Чому фактчекінгу замало для перемоги в інформаційній війні з РФ

Проблема: демократія як вразливість

Дезінформація стала структурною загрозою для демократичного врядування не стільки через поширення відвертої неправди, скільки через розмивання спільного епістемічного підґрунтя, на якому тримається демократія. Довіра до виборів, інституцій та суспільної дискусії – не випадковий елемент демократії, а її фундамент. Коли маніпулятивні інформаційні кампанії підважують цю довіру, вони атакують критичну інфраструктуру демократичного життя.

Це особливо гостро відчувається у Східній Європі. Такі країни, як Україна, Естонія, Латвія та Литва, існують на перетині демократичних прагнень і авторитарного тиску. Їхня відкритість – вільний потік інформації, конкурентна політика, громадянське суспільство – є їхньою найсильнішою стороною й водночас найбільшою вразливістю, яку можна експлуатувати.

Вордл та Дерахшан¹ описують це через концепцію «інформаційного хаосу», яка розрізняє дезінформацію (неправдивий контент, що поширюється навмисно з метою заподіяти шкоду), мізінформацію (неправдивий контент, що поширюється без наміру завдати шкоди) та малінформацію (правдиву інформацію, що використовується зі зловмисним наміром). Наразі Європейський Союз розширив цю аналітичну рамку² під назвою «Іноземні інформаційні маніпуляції та втручання» (Foreign Information Manipulation and Interference – FIMI), яка наголошує на скоординованій поведінці акторів — видаванні себе за іншу особу, стратегічному посиленні, операціях із витоками інформації — а не лише на контенті.

Сучасні авторитарні інформаційні операції особливо підступні завдяки їхній адаптивності. Як показують наукові дослідження³, російська машина інформаційної війни рідко фабрикує скандали з нічого. Натомість вона знаходить справжні проблеми – втому від війни, міжетнічну напругу, недовіру до еліт – і роздмухує їх. Мета полягає не в тому, щоб переконати аудиторію в якомусь конкретному наративі, а в тому, щоб позбавити її здатності відрізняти правду від маніпуляцій та виснажити власне спробою це з’ясувати.

Як застерігає Енн Епплбаум⁴, ми стаємо свідками появи «нових Распутіних» — постатей, які відкидають раціональність епохи Просвітництва на користь інтуїтивної та емоційної привабливості, тому навіть добре профінансовані кампанії фактчекінгу виявляються неефективними. Як пані Епплбаум зазначила у своїй відкритій лекції в Гарвардському університеті в березні 2026 року, єдиними способами протидії цьому є зміна механізмів роботи соціальних мереж і навчання демократичних акторів діяти в цьому середовищі ефективніше.

Чому стандартні відповіді не спрацьовують

Європа відповіла на цей виклик формуванням дедалі ширшого інструментарію: програми медіаграмотності, мережі фактчекінгу, регулювання платформ, стратегічні комунікації. Усе це потрібно, але цього недостатньо. Дослідження Фонду Карнегі⁵ показує, що заходи протидії дезінформації часто мають невизначений ефект, значно залежать від контексту і важко масштабуються. Проблема не в тому, що ці інструменти неправильні, а в тому, що вони трактують дезінформацію як проблему неправдивого контенту, тоді як глибший виклик полягає в ерозії довіри.

Алгоритмічні системи, оптимізовані для залучення користувачів, систематично віддають перевагу емоційно насиченому контенту незалежно від його достовірності. Онлайн дезінформація поширюється приблизно вшестеро швидше, ніж правдивий контент.⁶ Інфлюенсери й творці контенту в соціальних мережах — через сприйняття їх як «автентичних» і завдяки величезному охопленню — стали ключовими вузлами цієї екосистеми, здатними підсилювати маніпулятивні наративи далеко за межами досяжності державних медіа.

Також в основі проблеми лежить структурна асиметрія. ДІї автократій у демократичних інформаційних просторах не обмежені правовими й етичними нормами, які стримують демократичних акторів. Це нагадує логіку айкідо: авторитарні актори спрямовують силу демократії – відкритість, плюралізм, свободу слова – проти неї самої.⁷ Демократичні держави не можуть відповісти так само, не перетворившись на те, від чого вони намагаються захиститися.

Україна: стійкість під тиском

На жаль, сьогодні Україна є найважливішою «лабораторією» світу для вивчення як вразливості до дезінформації, так і стійкості демократії в режимі реального часу. Після повномасштабного вторгнення росії в лютому 2022 року початкова комунікаційна перевага України була вражаючою: єдиний національний наратив, високий рівень суспільної довіри до керівництва воєнного часу та меседж, що отримав широкий міжнародний резонанс. Це продемонструвало, що стійкість суспільства, а не лише військова спроможність, є визначальним фактором виживання демократії.

Однак ця перевага зникла. Росія швидко адаптується, використовуючи нові лінії розколу щойно вони виникають. Повторювані наративи про зраду Заходу, корумповані еліти та, найважливіше, твердження про те, що призупинення виборів на період воєнного стану нібито доводить, що Україна більше не є функціонуючою демократією, широко поширюються на платформах на кшталт Telegram та Facebook. Проблема модерації тут постає особливо гостро: на цих платформах часто бракує модераторів контенту, які вільно володіють українською мовою або достатньо добре розуміють місцевий контекст, що створює простір для відносно безкарної діяльності проросійських акторів.⁸

Отже, стійкість України не може спиратися на проведення виборів під час воєнного стану або на один уніфікований меседж. Вона потребує складнішої та повільнішої роботи — підтримання довіри між громадянами, між інституціями та з міжнародними партнерами — разом із необхідністю долати когнітивне виснаження, спричинене тривалою інформаційною війною.

Імперативи для підвищення стійкості

Спираючись на досвід України та країн Балтії, можна виокремити кілька пріоритетів для демократичних суспільств, які прагнуть зміцнити свою інформаційну стійкість:

• Необхідно виходити за рамки медіаграмотності як технічного рішення. Критичне мислення та навички фактчекінгу важливі, але довготривала стійкість вимагає емоційної грамотності – здатності розпізнавати, коли страх, обурення чи ідентичність використовуються як зброя. Освіта у сфері комунікації має працювати не лише з достовірністю інформації, а й з емоційною складовою.
• Варто надавати пріоритет повсякденним комунікативним практикам, а не лише кризовим кампаніям. Інституційна протидія дезінформації працює найкраще не у формі разових контрнаративів, а як тривала, прозора й послідовна комунікація. Демократичні актори повинні моделювати поведінку, яку вони хочуть бачити – верифікацію, нюанси, опір фальшивому обуренню – у своєму щоденному спілкуванні.
• Інфлюенсерів слід розглядати як учасників екосистеми стійкості, а не лише як джерело ризику. Інфлюенсери соціальних мереж займають ключові позиції в інформаційних мережах і мають значно більше охоплення, ніж традиційні інституції. Замість того, щоб розглядати їх виключно як вектори маніпуляцій, демократичні системи повинні інвестувати в навчання, правовий захист та інфраструктуру для співпраці з тими, хто дотримується принципів інформаційної доброчесності. Практичний досвід за межами регіону підтверджує, що такий підхід працює за умови належної підтримки. Під час спалаху поліомієліту в Малаві у 2026 році ЮНІСЕФ залучив місцевих «мікроінфлюенсерів» для протидії мізінформації про вакцинацію в соціальних мережах, водночас проводячи моніторинг у режимі реального часу за допомогою панелі, яка відстежувала чутки про поліомієліт на різних платформах. Результат був вражаючим: в одному з районів Блантайра 45 із 84 домогосподарств, які спочатку вагалися щодо вакцинації, погодилися вакцинувати своїх дітей після того, як авторитетна місцева особа (не вчений чи посадовець) звернулася до них з особистим закликом. Як зазначив старший менеджер програми боротьби з поліомієлітом ЮНІСЕФ, наукові аргументи часто не працювали там, де бракувало довіри з боку громади, тоді як одне публічне схвалення з боку місцевого інфлюенсера могло негайно змінити поведінку людей.9 Цей урок безпосередньо стосується інформаційної стійкості постраждалих від конфліктів демократій: інституційна довіра не може замінити довіру, вкорінену в громаді, а інфлюенсери, за належної підтримки й правильної орієнтації, є одними з найефективніших носіїв цієї довіри.
• Необхідно вимагати запровадження демократичного нагляду за архітектурою платформ. Алгоритмічне підсилення, стимули щодо монетизації та непрозорі системи модерації структурно сприяють поширенню маніпулятивного контенту. Регуляторні рамки — зокрема підхід Європейського Союзу FIMI — мають поширюватися на ці архітектурні упередження, а не лише на їхні результати.
• Важливо інвестувати у довгострокову, партисипативну інфраструктуру когнітивної стійкості. Ініціативи громадянського суспільства, що сприяють верифікації інформації, захисту цифрових прав та розвитку конструктивного публічного дискурсу, мають отримувати підтримку на рівні громад. Найголовніше, щоб залучені спільноти, зокрема мовні меншини та постраждале від війни населення, були співрозробниками рішень щодо підвищення стійкості, а не лише їхніми отримувачами.

Висновок

Стійкість до інформаційного хаосу — це не чекліст, а повторюваний соціальний процес, що розбудовується через взаємодію формальних інституцій, громадянського суспільства та повсякденних практик громадян. Дезінформація процвітає саме в розриві між тим, що демократичні суспільства проголошують, і тим, що вони насправді підтримують — між задекларованою відданістю плюралізму та хронічним недофінансуванням інституцій, які роблять цей плюралізм можливим.

Для України ставки найвищі. Когнітивний вимір війни триватиме довше за будь-яке перемир’я. Перемога в ній вимагає не лише протидії російським наративам, а й побудови адаптивної, заснованої на довірі комунікативної інфраструктури — такої, яку авторитарні системи не здатні відтворити. У цьому, зрештою, і полягає демократична перевага — якщо її вдасться зберегти.