«Зустріла я їх зі сльозами, ридала, як не знаю хто, – каже Наталка, жінка старшого віку, згадуючи, як вперше побачила українських солдатів після багатьох місяців окупації. – Все село знає, як я повзла на колінах. Сміються з мене дівки, але нічого. Переживемо».
Вона згадує, що того дня вийшла на город копати моркву. Її гукнула сусідка Галина: «Наташа, іди ховайся, будуть наші сьогодні наступати».
Зайшла в льох та й чекає. Просиділа три години, нічого не відбувається, то й знову пішла дерти моркву. Аж раптом їде колона джипів, на багатьох кулемети.
«Я злякалася, – каже жінка, – думала, що це росіяни зайшли. Зараз, думаю, нас розстрілювати будуть. Я відтіля накарачках по бур’янах лізу, а сусідський цуцик (ми з ним дружимо, він ніколи на мене не гавкав) гавкає, падлюка. Я йому кажу: “Ну чого гавкаєш, що ж ти мене видаєш?” Чую, вже близько балакають. І не пойму, чи українська мова, чи російська».
Зайшовши на подвір’я, жінка побачила трьох військових.
«Вони: “Живі є?” Є, кажу. Відкриваю хвіртку, а один: “Добрий день, ми з України”. Я остовпіла, а тоді: хлопці ви наші? Вони дивляться на мене, чи бабка зовсім здуріла, чи що. Тоді аж до мене дійшло. Боже ж мій, та я ж так плакала, я перед ними на коліна становилась. Вони не можуть мене заспокоїти, а я ридаю. Я їх так обнімала. Господи, хлопчики мої золотенькі».
«А я не плакала, – каже Наталчина подружка Люба, – було якесь таке відчуття, що й не передати. Якесь таке захоплення і радість».
Наталка і Люба близько п’яти місяців прожили у погребі. Там і досі все готове для постояльців.
«Ось, бачите, подушка, – показує Наталка, – я тут спала. Люба спала отут. Коли були сусіди, поки вони не виїхали, спали отут вдвох».
Вона вказує на тріщину в перекритті: «Оце від вибуху пішло. Від цих бомб, які вони кидають, мало що врятує».
У погребі досі зберігають документи. Є вата, зеленка, перев’язувальний матеріал. Також мешканці готувалися й до завалу. Є сокири, лом, лопати. Навіть влітку у льосі холодно, тому спали одягнуті й у чоботах.
«А що робити, – каже Наталка, – тут такі обстріли були, що… Не постійно… Буває нема-нема, ніби нормально все, а тоді як, дадуть! В будь-який час доби. Бігом летимо вночі в погріб і вже й не виходимо. А вони можуть взагалі лише раз вистрілити. Важкувато було, але нічого, слава Богу. Аби тільки вони не повернулися, аби тільки не повернулися».
Новий Бурлук опинився під окупацією московитів одразу після початку великого вторгнення. 25 лютого в село заїхала перша група окупантів, переважно кадирівців. Багато хто сподівався, що навала швидко мине, тому й виїжджати з села особливо не поспішали. Але зустрівшись з «русскім міром» особисто, люди таки змушені були терміново переглянути свої плани і втікати за будь-яку ціну.
Дамба через Печенізьке водосховище, до якої по прямій кілометрів вісім від села, в буквальному сенсі перетворилася на «дорогу життя». По той бік були українські війська, звідти налагодили потік гуманітарки і туди ж щопонеділка відчинявся «зелений коридор», яким можна було покинути окуповані території. Втім, аби потрапити на свободу треба було пройти не одне випробування. Біженців ретельно перевіряли, всіляко принижували, змушували залишати речі та особистий транспорт і йти через дамбу пішки. Навіть така плата не зупиняла втікачів.
Завдяки своєму відносно затишному і безпечному розташуванню Новий Бурлук став своєрідним відстійником для окупантів. Вони навезли сюди купу техніки, а через село в буквальному сенсі шастали банди мародерів. Хтось називає це ротаціями окупаційних військ, але від зміни назви суть усього жаху незмінна.
Кадирівці, ефесбешники. Деенерівці чи буряти – всі потроху грабували й гадили. Відвертого мародерства в присутності мешканців може й не було. Проте усе, що не так лежало чи покинуте власниками, одразу опинялося в руках так званих визволителів. Особливо відзначилися у цьому ремеслі буряти. Місцеві розповідають, що іноді навіть доходило до смішного. Набравши електрочайників, вони не додумались забрати з собою їхні основи з кабелями живлення. Так і залишили колишнім власникам на згадку. «ДНРівці та ЛНРівці» теж задніх не пасли.
«А коли жарений півень, звиніть, задницю клюнув, – каже Наталя, – то бігали мов скажені, щоб оце все добро вивезти. Трактора шукали, Просили, вимагали. А хлопці казали, що трактори поламані. Спеціально деталі витягували, щоб не їхали».
Про «ДНРівців та ЛНРівців» у мешканців села склалося особливо огидне враження. Кажуть, що російські військові взагалі їх не мають за людей: «Вони, коли зайшли, оці ЛНРівці, в купку мов тварини збилися, і майже їх не видно було, поки росіяни були. Отак подумати головою, якого ти, звиняйте за вираз, лізеш туди, якщо тебе за людину не вважають?»
З місцевими людьми окупанти поводилися по різному. На початку стріляли без розбору. «В перші дні у нашої старости Віри Петрівни зять загинув. Просто, куля в лоб, ні за що. У Марини Василівни онучку в машині розстріляли. Їм людське життя, до фені».
Під кінець окупанти намагалися роздавати гуманітарку від «дяді Путіна». Проте, ані староста, ні селяни брати її не хотіли. Часто було, що погрожували, під ноги стріляли, мовляв, ти нас здав, перевіряли та відбирали телефони. Таке траплялося після обстрілів позицій окупантів українською артилерією.
«Найстрашніше було, – згадує Наталка, – коли вони зайшли у двір. Це було дуже страшно. Спочатку нічого. Зайшли, привіталися, як годиться. А потім влаштували нам кордебалети. Ножі кидали, клацали автоматами, залякували».
Днем раніше із села вийшла їхня колона і її розбили. Тому окупанти пішли по дворах, де ще були люди, вишукувати, хто здав. У телефоні сусіда, який теж переховувався від обстрілів, у погребі Наталки, знайшли якусь фотографію, де чоловік у бушлаті з шевроном і почалося… Люди плакали, просилися, але окупанти були невблаганні. Врешті потягнули діда із жінкою кудись із двору.
«Я думала й мені таке буде, – каже Наталя, – але він сказав: “Бабка, оставайся, ти нє нужна”. Що цікаво, за якийсь час подружжя повернулося. Що їм довелося пережити в заручниках, люди не розказували. А через кілька днів виїхали на неокуповану територію».
Люба зізнається, що досі боїться темряви й на кожен різкий звук реагує з острахом. Вночі не може спати без світла: запалює собі лампадку.
«Моя мама казала, Царство їй Небесне, – згадує Наталка, – “доцю, якби ти знала, коли була війна, які темні були ночі”. А я тепер розумію, які це темні ночі. Це страшне. Не видно нічого. Дай Бог, щоб ми більше цього не пережили».
На відміну від Люби, якій не було куди їхати, Наталка могла втекти з окупованого села. Навіть обдумувала такий варіант. Адже донька з зятем та онуком, які перебралися з Харкова на захід України, на цьому наполягали. Жінка не наважилась.
«Я чого залишилась, – пояснює, – в мене дві собаки. Вони за мною ходили слідом, он Люба скаже, в очі заглядали. А ці ж повбивали всіх собак. Оце, якщо хто виїжджає, то вони убивають. Тільки чути по селу постріли і вже десь собачка скавчить. Ми з Любою витягували їх та ховали. А своїх я спасла. Ну, от такі ми, собачники. І якби, звісно, була така можливість, щоб мене забрали разом з собаками, так, я б виїхала. Але ж хазяйство: качки, кури, коти ще ж, два рудих, пухнастих. Та й город?».
Город засадити, хоч під окупацією, – це для українців святий обов’язок. Наталя насіяла попри сам край городу кукурудзи.
«Як вона підросла, тоді вже я була героєм, – каже жінка, – їх вже не видно».
А от подвір’я свідомо занедбала, щоб менше впадало в очі й не було видно, що там відбувається. Тому бур’яни височенні скосила вже тільки після того, як село звільнили.
«А я, знаєте, ще думала, – каже Наталка, – от війна бистренько закінчиться, діти приїдуть, а в мене і помідорчик, і огірочок, і картопелька. Ну все ж для них. Я не думала, що це буде такий жах. Не вірила, що це надовго. Думала, раз, і все – виженуть. Ну, а воно, бачите, як довго затягнулось… Я вже другий раз такого не винесу, чесно. Це дуже складно. Якщо, не дай Бог, вони будуть повертатися, прийдеться до дітей їхати».
Після цього жінка посміхається.
«Хоча, знаєте, що я вам скажу: які колони тут їхні ішли. Я рахувала, рахувала та й збилась з рахунку. Як мурах, їх було. І така техніка їхала, така здоровенна. Ну нічого. А перебили наші. Побили ж. Як сказала доця мені: “мама, не ний, все буде добре і все буде Україна”. І дай Господи. Ми молимось. Думаю, що таки наші слова до Бога дійдуть. Невже він не бачить, яка падла сидить там в тій Москві. Ну невже він не бачить скільки хлопців наших загинуло?»
Коли 10-го вересня, після понад шести місяців жаху Новий Бурлук нарешті звільнили з окупації, люди з вдячності понесли українським солдатам визволителям усе, що мали. Хлопці відпиралися, казали «та не треба», «у нас все є», але стримати народну любов і вдячність було несила.
«Бабка в погріб бігом, – каже Наталка, – назбирала варення, консервації, цукру, яєць, часнику. Та як вони тому часнику радувалися! Ви що. Кажу, хлопчики наші рідні, може вам картоплі треба? Може цибулі? Дзвоню подружці: “Катюня, у нас тут гості”. Поки вони там зібрали сумки, я бігом вареники замісила. Хто що мав, все несли. Бо треба. Як це не треба? Та все треба. Мені цих хлопчиків дуже шкода. Вони ж молодесенькі всі, Господи. Ми як їх вітали з днем захисника вітчизни, з днем козацтва, то я розплакалася. Тому що вони кожен день під смертю. Кожен день. А їм що, жити не хочеться? Хочеться. А захищають нас».
Джерело: ТИЖДЕНЬ