Маніяк «дачник-бродяга», який любив порядок

На початку березня 1992 року, коли в околицях Торонто сніг уже танув, літня подружня пара Епплтонів вирішила завітати до свого заміського шале. Це, звичайно, перебільшення — скоріше, воно було схоже на російські літні дачі: господарі живуть там з весни до осені, а взимку більшість будинків стоять порожні.

10 березня подружжя під’їхало до свого «дачного будиночка». Семюель Епплтон не встиг всунути ключ у замок, як двері відчинилися — на порозі стояв невідомий чоловік із пістолетом у руці. «Швидко в машину — і сідай за кермо», — наказав невідомий.

Семюель не наважився не послухатися. Роуз Епплтон просто заціпеніла від жаху. Незнайомець із пістолетом сів на заднє сидіння автомобіля. «Ви з Торонто, — ствердно сказав він. — Поїхали до вас додому».

Семюель слухняно завів машину. Однак поїхав він не до свого будинку, який знаходився приблизно за 25 миль від заміського, а в інший бік. Він побоювався, що, якщо привезе незнайомця до себе додому, його та дружину можуть вбити. Як показали подальші події, Семюель був абсолютно правий. Втім, Епплтонам ще пощастило. Машина в’їхала в Торонто на одну з найжвавіших вулиць. Семюель різко повернув кермо й перегородив рух на дорозі. Відразу ж пролунали обурені гудки водіїв, миттєво утворився затор.

Семюель сильно ризикував: адже незнайомець із пістолетом міг застрелити подружжя на місці. Але Епплтон слушно вирішив, що стріляти на жвавій вулиці в присутності сотні свідків невідомий не наважиться і спробує втекти якнайдалі. І мав рацію. Незнайомець із пістолетом вилаявся й поспішно покинув автомобіль Епплтонів.

Про те, що сталося, подружжя повідомило в поліцію. Але там до заяви літньої пари поставилися без ентузіазму: адже нікого не вбили й не пограбували. А погрожувати пістолетом — це не такий вже й великий злочин. Можливо, йому просто треба було до міста, а грошей не було.

«Швидше за все, це «дачник-бродяга», — заявили поліцейські. — Але він не становить загрози. Та ми його обов’язково знайдемо!»

Епплтони, заспокоєні поліцейськими, поїхали додому. Про «дачника-бродягу» вони чули багато, і той, здавалося, справді був нешкідливий. Про Епплтонів у поліції згадали лише після того, як «дачник» почав вбивати.

Перші жертви

Про «дачника-бродягу» стало відомо наприкінці 1991 року. Кілька власників літніх шале повідомили в поліцію, що під час їхньої відсутності в заміському будинку хтось побував там і, мабуть, прожив кілька днів. Канадський «бездомний» поводився в чужих будинках дуже пристойно. Він нічого не ламав, не крав, у будинок проникав, відтискаючи віконні рами. І так обережно, що навіть скло залишалося цілим. У будинку поводився теж дуже акуратно. Оскільки на зимовий період у шале відключено водопровід, то він справляв малу потребу не в туалеті, а в пляшках з-під молока чи пива. За великою потребою ходив на газету, потім згортав її й засовував у великий сміттєвий пакет. Залишаючи будинок, він виносив сміттєві пакети й залишав їх десь на ділянці.

Дізнавшись про те, що «дачник-бродяга» заволодів зброєю, поліція трохи занепокоїлася. Але трупів із вогнепальними пораненнями не з’явилося, і поліцейські знову заспокоїлися. Аж до квітня 1992 року.

Увечері 13 квітня Джеймс Осборн приїхав у гості до свого дядька Єна Блекберна та його дружини. Дядько володів брокерською фірмою, був досить заможним чоловіком і мешкав у престижному районі Торонто. Осборн, хоч і був трохи стурбований — родич уже кілька днів не давав про себе знати, — але не думав, що сталося щось серйозне. Тим більше що біля будинку він побачив машину дружини дядька. Тітка Ненсі Блекберн була дуже охайною жінкою і завжди на ніч заїжджала машиною в гараж, тож Осборн подумав, що родичі щойно приїхали.

Але на дзвінки та стукіт у двері ніхто не відгукнувся. Джеймс відчинив двері своїм ключем. У будинку не було світла — це було дивно. На перший погляд усе було гаразд: чисто, жодних ознак злому чи пограбування. Але тут він помітив на тумбочці у холі зв’язку ключів Ненсі, вона ніколи з ними не розлучалася: на зв’язці були ключі від кабінетів у лікарні, де вона працювала медсестрою. Незважаючи на солідний статок чоловіка, Ненсі не хотіла кидати роботу.

Щось підштовхнуло Джеймса перевірити машину тітки Ненсі. У багажнику автомобіля він і виявив тіла дядька та його дружини зі слідами тортур на тілах. Як пізніше встановили судові медики, обоє подружжя було задушено.

Поліцейські взялися за справу досить завзято. У Канаді подвійні вбивства трапляються не так вже й часто. Сліди тортур навели поліцейських на думку, що до смерті подружньої пари може бути причетна організована злочинність. На початку 90-х років, після розпаду Варшавського договору та краху Радянського Союзу, фондовий ринок США та Канади переживав впевнений злет. Відносно невелика брокерська фірма «Блекберна» за півтора року серйозно «піднялася». І в поліції вирішили, що брокер міг бути причетний до відмивання злочинних грошей.

Справжня ниточка

Сліди на тілах подружжя та спосіб вбивства (пакет на голову) цілком відповідали версії про втручання мафії. До того ж із будинку нічого не зникло. На місці залишилися навіть коштовності Ненсі вартістю близько 100 тисяч доларів. Тож версія про пограбування відпала одразу.

Експерти незабаром підтвердили, що подружжя Блекберн перед смертю зазнало жахливих тортур. Особливо Ненсі: їй зв’язували руки за спиною, прив’язували їх до щиколоток, після чого підвішували. Крім того, у жінки за життя був зламаний ніс, що мало спричинити рясну кровотечу. Але слідів крові не було. Ретельний огляд будинку та автомобіля дав несподіваний результат: подружжя було вбито в іншому місці, і лише після цього перевезено до свого будинку в Торонто.

Автомобіль Єна Блекберна, якого не знайшли в гаражі, оголосили в розшук. І незабаром його було знайдено біля літнього шале подружжя Блекбернів у районі Каледон-Іст в околицях Торонто. Експерти вирушили туди й встановили, що саме тут загинули подружжя Блекбернів.

Як заявили криміналісти, злочинець досить ретельно прибрав за собою. Але робив він це або в темряві, або поспіхом, тому й не помітив слідів крові на сходах, що ведуть на другий поверх. Це була кров тієї ж групи, що й у Ненсі. Найімовірніше, саме тут їй зламали ніс. А ще трохи пізніше було виявлено слід від мотузки на поперечній балці на горищі. Мабуть, саме тут вбивця підвішував жінку й бив її.

Але найголовніша знахідка чекала на поліцейських на ділянці біля шале. Приблизно за 120 метрів від будинку вони знайшли сміттєвий пакет із вже знайомим вмістом: пляшки з сечею, газетні пакети з екскрементами, залишки їжі та використані чайні пакетики. Саме такий вміст залишав після себе «дачник-бродяга». А ще в пакеті була коробка з-під патронів для парабелума зі стріляними гільзами.

Інспектор Дуглас Грейді, який очолив розслідування, одразу ж зажадав надати всі звіти про діяльність «дачника-бродяги».

Грейді звернув увагу на інцидент із подружжям Епплтонів. Подружжя було допитано вдруге, цього разу ретельніше. Вони детально описали чоловіка та пістолет. Не залишалося жодних сумнівів, що це був пістолет тієї самої марки, який раніше зник у колекціонера після візиту до його будинку «дачника-бродяги». Але де його шукати, якщо він дійсно не має конкретної адреси? Грейді вирішив ретельно обшукати заміський будинок Епплтонів. Адже «дачник-бродяга» покидав його поспіхом, «застуканий» господарями, а тому там могли залишитися сліди.

На горищі будинку Епплтонів було виявлено коробку з-під взуття. Ані сама коробка, ані те, що в ній було, як заявило літнє подружжя, їм не належало. Там виявилося кілька десятків порнографічних фотографій із садомазохістським ухилом. На дні коробки поліцейські виявили близько 40 знімків літаків часів Другої світової війни та аркуш паперу з рукописним текстом.

У розпорядженні поліції тепер був фоторобот вбивці, складений за словами Епплтонів, та зразок його почерку. Перед інспектором Грейді постала серйозна дилема. Необхідно звернутися по допомогу до громадськості через ЗМІ. Адже ніхто не знав, де шукати «дачника-бродягу». Але що, якщо, побачивши свій портрет у газетах, той сховається? І Грейді приймає інше рішення. Він публікує записки «дачника-бродяги», вважаючи, що незвичайний почерк міг комусь запам’ятатися.

Оголошення було викладено в максимально нейтральному тоні. Жодного натяку на вбивство чи на безхатченка, який залазить у літні будиночки.

Всього через три години після того, як газети з’явилися у продажу, до поліції зателефонувала жінка, яка заявила, що знає власника цього почерку. Елісон Шау, так звали ту, що зателефонувала, з упевненістю заявила, що почерк належить Девіду Сноу, власнику невеликого сувенірного магазину «Нічого особливого». А цифри біля назв літаків — кількість моделей, що надходили до магазину.

Зник, але зупинитися не зміг

Елісон Шау влаштувалася в той магазин у 1989 році. Асортимент, попри назву, був досить незвичайним. Тут можна було знайти й індіанський скальп, і старовинну дитячу іграшку. Але в основному там були представлені військова амуніція, вимпели різних військових частин, різноманітні моделі військової техніки найрізноманітніших епох. За словами Елісон, справи у власника йшли досить добре. У магазину було багато постійних покупців, переважно людей, які цікавилися військовою історією, технікою та зброєю.

Сноу вмів знайти спільну мову з будь-якими покупцями, а оскільки сам був буквально одержимий Другою світовою війною (особливо повітряними боями), то люди, які також цікавилися історією, бачили в ньому знавця, що цілком поділяв їхню пристрасть.

Але у Девіда траплялися й спалахи безпричинної агресії. Саме через це жінка зрештою звільнилася з магазину в 1991 році. Де зараз перебуває Девід Сноу, вона не знала. Але тепер, знаючи ім’я та подробиці життя підозрюваного, поліція припускала, що арешт відбудеться вже за кілька годин.

Візит до магазину «Сноу» та до його дому нічого не дав. «Нічого особливого» стояв опечатаний за несплату орендної плати, а його господаря ніхто не бачив уже кілька місяців. Будинок теж був явно покинутий. У невідомому напрямку зникла й дружина Девіда Шері. Востаннє її бачили восени 1991 року. Але поліцейським вдалося знайти старшого брата Девіда.

Той повідомив, що востаннє бачив брата 3 жовтня 1991 року. Того вечора Девід приїхав до нього. Він був явно схвильований, волосся скуйовджене, а одяг — мокрий і брудний. Незабаром з’ясувалося, що саме того дня зникла власниця ювелірного магазину Керолін Кейз. Її машину зі слідами крові було виявлено в околицях Торонто, саму жінку так і не знайшли. Можливі жертви «дачника-бродяги» множилися буквально на очах. А сам маніяк ніби провалився крізь землю.

Девіда Сноу оголосили в розшук. До пошуків маніяка залучили «маунтіс» (буквально «вершники» — Королівська канадська кінна поліція, спецслужба Канади). Ті, у свою чергу, залучили агентів із місцевого середовища. Але все було марно. «Дачник-бродяга» ніби крізь землю провалився. Але незабаром з’явився на іншому кінці країни, де й потрапив у руки правоохоронців майже випадково.

11 липня 1992 року у Ванкувері (розташованому на березі Тихого океану, а Торонто — на березі Атлантичного, між ними понад 3500 км) стався напад на магазин, що торгує відеопродукцією. Близько першої години дня до магазину увірвався чоловік з ножем і вимагав, щоб менеджер магазину та продавчиня лягли на підлогу. Вони підкорилися, думаючи, що стали жертвами звичайного пограбування. Але цього разу все сталося інакше. Нападник зв’язав менеджера, а потім, приставивши ніж до живота дівчини, вивів її на вулицю. Там він сів у її ж автомобіль і поїхав у невідомому напрямку.

Менеджер швидко звільнився від мотузок і зателефонував до поліції. Він досить докладно описав викрадача й додав, що від нападника виходив різкий запах немитого тіла та непраного одягу. Наче той тривалий час мешкав біля смітників. Ця деталь стала фатальною для «дачника-бродяги».

Капрал «маунтіс» Девід Квазніка обґрунтовано вирішив, що викрадач, найімовірніше, живе просто неба. А щоб зґвалтувати дівчину (саме цю версію — викрадення з метою зґвалтування — визнали найвірогіднішою), йому доведеться сховатися в глушині. Квазніка вирішив перевірити найвіддаленішу, «дику» частину парку Сеймур. Неподалік від гори Сеймур і річки Індіан він побачив машину викраденої дівчини.

Автомобіль був відкритий, але всередині нікого не було. І в цей момент він почув жіночий крик, що пролунав із лісу. Судячи зі звуку, та, що кричала, перебувала недалеко. Капрал побіг у бік звуку. Всього за 30 метрів від ґрунтової дороги, де він знайшов машину, капрал виявив дівчину.

Квазник розв’язав дівчину й повів її до машини. І в цю мить почув ще один жіночий крик. Він відправив звільнену дівчину до машини, запевнивши, що туди ось-ось прибуде поліція і їй нічого боятися, а сам почав продиратися крізь підлісок у напрямку крику.

Незабаром він вийшов на галявину, де виявив ще одну дівчину. Вона була прив’язана до нижніх гілок дуба та найближчих дерев так, що ноги були розставлені, а руки підняті вгору. Поруч стояли туристичний намет, складаний стільчик і мішки зі сміттям. Дівчина заявила, що злочинець був тут буквально хвилину тому. Капрал не наважився переслідувати його самотужки. Він відвів врятовану до її «колеги» і викликав підкріплення.

Друга дівчина виявилася продавчинею магазину фототоварів. Злочинець викрав її 1 липня 1992 року. Десять днів він знущався над дівчиною, ґвалтував її, час від часу намагався задушити пакетом. Але щоразу в останній момент зупинявся.

Кількість жертв досі невідома

Парк Сеймур було оголошено територією поліцейської операції. Лісовий масив щільно оточили, залучили навіть співробітників приватних охоронних агентств та мисливців. А тим часом тисячі поліцейських, «маунті» та волонтерів прочісували парк, а криміналісти, які прибули на місце, ретельно обшукали автомобіль. У ньому виявили пістолет Люгера зразка 1908 року. Швидка перевірка показала, що цей пістолет фігурує у справі «дачника-бродяги». Не залишалося жодних сумнівів, що в парку переховується маніяк із Торонто.

Девіду Сноу вдалося вирватися з пастки. Поки його шукали в парку, він уже був біля ресторану «Брідж-Хаус» у північній частині Ванкувера, що межує з парком. Тут він побачив жінку, яка зачиняла ресторан. Поруч більше нікого не було.

Сноу був без зброї: пістолет і ніж він залишив у машині. Дівчина відчайдушно чинила опір, але дачник був фізично сильнішим, він знерухомив її та затягнув у задній двір ресторану. Але їй вдалося виграти кілька хвилин, які врятували їй життя. Перш ніж закрити ресторан, вона увімкнула сигналізацію. І, коли двері не зачинилися, на пульті поліцейського управління пролунав сигнал тривоги.

Патруль прибув буквально за кілька хвилин. У задньому дворі вони побачили брудного чоловіка в окулярах, який намагався натягнути пакет на голову жертви. Маніяк спробував втекти, але його затримали.

Опинившись у камері, Девід Сноу одразу ж зажадав адвоката та відмовився співпрацювати зі слідством. Цього рішення він так і не змінив. Тому правоохоронним органам Канади не вдалося з’ясувати, яким чином померла власниця ювелірного магазину Керолін Кейз (її тіло було знайдено вже після арешту Сноу) і що ж сталося з Шері Сноу, дружиною маніяка. Як і досі невідомо, скільки ж загалом жертв на рахунку «дачника-бродяги».

У Ванкувері Девіда Сноу засудили до 25 років позбавлення волі, після чого його переправили до Торонто. І вже там «дачник-бродяга» отримав остаточний вирок — довічне позбавлення волі без права апеляції.