Коли говоримо про наших людей на окупованих територіях, часто забуваємо про одну з найбільш вразливих груп — українських вʼязнів, які фактично стали подвійними заручниками російської армії. РФ продовжує чинити щодо цих людей злочини, зокрема катування та депортацію на територію країни-агресора.
48-річний киянин Богдан пережив жахи тюремного життя під окупацією і повернувся додому. Про його шлях — у матеріалі видання “Заборона“.
Свиней евакуювали, а вʼязнів лишили росіянам
Все доросле життя Богдана було повʼязане з тюремною камерою. Після школи хлопець перебивався підробітками та, звʼязавшись із поганою компанією, почав пити й красти.
«Вперше мене посадили у 21 рік. В основному сидів за крадіжки та шахрайство. Я цим не пишаюся зараз, це моє горе і ганьба. Тоді потрапив у таке оточення: не було людини, яка могла б скерувати на правильний шлях, а своєї сили волі не вистачало. А як уперше озирнувся назад, за плечима вже було пару судимостей. З таким минулим на волі дуже важко жити. Я намагався влаштуватися на роботу, але щойно там чують про судимість, одразу відмовляють», — розповідає колишній вʼязень.
На момент повномасштабного вторгнення Богдан відбував покарання у колонії №5 у селі Центральне Миколаївської області. Чоловік згадує, що про початок великої війни дізнався від рідних, які несподівано зателефонували йому вранці 24 лютого. Вони розповіли, що на Київ ідуть російські війська, а на околицях вже прориваються ворожі ДРГ. Решту увʼязнені дізналися вже з телевізора.
За словами Богдана, старші офіцери втекли ще 24 лютого, і єдині, про кого вони потурбувалися, — це свині, які жили біля вʼязниці. «Так, у нас там десь півтисячі свиней жило, то вони всіх забрали. Рази чотири чи пʼять туди-сюди їздили. А про увʼязнених ніхто не думав. Нас тоді 95 людей було: 15 на довічному сиділо та ще 80 туберкульозників. Усіх залишили», — розповідає він.
Наступного дня, 25 лютого, до села вʼїхала російська військова колона.
Увʼязнених масово били, поруч катували цивільних
Окупанти розташувалися біля колонії. На щастя, до самої будівлі армійці часто не заходили. Вони знали, що там утримувалися хворі на туберкульоз увʼязнені.
«За три місяці ми їх, може, разів пʼять тільки бачили. На кухню заходили по хліб, забрали якусь їжу, із промзони забрали трактор, кілька вантажних машин. Зрозуміло, що вони не хотіли ризикувати. Для людини, яка ніколи не стикалася з туберкульозом, ця хвороба звучить як вирок. А тут вся колонія туберкульозників. Тому нас і не чіпали», — говорить Богдан.
А от до мирного населення ставлення було іншим, згадує він. Місцеві були не раді російській армії й всіляко це демонстрували — за це дехто з них був розстріляний.
Під контролем окупаційної армії в Миколаївської області увʼязнені провели три місяці. Але, мабуть, росіяни мали свої плани на колонію, тому наприкінці травня всіх перевезли до Голопристанської колонії №7 на лівобережжі Херсонщині. Вже пізніше стало відомо, що росіяни зайняли те тюремне приміщення і влаштували там катівні, де знущалися з місцевих жителів.
«Про те, що маємо переїхати, ми знали заздалегідь. Хоча росіяни нам нічого ніколи не повідомляли, у нас були свої канали комунікації. Ми навіть сумки зібрали й чекали, що з дня на день нас відправлять, але речі взяти не дали. Одного дня вони увірвалися в колонію, стріляли в повітря, вивели всіх на вулицю і завантажили в автобуси. Я як вийшов у шортах та капцях, так і поїхав», — розповідає Богдан.
Деяких невільників почали виводити на роботи на лісопильню. Як згадує колишній вʼязень, роботи там ішли цілодобово: рубали дерева на бруси та дошки, які російська армія використовувала для будівництва та зміцнення окопів.
І ставлення росіян тут уже було зовсім іншим. Попри те, що 7-ма колонія також спеціалізувалася на лікуванні хворих на туберкульоз, окупанти не боялися відточувати на них свою «бойову майстерність».
«Я навіть число памʼятаю — 14 червня. Зайшли тоді військові з усіх змін, які нас охороняли, підтягнули ще людей 20–30 — і пішли бити всіх без розбору. Навіть труп одного вʼязня, який помер у ніч на 14-те, били. Розважалися, коротше, відпрацьовували удари. Не вбили нікого, але більшість отримали переломи рук, ребер та ніг», — розповів колишній в’язень.
Охорона карала увʼязнених за найменшу провину. Коли їм щось не подобалося, людину забирали на вахту — могли там тримати по пів дня й бити так, що крики чула вся колонія. Тортур зазнавали не лише позбавлені волі.
«Під табором стояв довгий ангар, там була їхня катівня. І ось щовечора звідти лунали крики. Напевно, не було дня, щоб там когось не катували. Дуже моторошно це було слухати вечорами. Намагався навіть не виходити на вулицю, хоч у бараках спекотно було. Але вийдеш — а там кричать нелюдським голосом», — здригається від спогадів український вʼязень.
Депортація у РФ та шлях додому
У листопаді 2022 року ЗСУ успішно контрнаступали на правобережній Херсонщині. Невідомо, чи саме через це, але окупанти вирішили вивезти вʼязнів до Росії. Спочатку вони зупинилися у Сімферопольській колонії, де українські засуджені знову піддалися побиттю. А потім їх привезли у Краснодар, де близько 1500 людей розподілили по таборах.
Хворого на туберкульоз Богдана відвезли до 20-ї лікувально-виправної колонії у місті Шахти Ростовської області. «Виставили нас у шеренгу перед колонією, вийшов господар і заявляє: “Ну що ви, біомаса?” А коли начальник колонії таке заявляє, це вже нічого доброго не віщує», — думав тоді Богдан.
Однак, на щастя, найгірші побоювання не справдилися.
«Масово, як це було в Херсоні, нас не били. Звичайно, можна було отримати за якісь провини, але це були поодинокі випадки. Натомість часто влаштовували так звані маски-шоу: вривалися у повному спорядженні, з касками, дубинками. Ми думали, що бити будуть, але вони перевертали все догори дриґом, а зеків не чіпали. Чому так? Охоронці казали, що це настанова з Москви. За нас типу “відповідало” ФСБ, і вони боялися якусь шкоду нам заподіяти. Що це все означає, ніхто не знав, але нас хоча б не чіпали», — розповів Богдан.
Та замість фізичного тиску на українських увʼязнених адміністрація колонії провадила психологічний, залучивши всю силу російської пропаганди.
«У нас все було обвішано якимись стінгазетами, червоними зірками, георгіївськими стрічками. Напевно, тільки погруддя Леніна не було. А так наче до Радянського Союзу повернулися. Потім приїхала якась дама мало не з Москви та десь годину розповідала, як добре жити у світі з російським паспортом. На декого подіяло — 15 людей погодилася та підписали документи. Але більшість відмовилася», — каже українець.
Богдан пробув у російській вʼязниці 11 місяців. У жовтні 2023 року його випустили, і завдяки українським правозахисникам він зміг дістатися на територію України через блокпост у Сумській області.
«Я навіть не знаю, як описати те, що я відчув, опинившись в Україні. Повірив, що все ж таки судилося мені ще побувати вдома, походити Києвом. Радість безмірна була, що я повернувся додому. Коли був там — спочатку в Миколаївській, потім у Херсонській області та в Росії, — щодня думалося про те, що там і помру, — каже Богдан. — Коли росіяни 25 лютого зайшли до нашого села, де колонія, я до останнього не вірив, що вони будуть з нами возитися. Ми ж непотрібний баласт, до того ж хворі. Їм набагато легше було вивести нас надвір та розстріляти. Ми ж знаємо росіян. Для них людське життя гроша ламаного не варте, а тим більше життя українця. Хоча вони навіть своїх не цінують».
Чоловік каже, що вʼязні були для окупантів живим щитом. Вони разом із технікою та зброєю розташовувалися біля колоній, а ЗСУ туди не стріляли, аби не вбити своїх.
«До останнього дня, поки не опинився в Україні, думав і чекав, що ось-ось мене десь закопають. І я радий, що я вдома», — поділився почуттями колишній увʼязнений.
Авторка: Світлана Гудкова
Джерело: ЗАБОРОНА