Цю машину робили в умовах економічної блокади, тому намагалися досягти максимальної ефективності за мінімальну ціну. Розмінування України триватиме десятиліттями, адже близько 30 % території заміновано. Саперів не вистачає й не вистачатиме.
У виданні ТЕКСТИ опублікували адаптований переклад історичної розвідки про один з аспектів розмінування – машину для виявлення мін, яку вигадали інженери-колонізатори в одній з африканських країн у 1970-х роках і яку використовували для цих цілей навіть у 2000-х.
Відправною точкою до винаходу став інцидент, який відбувся в 1973 році в північно-східній Родезії (країні, яку створили білі й у якій місцеве населення не допускали до виборів, нині частина Зімбабве). Цивільний джип підірвався на радянській протитанковій міні ТМ-46 (заряд 5,7 кг у тротиловому еквіваленті), одна людина – дружина водія – загинула.
Міни встановили повстанці, яких підтримував Радянський Союз і Китай, що боролися проти панування білої меншості в Родезії. Встановлення мін стало стандартним засобом для перерізання шляхів сполучення, ізоляції військових укріплень, тероризування людей і заподіяння шкоди та втрат військовим і будь-яким цивільним учасникам дорожнього руху.
Африканський міношукач Pookie. Фото: JOHN WYNNE-HOPKINS
У столиці Солсбері (тепер Хараре) автомобільного інженера Ернеста Коншеля, дружина якого була двоюрідною сестрою загиблої жінки, так приголомшила новина про її загибель, що він вирішив застосувати свої навички для пошуку рішень для глобальної проблеми. Результатом задуму стала броньована машина для виявлення наземних мін Pookie, яку взяли на озброєння інженерні війська в листопаді 1976 року.
Як не підривати міни
Технічно завдання мало такий вигляд: пошук безладно встановлених наземних мін на великій мережі гравійних доріг, щоб пришвидшити пересування військових колон і конвоїв. Наявність людини з портативним міношукачем, яка йшла попереду конвою, очевидно, зменшувала швидкість розгортання військ. Тобто потрібен був саме “автомобіль”, що виявляв би міни на швидкості.
Перший прототип виготовили до 1974 року й назвали його Leopard. Він мав V-подібну чотиримісну броньовану капсулу, встановлену між передньою та задньою підвісками на шасі VW Kombi.
Це було шасі, щоб вловити вибух міни. До того ж без коліс під транспортним засобом вибух міг знести колісний вузол, не завдавши жодної шкоди пасажирській капсулі. Використання зрізних болтів сприяло цьому процесу.
Паливний бак було розташовано позаду з двигуном і розроблено так, щоб його також продували. Центр ваги давав Leopard змогу залишатися у вертикальному положенні в разі вибуху, але якщо він перевертався, то його захищали круглі дуги безпеки.
Усе було зроблено так, щоб під час вибуху не завдати шкоди капсулі з пасажирами. За наступні шість років збудували 800 Leopard, з яких 67 підірвали протипіхотні міни. Попри цей успіх, проблемою була необхідність постійно ремонтувати машини після вибухів.
Тому пріоритет змінили на виявлення мін, а не підрив їх безпосередньо в дорозі. Виклик полягав у тому, що потрібно було “винайти” легку форму машини, щоб при наїзді на міну вона не детонувала.
Одна з модифікацій Pookie. Фото: JOHN WYNNE-HOPKINS
Рішення несподівано прийшло з “Формули-1”: абсолютно гладкі широкі шини без канавок, які дали змогу знизити тиск до мінімуму (менший за тиск ноги людини). В результаті, наїжджаючи на міну, шина “огортала” її. Капсулу V-подібної форми під кутом 55 градусів, виготовлену зі сталевої пластини товщиною 6-10 мм, підняли на 70 см від землі, щоб зменшити руйнівний вплив міни. Капсула була одномісною, водій мав заходити через дах. Додатково на кабіну вішали літієву батарею й обладнання міношукача. Згодом додали систему, яка подає звуковий сигнал у навушник оператору про наїзд на міну. Винахід назвали Pookie, що місцевою мовою перекладається як “чагарникове дитинча”: так називають маленького пухнастого нічного африканського примата з дуже великими очима.
Такий вигляд у пукі, на честь якого назвали розміновувач
Наприкінці 1976 року Pookie пройшов перші польові випробування на найбільш замінованій дорозі в країні. Загалом було знайдено та успішно піднято 12 протипіхотних мін – тріумф для місцевих винаходів. Уряд одразу виділив гроші на перші 20 Pookie (вартість — 18 тис. доларів у цінах 1975 року, близько 100 тис. доларів сьогодні), модель одразу почали вдосконалювати, посилюючи вузли й корпус та покращуючи електроніку.
Здатний знаходити наземні міни на швидкості 50 миль на годину, Pookie значно покращив час у дорозі конвою та безпеку військ. Коли водій їхав принаймні на 100 м попереду конвою, зміна сигналу в його навушниках повідомляла, що він наїхав на міну. Увімкнувши спеціальну лампу попередження про міну, водій повільно повертався заднім ходом, щоб визначити точне місце її розташування. Потім він спускався з машини, виявляв і витягував міну за допомогою грейфера або здійснював контрольований вибух на місці.
Повстанці засумували
Родезійський інженерний корпус, у якому було сформовано спеціальний загін Pookie, перевозив новітню техніку під брезентом, щоб приховати її від повстанців. Ефективність мінування (і шкода для військової техніки уряду) різко знизилась. Це також підривало моральний дух повстанців: вони тягнули міни на сотні кілометрів з сусіднього Мозамбіку та намагалися їх ретельно закладати, аж тут ефект від них різко впав. До того ж повстанці помилково вважали, що Pookie також здатний виявляти наземні міни з неметалевих матеріалів.
Втім, успіх Pookie мав і зворотний бік. Повстанці посилили свої наземні міни, почали створювати міни з дистанційним підривом, а також узялися встановлювати їх на асфальтованих дорогах, які раніше вважали безпечними. До того ж вони дедалі частіше вдавалися до дистанційного підриву наземних мін і саморобних вибухових пристроїв (СВУ), особливо там, де такі вибухи використовували для організації засідок.
У кабіні Pookie
Спочатку Pookie не було оснащено жодним зовнішнім захисним озброєнням, і через обмежений простір капсули водій міг носити лише пістолет-кулемет, наприклад 9-мм Uzi. Однак пізніші серійні моделі було оснащено 12-ствольною рушницею з поворотом на 270 градусів.
Від 1976 року й до кінця війни проти повстанців у 1980-му Pookie виявив понад 550 наземних мін і не підірвався на жодній. З 68 виготовлених, 12 було пошкоджено під час засідки від командно-детонованих саморобних вибухових пристроїв або ракет. Загинув лише один водій, але за нез’ясованих обставин. Ще один Pookie було втрачено, коли він потрапив у засідку: повстанська ракета РПГ-7 влучила в машину — автомобіль було знищено, водій загинув.
Шеврон спецзагону, який працював на Pookie
За вісім років Родезійської війни кількість смертельних випадків від підриву мін серед пасажирів у протимінно захищених автомобілях становила менш ніж 2 %. В інших випадках кількість смертельних випадків унаслідок підриву наземних мін у цивільних транспортних засобах була 23 %.
Нове життя для Pookie
Упродовж короткого часу після закінчення війни та появи країни Зімбабве кілька Pookie працювали на віддаленому розмінуванні, перш ніж їх розібрали або залишили іржавіти. Pookie залишається єдиною спеціально розробленою платформою для виявлення протипіхотних мін, яка здатна переїжджати протипіхотні міни, не підриваючи їх.
Наприкінці 1990-х ентузіасти знайшли й відремонтували занедбану Pookie, а також установили на ній новий радар проникнення в землю (GPR), який розробила німецька компанія Tricon. Перші робочі випробування модифікованого Pookie відбулися в Сомаліленді у 2000 році, де поєднання старих і нових технологій виявилося дуже успішним.
У 2001 році уряд Німеччини спонсорував використання Pookie для розмінування Сенафе та його околиць, за 80 миль на південь від Асмари в охопленій війною Еритреї.
Оригінал: A WAR LIFE SAVER вy words Gerry van Tonder