сатиричну партію “Ви не пробували сарму (так називається блюдо балканської кухні. – Ред.)” та бере участь у виборах в міськраду на чолі списку “Білий – просто чудово”.
Прибічники Максимовича обіцяли “найбільш жахливу кампанію в історії, з низкою брехливих обіцянок, мегаломанією та відродженням даремної надії”, а також відкриття у місцевій лікарні департаменту евтаназії для пенсіонерів з метою збереження бюджету країни. Партія отримала друге місце на виборах з 21% голосів та 13 з 55 місць в міськраді.
Під час президентських виборів у квітні 2017 року складовою образу коміка стали білий костюм, який нагадував одяг Бората, гостроверхі туфлі, хіпстерська борода та самурайська зачіска. Прибічники кандидата зняли відеокліп у ретростилі 90-х, де Максимович виступає в образі бійця кунг-фу, який долає негідників.
Хоча на вибори Лука Максимович йшов з програмою “повної баналізації публічного життя та політичної системи”, він зібрав протестного виборця та отримав 326 тисяч голосів – 9,4% від загальної кількості.
Наступного року Максимович спробував взяти участь у муніципальних виборах у Белграді. Виборча комісія не хотіла реєструвати список Прєлєтачевіча через наявність у назві прізвища вигаданої людини, тому родич коміка змінив прізвище на Любішу Прєлетачевіча Білого і дав згоду на його використання у назві.
Швидкість, з якою було проведено бюрократичну процедуру, викликала підозри опонентів з сербської опозиції, які звинуватили Максимовича у таємній співпраці з правлячою партією. Він співробітництво з владою заперечував. Список коміка отримав 2,3% голосів і жодного місця в муніципальній раді.