“Просте текстове повідомлення, елемент камуфляжного одягу або досвід попередньої військової служби могли мати фатальні наслідки… Російські солдати привозили цивільних осіб до імпровізованих місць тримання під вартою, а потім страчували їх у полоні. Тіла багатьох жертв були знайдені зі зв’язаними за спиною руками та вогнепальними пораненнями в голову”, — розповідала наприкінці минулого року голова Місії ООН з прав людини в Україні Матільда Богнер, презентуючи доповідь щодо загиблих у перші тижні повномасштабної війни цивільних мешканців Київської, Сумської та Чернігівської областей.
Лише у цих трьох областях за перші 6 тижнів російського вторгнення загинула 441 цивільна особа (341 чоловік, 72 жінки, 20 хлопчиків та 8 дівчаток). Ці цифри були неостаточними. На момент публікації доповіді тривала робота з підтвердження ще 198 вбивств, що сталися в регіоні з кінця лютого і до початку квітня.
Катування, свавільні затримання і страти — правозахисники бачать в діях російських військових чіткі ознаки воєнних злочинів. Харківська правозахисна група публікує кілька розповідей мешканців Чернігівщини. Дві матері, які два з половиною місяці шукали своїх синів. Вдова героя. Чоловік, який пережив полон…
Дві Марії
У Деснянці росіяни стратили двох чоловіків, Миколу Карпенка та Олександра Захарченка, — запідозрили їх у допомозі ЗСУ.
— Оці буряти, рашисти, прийшли до нас в село Деснянка, — розповідає Марія Захарченко. — А син мій — колишній поліціянт. Він на пенсії. Йому було 47 років. Він в Деснянці у нас працював.
24 лютого Олександр Захарченко вирішив піти у Чернігів, але через сильні обстріли дійти до міста не зміг. Чоловік повернувся до Деснянки.
— Приблизно 7-го чи 8-го березня їхні танки стояли у нас в ангарах — це на фермі, — пригадує мати. — Вони були в укритті, їх не було видно. Їх розбомбили. І тоді ці буряти побігли селом, хто ж винуватий, хто їх здав? І звісно, хтось сказав, що мій син поліціянт. Вони прийшли прямо у двір. Забрали спочатку мобільний сина. А потім забрали і його. 8-го березня його забрали, а ще Карпенків двох синів. Карпенка Андрія і Карпенка Колю. І повели невідомо нам куди. Потім казали нам, що в кінці села приїхали автівки, їх посадили та кудись відвезли. Їх не було.
— 8-го березня, коли наше село бомбили, вони прийшли до нас, — розповідає її сусідка, Марія Карпенко. — Вже після того, як бомбардування закінчилось, вони прийшли до нас у двір. Ми були в льосі, потім вийшли. Забрали моїх двох синів. Спочатку забрали телефони. Все допитувалися, хто навів на них наших, що їх розбомбили. Якогось командира їхнього вбили й техніку розбомбили, так вони все допитувалися, хто дав наводку. Думали, що це мої сини. Позабирали телефони. А потім повернулись і забрали їх обох.
Молодшого сина Марії Карпенко, Андрія, росіяни відпустили наступного дня. Повернувшись, він розповів матері, що сталося.
— Їх вивезли в інше село. Їх довго везли, години 3-4, казав син. Привезли, в якийсь підвал кинули, там їх били, катували, допитували. “Хто дав наводку?” А потім молодшого сина відпустили.
Марія намагалася дізнатися в окупантів про долю Миколи. Росіяни брехали їй в очі, що чоловік живий.
— Я питала: “Куди ви мого сина діли, де він?” Казали: “Вони знаходяться в Вишневому”. Але вони все брехали, його вже в живих не було. Я три рази підходила, питала: “Де мій син?” Казали: “Після війни повернеться”.
На початку квітня росіяни відступили, а про долю синів жінки так нічого і не довідалися.
— Ми подавали в розшук, всіма телефонами телефонували, по всіх гарячих лініях, — розповідає Марія Захарченко. — Вони були безвісти зниклі. Потім 26-го травня минулого року їх знайшли. Під Шестовицею в селі вбитими. Колю Карпенка і мого Сашу. Ми їздили на впізнання. Брали у нас ДНК. Я свого сина впізнала, тому що у нього спереду не було двох зубів. І на лівій руці було татуювання — група крові. Тому я його впізнала, ми його поховали 31-го травня.
— Їх у ямі закопаних знайшли, — каже мама Миколи Карпенка. — Їх тільки можна було впізнати по одягу, а так не можна було… Здавали ми ДНК. Наче сказали, що підтвердилось, але я ще його не бачила…
“Вони хотіли захистити село від рашистської навали”
Село Левковичі Михайло-Коцюбинської громади зазнало великих втрат у перші дні війни. “8 лютого росіяни розстріляли чотирьох місцевих жителів. Одним із убитих був чоловік Анни Варави.Він вирішив захищати свій дім, хоч і не був бійцем ЗСУ. Разом із друзями чинив опір окупантам.
— Чоловік 24-го поїхав у місто, зняв гроші, купив продуктів. І ми стали чекати, що буде далі. Одразу було чути обстріли Чернігова. З перших днів. Ну і власне, коли вже росіяни заїхали до нас в село, то вже від нас з наших городів вони обстрілювали Чернігів. Ховалися за хатами мирних жителів. 28 лютого російські війська зайшли в наше село і ввечері розстріляли мого чоловіка Вараву Ярослава Івановича і його побратимів. Це Орішко Сашко, Деркач Сашко і Німченко Сергій. Всі вони разом організували добровольчий загін, скажемо так. І робили коктейлі Молотова, хотіли захистити село від рашистської навали. Але, на жаль, так вже трапилося, що їх розстріляли в центрі села.
Перепоховати героїв рідні змогли лише за півтора місяця. Четверо чоловіків були не єдиними загиблими в селі.
— Крім того, що розстріляли 28 лютого наших хлопців, то ще 11 березня російські війська здійснили артобстріл по нашому селу. Були жертви. Російські війська не пропускали представників Червоного хреста до села. Померло багато людей від нестачі ліків за цей період, поки ми були в окупації. Так само вони не пропускали комунальників, які не могли полагодити електроенергію. В нас не було електроенергії в селі 34 дні. Під час артобстрілу 11 березня російські війська перебили газопостачання до села також. І не було його до деокупації.
“Хочешь, я покажу тебе, что такое безумие?”
Юрій Клановець із села Шибиринівка теж приєднався до жителів, які чинили неозброєний опір армії РФ. Його викрали та катували.
— Ми організовувалися молоддю. Хотіли завалювати дороги, щоб не було проїзду. Хотіли знімати знаки, але це вже було зроблено до нас із самого ранку. Чекали росіян, знали, що вони будуть іти через нас. У нас дорога, яка веде до Чернігова, в об’їзд Чернігова, тому через 2 дні їхали вже перші колони. Перша колона — танкова, проривна, а потім вже пішли більше колони забезпечення, вантажні автівки тощо. Мене взяли в полон. В сусідньому селі, погрожували вбивством, психологічне насилля здійснювали, стріляли над головою. Говорили: “Все, тобі кінець!” Думали, що я солдат Збройних сил України. Це не було фізичне катування, це було більше психологічне насилля. Вони просто стріляли над головами нашими. Ставили до стіни. Заводили в туалет дерев’яний, розстрілювали зверху туалет. Це для них було як гра, вони згадували гру “Far cry”. І згадували цитату: “Хочешь, я покажу тебе, что такое безумие?” І ходили всюди стріляли, це як “Call of Duty” для них було.
Звільнитися полонені змогли самостійно.
— Ми розколупали замок у дверях, відкрили двері. Потім до нас прийшли люди, які хотіли нас звільнити, але ми вже були вільні.
Роман на власні очі бачив, як били і знущалися з українців.
— Людину, яка була біля мене, били прикладом. Клали на гранату. Казали, якщо ворухнешся, то вона розірветься. Його дуже сильно побили, тому що вважали, що він був причетним до того, що були зроблені завали на дорогах, через які вони не могли швидко пересуватися і їхати.
Відповідно до статті 34 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни, захоплення цивільних осіб у полон розцінюється як грубе порушення норм міжнародного гуманітарного права. Відмова окупаційною владою визнати факт затримання цивільної особи або повідомити місце її перебування під вартою, катування, умисні вбивства і свавільні страти цивільних без судового розгляду є воєнними злочинами. За рік повномасштабної війни Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні задокументувала 621 випадок насильницьких зникнень і свавільних затримань цивільних російськими військовими.
У базі глобальної ініціативи T4P (Трибунал для Путіна) наразі зафіксовано 2797 насильницьких зникнень, 462 випадки катувань та 646 умисних убивств.
Автори: Андрій Діденко, Ірина Скачко
Джерело: ХПГ