Наприкінці лютого одеський капелан Василь Вирозуб разом з екіпажем рятувального судна “Сапфір” вирушили на Зміїний, аби забрати тіла українських прикордонників, які вважалися загиблими. Поблизу острова їх затримали росіяни. Так для Вирозуба почалася історія двомісячного полону — з щоденними багатогодинними допитами, катуваннями і вимогами визнати співпрацю з українською Службою безпеки.
“У нас була своя формула: чим гірше до нас ставляться, тим більше ймовірних перемог у наших на передовій. Так, нам було боляче, страшно, але катування означало, що Київ стоїть. Бо якби нам відкрили двері та сказали вимітатися, це означало б, що вся країна окупована, що Україна програла. Але коли нас били, конвоїри під час прогулянок у таборі ображали або нацьковували собак, ми розуміли, що до них почали приходити загиблі та поранені. І що їм вже десь дали по зубах”.
Так отець Василь, настоятель одеського Свято-Троїцького гарнізонного храму, розповідає про свої 70 днів полону — спочатку в окупованому Криму, а згодом у росії.
Все почалося 25 лютого, коли капелану запропонували поїхати на Зміїний, назва якого тоді вже прогриміла ледь не на весь світ. З острова треба було забрати тринадцять тіл прикордонників та, можливо, ще двох поранених цивільних (вже пізніше виявилося, що прикордонники – живі і перебували у полоні, але в той момент вони вважалися загиблими – ред.). Василь каже – тоді він ще не думав, що під час вторгнення росіяни будуть настільки методично знищувати одне українське місто за іншим, вбиваючи тисячі мирних мешканців.
“Чесно кажучи, я думав що Путіна зупинять. Що його оточення не дозволить йому це зробити. Ладно він зійшов з розуму, але ж є міністри, заступники, олігархи. Хтось мусив йому сказати — зупинися, не роби цього, бо наступ на Україну це повний маразм. Тож я думав, що постріляють раз-два і на цьому зупиняться, але ні”, — розповідає священник.
Взяти участь у рятувальній місії на судні “Сапфір” погодилися і двоє інших капеланів — Леонід Болгаров та Олександр Чоков, а також дитячий лікар Іван Тарасенко. Священник каже, що в екіпажі, який складався з 19 людей, не було жодного військового.
Ввечері того ж дня всі вони вирушили з Одеського порту в напрямку Зміїного.
Вже вранці судно кинуло якір поблизу острова. Екіпаж очікував на росіян, які мали б перевірити “Сапфір” та пустити місію забирати тіла. Росіяни припливли на катері, з якого на борт “Сапфіра” піднялося декілька військових — у балаклавах і з автоматами. Три години вони обшукували судно та екіпаж, і, нічого не знайшовши, дозволили підійти ближче до Зміїного (на відстань приблизно у кілометр) і зробити декілька фотографій.
“В мене не було страху. Я тільки переживав, аби завершити цю місію. Щоб рука одного загиблого солдата не потрапила у мішок з іншим, бо ми знали, що їдемо за тілами і що острів розірваний. Тож головним було — доставити тіла дітей додому, віддати їх батькам та дружинам”, — пояснює капелан.
За словами Василя, росіяни спеціально підвели судно до тієї сторони острова, де руйнувань практично не було видно. Після цього екіпажу повідомили, що прикордонники з острова живі, здалися в полон і дозволили зв’язатися з українськими військовими, щоб доповісти про це.
Ніяких подальших вказівок команда не отримала, тож всі до вечора перечікували у своїх каютах. Далі ж до “Сапфіра” пришвартувався ворожий катер, з якого піднялися бойовики у повній амуніції. Вони дозволили капеланам та лікарю подзвонити рідним, щоб попередити — їх взяли у полон та везуть у Крим.
Під час сходження отець Василь намагався сховати свій телефон, бо там було багато контактів військових, але бойовики це побачили і, погрожуючи автоматами, забрали гаджет. На питання про те, коли їх відпустять, полонені почули відповідь — після завершення “спецоперації”, яка, на думку росіян, мала завершитися вже за 7-8 днів.
“Один з них мені сказав — “Поп, подивись назад”. Я озирнувся, а позаду десь далеко Одеса, а трохи в стороні — їхній крейсер “Москва”. І він каже — “Дивись, яка міць. Якщо він один раз вистрілить, не те що Зміїного, вашої України не буде”. Настільки вони були впевнені, що за 8 днів візьмуть Україну і їх будуть зустрічати у містах з хлібом-сіллю. Що буде аналогічний сценарій, як це було у Криму”, — додає капелан.
Страх полону, розповідає Василь, з’явився вже на окупованому півострові, коли українці зрозуміли, що озброєні росіяни можуть зробити з ними все що захочуть.
У Севастополі полонених відвезли на гауптвахту, де у холодних та вологих камерах їх протримали 11 днів. Кожного дня росіяни влаштовували допити про місію на острів, завдання членів екіпажу, ставлення до Революції Гідності. Окупантів також цікавило місцеперебування членів команди під час подій 2 травня 2014 року в Одесі і зізнання екіпажу у співпраці з СБУ.
Василь каже, що у Криму їх не били, тут був лише щоденний психологічний тиск.
12 березня на військовому літаку ІЛ-76 капеланів та лікаря разом з іншими полоненими відправили у місто Шебекіно Бєлгородській області. Василь пригадує, що там було розташоване наметове містечко, яке нагадувало фільтраційний табір: по периметру встановлена огорожа, багато прожекторів та конвоїри зі службовими собаками. Рухатися по ньому полонені мали швидко, з опущеною головою та тримаючи руки за спиною. Після огляду та заповнення анкетних даних, кожному присвоювали номер та відправляли до свого намету. У Василя був номер 27.
“Атмосфера в цьому таборі була критичною для сприйняття здорової людини. Гавкіт собак та прожектори змушували людину увійти у стан крайньої безвиході і приреченості”, — додає Василь.
Росіяни продовжили свої допити вже тут — розпитували про події на Донбасі і в Одесі, про зв’язки капелана з “Правим сектором” та… про місцезнаходження Степана Бандери. Попри, здавалося б, очевидну абсурдність, останнє питання, за словами капелана, не звучало ні як жарт, ні як знущання.
Одного разу до табору приїхав заступник міністра МВС рф Олександр Кравченко, який мав оглядати побут полонених, але в основному наголошував на важливості знищення “бандерівців” та недопущення розширення кордонів НАТО. Іронічно, але саме його візит та прізвище, яке запам’ятав Василь, згодом врятували капелана від затяжних тортур.
18 березня капеланів та лікаря повезли у СІЗО №2 міста Старий Оскол Бєлгородської області. Одразу після заїзду на територію, українців для чогось побили гумовими кийками, далі — зібрали анкетні дані, сфотографували в профіль і анфас, поголили та видали тюремний одяг.
Побиття продовжувалися і під час допитів. Полоненим заламували руки, насильно ставили їх на шпагат, били струмом. Василь згадує, що коли людина від ударів падала, то росіяни її підіймали і продовжували бити. За відмову співпрацювати або й взагалі через вигадані порушення полонених кидали в карцер, де тримали без одягу, можливості скористатися туалетом і нормального харчування.
“Всі ці дії супроводжувались погрозами, здебільшого вони мали сексуальний характер. Зокрема, мені погрожували показати як в них в росії перевіряють священнослужителів на гомосексуалізм”, — розповідає Василь.
Під час одного з таких допитів, коли окупанти намагалися вибити з капелана зізнання у співпраці з СБУ, чоловік не витримав тортур та сказав, що має для них інформацію.
“Я почав говорити, що нещодавно спілкувався з заступником міністра, назвав їм прізвище Кравченко. Запитав, чи відоме воно їм, та без їх відповіді продовжив говорити. Начебто цей генерал обіцяв, що з моєї голови не впаде жодної волосини і я під охороною російської федерації. І тепер я не знаю, що йому скажу під час нашої наступної зустрічі, бо зараз я лисий, а генерал же обіцяв”, — розповідає священник вже з усмішкою.
На окупантів така відповідь вочевидь подіяла — вони виключили відеокамеру, яка записувала усі тортури, поставили ще декілька формальних питань та повернули капелана у карцер, примовляючи щось на кшталт “цей українець їм ще й погрожує”.
5 травня Василя, інших капеланів та лікаря обміняли. Співробітники СІЗО повернули йому одяг та змусили на камеру сказати, що він не має до них жодних претензій. Далі чоловіку на голову натягнули шапку, обмотали її скотчем та на літаку доставили спочатку у Крим, а далі — в одне з сіл на Херсонщині, де і відбувся обмін. Василь каже, що до останнього не вірив, що скоро буде вдома.
“Очікувати на смерть гірше, ніж сама смерть. Бо ти у постійному невіданні — тебе зараз забрали допитати, катувати або вбити. Навіть коли нас вже везли на обмін, ми не знали точно куди приїдемо. Бо я думав, що мене везуть на так званий “парад ганьби” у Маріуполі, який мав відбутися 9 травня”, — зазначає чоловік.
На питання про те, як він повертався до звичного життя після усього пережитого, капелан знизує плечима та зізнається — під час війни повноцінна реабілітація неможлива. Фізично його лікарі підлатали, але психологічно відновитися під час активних бойових дій в країні — вкрай складно.
“Я знаю, що інші залишилися там і їм набагато важче. Зараз моя задача це допомога тим, хто повернувся з полону та сім’ям, чиї близькі на фронті або у тому ж полоні. Реабілітацію усі пройдемо вже після перемоги”.
Автор: Ольга Івлєва, Bihus.Info