Історії херсонців, які пережили російську окупацію: «Не вивчиш гімн Росії — будуть бити»

Херсон — єдиний обласний центр України, який тимчасово змогла окупувати російська армія. Місто, в якому до вторгнення проживало близько 300 тисяч мешканців, росіяни контролювали понад вісім місяців — з 2 березня по 11 листопада 2022 року.

Впродовж цього часу вони відключили українське телебачення та зв’язок, ввели в обіг рублі, роздавали російське громадянство і навіть оголосили про приєднання Херсонської області до Росії. Але, врешті, так і не змогли схилити більшість місцевого населення до лояльності і втримати місто — 11 листопада Херсон звільнила українська армія.

Журналісти видання  «Ґрати» Олексій Арунян і Максим Каменєв побували у Херсоні одразу після звільнення. Поспілкувавшись більш ніж з двома десятками херсонців, вони спробували реконструювати основні події окупації. У річницю захоплення Херсона російських військ «Ґрати» публікують матеріал про те, як його мешканці це пережили.

Міст

Об 11 ранку 24 лютого минулого року художній керівник Херсонського музично-драматичного театру Олександр Книга поспішав дістатися із Херсона на правий берег Дніпра. Там, у місті Олешки, на нього чекала родина — дружина і діти.

Книга з водієм проїхали Антонівський міст — єдиний перехід із правого берега Дніпра на лівий — і застрягли у довгому заторі.

Про російське вторгнення Книга дізнався рано-вранці — його розбудив телефонний дзвінок сина. Олександр закупив продукти в «АТБ», заправив повний бак дизеля і разом із водієм поїхав на роботу в Херсон.

У театрі Книга та його заступники перекрили газ, проінструктували охорону і про всяк випадок відкрили бомбосховище. Потім Олександр вирішив повернутися додому — на сімейну нараду і тепер застряг у заторі.

Задзвонив телефон — знайомий спитав, де зараз Олександр, і порадив не їхати до Олешок, бо в місті вже — російські танки.

«Водій розвертається, і тільки ми заїжджаємо на міст, налітають гвинтокрили, висаджується десант, летять ракети, зав’язується бій. Щось в Антонівку прилітає. Рашистський вертоліт, на мою думку, десь у плавні впав», — згадує Олександр — енергійний підтягнутий брюнет. Йому — 63 роки, але виглядає він щонайменше на 10 років молодшим.

Книга все ж таки прорвався до Херсона і почав думати, як йому попасти до сім’ї в Олешки. Тоді він згадав, що його давній друг, який живе поруч із мостом, має моторний човен.

«Водій мене до нього привозить, а ми не можемо завести той пароплавчик. Він стояв зиму, це лютий, ніхто на ньому не їздив, і акумулятор сів. Руки у всіх тремтять. А на мосту тим часом триває бій! Літають літаки, гвитокрили, ракети. Вибухи страшні! — згадує Книга. — Завели ми таки цей човник, і пропливли аж 17 кілометрів до пристані в Олешках. А бій йде поряд. За деревами — об’їзна, і там громихає! І так ми додому добігли під цими вибухами», — згадує Книга.

Олександр та його рідні стягнули матраци у підвал і сховалися там. Так у перший же день російського вторгнення його сім’я опинилася в окупації. Після дводенних боїв росіяни захопили Антонівський міст, і їхати на роботу в Херсон Книга вже не ризикував.

Прокурор

Троє похмурих чоловіків у пошарпаному одязі, підкульгуючи, виходять на вулицю із будівлі херсонського СІЗО. У руках у них — картаті сумки. Це арештанти, яких звільнили після довгих місяців ув’язнення в ізоляторі.

Термін арешту у них закінчився ще під час окупації, але відпустили їх лише у середині листопада — через кілька днів після того, як у місто зайшла українська армія. До травня у СІЗО працювала українська адміністрація, але потім її змінили російські силовики. Колишні арештанти скаржаться, що росіяни поводилися з ними жорстоко.

— Жахливі речі тут відбувалися. Усі перевірки — мордою в підлогу. Ні прогулянок, ні лазні, — скаржиться чоловік зі зморшкуватим обличчям і прогнилими зубами.

— Вас били? — уточнюємо.

— Звичайно, били, — каже він, присвистуючи.

— А хто саме?

— Звідки ми знаємо. Всі, кому не лінь. Вони були в масках і у формі, — каже арештант і разом із колишніми співкамерниками заходить за поворот.

На ліхтарному стовпі біля входу в СІЗО скотчем приклеєний чорно-білий портрет чоловіка років 50-ти з текстом: «25.07.22 повторно викрали батька, прошу допомогти знайти».

З ізолятора на вулицю виходить поговорити по телефону чоловік у синій жилетці з написом War crimes prosecutor Kherson. Це прокурор Павло Машковський. У СІЗО він розслідує вбивство ув’язненого. Воно сталася 11 травня, коли російські силовики зайшли на територію ізолятора.

«Росіяни зайшли, двічі вистрілили у вікно камери і вбили цю людину. Два дні тіло лежало в камері з іншими в’язнями, а потім його закопали. Де — зараз невідомо, — розповідає прокурор. — Наразі опитуємо свідків, провели огляд місця, встановили, звідки стріляли».

Сам Машковський разом з іншими працівниками херсонської прокуратури евакуювався до Кропивницького за наказом керівництва 24 лютого. Але вже наступного дня повернувся в Херсон і продовжив роботу.

«Я дізнався, що Херсон ще наш. Думав, буде опір. Як можна сидіти у Кропивницькому у такий момент?» — пояснює своє рішення Машковський.

25 лютого йому зателефонував керівник і сказав, що під час боїв на Антонівському мосту потрапили в полон двоє росіян із Бурятії. Машковський виїхав на місце та оформив рішення про їхній арешт. Одного з них — єфрейтора Натана Касаткіна — пізніше звільнили в результаті обміну на українських військовополонених. У жовтні стало відомо, що після цього він знову пішов воювати і згодом був убитий.

Машковський продовжував роботу, доки у місто не зайшли російські війська.

«Я зібрав колег, які залишились у Херсоні. Ми брали участь у судах. Міський суд працював до 28 лютого. Ухвалювали рішення про продовження запобіжних заходів. А 1 березня росіяни зайшли», — згадує прокурор.

Після окупації херсонці почали збиратися на проукраїнські мітинги у центрі міста на площі Ушакова. До них приєднався і Машковський.

«На мітинги ходили і прокурори, і слідчі, і працівники поліції, і судді. Усі ходили. Згодом, коли мітинги почали розганяти, стало страшно», — згадує прокурор.

Протести

Андрій Леонідович Щербак, лікар-ендоскопіст на пенсії, прийшов на мітинг 8 березня з колегою невропатологом Анатолієм Аббою і сусідкою Тетяною. Та хотіла поспілкуватися з російськими військовими. Чоловіки відмовляли її, пояснюючи, що марно говорити з «зашореними» людьми.

На площі Свободи, вздовж масивної будівлі обласної адміністрації, стояло десять машин — «будок» із написом «Росгвардія». Люди в зеленій формі вишикувалися в ряд навпроти мітингувальників.

Тетяна підійшла до одного з військових, і голосно сказала: «Я нещодавно їздила до дідуся в Курськ з квітами, а ви до нас прийшли з автоматами». Той роздратовано махнув рукою убік: «Жінко, йдіть туди, там, де всі стоять».

Андрій Леонідович дістав смартфон і ввімкнув камеру. Солдат побачив це і пригрозив: «Спрячь, а то разобью».

Тетяна знову запитала солдата: «Ну то чого ви до нас прийшли з автоматами?» На цей раз той не відреагував. Стояв мовчки, переступаючи з ноги на ногу.

— Чого ти топчеш нашу українську землю? — доєднався до суперечки Щербак.

— А я не топчу, — відповів солдат.

— А що ти робиш? — продовжував лікар-пенсіонер.

— Мужчина, тоже идите туди, — нервово сказав солдат і показав у бік мітингувальників.

— Ти мене не посилай, я тут народився, виріс, я вдома, а ти чого сюди приперся? — підвищив голос Андрій Леонідович.

Той знову відмахнувся: «Мужчина, идите». Раптом Щербак зауважив, що кілька бійців знімають його на відеокамеру. Він знову звернувся до офіцера:

— Ти мені заборонив знімати, а він чогось знімає?

— Вечером узнаешь.

— Це як зрозуміти? Це погроза чи попередження?

— Ну, вечером узнаешь.

Але ввечері до Андрія Леонідовича ніхто так і не навідався. З того часу пенсіонер, сховавши смартфон, ходив містом лише з кнопковим телефоном, в якому, втім, теж була камера.

В Олешках 8 березня також відбувся проукраїнський мітинг.

«Я поїхав на ринок, купив оберемок тюльпанів. Вони тоді нікому не були потрібні і копійки коштували. Приїжджаю на центральну площу, а там купа людей — тисяч п’ять, напевно. Починаю роздавати квіти жінкам, вони сміються. І ми дійшли всіма Олешками до мосту, де російські колони йшли, і повернулися назад до центру», — згадує художній керівник Херсонського театру Олександр Книга.

Через три дні для Книги пролунав перший тривожний дзвінок — росіяни влаштували обшук у його заступниці Юлії Бунчак — виконавчої директорки театру. Її син три роки тому очолював херсонське відділення націоналістичної організації «Національний корпус» і пішов воювати в полк «Азов». А 23 березня з обшуком приїхали до самого Олександра.

«Вранці прокидаюся від того, що гуде машина. Дивлюся у вікно, бачу, стоїть КАМАЗ із вежею, кулемет дивиться мені у вікна, і купа людей. Відчинили двері, кажуть: нехай усі, хто є в хаті, вийдуть з будинку. Дивлюся, двір оточений автоматниками», — розповідає Книга.

Росіяни обшукали будинок, посадили Олександра у джип і відвезли в Херсон у супроводі трьох бронетранспортерів. Книгу доставили до будівлі ізолятора тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків, де російські силовики утримували полонених. Тюремники змусили Олександра зняти ремінь і шнурки та посадили у невелику одиночну камеру. Через годину Книгу відвели на допит до працівника ФСБ. Він цікавився, чи організовував Олександр мітинги, і вмовляв його продовжити депутатську роботу.

«Він увесь час говорив: «Ви ж розумна людина, зрозумійте, ми ж брати». Я говорю: «Вибачте, брати в гості з горілочкою ходять, а ви на танках». Каже: «Ви не розумієте, це геополітика, ми прийшли вас звільняти від нацистів». Я говорю: «Поясни мені, як вони виглядають. Я 33 роки мешкаю в Херсоні, у нас російськомовне місто», — переказує діалог Книга.

Коли стемніло, росіяни натягли йому шапку на голову і посадили у машину.

«Сказали, коли ми зупинимося, вийдіть, дорахуйте до 10 і знімайте шапку. Їхали недовго і висадили біля Парку молоді», — розповідає Олександр.

Книга зрозумів: його затримали, щоб налякати і схилити до співпраці. Через кілька днів припущення підтвердилися — троє працівників ФСБ приїхали до нього і знову вмовляли повернутися до депутатської діяльності і відновити роботу театру.

Стало зрозуміло, що просто так від нього не відчепляться. Спочатку Олександр переховувався. Його родина виїхала з Олешок і розселилася у знайомих в Херсоні. 12 березня Книга в режимі онлайн востаннє взяв участь у сесії Херсонської обласної ради, депутатом якої був. Разом із ще 43 колегами він підтримав заяву про те, що вони «ніколи не визнають спроб створити «Херсонську народну республіку» і заграбастати частину України». Незабаром Олександр виїхав на вільну територію через гуманітарний коридор.

Із середини березня росіяни почали жорстко придушувати мітинги — стріляли по протестувальниках і кидали газові гранати, після чого протести поступово припинилися. Спецслужби почали шукати і викрадати українських військових, працівників спецслужб і поліції.

Прокурор Машковський зміг виїхати на вільну територію лише наприкінці травня.

Журналісти

За період окупації херсонський журналіст В’ячеслав Гусаков обріс сивою бородою.

«Після звільнення обіцяв поголитися. Так води немає і світла», — сміється його дружина Ірина Паршина.

Ми розмовляємо з В’ячеславом та Іриною у кафе у будівлі колишнього кінотеатру «Україна» на центральній площі. У місті немає ні світла, ні води, і це один із небагатьох закладів, що працюють.

Журналісти згадують, що перші російські патрулі з’явилися на вулицях через тиждень після окупації міста. За спостереженнями Гусакова, росіяни самі боялися і пересувалися містом переважно машинами.

— Пішки вони ходили тільки в магазин чи на ринок. Причому на автоматах запобіжники були у бойовому положенні, у положенні «автоматичний вогонь», — розповідає В’ячеслав.

— Ходили по кілька людей, часто групами по шестеро. ДНРівці, до речі, простіші, вони й по одному не боялися, — додає Ірина.

— І коли приїхали чмобіки  Так зневажливо називають нещодавно мобілізованими росіянами, часто з Донецької та Луганської областей, вони, мабуть, не дуже об’єктивно уявляли ситуацію. Ми бачили такі милі картини: на бордюрі — випивка, закуска. Сидять чмобіки, заправляються. Напевно, це вплив пропаганди. Їм же у вуха вдували: «Херсон — російське місто». А професійні військові розуміли, що прибули на нелояльну територію, — розповідає Гусаков.

Усю окупацію В’ячеслав та Ірина провели у Херсоні і продовжували працювати підпільно під псевдонімами — В’ячеслав для місцевого видання «Мост», а його дружина — для «Центру журналістських розслідувань».

«Ходили, спілкувалися з людьми, слухали, дізнавалися про щось. Так писали новини, щоби розповісти, що тут насправді відбувається», — розповідає Ірина.

Щоб не попастися росіянам, парі довелося бути дуже обережними.

— Допомогло, що ми ще до окупації переїхали і навіть далеко не всі друзі знали адресу. Цю квартиру зняли через безгрошів’я, тому вона в досить глухому місці», — каже В’ячеслав, зніяковіло посміхаючись.

— Трималися подалі від центру, намагалися не зустрічатися зі знайомими. Якщо хтось дзвонив, на зустріч кликав, відмовлялися. Зробили надійну ничку вдома. Коли чули найменший стукіт у під’їзді, всі телефони туди ховали, — додає Ірина.

На випадок, якщо телефон перевірятимуть на вулиці, вони ставили заставку з літерою «Z». Так їм вдалося залишитися непоміченими.

За їхніми спостереженнями, під час окупації у соцмережах і ЗМІ поширювалося багато недостовірної інформації про події у місті — не лише у проросійських, а й проукраїнських. Журналісти вважають, що продовжуючи роботу, виконували важливу місію.

«Хоч би як це парадоксально звучало, була навіть надмірна демонізація росіян. Хочу, щоб люди мене зрозуміли правильно. Багато людей і так були на нервах, а їм розповідали про ще більші жахіття. Я сама людина не зовсім здорова. І я чудово розумів, що відчуває людина у віці чи, наприклад, із проблемами з серцем. У такій ситуації дуже важлива саме достовірна інформація», — пояснює В’ячеслав.

Розвідник

Біля підірваної телевежі на території херсонського телецентру чергує літній худорлявий чоловік у куртці ЗСУ з погоном штаб-сержанта та у коричневій цивільній кепці.

«Як росіяни пішли, я побачив мародерів, прогнав їх та охороняю, бо частина апаратури збереглася», — розповідає чоловік, який називається Володимиром.

Він пояснює, що мародери насамперед намагаються забрати кабелі і розібрати трансформаторні блоки, в яких шукають срібло і платину.

До повномасштабного вторгнення Володимир працював у тролейбусному депо і був у територіальній обороні, де й отримав камуфляж ЗСУ.

25 та 26 лютого загін Володимира був під селищем Зеленівка, на північ від Херсона, на третій день бійців ТРО змінили десантники. Загін відійшов до Херсона, де розмістився на території колишнього машинобудівного заводу. Через кілька днів там їх заблокували росіяни. На той час російські війська обійшли місто окружною дорогою і після бою з 43 тероборонівцями в Бузковому парку зайшли до Херсона. За різними оцінками, у тому бою загинуло 18 бійців херсонської самооборони.

Володимир згадує, що тоді він із побратимами сховав зброю і пішов із заводу через бокові ворота.

«Я зібрав усю «воєнку» у пакет і пішов із ним у депо. У нас там купа великих коліс. Я засунув пакет у шину, і вона там пролежала всю окупацію, а два тижні тому я її забрав. Я знав, що наші прийдуть», — розповідає Володимир.

Через кілька днів після заходу росіян у місто Володимир зустрів свого давнього знайомого, з яким колись стикався, коли служив у «Десні»  Військова частина у Чернігівській області, яка спеціалізується на підготовці різних підрозділів Сухопутних військ. Володимир знав, що його знайомий служив у СБУ.

«Він сказав: «Вовчику, давай до мене». І ми почали займатися розвідкою. Чисто розвідкою, не терором, диверсіями. Був координатор, якого я не називатиму. Я скидав інформацію людям. Мені ставили завдання, і я їх виконував», — не вдаючись у подробиці, розповідає Володимир.

Майже всю окупацію чоловік провів у Чорнобаївці — великому селі у передмісті Херсона, біля якого розміщено херсонський аеропорт і військовий аеродром — та її околицях. Його завданням було повідомляти про пересування російської техніки. Практично щодня Володимир виїжджав здому на велосипеді і трасою добирався до повороту на аеродром.

«Пам’ятник літаку бачили у Чорнобаївці? Я сидів через дорогу від нього, і все запам’ятовував. Патруль проходив, питали: «Дід, чого сидиш?» Відповідав, мовляв, сиджу, молодість згадую», — усміхається Володимир.

Аеродром у Чорнобаївці регулярно обстрілювали ЗСУ. За вісім місяців українська армія щонайменше 28 разів знищувала тут російську військову техніку, але росіяни знову і знову розміщували нову.

Через регулярний прицільний обстріл патрульні стали підозріліше ставитися до цивільних поблизу аеропорту. Володимир також став обережнішим. Він змінив місце спостереження — перебрався на цвинтар по сусідству з аеродромом. Там він сідав на лавці біля жіночої могили і спостерігав за поворотом у бік Миколаєва. Кілька разів його і тут застав патруль. На цей раз розвідник сказав, що прийшов на могилу дружини.

«Зв’язок спочатку був через вотсап. Потім просто смски відправляв кожні дві години, що пішло і куди. Аеродром ми писали як магазин, вертольоти — пачки вермішелі, танки — банки зі свининою, а БТРи — тушкована яловичина», — ділиться Володимир нехитрою шифровкою.

Запам’ятавшись патрульним на цвинтарі, він знову змінив точку спостереження — перебрався на покинутий склад.

«Один раз мене впіймали — волгоградські хлопці — пизди вломили, прострілили мобілу, відбили нирки, зламали ребра, тепер у мене грижа, але відпустили. Тепер мені всі кажуть: їдь у Запоріжжя в госпіталь, а це я на кого залишу?» — каже Володимир, вказуючи на телевежу.

Ізолятор

«Ось тут моя камера, десята. Я пам’ятаю по столу і по стовпах на вулиці», — каже 65-річний херсонець Віталій Сердюк — сивий чоловік зі зморшкуватим обличчям.

Він стоїть посеред темного приміщення із заґратованим вікном в ізоляторі на вулиці Теплоенергетиків, куди в березні росіяни привозили художнього керівника Херсонського театру Олександра Книгу. Сам Віталій провів тут чотири дні та тепер прийшов показати журналістам, як жили арештанти. Підтримати Сердюка прийшла його дружина.

«Господи допоможи», — хреститься вона, заходячи в камеру.

Син Віталія — ветеран АТО і нині український військовий — через це затримали старого. Наприкінці серпня Віталій прийшов до його будинку погодувати тварин і там його схопили росіяни. Вони ретельно обшукали будинок, відвезли Сердюка до ізолятора, жорстоко побили і катували струмом.

«Знімають шорти, підключають до яєчок два електроди і електрошоком починають катувати. Потім один електрод знімають і переставляють на сосок і знову катують. І так півтори години, — розповідає Сердюк. — Мене питали про сина: де він воює, у якій частині, хто командир, на якій ділянці фронту».

Після тортур Віталія кинули у камеру, де у різний час сиділо від шести до дев’яти людей. Загалом через такі ізолятори пройшли сотні херсонців: ветерани АТО, українські чиновники, депутати і силовики, учасники проукраїнських протестів, перехожі, які здалися росіянам підозрілими.

У кутку приміщення — раковина і туалет за дерев’яними дверцятами. Сердюк каже, що тут співкамерники відмивали його від крові після тортур. Поруч складені пластикові пляшки — з них арештанти пили воду і підкладали під голову замість подушок. На столі досі купка книг.

«Ми їх намагалися читати, але на думку нічого не лізло після тортур. Катувальні були поверхом нижче. Бо звідти долинали крики. Ми через це спати не могли», — розповідає Віталій.

На стіні ручкою написаний гімн РФ. Сердюк каже, що наглядачі змушували співати його під загрозою тортур, і арештанти записали слова, щоби не забути.

«Наразі дверей немає, а раніше були. Коли вони відкривалися і заходили наглядачі, ми мали стояти вздовж стіни і кричати: «Слава Росії! Слава Путіну! Слава Шойгу!». На них дивитися не можна. Не скажеш ці слова — битимуть. Не вивчиш гімн Росії — битимуть», — згадує Сердюк.

Його розповідь перериває дружина і квапить додому.

«Все, вистачить з мене, зараз, не дай Боже, інсульт станеться», — обурюється вона.

Разом із Сердюками та колегами вибираємося з будівлі та йдемо вулицею Теплоенергетиків. Із двору приватного будинку виходить схвильований місцевий житель з уламком від снаряда в руці.

«Сьогодні до мене в дах попало, — бідкається він. — Зранку був мінометний обстріл. Гучно було — охрініти. А в нас, вважай, нульова лінія фронту. Наші учора насипали нормально. А вони у відповідь градами по Острову вдарили, по нас — мінометами».

Чоловіка звати Леонід Шамрай, йому 41 рік. Він — майстер із виготовлення ножів, раніше працював експертом зі зброї у мисливському магазині. Після окупації магазин закрився — його власник пішов воювати за Україну. Дев’ять місяців Леонід сидів без роботи.

«Вибору особливого не було. Ти або працюєш на орків, або сидиш удома. Я вибрав друге», — каже Леонід.

На вулиці він намагався зайвий раз не показуватися — за його словами, росіяни часто забирали в ізолятор його сусідів.

«У друга просто так із вулиці забрали 19-річного сина. Він ішов з другом, його забрали, три дні потримали, від шокера вся спина синя. Можливо, знайшли якусь фотографію в телефоні, може, листування якесь. Цього їм вистачало», — розповідає Шамрай.

Ще трьох знайомих Леоніда забрали за те, що вони прийшли розбиратися до сусіда, який повісив на машину російський прапор і, як сказав Шамрай, «сильно топили за все це діло».

«Прийшло троє сусідів, зірвали прапор і сказали: «Ти якби май совість». Я це у м’якій формі переказую. Хвилин через 40 приїхали орки, поклали всіх на підлогу, собаку застрелили. Одного  наступного дня відпустили, а двох інших — через три дні», — згадує Леонід.

У небі над нами лунає гучний свист, за яким відразу — сильний вибух. Ми інстинктивно присідаємо.

— Спокійно, ви у Херсоні, — каже Леонід, який, здається, навіть не моргнув.

— У цьому й проблема, — сміється у відповідь колега з Deutsche Welle Ігор Бурдига.

Підпільні гривні

Десятки людей вишикуються в чергу на вулиці біля супермаркету. Над входом у магазин висять жовто-блакитні кульки. Це відкриття першого «АТБ» після окупації Херсона. Люди стоять тут із раннього ранку.

— В «АТБ» по всій Україні — однакові ціни, а тут під час окупації ціни злетіли до небес. Росіяни тут свою мережу відкрили, «АБЦ» називалася. Свій товар завезли — вдвічі-втричі дорожче. Літр молока раніше коштував 25 гривень, а за окупації 70, — пояснює нам ажіотаж молодик у черзі. У магазин він прийшов із дружиною та дитиною.

— Памперси 1470 рублів коштували в цьому «АБЦ», — приєднується до розмови його дружина. — Я з ранку чоловікові кажу: уявляєш, ми сьогодні знову купимо памперси по 279 гривень. Я запам’ятала, скільки вони коштували до окупації. Тому ми раді відкриттю і стоїмо чекаємо.

У квітні Росія почала вводити на Херсонщині рублі. У магазинах на товарах стояли два цінники — у гривнях і рублях.

— Продукти були російські, а люди розплачувалися здебільшого у гривнях. Курс гривні до рубля спочатку був 1,8, але потім змінювався — 1,5, а в останній місяць — 1,25. Останні два тижні перед звільненням люди нахабно відмовлялися приймати рублі. Вони навіть рейди робили — змушували брати рублі на ринках, — розповідає місцевий мешканець Ігор Євтушенко — невисокий кремезний чоловік у спортивній куртці.

Він тренер з джиу-джитсу, займається з підлітками у Палаці культури текстильників — найбільшому ДК у Херсоні. За сумісництвом там же працює сторожем.

«Після окупації десь на тиждень у Палаці все підвисло. А потім я поновив тренування. До середини літа ніхто з військових там не з’являвся. У нас український прапор висів, ніхто його не знімав», — згадує Євтушенко.

Раніше він орендував спортзал у ДК для тренувань. Під час окупації переказувати гроші було нікуди, і він вирішив тренувати дітей безкоштовно. Але при цьому отримував зарплату сторожа на українську картку. Директриса ДК виїхала на вільну територію і виплати не припинялися.

«Банкомати, щоправда, не працювали, але гроші на ринку у бариг можна було перевести в готівку за відсоток. Скидаєш їх людині через телефон на картку, а вона тобі дає готівку рублями. Вони брали від 5 до 15%», — розповідає тренер.

Наприкінці літа знайти таких людей було важко — росіяни почали боротьбу із цим бізнесом. За словами херсонців, декого затримували і відправляли в ізолятори.

У ДК Текстильників був контактний зоопарк зі зміями, ящірками, папугами та іншими екзотичними тваринами і птахами. Його керівник Віктор Георгієв погодився співпрацювати з росіянами і став директором палацу.

«Вітя, господар зоопарку, хотів перетворити ДК на театр, у нього було таке бачення. У серпні він підійшов і сказав, що тут не буде жодних гуртків, ми зробимо російський театр. Але якщо ти тренуєш дітей безкоштовно, то добре, залишайся», — згадує Євтушенко.

«Референдум»

У середині листопада, через тиждень після звільнення Херсона, у місті все ще можна було зустріти білборди з окупаційною агітацією. Неподалік Антонівського мосту двоє молодих хлопців в уніформі комунальних служб знімають великий плакат «Херсон навіки з Росією».

«Референдум» — це було дуже смішно. Вони провели його прямо на вулиці. Військові ставили столики і стільці на зупинках громадського транспорту. Стояли троє військових у повному обмундируванні з автоматами. У бюлетені було дві галочки: так — я за, і ні — я проти», — розповідає хлопець, який назвався Анатолієм.

Разом із напарником він знімає плакат із білборда і кидає його вниз. Зірвані листи складає на купу чоловік у синій жилетці — Юрій Шевчук, генеральний директор національного музею історії України у Другій світовій війні «Батьківщина-мати».

«Я працюю тут уже тиждень, приїхав 11 листопада, одразу після звільнення. Документую війну. За цей час я записав уже півсотні інтерв’ю, фото, що зникають, збираю артефакти. Я був також в Ізюмі та Лимані», — пояснює директор музею.

Журналіст В’ячеслав Гусаков згадує, що чутки про «референдум» щодо входження Херсонської області до РФ ходили у місті з квітня. Окупаційна влада кілька разів називала дату голосування, але постійно змінювала. Нарешті, на початку вересня, після успішного контрнаступу української армії в Харківській області, росіяни все ж таки наважилися.

«Агітаційні плакати та білборди з’явилися за два тижні до «референдуму». З 23 до 27 вересня тривало голосування і вже ввечері з’явився білборд «Херсон. Вибір зроблено — Росія», — розповідає Гусаков.

За словами журналістів, у дні голосування місто було практично порожнім. Окупаційна влада оголосила, що перші три дні проголосувати можна вдома і в мобільних точках, переважно на зупинках громадського транспорту. На четвертий було заплановано голосування на дільницях. Їх облаштували в адміністративних будинках, наприклад, у 16 школах, які окупаційна адміністрація відкрила з початком навчального року.

Після звільнення Херсона у місті складно було знайти людину, яка б зізналася, що брав участь у голосуванні. Усі мешканці, з якими спілкувалися «Ґрати», пояснювали, що у дні голосування намагалися або виїхати з міста на дачу, або залишилися вдома, але не виходили на вулицю. До того ж, члени виборчкомів не дуже прагнули обійти всі квартири або змусити громадян прийти на дільниці. Містяни були впевнені, що результат голосування визначено заздалегідь.

Журналісти В’ячеслав Гусаков та Ірина Паршина жили на околиці і до їхнього району мобільні групи для голосування — як правило, це були жінки зі складу «виборчкому» та один чи кількох військових — не дісталися. Подружжя вирішило пройтися містом, щоб побачити, що відбувається.

— Люди розповідали, що їм дзвонили у двері. Хтось відкривав, до когось заходили в коридор, казали: «Референдум». Але не можна було вийти в сусідню кімнату і заповнити анкету. Військові наполягали, щоб її заповнювали лише біля них, — додає Гусаков.

— Інші казали, що на лавці перед під’їздом сидять дві жінки з коробкою і військовий і ловлять [тих], хто до будинку заходить, пропонують це підписувати, — розповідає дружина В’ячеслава Ірина Паршина.

Журналісти з’ясували, що окупаційна адміністрація не змогла скласти списки виборців, тому мобільні групи для голосування мали з собою «пустографки» — бланки, до яких вносили паспортні дані голосуючих. Таким чином, голосування перетворилося ще й на збір персональних даних херсонців.

— Тієї кількості учасників, про яку вони говорили, звичайно ж не було. Там, де вони знімали свої сюжети, була масовка. Не виключаю, що були навіть місцеві, бо якийсь проросійський контингент у Херсоні був, — каже Гусаков і додає. — Дехто, хто мелькав у пропагандистських сюжетах, наприклад, жінок з організації «Матері Херсона» ми потім бачили в цій крамниці. Вони рублями розплачувалися.

— На вулицях, біля центрального ринку, була вулична точка — з боку вулиці Потьомкінської — стояв намет і столик. За ним сиділа жінка, і ми бачили, як вона дістала бланки, щось у них покреслила, і сама запхала в ящик. Поруч були військові, — додає Ірина Паршина.

Одну з виборчих дільниць окупаційна адміністрація організувала у Палаці культури, де працював тренер Ігор Євтушенко.

«Ми приходили на роботу і бачили, як це відбувалося протягом двох днів. За трьома столами сиділи чоловіки і жінки, але це були не наші співробітники, звідки вони, не знаю. Але щоби була черга охочих проголосувати, — я такого не бачив, — розповідає Євтушенко. — Вітя, який проросійський [власник контактного зоопарку Віктор Георгієв] і то обурювався. Але нас просто поставили перед фактом».

Увечері 27 вересня голова так званої регіональної виборчої комісії Марина Захарова заявила, що впродовж чотирьох днів на Херсонщині проголосувало 76% громадян від кількості зареєстрованих — 571 тисячу. 87% із них нібито проголосували за вихід області з України та входження до РФ.

Гусаков згадує, що після незаконного референдуму усі магазини міста перестали приймати українські банківські картки.

«Ми боялися, що далі почнеться кримський сценарій. Люди боялися, що це буде вододіл, після якого репресивна машина запрацює по повній програмі», — каже В’ячеслав.

Виїзд

Довговолосий бородач у кольоровому одязі йде спальним районом Херсона з великим рюкзаком і пакетами «АТБ». Це весільний фотограф і волонтер Антон Таточенко несе воду і продукти пенсіонерці, яка мешкає поруч в одному із панельних будинків.

«На початку війни я розумів, що взяти автомат у руки мені складно. Я пацифіст. Навіть якщо це русня, яка вбиває людей, я ще замислюся, спускати курок чи ні. Тому військкомат відпав одразу», — розповідає Антон.

Наприкінці лютого він створив із друзями волонтерську групу. Спочатку вони купували їжу і ліки для незаможних за свій рахунок. За кілька тижнів про групу почали дізнаватися інші городяни і відправляти пожертвування. Часом вдома в Антона накопичувалося до півтонни продуктів. Але через кілька місяців роботу довелося припинити.

«Волонтерів почали ловити по Херсону. Якщо ти волонтериш без відома [росіян], ти маєш якийсь вплив на людей, то ти для них потенційно небезпечний чувак. Мене спокійно могли б забрати, провів би на підвальчику якийсь час. У них там фантазії вистачає, гадаю, ви вже наслухалися», — розповідає фотограф.

Антон залишався у місті, але наприкінці вересня вирішив поїхати. Роботи не було, і він боявся, що після анексії Херсонської області Росія спробує мобілізувати до своєї армії місцевих чоловіків. Але виїхати на вільну територію було непросто. В’їзд у Миколаївську область був закритий через бої, і Антон із двома друзями вирушив до Запорізької їхнім автомобілем.

Першою проблемою було перебратися на лівий берег Дніпра. Ще влітку рух Антонівським мостом був припинений. Тоді Збройні сили України отримали американські ракетні установки HIMARS, які б’ють на 300 кілометрів із великою точністю. Наприкінці липня Україна обстріляла з них Антонівський міст — ключовий об’єкт для постачання російських військових у Херсоні. З того часу перебратися через Дніпро можна було лише через поромну переправу.

1 жовтня, коли туди під’їхав Антон із друзями, стояла величезна черга. Дорога на другий берег зайняла два дні. Спати довелося у машині. Потім вони вирушили до міста Василівки на лінії розмежування, де росіяни обладнали контрольно-пропускний пункт.

Там теж стояла величезна черга з охочих залишити окуповану територію. Пройти її за один день не вдалося, і Антон із друзями орендували будинок у Василівці.

«І почався чудовий час. Встав зранку, поїв, поїхав у чергу. Приходиш на блокпост, дізнаєшся про новини. А новини такі: то у них дівчинка, яка реєструє, захворіла, то у них немає світла, то у них ще раз світла немає. То вони колону військову чекають і кажуть: «До нас не підходити, розстріляємо». Хоча колони ніякої не було, звісно. Коротше, називали будь-які причини, щоби нас там тримати. Після дванадцятого дня нам гордо заявили: “Реєстрації на виїзд більше немає, єбіться, як хочете!” — розповідає він.

Нерви Антона здали, і 12 жовтня він поїхав назад у Херсон. Його підібрав попутник автобусом, що їхав із Запоріжжя.

«По області на блокпостах тоді чмоні стояли — чуваки 18-19 років, на яких без сліз дивитися неможливо. Ледве двері відчиняли, соромилися все робити. А мужик, з яким я їхав — такий ділок із 90-х. Говорить з орками: «Що чуваки, як у вас там? Ротація скоро? Успіхів». П’ять метрів проїжджає і додає: «От підораси!» — згадує Антон.

Знову перебиратися через Дніпро йому було страшно. Половину порому займала російська техніка, і Антон боявся, що їх можуть обстріляти. Він вважає, що Росія тоді спеціально використовувала цивільних як живий щит.

Зараз Таточенко підняв старі списки незаможних і знову розносить гуманітарку. Разом із ним піднімаємось у квартиру до однієї з його підопічних — двері відчиняє 67-річна Марія Іванівна. Спираючись на ходунки, вона проходить на кухню — жінка не ходить і майже ніколи не залишає квартиру. Вона в поганих відносинах із єдиною дочкою, і крім Антона та кількох сусідів її доглядати нікому.

Під ногами плутається кішка, з клітки кричать папуги, у годівниці за вікном клюють хліб голуби. Антон дістає з пакетів баклажки води, серветки, мед та інші продукти.

Всю окупацію Марія Іванівна провела вдома. Її основна розвага — телевізор. Росіяни відключили українське мовлення одразу після захоплення міста, і жінці довелося дивитись російські канали.

«Я дивилася кіно, концерти, а їхню пропаганду — ні. Та й у такому віці я вже така, що мене не переконаєш. Я за батьківщину, мене ніхто не перебудує. Я не зрадник», — каже бабуся.

Вона стверджує, що принципово не брала російський паспорт, але сусіди все ж таки допомогли оформити їй російську пенсію. Наприкінці червня Росія створила у Херсоні своє управління пенсійного фонду. Вони не мали доступу до особистих справ пенсіонерів, тому всім видавали однакову суму — 10 тисяч рублів.

Останнім часом у районі Марії Іванівни почастішали обстріли, але жінка каже, що їхати не збирається.

«Тільки стріляють — я у ванну. Думаю: ну вб’ють та вб’ють. Як буде, так і буде, отже, така доля, — міркує жінка. — Хтось тікає, рятується. А куди я Мурку діну? А папуг?».

«Евакуація»

Херсонський річковий та морський порти росіяни почали обстрілювати практично одразу після того, як до міста зайшли українські війська. У середині листопада неподалік порту загинув перехожий — чоловік середнього віку. Українські бійці, які патрулюють територію, радять поодиноким перехожим не залишатися на одному місці і йти ближче до будівель.

Володимир Барсук, 56-річний пенсіонер, який раніше працював пожежником, а згодом був матросом торгового флоту, живе неподалік. Чоловік розповідає, що під час окупації постійно бував у порту, коли їздив на дачу, що знаходиться на Потьомкінському острові вниз за течією Дніпра.

Володимир згадує, що приблизно через два тижні після «референдуму» йому на телефон стали по кілька разів на день приходити смски з закликом евакуюватися на лівий берег. Спочатку у смс повідомляли про загрозу підриву греблі та затоплення міста. Через деякий час загроза змінилася — мешканців попереджали, що місто бомбардуватимуть й обстрілюватимуть українські військові.

Евакуація проходила поетапно — розповідає журналіст В’ячеслав Гусаков. Він згадує, що через тиждень після «референдуму» окупаційна адміністрація оголосила канікули у школах до 21 жовтня, які потім продовжила.

«Оголосили, що дострокові осінні канікули оголошено з міркувань безпеки. Школярам запропонували відпочити у Криму. Через тиждень почали пропонувати і дорослим — «відпочити від війни», — розповідає В’ячеслав.

У середині жовтня Володимир Барсук прийшов у порт, щоб вирушити на дачу, і побачив, що там багато що змінилося. Військові організували загородження з автомобільних шин і разом із людьми у поліцейській формі стали оглядати речі і багаж пасажирів. Для надійності пасажирів перевіряв ще й кінолог із собакою.

По причалу ходили люди з табличками маршрутів — “на Олешки”,  Гола Пристань. Пасажири розповіли йому, що відбувається евакуація, але багато хто, як і він сам, звично їхали на дачі, і не збиралися залишати місто зовсім. За спостереженнями Барсука, того дня по Дніпру курсувало, як мінімум, чотири пароплави.

Пізніше Володимир випадково з’ясував, що у дні евакуації пароплави продовжували ходити й уночі.

«Я — рибалка, часто ходжу на нічну риболовлю. Десь у дні евакуації я був уночі на риболовлі, у себе на острові. Почув шум. Увімкнув ліхтарик. Бачу, пливе буксир і тягне баржу у бік ГоПри. У пароплава габарити вимкнені, штори закриті. Я не бачив, чи там були військові, але підозрюю, що так», — згадує Володимир і додає, що один пароплав вміщує приблизно 300-350 людей.

Журналіст В’ячеслав Гусаков стверджує, що військові також виходили з міста пантоном під Антонівським мостом. Володимир Барсук, каже, що сам не бачив цього, але його сусід розповідав йому, що якось переправлявся машиною через Дніпро на понтоні в районі Антонівського мосту.

Відступаючи з Херсона, росіяни пограбували міські музеї, архіви і навіть вивезли із собою останки князя Григорія Потьомкіна — одного із засновників міста.

Директор контактного зоопарку Віктор Георгієв, який під час окупації очолив Будинок культури, скористався переправою та поїхав на лівий берег Дніпра, як і багато інших колаборантів. Тварин із собою Віктор не забрав. Тренер із джиу-джитсу Ігор Євтушенко ламав голову, куди прилаштувати тварин.

«Спочатку віддав ігуан та ящірок — забрав хлопець, він займається їх розведенням. Пухнастих тварин віддав у зоомагазин, у них там є приміщення, де їх утримують. Папуг я забрав собі додому. Залишилися змії — завтра приїжджають із Києва — із центру з порятунку тварин — заберуть їх. Двох голубів не можу влаштувати», — перераховує тварин та їхні долі Євтушенко.

«На переправі росіяни йшли на хитрість — безкоштовний проїзд, але при цьому вони в середину ставили свою техніку і оточували цивільним транспортом”, — згадує розповідь сусіда Барсук.

За його словами, останній пароплав на лівий берег Дніпра пішов із херсонського порту 11 листопада. Вдень того ж дня до міста зайшли українські солдати.

Звільнення

Ігор Євтушенко згадує, що в останні дні перед відходом росіян була помітна велика кількість російської техніки. Поступово у місті та на виїздах з нього поменшало російських блокпостів.

«Єдине місце, де їх було багато до останнього дня — це біля магазину «Європорт» на виїзді з міста — там вони весь час скуповувалися. Почали знімати блокпости, якщо раніше молодих пацанів перевіряли, наколки дивилися, то тепер майже перестали», — згадує Євтушенко.

За спостереженням журналіста Гусакова, останніми днями російської окупації у місті з’явилося багато професійних військових, які сильно відрізнялися обмундируванням та екіпіруванням від «чмобіків», які розміщувалися в Херсоні до цього.

Євтушенко згадує, що після відходу росіян вирушив зустрічати українську армію.

«Мені сусід сказав, що ЗСУ вже у Камишанах, ми вчепили на машини українські прапори і поїхали зустрічати. Я від’їхав на 40 кілометрів від Херсона, але ЗСУ ще не було. Зрештою, ми приїхали на український блокпост. Пацани кажуть — ми зараз дороги розмінуємо. Ви, кажуть, тільки до Херсона не їдьте, ми там ще не були. Я говорю — та ми з Херсона приїхали», — посміхаючись, згадує Ігор.

11 листопада волонтер та фотограф Антон Таточенко також почув, що українські військові заходять до міста. Разом з другом вони сіли на велосипеди і вирушили в центр Херсона. На площі Свободи на той момент уже були гуляння — херсонці обіймалися з солдатами і співали пісні.

«Приїжджаємо на площу, а там усюди українські прапори, — згадує він. — Чувак із кавуном виліз на постамент. Натовп тріумфує. Емоції били через край, ейфорія була чи що. Зустріли одного. Він випадково взяв із собою вино. Говорить: не знаю, навіщо, але я його взяв. Виявилося, дуже в тему. Усі плачуть, радіють. Коротше, класно, просто класно».

Святкування на головній площі міста тривали понад тиждень.

Епілог. Що сталося з героями матеріалу

Художній керівник Херсонського театру Олександр Книга після викрадення зумів виїхати до Львова, а потім перебрався до Києва. Коли Україна звільнила Херсон, повернувся до рідного міста і вже кілька місяців відновлює роботу театру.

Журналісти Ірина Паршина і В’ячеслав Гусаков через часті обстріли поїхали з Херсона наприкінці листопада.

На тренера Ігоря Євтушенка надійшла скарга про співпрацю із сепаратистами під час окупації. Поліція забрала його до «фільтраційного центру» для перевірки. У результаті правоохоронці не мали претензій, і зараз Ігор продовжує тренувати дітей і дорослих у ДК. Він прилаштував майже всіх тварин із контактного зоопарку, власник якого втік із росіянами. У себе вдома Ігор поселив папугу, черепаху, равликів і тритона.

Фотограф Антон Таточенко виїхав з Херсона після того, як Росія обстріляла його район, і снаряд потрапив у сусідній будинок, але нещодавно вирішив повернутися.

Лікар-анестезіолог Андрій Щербак перебував у Херсоні ще півтора місяці. Напередодні Нового року він із дружиною та собакою виїхав спочатку на Захід України, а 3 січня цього року вони перебралися до Німеччини. Нині родина Щербаків мешкає у Вупперталі у гуртожитку для українських біженців.

Володимир Барсук, який спостерігав за «евакуацією», також через якийсь час виїхав із Херсона. Нині він живе у знайомих у Кривому Розі. Нещодавно він повертався до Херсона — відремонтувати вікна у своїй квартирі — їх «побило» під час чергового російського обстрілу.

Автори:  Олексій Арунян, Максим Каменєв

Джерело: «Ґрати»

See more Tweet