З 13 листопада 2015 по 27 грудня 2017 року лікарка селища Очеретине Донецької області Ольга Політова перебувала у російському полоні. ЇЇ звинуватили у допомозі ЗСУ.
Жінка каже, що кілька разів вона передавала вибухівку українським диверсійним групам у Донецьк, поки її не здала головна лікарка. Про своє перебування у полоні Ольга Політова розповіла Реальній газеті.
До початку збройної агресії РФ на Сході України Ольга Політова працювала лікаркою у Донецьку. Але у 2015 році, після окупації рідного міста, жінка була змушена перевестися на підконтрольну Україні територію. Це був Центр первинної медико-санітарної допомоги в прифронтовому селищі Очеретине. Щодня, аби потрапити на роботу, жінка перетинала лінію розмежування.
В амбулаторії Ольга познайомилася з українськими військовими і почала їм допомагати. Жінка каже, що передавала на окуповану територію вибухівку і детонатори для ДРГ у коробках з-під ліків.
13 листопада 2015 року, близько 16:00, коли лікарка на своїй автівці поверталася з роботи в Донецьк, її зупинили представники незаконних збройних формувань.
Жінку арештували на блокпосту “Червоний партизан” на трасі Донецьк-Горлівка.
Далі її пряма мова:
“У мене виявили 2 кг пластиду і 12 детонаторів. Коли у тебе знаходять вибухонебезпечні речовини і тебе арештовує ФСБ, то життя ділиться на “до” і “після”. До мене застосовувалися фізичні і моральні тортури. На мене тиснули не тільки співробітники ФСБ, а навіть по камерах кидали.
Я пройшла 8 камер слідчого ізолятору. Мене возили на 4 поліграфи, водили, як мавпу, до “генерального військового прокурора ДНР” Байрачного (помер у 2023 році,- РГ), до начальника відділу антитерору “МГБ ДНР”.
За 4 місяці до 4 березня 2016 року, поки не закрили мою справу, змінилося декілька “начальників відділу антитерору МГБ”. Останній прийшов до мене чи то калмик, чи то удмурт, і каже: “Что ты сказки нам рассказываешь? Тебе что, передачи носят, что ты всех покрываешь?”
Я кажу: “Нікого я не покриваю. Мене попросили передати в Донецьк ліки. Мені мали зателефонувати та забрати”.
Він запитав, як моє дівоче прізвище. Я відповіла: Гарматенко. А він каже: “А, ну, понятно, “бандеровка”. А мені хотілося спитати, хто ж тоді Захарченко? А скільки в тій російській державній Думі з українськими прізвищами на -енко, то вони — хто? Не бандерівці для вас? Але людина зі зброєю, тому краще перемовчати, бо у 2014-2015 роках ніякі закони не виконувалися. Могли просто вбити, вивезти, викинути в яму, і ніхто б нічого не знав.
Мене постійно допитували, але я нічого не сказала, і нікого не видала.
Мене ще возили в МГБ на підвал. Там є такі кімнати — катівні. Мене туди завели, роздягли. Там був великий стіл, як тенісний, весь залізний. Мене обклали мішками з піском, до пальців рук приєднали електроди і почали електричним струмом катувати.
Я втратила свідомість, на мене вилили відро води та поскидали з мене всі мішки. Коли прийшла до тями, мішків на мені вже не було. Я вся була мокра, мені було дуже холодно. Це був лютий 2016 року. В мене зуб на зуб не потрапляв від холоду, така слабкість, в голові все крутиться, запаморочення таке. Я не встигла одягнутися, як мене штовхають в спину, а там треба було піднятися металевими сходинками. Я впала і розбила коліно.
Що характерно, коли мене туди привезли, то не заводили до чергового відмічатися, а завезли у двір і через інші ходи спустили у підвал. Після цього я дві доби лежала. Не могла ані їсти, ані пити, ані встати. Було важко дихати, все тіло тремтіло і боліло.
А потім мене знову вивезли в МГБ, але на цей раз у чергового зареєстрували. Мене дивилися медики. Навіть робили аналіз крові на цукор. Він був підвищений, хоча я солодкого не їла. Зробили електрокардіограму, в ній були значні зміни. Але лікарі вирішили, що я можу перебувати в СІЗО за станом здоров’я. Мені дуже хочеться побачити цих лікарів і подивитися їм в очі! Вони з лікарні імені Калініна, з кардіодиспансеру, та інші. Я їх запам’ятала на все життя.
Одного разу до мене прийшов “адвокат” і сказав: “Что ты из себя корчишь? Надо всё рассказать, чтобы тебя осудили, и тогда тебя поменяют”.
Я на той момент вже просиділа більш ніж півтора року.
У мене було 3 суди. Перший суд — Ворошиловський міжрайонний у Донецьку. Дали 3 роки 10 місяців із конфіскацією автомобіля, але “прокурор” Шаіпов написав касаційний прокурорський протест, що це дуже м’який вирок.
8 червня 2017 року в мене був Апеляційний суд у “Верховному суді “ДНР”. Рішення суду першої інстанції скасували та відправили на новий розгляд новому складі суддів.
В цей час у “Верховному суді “ДНР” проходила реорганізація та у них з’явився військовий трибунал, і я потрапляю туди.
З 4 серпня 2017 року мене почали судити військовим трибуналом. На засідання суду вивозили на пікапі з подвійними дверима позаду: туди заходиш, тримаєшся за стінки, бо темрява.
25 листопада мені винесли вирок: 5 років 6 місяців позбавлення воля, але машину вирішили повернути. Але навіщо потрібен автомобіль, на якому їздила макіївська “міліція” і за 2 роки його розбила його вщент?
У СІЗО я сиділа з убивцями та наркоманами. Я пропрацювала стільки років лікаркою, але стільки не знала про наркотики, скільки дізналася там.
Я там пізнала, що таке голод. Картопля була відвареною з землею, а рибу – морожену.
Вода була тільки холодна. І раз на тиждень, у неділю, нас водили в баню. Вона знаходилася на -1 поверсі і там завжди стояли каналізаційні стоки. Вони кидали щити, але все одно ти йдеш по тій воді. За 5 хвилин ти повинна покупатися, попрати, привести себе до ладу, одягтися, і тебе поведуть знову в камеру.
Медична допомога теж ніяка, особливо стоматологічна. Наприклад, якщо в тебе болить зуб, то його тільки виривають. Був лише один метод лікування. Ти ж “укропіха”, тому ставляться до тебе найгірше.
Декілька разів в СІЗО привозили гуманітарку, але “укропам” її не видавали. Ані шампунь не давали, ані зубну пасту, ані щітку. Окрім моєї рідні, ніхто мені передачі не передавав. Було таке, що у камерах забирали всю їжу.
Я пройшла й Сніжнянську жіночу колонію, де сиділи жінки-вбивці, засуджені ще до 2014 року.
25 грудня 2017 року мене викликали, роздягли і перевірили, чи є на мене якісь шрами, чи синці. Змусили написати заяву на помилування, а також про те, що я не маю ніяких претензій, що була забезпечена харчуванням, медичною допомогою, що в мене була постільна білизна… Звісно, я написала, бо хотіла їхати на обмін.
26 грудня вранці мене відправили на етап в СІЗО, у Донецьк. Там знову писала ті самі папірці. А ще в Сніжнянській колонії вимагали, аби я віддала вироки. Але я їх так заховала, що вони не знайшли. І я вивезла всі оригінали вироків судів, які мені вручали після засідань.
27 грудня о 6 годині нас, п’ятьох жінок, які йшли на обмін, вивели, видали паспорта, загнали в автозаки і повезли в Макіївську колонію. Там забрали хлопців і поїхали до Майорська, де мав відбутися обмін.
Обмін затримувався і десь близько 15-ї години почали заводити автозаки і розвертатися, щоб їхати назад до Донецька. Але наші хлопці так їх розхитали, що я думала, вони впадуть. Потім автозаки заглушили.
Нас супроводжували вартові з собаками. Не давали ані хліба, ані води. До 16-ї години, поки не відбувся обмін, ми сиділи в автозаку.
Нарешті приїхала Ірина Геращенко, нас пересадили в автобуси і повезли. Десь за Дружківкою нас нагодували, потім ми приїхали в Часів Яр на вертолітне поле. Там нас зустрів Петро Порошенко та представники посольства Німеччини. І на гелікоптерах ми полетіли до Харкова, а звідти вже військовим літаком – в Бориспіль, після — в лікарню.
Я пробула в полоні 776 днів. Моя історія закінчилася. Я знайшла своїх командирів, маю статус учасниці бойових дій, тому що була добровольцем, нагороджена орденом “За мужність” 3-го ступеня, і мені подарували квартиру”.
Зараз колишня заручниця Ольга Політова живе та працює в Києві. Але одного разу сподівається повернутися в український Донецьк. Востаннє жінка бачила свій будинок з вікна камери у СІЗО.
Авторка: Наталя Дєдова
Джерело: Реальна газета