Станом на 2026 рік у Силах оборони України воюють або є ветеранами близько 20 тисяч іноземних військовослужбовців. Лише в Сухопутних військах служать іноземці з 75 країн. Міноборони під керівництвом Михайла Федорова декларувало мету — залучати ще більше громадян інших держав до українського війська.
Аби ці люди могли законно перебувати на території України, залишатися тут після служби, лікуватися й працювати, міграційне законодавство в останні роки суттєво спростили. Утім, частина іноземних бійців Сил оборони та ветерани-іноземці досі перебувають у складному становищі. Особливо ті, хто не може повернутися до своїх країн походження через безпекові ризики — наприклад, росіяни, білоруси, венесуельці.
Після звільнення з війська іноземні добровольці часто потрапляють у тривалий процес легалізації. Міграційна служба місяцями розглядає їхні документи, а поранені ветерани залишаються без безкоштовної медицини. Якщо боєць втратив паспорт або не може його поновити, він опиняється у правовій пастці.
У цьому матеріалі журналісти СУСПІЛЬНЕ зосередились на викликах, з якими стикаються громадяни Республіки Білорусь. Вони є однією з найвразливіших категорій іноземних бійців в Україні.
Після завершення терміну дії паспорта чи його втрати вони позбавлені можливості безпечно оновити документи на батьківщині. У підсумку їм загрожує майже гарантоване увʼязнення у рідній країні, ризик втратити легальний статус в Україні та правова незахищеність власних родин.
Нині білоруські добровольці воюють на боці України в складі різноманітних структур. Зокрема, це найбільше білоруське формування — полк імені Кастуся Калиновського у складі Міжнародного легіону ГУР МО, 13-та бригада Нацгвардії «Хартія», а також низка бригад Сухопутних військ. Водночас найчисельнішою групою іноземців у ЗСУ називають громадян Колумбії (близько 40%), точна частка білоруських добровольців у Силах оборони з міркувань безпеки не розголошується.
Поза законом і в Білорусі, і в Україні
«Коли я приїхав сюди, стояло питання взагалі існування цієї держави. [Київщину] на той момент щойно звільнили, але все ще було неясно. А зараз мені кажуть: “З точки зору закону, ви не маєте права [залишитись в Україні]”, — розповідає в розмові з Суспільним білоруський доброволець Сергій.
Він приїхав до України й підписав контракт на початку повномасштабного вторгнення, залишивши свою, як каже, «непогану» роботу та двох дітей у Польщі. На четвертий день повномасштабної війни Сергій вирішив долучитися до опору російській агресії.
«Ще у 2014 році в мене було таке бажання. Але тоді були особисті нюанси: травмоване коліно, народилася донька. Тож не склалося. А вже у 2022-му я був розлучений і мене нічого не тримало, тож я вирішив поїхати. Намагався звернутися через консульство України в Гданську. Там відмовили — сказали, що я громадянин країни-агресорки. Тоді я зв’язався з білоруською ротою при ТРО “Азов”, яка пізніше стала батальйоном Калиновського. Відтоді я на війні», — розповідає чоловік.
Головні документи, які підтверджують статус легального перебування іноземного добровольця на території України, — це військовий квиток та підписаний контракт. Однак проблемні питання з документами можуть проявлятись під час спроби перейти в інший підрозділ.
Майже рік Сергій намагався зробити це, але постійно наштовхувався на одну й ту ж перепону — відсутність у нього на руках оригіналу власного білоруського паспорта. Навесні 2025 року військовий втратив свій головний документ. «Як так сталося — не знаю, це якась містична історія. Він зник на військовій базі. Через це в мене є проблема — відсутність посвідчення особи. Майже весь останній рік я намагався змінити підрозділ. Врешті вирішив питання: зараз я в процесі розірвання контракту і переходжу в інший підрозділ», — каже Сергій.
Та це не розв’язує головної проблеми — легальності перебування Сергія на території України в перспективі. Так, військовий контракт чоловіка наразі не анулюється — він може продовжувати службу, отримувати грошове забезпечення й бойові виплати. Але все його життя поза військом фактично заблоковане: відкрити новий банківський рахунок, оформити довіреності, укласти шлюб та провести інші юридичні дії без оригіналу паспорта неможливо.
Крім того, в разі звільнення зі служби, військовий квиток у Сергія вилучать і він залишиться без жодного документа, що посвідчує його особу.
Чоловік каже: ще коли мав на руках паспорт, звертався до Державної міграційної служби й запитував про можливість зробити посвідку на проживання. Відповідь була такою: «Ваш військовий квиток і є вашою посвідкою». «Зараз я змушений залишити цей документ у частині, бо його не видають іноземцям після звільнення. Це був останній документ, що посвідчував мою особу в цій країні», — каже Сергій.
Якби втрачений паспорт Сергія видала не Республіка Білорусь, а будь-яка інша країна (крім, очевидно, РФ), його стандартний шлях передбачав би звернення до посольства чи консульства своєї країни в Україні — щоб отримати новий паспорт. Але оскільки Білорусь є державою-співагресоркою РФ, посольство Білорусі в Україні від початку повномасштабного вторгнення не діє.
Крім того, з вересня 2023 року відповідно до указу Олександра Лукашенка №278 закордонні дипломатичні установи Білорусі взагалі позбавили права видавати чи обмінювати протерміновані документи громадянам країни за кордоном.
Зрозуміло, що повернення до Білорусі — не варіант для добровольців, які воювали на боці України. На більшість із них в країні заведено справи за статтями про тероризм та найманство. Це загроза увʼязнення на десятки років чи навіть смертної кари.
Безпеки не гарантує навіть перебування за кордоном. Так, у листопаді 2025-го колишнього бійця полку імені Кастуся Калиновського Василя Веремейчика, який воював на боці України під час повномасштабного вторгнення, засудили в Білорусі до 13 років позбавлення волі. Після завершення служби в українському війську чоловік вирушив до Литви, а тоді — до Вʼєтнаму. Там його затримали й видали Білорусі.
Поступове розв’язання проблем
Проблема з легалізацією білоруських добровольців та ветеранів має глибше коріння. Увагу на це звертає засновник і екскомандир 2-го Інтернаціонального легіону оборони України у складі Сухопутних військ, полковник Руслан Мирошниченко. Річ у тім, що Україна не змогла врегулювати всі подробиці легалізації білорусів, які приїхали сюди після протестів 2020-го у звʼязку з політичними репресіями на батьківщині.
«У період з 2022 по 2026 рік держава могла б скористатися цим потужним людським потенціалом. Ці люди — наші союзники. Держава Україна мала б створити для них гідні умови, зокрема для отримання ними статусу політичного біженця. Це інтелектуальний потенціал, робоча сила, а в контексті війни — людський потенціал для поповнення нашого війська», — каже Мирошниченко.
«Станом на 2026 рік я не хочу говорити, що держава нічого не зробила. Багато зроблено, треба віддати належне», — уточнює ветеран. У червні 2025 року Верховна рада ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення реалізації права на набуття та збереження громадянства України». По суті він оновив процедуру набуття громадянства для іноземних добровольців.
Тепер для того, щоби претендувати на українське громадянство, їм потрібно відслужити за контрактом лише рік — замість трьох, як це було раніше. Та й податися на громадянство з протермінованим паспортом для білорусів у війську можливо.
«Тобі треба мати хоч якийсь паспорт, навіть протермінований, навіть пожований. У нас був епізод, коли собака сильно погриз паспорт, його якось склеїли — і це підійшло для ДМС. Головне, щоб можна було прочитати, що там написано. Також треба мати копію військового квитка і документи про те, що ти служив, тобто Форму 5, і копію самого контракту. Все, більше нічого не треба. Іноді людей ще викликають на бесіду в СБУ, іноді ні», — розповідає Суспільному Анастасія «Сєвєр» Махомет, заступниця представниці у справах соціальної політики з питань роботи з добровольцями та їхніми родинами Об’єднаного перехідного кабінету Білорусі.
Анастасія — ветеранка Сил оборони України, екскерівниця медичної роти Полку імені Кастуся Калиновського. Навесні 2022-го вона очолила медроту й брала участь в евакуації поранених бійців, зокрема у Сіверськодонецьку та Бахмуті під час штурмів міст. Має нагороду від Володимира Зеленського — орден «За мужність». Анастасія отримала український паспорт на підставі військової служби.
Загалом з 2014 до серпня 2026 року громадянство України отримали 52 білоруські добровольці, які воювали на її боці. З них до повномасштабного вторгнення — 12, і 40 — після лютого 2022 року. Про це Суспільному повідомили в Державній міграційній службі у відповідь на запит. Також за даними ДМС, ще 22 справи білоруських добровольців служба вже опрацювала і направила на розгляд Комісії при Президентові України.
За словами «Сєвєр», є дві головні мотивації, чому білоруські бійці зацікавлені в отриманні громадянства. По-перше, з безпекових міркувань: «Відтак будь-яка демократична, адекватна країна вже ніколи не видасть тебе до Білорусі», — каже вона. По-друге, це бажання будувати військову карʼєру, бо для іноземців є певні обмеження щодо посад та звань.
Якщо раніше частина білорусів принципово хотіла зберегти білоруський паспорт з надією все ж колись повернутися на батьківщину, то в останні роки цей аргумент слабшає, ділиться спостереженнями Тетяна Гацура-Яворська, білоруська правозахисниця й засновниця реабілітаційного центру «Ланка». «Я б сказала, що нині більше охочих отримати громадянство України, ніж два-три роки тому. Напевно, все ж таки зараз білоруси розуміють, що можливостей повернутися додому вже менше, менше надії».
Утім, навіть у цій полегшеній для іноземних військових системі легалізації є низка викликів, з якими можуть стикнутися білоруси.
Глухі кути в процедурі легалізації
Найскладніша ситуація — втрата паспорту під час служби, як це сталося у Сергія. За словами Анастасії Махомет, відповідно до нових норм українського законодавства, до 10 листопада цього року всі чинні іноземні військовослужбовці в Силах оборони мають пройти процедуру легалізації.
«У міграційному законодавстві прямо прописано, що ти повинен пред’явити оригінал документу. Потім в ДМС роблять копію, ставлять позначку, що копія вірна — і повертають тобі оригінал. Але ти мав його принести й показати працівнику служби. А людина, у якої фізично паспорта немає, не може зайти ні в яку процедуру», — пояснює Анастасія.
Теоретично є можливість податися на громадянство з іншим документом, який підтверджує особу та її правовий статус. Це, наприклад, документ про статус додаткового захисту або посвідка на постійне чи тимчасове проживання. Утім, таких документів у більшості чинних військовослужбовців немає. Вони не можуть податися на захист: комбатанти права на це не мають.
А отримати посвідку на проживання на підставі служби й навіть продовжити термін свого перебування на території України без паспорта неможливо.
«Окрім того, що я не можу вести нормальне життя й щось планувати, я буквально безхатько — людина без визначеного місця проживання. Мені 40 років і я опинився в такій ситуації. Почуваюся дурнем. Постає запитання: що я роблю тут п’ятий рік?», — каже Сергій.
Одна з найбільших проблем, яку він відчуває за таких умов, — неможливість перетнути кордони України. «Якби я був українським громадянином, мав би теж певні обмеження по пересуванню, але ж військовослужбовці з різних причин теж можуть виїжджати за кордон. У мене двоє дітей у Польщі, я хотів би їх побачити. Востаннє зустрічався з ними у 2023 році після поранення під Бахмутом».
На момент свого першого з шести офлайн-звернень до Державної міграційної служби Сергій вже мав вислугу три роки й підписану президентом медаль «За військову службу Україні”. “Не кажучи вже про міністерські нагороди — дві медалі за поранення і нашу структурну почесну відзнаку. Та востаннє, коли я спілкувався з представниками ДМС у головному відділі служби, вони лише посміялися з цього. Ці жінки сказали мені не хвилюватися. Та я побачив, що ніхто не збирається мені в цій ситуації допомагати”, — продовжує Сергій.
У розпорядженні Суспільного є відповідь на онлайн-звернення Сергія до ДМС. На двох сторінках там докладно описано шляхи набуття українського громадянства іноземними військовослужбовцями — утім, жодних інструкцій, які могли б бути корисними у випадку Сергія. Однак немає й офіційної відмови брати в роботу кейс чоловіка.
З відповіді ДМС на запит Суспільного теж випливає, що чіткої процедури щодо відновлення білоруського паспорта на території України немає. Щоби врегулювати це питання, ДМС розробила відповідний проєкт закону, який уже надіслала до Міністерства внутрішніх справ України для візування та подальшого спрямування на узгодження до зацікавлених центральних органів виконавчої влади, повідомляють в ДМС.
Анастасія з власного досвіду служби каже, що втратити документ у зоні бойових дій доволі легко. «Папірець може просто згоріти на позиціях. Є й прильоти в міста, де базуються частини на момент виконання бойових завдань». Зазначає, що в колі її спілкування їй відомо про щонайменше вісім таких випадків.
«Сєвєр» каже, що неофіційно чула таку позицію низки військових частин: якщо нічого не зміниться, то наприкінці визначеного для легалізації терміну людей без паспортів будуть звільняти. «На підставі чого? Окреме питання. Мабуть, їм дозволять написати заяву про звільнення за особистим бажанням або їх доведеться звільнити за статтею про порушення міграційного законодавства. Це дуже складне питання, бо в людини немає документів, але просто вигнати її з України, — ну це теж не дуже добре», — зауважує ветеранка.
Ідея, яку вона пропонує для врегулювання цієї ситуації — додати військовий квиток до переліку документів, які посвідчують особу та її правовий статус. Анастасія каже, що готує звернення до Міністерства оборони України, аби зʼясувати, чи це можливо.
Тетяна Гацура-Яворська звертає увагу на ще один подібний сценарій — якщо людина замість національного документа має паспорт біженця. «З цим паспортом біженця вона без проблем уклала контракт із Силами оборони. Але для ДМС це не паспортний документ. Служба потребує саме національний білоруський паспорт, щоб людина могла подати документи на дозвіл на міграцію чи на громадянство», — додає правозахисниця.
У січні 2025 року Обʼєднаний перехідний кабінет білоруської опозиції представив свій альтернативний документ — паспорт «Нової Білорусі». Ідея полягала в тому, що, сплативши 97 євро, білоруси завдяки йому мали б змогу вирішити проблему легалізації за кордоном. Утім, Анастасія каже прямо: наразі цінність цього документа дуже сумнівна.
«Адже одразу виникне запитання: хто його видав? Ми не державний орган, щоб видавати державний папірець. Так, він має певні можливості, і він має вигляд саме паспорта. Там є елементи, які мали б бути у справжньому паспорті — наприклад, ідентифікаційний код людини. Але питання “хто це видав?” — головне, у що впираються усі розмови про паспорт “Нової Білорусі”. На даний момент це, на жаль, лише красивий папірець», — визнає вона.
Диявол — у деталях
За словами Тетяни, найчастіше бійці звільняються з війська за власним бажанням або за рішенням ВЛК. У першому випадку легалізуватися буде нескладно, якщо боєць відслужив рік. У другому ж, якщо людина прослужила навіть місяць і отримала важке поранення та списана за ВЛК, вона теж має право подавати документи на громадянство чи на дозвіл на міграцію. Такого права не мають ті, кого звільнили через СЗЧ або інше порушення умов контракту.
Анастасія Махомет каже, що ветерани-білоруси стикаються з двома типами проблем після того, як звільняються з війська та вперше йдуть до Державної міграційної служби. «Перше — коли людина звертається і їй кажуть якусь маячню, що вона не має права [на легалізацію]. Але цього зараз дуже мало. Друге питання — коли немає якогось папірця з військової частини», — каже Анастасія.
Друга ситуація доволі типова і універсальна для всіх іноземних добровольців, каже Тетяна Гацура-Яворська. ДМС вимагає від людини документи, частина з яких перебуває у військовій частині. Наприклад, військовий квиток, який зазвичай у військовослужбовця вилучають при звільненні. Також просять оригінал контракту, якого в іноземця теж на руках немає. «Замість оригіналу вже рік ДМС погоджується брати копію контракту, завірену військовою частиною. Але військовий квиток вони вимагають», — каже Тетяна.
Навіть коли в ДМС уже є всі необхідні документи, служба все одно робить запит до Міністерства оборони. Часом на підтвердження від цієї структури доводиться чекати доволі довго — і, наприклад, для людей з інвалідністю це дуже складно. В середньому чекають по пів року. До того ж ветеран-іноземець може оформити пенсію лише після отримання посвідки на постійне проживання. Немає посвідки — немає й пенсії.
«В моїй практиці немає випадків, коли ДМС розглянуло документи за два-три місяці. Ось колумбієць з ампутацією звільнився з війська. Йому потрібен час розібратися, які саме документи зі своєї частини має отримати. Потім він іде в ДМС, пів року чекає. Увесь цей час людина має за щось жити — без пенсії, без підтримки держави. І тут, я вважаю, справа саме в ДМС. Вони могли б одразу приймати документи, робити запити, отримувати відповідь і видавати дозвіл на міграцію», — каже Тетяна.
Анастасія наголошує, що важливим є людський фактор. «Я всюди кажу, що міграційна служба — це виконавчий орган, і вони не вирішують, що їм робити. Але в нас є питання до окремих працівників міграційної служби, які радять, наприклад, поїхати до Білорусі й отримати паспорт там», — зауважує ветеранка.
Свій досвід комунікації з ДМС ветеранка Вероніка Янович називає «динамічним». Вона — білоруска, колишня військовослужбовиця полку імені Кастуся Калиновського, де служила разом зі своїм чоловіком Олексієм Лазарєвим. Олексій трагічно загинув на фронті у січні 2026 року. У 2023-му в українській пресі зʼявлялись повідомлення про те, що ДМС відмовилась приймати документи у подружжя. Вероніка тоді подавалась на біженство, а Олексій — на посвідку на проживання в Україні.
«Я в дуже теплих стосунках із нашою міграційною службою. Коли я приходжу, вони одразу: “О, Веронічко, привіт! Як твої справи?” Коли Льоша загинув, вони теж дуже переживали й підтримували мене. Є бюрократія, але за нею завжди стоїть людина. Питання в тому, щоб ця людина розуміла, що потрібно робити у випадках з іноземними добровольцями», — ділиться Вероніка.
Проблеми для родин військовослужбовців
Анастасія каже: найбільшим викликом є те, що відповідно до українського законодавства, якщо дитині іноземного бійця виповнюється 18 років, вона вже не вважається членом родини. А отже не має права отримати також дозвіл на міграцію на підставі того, що родич служить в Силах оборони. Те саме, якщо батьки ще працездатні — вони також не мають права отримати дозвіл на міграцію і проживати в Україні. Хіба що на загальних підставах подавати документи.
Складна ситуація також із родинами зниклих безвісти або загиблих військовослужбовців, громадян Білорусі. У 2022 році уряд заборонив виплату грошової допомоги родичам загиблих військовослужбовців, які мешкають на території Росії чи Білорусі або були засуджені за державну зраду чи колабораціонізм. Але на ділі, каже «Сєвєр», виплат не отримують також родичі загиблих військовослужбовців, які мають громадянство Білорусі та мешкають в Україні.
«Якщо це буде білоруска, дружина військовослужбовця-українця, вона теж не матиме права на виплати, бо нині самого факту громадянства Білорусі достатньо для відмови. У нас навіть є випадок відмови у виплатах дівчині, яка сама служила. Людина живе на території України, воювала за неї, і її ставлять в один ряд із лукашистами, з росіянами, які по інший бік», — каже Анастасія.
Та якщо рідні загиблих іноземних бійців мають право на отримання дозволу на міграцію, а потім — українського громадянства, така норма не передбачена для родин зниклих безвісти або близьких бійців, які потрапили в полон. «Хоча ця група більш вразлива, навіть більше — вони не мають ніякої моральної причини залишити Україну, бо це, як кинути рідну людину в невідомому стані», — аргументує Махомет.
Вшанування памʼяті на рівних умовах
Вероніка Янович із чоловіком залишила Білорусь через політичні переслідування й переїхала жити до Грузії, а потім — до України. Тут вони опинилися в січні 2022 року, якраз напередодні повномасштабного вторгнення, оселилися у Львові.
«Мій чоловік завжди був дуже політично активним, людиною дії. Коли почалося повномасштабне вторгнення, було зрозуміло, що він піде на війну. Питання було більше в мені. Але тоді ми ухвалили рішення, і я поїхала разом із ним до Києва, бо там збиралася білоруська рота. Потім уже з’явився батальйон Кастуся Калиновського, потім — полк», — згадує Вероніка.
У війську пара пробула вісім місяців: Вероніка займалась питаннями забезпечення, а Олексій був у розрахунку ПЗРК, воював на Миколаївському, на Лисичанському, потім — на Запорізькому напрямку. Згодом обоє звільнилися з війська та повернулися до Львова.
На початку повномасштабної війни труднощів, повʼязаних з легалізацією в Україні, у білорусів було багато, каже Вероніка. Пара не могла офіційно одружитися, відкрити банківські рахунки. «Через те, що в нас не прийняли документи, стався скандал. Завдяки розголосу проблема почала вирішуватися. Зараз я вже давно маю легальний статус в Україні — перебуваю під додатковим захистом. У мене немає паспорта, додатковий захист — єдиний мій документ», — розповідає Вероніка.
Каже, зараз часом стикається з проблемами, хіба якщо потрібно звертатися в бюрократичну установу: податкову, сервісний центр тощо. «Наразі в мене не було проблем, щоб документи не прийняли. Вже знають, як виглядає цей папірець, хоч і дивуються додатковому захисту. Але все одно багато проблем залишається. Вони достатньо глобальні, і на них потрібен час і політична воля, щоб їх вирішити. Це важливо, це впливає на якість життя й відчуття безпеки людей, які приїжджають захищати Україну», — додає жінка.
Олексій довго жити цивільним життям не зміг. «Як мені сказав один наш друг, потрібно було б бути сліпою людиною, щоб не бачити, що він хоче назад воювати. Він не відчував сенсу від того, що робить зараз на своїй роботі», — пояснює Вероніка. Чоловік повернувся до війська.
«Це було важке рішення, але навіть зараз воно було правильним — дати йому зробити те, що він хотів. А він хотів захищати Україну, він не хотів помирати”, — розповідає Вероніка. Коли Олексій повернувся до війська, займався безпілотниками й ППО, успішно будував військову карʼєру. Про нього добре відгукувався командир. А потім чоловік і сам став командиром відділення, отримав молодшого сержанта. “Відчував себе на своєму місці, робив дуже гідну справу. Я хочу вірити в те, що він був щасливий”, — каже Вероніка.
У памʼять про Олексія Вероніка спробувала зрушити з місця питання, яке залишалося незмінним роками, — заборону присвоювати іноземцям та особам без громадянства звання «Герой України». Посмертно його отримав лише один громадянин Білорусі — Михайло Жизнєвський, білоруський активіст Євромайдану та журналіст, один із перших загиблих героїв Небесної сотні.
«Іноземний доброволець не може отримати ні за життя, ні посмертно найвищу державну нагороду за подвиг, хоча дуже багато з них гідні цього. Як колишній командир Другого інтернаціонального легіону скажу: багато іноземців мають більше прав називатися українцями, ніж деякі з наших співвітчизників. Але зараз вони недостатньо захищені», — пояснює ситуацію Руслан Мирошниченко.
Вероніка ініціювала відповідну петицію на сайті Офіційного представництва президента України. Вона отримала необхідні 25 тисяч голосів, що зобовʼязує президента розглянути її у 30-денний термін. «Це була якась така радість, наскільки вона можлива наразі. Відчувалося полегшення. Бо дуже багатьом людям я завдячую тим, що у нас вдалося, і я рада, що цих людей не підвела й що ми це зробили», — каже Вероніка.
За її словами, білоруським добровольцям усе одно легше в Україні, ніж багатьом іншим. «Ми розуміємо мову, розуміємо дуже добре контекст, можемо читати закони. Якщо порівняти нас, наприклад, з колумбійським чи американським добровольцем — для нього це не буде так легко. Ми це робимо не лише для себе й своїх. Ми робимо це, щоб тут було краще всім іноземним добровольцям», — додає ветеранка.
Руслан Мирошниченко перераховує універсальні проблеми іноземних бійців на всіх етапах служби в Україні: від підписання контракту, який досі можна прочитати тільки українською мовою (хіба що на перекладі наполягатиме командування конкретної військової частини), до браку правового супроводу після звільнення зі служби та перешкод для легалізації. За словами Мирошниченка, Україна має подбати про інтеграцію іноземних ветеранів в українське суспільство, адже значна частина з них залишиться в Україні. Хтось служитиме далі у війську після війни.
«Це про культуру ставлення до захисника, ким би він не був — громадянином України чи іноземцем. Коли у нас низька культура ставлення до свого ж громадянина-захисника, до його захисту його прав та прав його рідних, про що ми можемо говорити щодо іноземного бійця та його родини?», — каже ветеран.
Авторка: Олена Куренкова
Джерело: СУСПІЛЬНЕ