Командир підрозділу 73-го морського центру ССО «Лєший»: Ми повинні закінчити цю війну, щоб не залишити її у спадок нашим дітям

Від строкової служби та «Омеги» – до командування підрозділом 73-го морського центру ССО. «Лєший» воює з 2014 року, пройшов Бахмут, Запорізький і Херсонський напрямки, а сьогодні командує бійцями, які виконують завдання вже на території ворога. Повний кавалер ордена Богдана Хмельницького та кавалер ордена «За мужність» III ступеня, він має за плечима понад десятиліття бойового досвіду.

В інтерв’ю Укрінформу «Лєший» розповів про свій шлях у ССО, роботу командира, сучасні бойові технології та роботизовані системи, а також про те, чому навіть у технологічній війні головною залишається людина.

ЗАХИСТ СВОЄЇ ДЕРЖАВИ, СІМ’Ї, ВОЛІ ТА СВОБОДИ – ПОНАД УСЕ

– Розкажіть трохи про себе: звідки ви родом, ким були до війни?

– Позивний мій – «Лєший». Не будемо переходити до більш детальних подробиць, цього буде достатньо. На сьогодні я – один із командирів спецпідрозділу 73-го морського центру Сил спеціальних операцій ЗСУ імені кошового отамана Антіна Головатого.

Народився на Слобожанщині. Після школи пішов на строкову службу до внутрішніх військ МВС України. Далі перевівся на контракт, поїхав до школи прапорщиків. Закінчив її, відчув, що це моє, і вирішив рухатися далі – до Харківської академії внутрішніх військ. Склав заліки на відмінно. Вступив на командно-штабний факультет за напрямом підготовки командирів підрозділів, частин і з’єднань спеціального призначення.

Після випуску з академії отримав посаду командира розвідувальної групи – у новосформований тоді підрозділ «Вега», який дислокувався на заході України. Воюю з 2014 року.

– Наскільки мені відомо з короткої довідки про вас, ви були командиром окремого загону «Омега».

– Усе вірно. Я проходив службу в Національній гвардії України, у підрозділах «Омега». Спершу на посаді командира групи, згодом заступника командира загону – раніше це була посада заступника з бойової підготовки. А потім – був призначений командиром «Омеги». Зона відповідальності була від Станиці Луганської до Широкиного. По суті, вся лінія фронту. Залежно від потреб командування нас відправляли на різні ділянки для виконання спеціальних завдань – снайпінгу, контрснайпінгу та інших спеціальних дій.

У 2020 році, перебуваючи на посаді командира одного з гарнізонів «Омеги», я за станом здоров’я звільнився. Отримав другу групу інвалідності унаслідок поранення та мав понад сім підтверджених контузій.

– Але повернулися…

– Тут без варіантів. Захист своєї держави, сім’ї, волі та свободи, бажання жити в незалежній Україні – понад усе.

– То як усе відбувалося?

– 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, я, як і всі свідомі українці, пішов отримувати зброю до найближчого пункту видачі. У цей момент, звісно, думав і про сім’ю. У мене маленька донька – їй на той час виповнилося лише п’ять місяців. Думав, куди їх подіти, тому що ми були на Вишгородщині, фактично найближче до напрямку наступу ворога з боку Димера та Демидова.

Я попросив товаришів допомогти, і вони вивезли рідних на Житомирщину. А я – долучився до війська. Першим моїм підрозділом після певного періоду перебування поза військовою службою став окремий загін резерву Головнокома. Під командуванням «Кепа».

Із 2022 року у складі першої окремої бригади ТрО, до якої ми входили і яка забезпечувала наш загін, за дорученням Головнокомандувача проводили спеціальні дії та виконували завдання на Київщині й Харківщині.

Після цього у мене сформувався свій колектив, свій підрозділ. Нам хотілося чогось іншого. Хотілося долучитися саме до Сил спеціальних операцій.

Тому волею долі ми потрапили до 73-го морського центру ССО.

– Як вас прийняли?

– Нас у 73-ку прийняли дуже добре. Дали можливість добрати людей у своє підпорядкування, щоб у мене був, наскільки це можливо, повний штат для якісного виконання поставлених завдань.

Після цього ми вирушили на Запоріжжя, у район Великої Новосілки. Потім, у квітні 2023 року, висунулися до славнозвісного міста Бахмут. Нас відправили туди – і не лише нас, а й колег із суміжних підрозділів – кожного на свою ділянку, щоб допомагати піхоті утримувати позиції, максимально виграти час і якомога довше втримувати населений пункт для безпечного відходу наших сил.

СЬОГОДНІ МИ РОБИМО ЦІКАВІ РЕЧІ ВЖЕ НА ТЕРИТОРІЇ ВОРОГА

– А після Бахмута – куди життя занесло?

– Після Бахмута, після того, як ми трохи втерли носа «вагнерівцям», які думали, що вони безсмертні, – повернулися знову на Запоріжжя. І потрапили на контрнаступ.

Скажімо так, спочатку все було вдало. Ми висунулися дуже близько до противника й контролювали його доти, доки, як це завжди буває, один із ворожих дронів не помітив підгрупу. Почався стрілецький бій, полетіли гранати, почали працювати АГСи, FPVшки, артилерія.

Тоді близько 25% моєї групи отримали поранення, але вони були неважкими. Я дав команду потихеньку відтягуватися й чекати в міжпозиційному просторі, у безпечному місці, подальших вказівок від керівництва.

Врешті-решт, надійшла команда на відступ. Поранених доправили до медичних закладів…

– І в районі Роботиного були?

– Так, завдання на Запоріжжі тривали: в районі Вербового й Роботиного. Тоді це були дві найгарячіші точки, де ми також працювали досить упевнено.

– Яка там була ситуація?

– Під моїм керівництвом перебувало п’ять груп. Ми висунулися в район між Роботиним і Вербовим, де був лісок.

У них там був ротний опорний пункт, який повністю знаходився під землею. Ворог узагалі не пересувався поверхнею. Наше завдання було зайти туди й вибити його звідти.

– Вдалося?

– Майже… Близько десяти днів ми вели там стрілецькі бої, закидали їх гранатами. Але на той момент перевага в дронах уже була на боці росіян. Постійно прилітали FPV, активно працювала авіація – били НУРСами, активно застосовували РСЗВ, артилерію.

Але в лісі вибити нас, спецпризначенців, дуже важко. Ми постійно намагалися кусати їх із різних боків. У них почалася деморалізація. Спали за 30–50 метрів від них. Чули, як їхні замполіти намагалися підтримати бойовий дух: «Не бойтесь их, они такие же смертные, как вы. Не бойтесь, стреляйте».

Але ми їх добре тиснули. Під час одного з обходів, коли хотіли завдати вогневого ураження, наткнулися на мінне поле.

Кілька бійців підірвалися. Зрозуміло, що потрібно було проводити екстрену евакуацію. До того ж під час евакуації, коли почався обстріл, хлопцям довелося терміново відійти вбік, щоб не потрапити під вогневий удар противника. І вони, на жаль, теж потрапили на мінне поле.

Були підриви. Хлопці втрачали ноги, пальці на руках, отримували різні поранення – осколкові ураження, мінно-вибухові травми, розриви.

– Які були ваші подальші дії?

– Я прийняв рішення викликати евакуацію безпосередньо під червону зону – ми її так називаємо. Як ви знаєте, умовно є три зони: зелена – найбільш безпечна, жовта – зона підвищеного ризику, а червона – це вже безпосередній контакт із противником, коли ворог фактично під носом.

Прибув водій на «Хаммері», ми завантажили всіх поранених, і він доставив їх до медичного закладу.

Скажімо так, на той момент противник дуже посилив обстріли. Але, крім тих втрат, яких ми зазнали на мінному полі, більше не понесли.

Протягом двох діб, не поспішаючи, ми, ті, хто залишилися, самостійно евакуювалися в безпечне місце. До нього було близько 20 кілометрів. За нами приїхали транспортні засоби й забрали.

Потім був ще Херсонський напрямок… А сьогодні – ми робимо цікаві речі вже на території ворога.

– Про що йдеться?

– Різні диверсії, зокрема на залізничних перегонах, засідки і так далі. І будемо робити ще – поки ворог не зрозуміє, що цю війну потрібно закінчувати.

СИЛИ СПЕЦІАЛЬНИХ ОПЕРАЦІЙ – ЦЕ ЗГРАЯ, А В ЗГРАЇ МАЄ БУТИ ОДИН ВОВК, ОДИН ВОЖАК, ЗА ЯКИМ ІДУТЬ РЕШТА

– Як змінювалося ваше сприйняття війни разом зі зміною відповідальності?

– Так як я майже все своє офіцерське життя командую підрозділами, то відповідальність не знімається – без різниці, чи в тебе в підпорядкуванні три військовослужбовці, чи три тисячі. Відповідальність повинна бути за кожного.

Тому легко не буде ніколи. Потрібно постійно працювати над собою, працювати над підготовкою особового складу, щоб не допускати втрат.

Станом на 2026 рік у підрозділах, які перебувають під моїм командуванням, у мене немає жодного «двохсотого». «Трьохсоті» є, зрозуміло. Це війна, тут нікуди не подінешся. Навіть просто йдеш вулицею, проспектом – упав дрон чи ще щось прилетіло, і ти можеш отримати осколкове поранення.

Але «двохсотих», слава Богу, немає. Тому я й намагаюся підбирати колектив, скажімо так, на взаєморозумінні та довірі, з усвідомленням того, що життя кожного бійця залежить від його товариша – спереду, ззаду, праворуч чи ліворуч.

Якщо хтось із них буде немотивованим, непідготовленим, не готовим зберегти своє життя і життя товариша, то буде набагато важче досягати потрібного результату.

– Наскільки війна зблизила вас?

– Ми вже чотири роки разом. Ми п’ємо з однієї чашки, їмо з однієї тарілки, ділимося своїми проблемами. Зрештою, у всіх нас є спільне – це сім’ї, які, поки ми тут, на фронті, також переживають свою війну.

– А що складніше: самому виконувати завдання чи відповідати за людей, які їх виконують?

– Самому легше воювати, ніж відправляти бійців і сидіти чекати. Мої побратими майже 80% часу працюють у режимі тиші. Така специфіка ССО. А ти сидиш і чекаєш. Зрозуміло, ти віриш, знаєш, що хлопці молодці, що вони впораються. Але все одно дуже сильно переживаєш. І якщо вдається поспати одну-дві години на добу, то це вже дуже добре.

– Як би ви описали себе як командира: суворий, вимогливий чи більше «про людей»?

– Мабуть, більше суворий. Тому що, дивіться, це чоловічий колектив. Ми – у Силах спеціальних операцій. Ми – це зграя, а в зграї має бути один вовк, один вожак, за яким ідуть решта і якому довіряють. Якщо вони не будуть довіряти мені, то й не підуть виконувати ті завдання, які я їм ставлю.

– От дивлюся на ваше звання – я раніше такого не бачив…

– Багато хто з цивільних або навіть військових, хто не дотичний до морських звань, думає, що це якесь сержантське звання. Але оскільки я командир одного з підрозділів 73-го морського центру ССО, то в мене морське звання. Це капітан другого рангу. Якщо брати сухопутні війська, то відповідник – підполковник.

ВОРОГ ЗМІНЮЄТЬСЯ І НАВЧАЄТЬСЯ, ЙОГО НЕ МОЖНА НЕДООЦІНЮВАТИ

– Якщо порівняти Бахмут 2023 року з війною, яку ви бачите зараз, наскільки змінилася сама природа бою? Що з того, чого вас навчали на початку служби, сьогодні вже не працює або потребує принципово іншого підходу?

– Дивіться, я майже 15 років прослужив в «Омезі». «Омега» – це антитерористичний підрозділ, де основний акцент підготовки – бій у місті, бій у будівлі. А Бахмут – це і був бій у міській забудові. Максимум десь виїде танк, здалеку розстріляє, БМП відпрацює. А загалом, якщо починалися стрілецькі бої, то це були бої в приміщеннях, де потрібно було заходити в будівлі, зачищати їх, відпрацьовувати вікна, щілини. Усе це потрібно було використовувати.

– За ці роки характер війни кардинально змінився. Наскільки дрони й технології вплинули на саму логіку бою? Чи залишилося місце для класичних боїв?

– Війна справді змінилася, але… Безпілотники, НРК – давайте назвемо це складовою зброї. Це зброя в чиїх руках? У руках операторів. А оператор – це хто? Оператор – це боєць. Тому якби не було бійця, то безпілотники, НРК та інші роботизовані комплекси самі не змогли б піти й виконати те завдання, яке потрібно виконати.

– Хто такий оператор ССО сьогодні? Які якості та навички для нього є найважливішими – і що в цій роботі найскладніше для людини?

– Оператор Сил спеціальних операцій – це насамперед мужній воїн, який повинен бути дисциплінованим, мотивованим, із характером. І ще одна важлива складова – бути готовим загинути в бою.

У будь-який момент щось може піти не за планом. Але потрібно йти до кінця як воїн. І це стосується не лише оператора Сил спеціальних операцій, а будь-якого військового.

Водночас не можна забувати про відповідальність за побратимів і про дисципліну. Там, де не потрібно, не слід робити самостійних рухів, які можуть завадити виконанню завдання або поставити під загрозу інших.

– Що можете сказати про ворога?

– Ворог змінюється і навчається. Його не можна недооцінювати. Інакше можемо потрапити в дуже неприємну ситуацію.

Ворог технологічно розвивається. Звісно, не так багато в росіян з’явилося чогось принципово нового – ті самі «Шахеди», «Герані», – але головне тут – масовість. Це створює нам серйозні проблеми.

– Що у російських окупантів виходить найкраще?

– Найкраще виходить обстрілювати наші мирні міста. Я б сказав так: як воїн я пишаюся тим, що служу в Силах спеціальних операцій. Я пишаюся нашим гаслом. Коли Святослав Хоробрий перед походом проти ворога вирушав у бій, він відправляв гінця або посилав звістку і попереджав: «Іду на ви».

А наш ворог що робить? Він не показує свою силу, свою спроможність на лінії фронту. Він більше демонструє це на мирній території, де живуть наші батьки, жінки, діти…

– Вам доводилося стикатися з російськими підрозділами спеціального призначення. Що можете сказати про рівень їхньої підготовки сьогодні?

– Минулого року одна з моїх груп вступала в контакт із противником. Ймовірно, це був «Сенєж». Два підрозділи ворога, які за своїм призначенням схожі на наші Сили спеціальних операцій, – це «Сенєж» і «Кубінка-2». Є ще севастопольські зрадники, але про них я взагалі нічого не чув.

Так от, згадані підрозділи більше офіцерські. Я часто чув від них слово «дерзкие». Вони самі кажуть: «Ми дерзкие». А «дерзкий», розумієте, – це той, хто нечесним, не воїнським шляхом намагається здобути перевагу. Це не про спецпризначення.

Оператор Сил спеціальних операцій України – це воїн, який має честь, волю і жагу до перемоги.

У ворога ж честі немає. Починаючи з 2022 року було чимало випадків, коли їхні групи «Сенєжа» заходили, наприклад, у наші прикордонні села і просто розстрілювали мирних жителів, водіїв молоковозів, лісників тощо. У них це називається «тренування після випуску» – коли молоді офіцери завершують навчання. Щоб, скажімо так, підтвердити своє бажання проходити службу в Силах спеціальних операцій, вони отримують завдання піти й просто когось знищити. Там немає конкретного завдання щодо військових – просто когось розстріляти. Вони поводяться непорядно, не як спецназ, який повинен виходити й битися з такими самими, як вони.

МИ – ЗАКІНЧИМО ЦЮ ВІЙНУ РАЗ І НАЗАВЖДИ

– Що сьогодні є найбільшою проблемою для українського війська з практичної точки зору: люди, боєприпаси, техніка?..

– Проблема, як завжди, – в особовому складі. Ви самі знаєте співвідношення чисельності ворога і нашого війська. Але ми стоїмо, ми тримаємося за кожен клаптик землі.

Війна не повинна перекинулася на наших дітей, онуків, правнуків. Ми – закінчимо цю війну раз і назавжди.

– Чи відчуваєте на рівні підрозділу ті трансформації української армії, про які говорить військове керівництво: зміни в підготовці, забезпеченні технікою, управлінні та використанні нових технологій?

– Трансформація війська відбувається. Ми, якщо так можна сказати, на десять голів піднялися від моменту початку війни й до сьогодні.

По-перше, зараз одна з правильних політик нашого військового керівництва – призначати інструкторами та викладачами людей, які отримали поранення, вже не можуть виконувати завдання за призначенням, але мають колосальний досвід.

Зважаючи на те, що вони побували в окопах, у тому самому Бахмуті або були операторами ССО, кожен із них у своєму напрямку може навчити бійця на основі власного досвіду.

Зрозуміло, що в книжках багато чого написано. Зрештою, книжки теж пишуться кров’ю. Але коли людина навчає на основі власних умінь, знань і навичок, які вона здобула під час цієї клятої війни, це дає набагато кращий результат.

І бійці сприймають такі знання значно мотивованіше.

– Зараз стрімко розвивається роботизація війни. Які потреби в роботизованих системах ви бачите саме для ССО?

– Найперше – це БПЛА різного типу: роторні, «крила». Спочатку вони збирають інформацію, потім ти її аналізуєш, плануєш подальші дії й відправляєш групи на дорозвідку – щоб підтвердити або спростувати те, що вдалося виявити.

Щодо НРК… Я б у своєму підрозділі їх використовував насамперед для логістики. А в разі неможливості під’їхати – для проведення екстреної евакуації.

Загалом оператор Сил спеціальних операцій усе необхідне повинен нести на собі. Якщо не станеться якихось казусів чи факапів – поранення, травми та всього іншого, – він сам бере із собою все необхідне.

– Під час операції «Вівальді» ми бачили концепцію, коли важкий безпілотник доставляє наземний роботизований комплекс углиб бойових порядків противника – фактично одна безпілотна система стає транспортом для іншої. Якщо такі системи можуть долати значну частину небезпечної зони, чи змінює це саму концепцію переднього краю?

– Це доцільно для деяких підрозділів, які саме стоять, тримають оборону, а їхні завдання – зачистка, штурм населених пунктів, посадок і всього іншого. Це можна використовувати, але також точково.

Потрібно провести колосальну роботу, щоб зрозуміти, чи дасть противник можливість залетіти тими ж важкими дронами і скинути там роботизований комплекс. Знову ж таки, проводиться дорозвідка, аналіз і все інше.

На будь-якій ділянці місцевості просто взяти й провести ще раз таку саму операцію навряд чи вийде. Тут важливі правильний аналіз і правильне рішення керівництва тих підрозділів на місці. Вони ж визначили конкретний відрізок і саме на ньому провели цю операцію.

– Чи правильно я розумію, що перед проведенням подібної операції до роботи, в принципі, можуть залучати і вас?

– Так, для збору інформації, щоб зрозуміти наявність і кількість противника. Адже перед проведенням такої операції треба оцінити, скільки там сил, наскільки ворог мотивований і готовий воювати, а можливо, уже готовий здатися.

У НАС ЗАРАЗ МАЄ БУТИ ДВА СТАНИ: ТИ АБО У ВІЙСЬКУ, АБО ПРАЦЮЄШ ДЛЯ ВІЙСЬКА

– Чи можна взагалі звикнути до смерті поруч?

– Мабуть, звикнути до цього неможливо, тому що морально це завжди важко. Тим паче коли це люди, яких ти знав. Вони постійно сняться, ти постійно про це згадуєш і, мабуть, десь себе картаєш. Навіть якщо насправді нічого не зміг би зробити, все одно виникає думка: от був би там я – напевно, намагався б щось зробити…

Гадаю, лише люди з дуже сталевою психікою або без неї взагалі можуть звикнути до смерті.

– Що, скажімо так, залишилося від мирного вас? Хобі, звички, мрії – речі, які допомагають залишатися просто людиною?

– Я з дитинства, з 11 років, полюю. Дуже люблю це діло. Коли є можливість – їжджу на полювання з товаришем. Він завжди мене запрошує. Просто відпочити, переключитися.

А мрію я про перемогу і незалежність України в межах кордонів 1991 року.

– Якщо через багато років хтось відкриє це інтерв’ю, що він насамперед має зрозуміти про цю війну?

– Те, що Україна єдина. І в один момент, в один день вона об’єдналася: військові, колишні військові, цивільні, молодь, студенти – усі в один момент узяли зброю і стали на захист своєї Батьківщини. І цим показали, що нас не зламати.

– Що для вас особисто означатиме перемога – не в офіційних формулюваннях, а по-людськи?

– Перемога – це насамперед повернутися до нормального життя. Не думати про тривогу, про те, що зараз прилетить «шахед» чи ракета, не переживати за безпеку рідних і близьких, а точно знати, що з ними все добре.

І хотілося б трішечки дивитися вперед. Не жити лише сьогоднішнім днем, а мати можливість запланувати відпочинок, зустріч із друзями чи родичами, навіть повернутися до цивільної роботи – просто працювати і жити звичайним життям.

– Що б ви сказали тим, хто хоче долучитися до війська, але досі вагається?

– У нас зараз має бути два стани: ти або у війську, або працюєш для війська. Якщо не можеш воювати – донать. Будь частиною перемоги.

Побіжно запрошую до лав 73-го морського центру ССО. Усіх охочих до 40 років – із міцним здоров’ям, бажанням працювати, воювати і нищити, вибачте за слово, під@рів.

Головне – бажання і мотивація. Решти ми навчимо.

Автор: Мирослав Ліскович, Київ

Фото: Кирило Чуботін

Джерело: УКРІНФОРМ