Деокупована Харківщина вважається одним із найбільш замінованих регіонів України. Із вересня 2022 року, коли ЗСУ звільнили цю область, сапери щодня працюють над розмінуванням земель. Журналісти hromadske поспілкувались з саперами ДСНС які займаються інфраструктурними об’єктами, щоб комунальні служби могли швидше відновити електроенергію.
Висока густа зелена трава дістає до колін. Я намагаюся не відставати від групи саперів ДСНС та оператора попереду мене. Йдемо вузенькою стежкою, а далі перед нами відкривається невеликий схил, за яким стоять хати.
«Будьте обережні — дивіться під ноги та не заходьте у траву», — говорить до нас один із саперів.
«росіяни відійшли і весь низ яру лишили замінованим, у цій траві купа трупів», — додає інший працівник ДСНС.
Ми за 50 кілометрів від Бєлгородської області. Деокупована Харківщина вважається одним із найбільш замінованих регіонів України. Із вересня 2022 року, коли ЗСУ звільнили цю область, сапери щодня працюють над розмінуванням земель. За минулий рік до них надійшло приблизно 22 тисячі заявок від цивільних: наприкінці 2022 року неопрацьованих залишилося 1,5 тисячі, решту — вдалося закрити.
«Зараз заявок не так багато, але роботи все одно вистачає. Все більше людей повертається до своїх домівок. Ми можемо приїхати за заявкою до людини, а там ще з трьох хат прийдуть і скажуть, що в них теж щось є у дворі. Так можемо на одному місці застрягти надовго», — каже сапер Максим.
«Усе залежить від фантазії мінера»
Усього в Харківській області працює приблизно 35 груп саперів. Частина з них займається лише інфраструктурними об’єктами, щоб комунальні служби могли швидше відновити електроенергію. Є групи, які покривають і заявки від цивільних. Саме з такою командою із шести людей ми працюємо протягом двох днів.
«Тут я вже була й ходила, але лише до паркану, далі мені було страшно йти, — каже місцева жителька Тетяна, коли ми підходимо до її будинку. — Там (махає рукою — ред.) будинку нема, його розбомбили. Лишилася тільки пасіка, я планую нею надалі займатися».
Двоє саперів ідуть оглядати територію.
«А можете мій будинок проглянути також? Вони жили на нашій вулиці, я боюся заходити на свою ділянку», — підходить до решти саперів місцевий.
Чоловік ломом відчиняє двері до свого будинку. Він тут уперше від початку повномасштабної війни. Спершу до хати заходить сапер. Він ретельно дивиться довкола та обережно підіймає розкидані речі. росіяни традиційно залишили після себе гармидер.
«А на що треба звертати увагу передусім, коли заходиш отак у будинок?» — питаю працівника ДСНС, який виходить із хати.
«На все треба дивитися, особливо під ноги. Розтяжки вони (росіяни — ред.) можуть поставити скрізь. Залежить від фантазії мінера», — відповідає сапер.
«Тут усе чисто, — кричать хлопці позаду хати. — Вулики ніхто не чіпав».
Првцівники ДСНС шукають міни та уламки російських снарядів в Харківській області Олексій Нікулін / hromadske
«Страх — наш помічник»
Для хлопців перший виїзд під час повномасштабної війни відбувся о 7 ранку. Після прильотів по Харкову.
«На Циркунах (село на півночі від Харкова — ред.) ми вже зустріли росіян. Вони перекрили дорогу. Ми під’їхали, вони кажуть нам, щоб ми розверталися. Ми спочатку не зрозуміли, що то росіяни. Думали, що то наші. Начальник групи каже водію, аби він їх обережно об’їжджав і їхав далі. Водій натиснув на газ, а невідомий чоловік перезарядив автомат і навів на нас», — розповідає сапер Андрій.
«Стріляв чи ні?» — питаю хлопців.
«Ні, тоді всіх просто розвертали. Начальник каже: “Пропусти, нам людям допомагати треба”. А я дивлюся на шеврон у чоловіка з автоматом і бачу, що там написано: “росія”. Кажу до начальника пошепки: “Це росіяни”. А він до нього потім: “Пропусти, людям помочь надо”», — продовжує історію Максим.
росіяни тоді сказали, що рахуватимуть до трьох і якщо сапери не розвернуться, то відкриють по них вогонь. Командир групи продовжував просити, аби ті пропустили їх, але після рахунку «два» хлопці зрозуміли, що росіяни не жартують.
Після того випадку, кажуть сапери, ще не раз потрапляли під мінометний обстріл, коли виїжджали на робочі виклики. Одного разу навіть із журналістами.
«Ми, як завжди, закривали заявки, їхали містом і раптом потрапили під обстріл “Градами”. Вибухало скрізь: спереду, збоку, позаду, але ми виїхали неушкодженими», — каже Максим.
«Страшно і сьогодні, і вчора, і з першого дня. Але такий страх — наш помічник, бо коли він зникає, то ти стаєш необачним, а значить, варто змінювати роботу», — додає він трохи згодом.
Працівник ДСНС Максим. Фото: Олексій Нікулін / hromadske
«Пастки для мінерів»
Ми заїжджаємо до чергового села. Сапери кажуть, що маємо бути більш пильними — росіяни лишили тут чимало протипіхотних фугасних мін «Пелюсток». Працівники ДСНС ідуть до будинку, де на них чекає місцевий. У саду за ним лежить парашут. Як він там опинився, чоловік не знає: ймовірно, його лишили по собі росіяни, що під ним — також невідомо.
Богдан — керівник групи саперів — дістає мотузку з гачком та каже, аби всі зайшли за будинок. Його колега Сашко йде з мотузкою до парашута, обережно чіпляє на нього гачок і приєднується до інших на безпечній відстані.
Сапери тягнуть за мотузку і кажуть, що маємо трохи перечекати. Неодноразово траплялися випадки, коли вибухівка спрацьовувала лише через деякий час.
«Якось в іншої групи вибухівка спрацювала через півтори години після того, як її “смикнули” саперським гачком. Один сапер загинув на місці, ще одного поранило. Ніхто не знає, чому вона спрацювала через стільки часу. Вони роблять пастки для нас», — розповідає Андрій.
Коли звільнили Балаклію, каже Максим, їхні колеги знайшли російський посібник із нестандартного мінування місцевості: «У нас не всі металошукачі можуть розпізнати міну, тому що деякі з них пластикові. Крім того, росіяни часто роблять складне мінування: закопують перші міни, потім кладуть згори ще одну, беруть ПВХ-трубу, під’єднують до неї вибухівку і закопують знову. На трубу кладуть брусок. Машина наїжджає на нього, він додає цьому всьому сили, і стається потужний вибух. Це майже 18 кілограмів тротилу. Шансів вижити після такого немає».
«Вам після таких історій не стає моторошно?» — питаю.
«Та не дуже. Ми родина, постійно разом. У глибині душі хвилюємося, але ніхто цього не показує. Ми намагаємося морально не звикати один до одного», — пояснює Максим.
Раніше на службу в ДСНС мало хто йшов. Під час війни, каже Андрій, кількість охочих працювати в структурі збільшилася: «Начальник часто питає у нових працівників: “Ви готові, аби вашим іменем назвали школу? Якщо так, проходьте співбесіду, психолога, і можете працювати”. Чимало людей відмовляються, бо це ризик для життя, адже підриви в нас уже були».
Через кілька хвилин ми виходимо з-за будинку. Вибухівка не спрацювала. Сапери забирають парашут із невідомим предметом до себе. Андрій каже — зараз необхідно продовжувати швидко очищати територію, адже під час контрнаступу працівникам ДСНС також доведеться йти далі.
«Треба встигнути зробити тут більшу частину роботи. Хтось залишиться, а частина піде. Війна може й закінчиться, але не для нас», — каже Андрій.
Авторка: Ксюша Савоскіна
Джерело: hromadske