Минулого року російські загарбники перейнялися переведенням системи правосуддя так званої “ДНР” на загальнофедеральні рейки. З огляду на вже сформовану і вельми зміцнілу за роки окупації квазісудову систему цього незаконного формування, що називає себе “молодою республікою”, трансформація становить особливий інтерес.
Хто взяв під контроль так званий “Верховний суд Донецької народної республіки”, що мотивувало почати працювати в ньому вихідців з російських регіонів і наскільки зберегли свою присутність у головній судовій інстанції місцеві “еліти”, читайте в матеріалі видання ZMINA.
Почати з нуля
За посаду голови “Верховного суду ДНР” боролися троє людей – двоє місцевих і один “зальотний” із Саратова.
Серед місцевих – Світлана Зарицька, яка на той момент обіймала посаду заступника голови суду в цивільних справах. Вона, імовірно, подала заявку як технічний кандидат для формальної конкуренції. А реальним фаворитом мав стати її шеф – колишній “борець” із донецькою організованою злочинністю, а нині виконувач обов’язків голови суду Юрій Сироватко.
Але тут з’явився серед кандидатів голова Першого окружного касаційного суду РФ Микола Подкопаєв. Посада голови регіонального суду на окупованій території після управління “московською касацією”, до якої стікалися справи з 13 суб’єктів РФ (включно з Московською областю), виглядає явним кар’єрним дауншифтингом.
Однак сам Подкопаєв публічно заявив, що це його “усвідомлений вибір, до якого він прийшов сам і подав заявку“. Свою мотивацію він пояснив тим, що в Донецьку все доведеться починати з нуля.
“Це завжди цікаво. Потім, після твоєї роботи на новому місці, там все буде працювати так, як ти навчив, так, як ти влаштував і постарався“, – заявив на той момент ще кандидат. Здається, його при цьому зовсім не бентежило те, що в регіоні 8 років тому сформувалася своя квазісудова система з 18 судових органів, яку навряд чи можна назвати “нулем”.
Злі язики стверджують, що до “усвідомленого вибору” Подкопаєв прийшов після того, як йому відмовили в можливості продовжити повноваження керівника “московської касації” через компрометуючі матеріали, які, ймовірно, будуть засекречені, тому що інформація, яка міститься в них, здатна “похитнути російські традиційні морально-етичні цінності”.
Загалом пониження Подкопаєва до голови суду фронтового регіону має ознаки триваючого демонтажу “вертикалі” спікера російського парламенту В’ячеслава Володіна, для якого Саратов є базовим регіоном.
Романтика “молодої республіки” і війна
Подкопаєв, коли очолив облсуд у Волгограді, перетягнув з колишнього місця роботи в Курську Сергія Сундукова, якого на новому місці зробив своїм заступником. А коли отримав підвищення на посаду керівника касаційної інстанції, то зробив своїми заступниками вже трьох волгоградських соратників, включно з тим же Сундуковим.
Показово, що жоден із цих заступників інтересу до “молодої народної республіки” не розділив, але Подкопаєв все ж залишився вірним традиції перевозити за собою підлеглих. Слідом за колишнім шефом поміняли розгляди касаційних скарг на донецькі реалії Вадим Васляєв і Вікторія Філатова, які стали заступниками голови “Верховного суду ДНР”, а також судді Володимир Плюхін і Олег Кривенков, останній відомий тим, що в касації “засилював” рішення в інтересах чиновників.
Доповнює компанію суддів, які “знехтували кар’єрою”, такий собі Герман Александров. Він змінив курортний Сочі та кабінет у Третьому апеляційному суді загальної юрисдикції на окуповану територію України. Свої мотиви Александров пояснив тим, що йому подобалося “розглядати справи в першій інстанції: це набагато цікавіше, ніж перевіряти судові акти в апеляції“.
Раніше Александров судив у Шумяцькому районі Смоленської області, поки раптом не опинився у Верховному суді Чеченської республіки. На запитання, що його спонукало на таке переведення, він відповів: “Розумієте, романтика, мені це було цікаво як колишньому військовому і юристу“. Отриманий у Чечні суддівський досвід і романтичний підхід тепер знайде широке застосування на Донбасі.
Імпорт росіян
Якщо ж оцінювати загалом зміни в судовій системі, яка в “ДНР” уже давно мала свій кістяк, зв’язки й традиції, то очевидною стає політика заміщення українських колаборантів привізними суддями.
З 40 встановлених за відкритими джерелами суддів, місцевих у “Верховному суді ДНР” залишилося вже менше половини – 19 осіб. Решта – вихідці з районних судів різних російських регіонів. Серед них помітна група з людей, близьких до голів Саратовської та Волгоградської областей, а майже третина з Приволжя – Пермського краю, Пензи та Оренбурга.
Найдовший шлях до крісла судді “ВС ДНР” подолав Михайло Пурсаков, який до цього 12 років працював у Красноярському крайовому суді – за 4500 кілометрів від окупованих територій. Що його надихнуло на такі зміни, невідомо.
А ось мотивація деяких інших суддів була озвучена під час розгляду їхніх кандидатур. Так, наприклад, суддя Джаміля Кочегарова пояснила, що її приваблюють “сприятливі кліматичні умови“, а суддя Олексій Коваленко вирішив змінити локацію, щоб “принести найбільшу користь“.
Однак цілком ймовірно, що ключовим мотивом у процесі заміни суддів є кар’єрне зростання. З 21 росіянина, лише сам голова та п’ять суддів пішли на очевидне пониження “заради романтики” та “починань з нуля”, ще троє – Валентина Олейнікова, Юрій Храпін та згаданий вище Михайло Пурсаков перевелися з рівнозначних посад в обласних та крайових судах, а для 12 інших російських суддів призначення до “Верховного суду ДНР” стало очевидним кар’єрним підвищенням після роботи в міських та районних судах загальної юрисдикції.
Той факт, що своєю участю вони закріплюють порушення міжнародного гуманітарного права, яке забороняє поширення законодавства держави-окупанта на захоплену територію, їх вочевидь анітрохи не бентежить.
Автор: Артем Гірєєв
Джерело: ZMINA