Уранці 24 лютого Анні зателефонувала сестра її чоловіка. Крізь сльози повідомила, що її коханого, військового ЗСУ, терміново викликали на службу. Сама жінка залишилася вдома із мамою, бабусею та однорічним малюком.
Анна та її чоловік швидко зібрали речі: документи, дитячий та власний одяг. Подружжя розбудило п’ятирічну доньку Мілану, на власній автівці вирушило до рідних у село Гаврилівка. Село — за 10 кілометрів від Гостомеля. Вже наступного дня родина опинилася в окупації. Про те, крізь які труднощі довелося пройти сім’ї, та як вдалося евакуюватися пішим маршрутом, Анна розповіла Громадському радіо.
«Ми не зорієнтувалися – поїхали назустріч ворогу»
«Ми виїхали у Гаврилівку приблизно о 6 ранку. В бік Києва машини стояли, а туди, в бік Білорусі, було вільно. Люди поверталися до столиці, а ми їхали назустріч ворогу. Ми не зорієнтувалися, вирішили, що безпечніше буде в селі.
Доїхали у Гаврилівку близько 9 ранку. Першого дня, 24 лютого, повз нас пролетіло п’ять чи сім гвинтокрилів, дуже великих. А вранці 25 лютого повз нашу вулицю проїхали колони з танками. В одній колоні було десь сто одиниць техніки. За день проїхало чотири таких колони, тобто десь чотириста одиниць техніки.
Почалися бомбардування. В ніч з 24 на 25 лютого я не спала. Ми чули всі ці перестрілки у Гостомелі. В ніч із п’ятниці на суботу теж були сильні бої. Десь, мабуть, розбомбили електромережу. 26 лютого у нас вже не було світла, а відповідно – телевізора і зв’язку. З третього дня ми опинилися в інформаційному вакуумі.
Утім, у бабусі був старенький радіоприймач, на батарейках. Так ми слухали новини – хоча б щось дізнавалися. У нас в підвалі була картопля, закрутки, в холодильнику були запаси їжі. Але коли зникло світло, довелося звільняти холодильник і швидко все готувати.
Спали ми взуті й одягнені на підлозі, не роздягалися взагалі. Дітей трохи роздягали, щоб їм було легше. Коли треба було, брали їх на руки й бігли у підвал.
У нас була проблема – дитина, якій рік, мій племінник, на штучному вигодовуванні, не грудний. Його суміш почала закінчуватися, її вже ніде було дістати. Ми почали розмішувати якісь каші з водою, щось вигадувати. Закінчувалися памперси, ми почали на нього якісь пакетики одягати.
У березні був сильний вибух. Тоді у нас зник газ, мабуть, перебили трубу. Будинок швидко охолоджувався, ми почали рубати дрова, це був якийсь нескінченний процес. Стало дуже складно.
Сусіди розповіли, що в одному місці ловить зв’язок. Ми пішли у те місце. Почали телефонувати знайомим – всі були такі щасливі, коли нас почули. У мене був один телефон і два ноутбуки. Я зарядила телефон від одного ноутбука, ховала його під одяг, щоб він не розряджався від холоду. Вмикала на дві хвилини в день, завдяки цьому ми були на зв’язку».
«День народження доньки ми відзначали в окупації»
«27 лютого у моєї доньки Мілани був день народження, п’ять років. Ми готувалися заздалегідь, замовили їй дитячу кімнату. Вона дуже цього чекала. Через зрозумілі обставини все змінилося. Ми їй влаштували день народження в окупації. Я спекла тортик із млинців, а замість цифри п’ять ми знайшли свічку із цифрою сім. Поставили, привітали її, подарували якісь старі речі, але їй це все подобалося.
Донька іноді не хотіла виходити з підвалу, казала що їй дуже страшно, але вона трималася. Якось я подзвонила своїй мамі, сказала: «У нас все нормально, як ви?». А потім Мілана взяла слухавку: «Бабусю привіт. Бабусю, я ще жива». Це був дуже щемливий момент. Важко чути таке від дитини п’яти років. Моя мама почала плакати.
Ще якось мама запитала, чи є у нас світло. Я сказала, що все є, все добре. А донька взяла трубку і сказала: «Бабусю, в нас нічого немає: ні світла, ні їжі». Теж почала плакати. Їй було дуже дискомфортно.
Якось ми знайшли два яблучка стареньких, гниленьких. Я їх почистила і почала ложечкою давати своїй п’ятирічній дочці й цьому хлопчику, якому рік. Вони як пташенята те яблучко їли, хоча в мене дитина взагалі фрукти не любить. А тут вона каже: «Мама, таке смачне яблучко». Бабуся зварила супчик – водичка, картопелька, цибулька. Донька каже:«Бабуся, дякую, такий смачний супчик».
Вона знала чіткий алгоритм дій:якщо сильно бомблять, треба бігти в укриття. Були навіть моменти, коли я починала плакати від безвиході, що нас ніхто не врятує, а вона до мене підходила і казала: «Мама, треба бути сильною, треба бути гідною, не плач, все буде добре». Я не знаю, звідки вона це взяла. Вона сама ставила мене на місце».
«Батьку не дозволили поховати чотирирічного сина»
«Багато людей, які жили в селі у п’ятиповерхівках, ховалися у бомбосховищі під школою. Ще був дитячий садочок, біля якого теж було бомбосховище, але його розбомбили. Декого з тих, хто там ховався, поранило. Люди із багатоповерхівок не мали запасів харчів, а власники всіх магазинів ще в перші дні наступу відкривали їх і все роздавали. Ніяких гуманітарок ніхто не привозив.
У перші дні було дуже чутно бомбардування. Пізніше сусіди розповідали, що уламок ракети залетів у вікно до нашої знайомої. Вони родиною снідали чи обідали на кухні. Її зятеві відірвало руку, а внучці уламок потрапив у голову.
Дитина, на щастя, вижила. А чоловікові навіть змогли викликати швидку, рашисти її пропустили. Тому він втратив руку, але залишився живий.
Ще недалеко від села є кладовище і гаражі. Там переховувався чоловік із чотирирічним сином — хлопчик загинув під обстрілами. Сестра мого чоловіка його знала, вона працює вихователькою в дитячому садочку, виховувала цю дитину. Батьку навіть не дозволили поховати сина. Це вдалося зробити вже після деокупації».
«ЗСУ поцілили у завод, де перебували рашисти»
«8 березня я зідзвонилася зі своєю мамою. Вона порадила мені евакуюватися. Саме тоді почали евакуйовувати Бучу, наші родичі вийшли звідти пішим маршрутом. Мама сказала, що у групах у Facebook писали про можливість вийти від нас пішки на Демидів.
Усі дуже боялися, в нас взагалі жодна людина ще не виходила із села. Ми почали над цим думати. Мама і тато сказали, що приїдуть нас забрати в Лютіж — це була українська територія — аби ми лишень дійшли туди. Це пішки кілометрів 15-20.
Ми також поспілкувалися із чоловіком сестри, тим, що військовий. І хоча він до цього два тижні нам казав, щоб ми сиділи, бо нас зроблять живим щитом, тепер порадив виходити. Після цього був дуже страшний день. Ми сиділи на кухні, а чоловік був біля воріт. Раптом стався потужний вибух. Ракета пролетіла над нашим будинком.
Виявилося, що це наші ЗСУ потрапили у завод «Гаврилівські курчата», де перебували рашисти. Там був їхній склад боєприпасів. Це було 9 березня.
Вони наче у вулик поцілили, рашисти почали злитися, їздити на танках. Це був точний розрахунок. Але той завод розташований дуже близько від нас, менше кілометра. І детонувало потім понад дві години. Ми боялися, що полум’я розгориться й охопить наш дім. Але випав сніг – і загасив вогонь. Тоді я остаточно вирішила, що треба йти».
«Рашисти були дуже здивовані, коли бачили нас»
«Ми вирішили йти з мамою (свекрухою — ред.) і сестрою, а бабусю і мого чоловіка не брати. Бо бабуся у 87 років не пройшла б таку відстань пішки, саму її залишати не хотілося. Тим паче ми вирішили, що чоловік буде привертати зайву увагу. Краще, щоб ішли лише жінки з дітьми.
Телефони ми ховали, вибачте, у труси, бо казали, що їх відбирають. Придумали собі легенду, що чоловіків у нас немає, сестра розлучена. Ми зробили собі великий білий прапор, поставили його у візок. Зробили білі пов’язки на руки. Вже збиралися виходити, аж тут наші сусіди сказали, що підуть з нами.
Так ми разом дійшли до центру, бачимо: їздять всі ці військові російські. Моя дитина каже, що вже втомилася. А я розумію, що йти ще дуже далеко. Кажу: «Будь ласка, Міланочка, ти маєш сьогодні пройти, я тебе дуже прошу».
Рашисти були настільки здивовані, що ми отак йдемо, що кожна машина з тими автоматами під’їжджала, звідти дивилися на нас, було дуже страшно. Я опускала голову і думала різне, але, на щастя, вони проїжджали далі.
Усі машини у них були з буквою «V», у нас «зеток» не було. Коли ми уже підходили до кінця дороги, нас запитали, куди ми йдемо. Ми сказали, що евакуюємося. Вони кажуть: «Чоловіки — направо, жінки – наліво». Ми відповіли: «Добре». Але пішли не направо і не наліво, а прямо».
Як потім з’ясувалося, направо справді була дорога евакуації, а наліво були снайпери, чоловіків вони могли там розстрілювати.
«Мені здається, наші діти ще сильніші, ніж ми»
«Так ми дійшли до родичів у село Демидів, трохи відпочили. Через пів години пішли далі. Дійшли до розваленого мосту через Ірпінь, там був блокпост. Але ми не зрозуміли, хто там стояв:наші військові чи російські. Вони нас пофотографували, перевірили документи й пропустили, але вказали неправильний напрямок.
Ми йшли по лісу, і раптом мама каже: «Ми йдемо не туди. Він (російський солдат —ред.) сказав іти прямо, а нам потрібно наліво». Ми повернули наліво, йшли дуже довго, дитина почала питати, чи ми не заблудилися.
Моїй п’ятирічній дитині було дуже страшно в лісі, але вона трималася. Був сильний вітер, дуже холодно. Ці танки зупинялися, вони всі дивилися. Але вона все пройшла сама. А малий, якому рік, всю дорогу мовчав. Він жодного разу не заплакав. Я не знаю, як так вийшло.
Ми побачили напис «Міни», але повертатися вже не хотіли. Попереду пішла мама з візком, за нею — ми. Дивилися, чи немає розтяжок. На щастя, все було добре.
Ми вийшли до села і побачили український блокпост, там стояли наші хлопці з тероборони. Вони вже зовсім по-іншому з нами поводились. Кажуть: «Ой, тут діти, нехай сядуть, відпочинуть, ось вам печивко». А ми такі налякані були, вже всього боялися. Втім, вони гарно говорили українською і знали місцевих, тому ми заспокоїлися.
Сказали нам почекати машину, яка нас відвезе до Лютежа. Потім прийшли військові ЗСУ. Вони розпитували, де розміщені рашисти, яка в них зброя, які транспортні засоби. Всю нашу компанію машиною відвезли до Лютежа там уже були всі наші:стояли автобуси на евакуацію, були волонтери. Нас зустріли мої батьки. Ми почали плакати, дуже раділи, що вибрались. Чесно кажучи, я вважаю, що це мій другий день народження – 10 березня.
У кінці березня ми поїхали на Закарпаття. Моя донька вперше почула там повітряну тривогу. Впала на землю і почала плакати, казати: «Мама, мені страшно». Потім вона звикла, зараз нормально реагує на сирени. Іноді, звичайно, плаче. Каже, що хоче, аби війна закінчилась. Але в цілому вона нормально на все реагує.
Мені інколи здається, що наші діти ще сильніші, ніж ми».
Авторка: Таня-Марія Литвинюк; Громадське радіо