П’ять українських громадян, які перебували в ув’язненні в Білорусі з політичних мотивів, повернулися до України в рамках обміну військовополоненими. Про це розповів Володимир Зеленський 26 червня. Одна з тих, кого Україна забрала із білоруської в’язниці – Наталія Захаренко. Вона розповіла Радіо Свобода, як поверталася на батьківщину.
Наталія Захаренко – із Чернігова. Її затримали у Білорусі у липні 2023 року. А навесні 2024 року судили нібито за агентурну діяльність. Гомельський обласний суд засудив її до дев’яти років ув’язнення. Нині Наталя вдома у Чернігові.
«Не дійшла моя черга»
У 2022-2023 Наталя практично щомісяця їздила в Мозир через Польщу. Вона перевозила людей, документи, речі. Вона каже, що часто вивозила білорусів до України до родичів. Майже рік до Наталі не було претензій з боку влади режиму Лукашенка. Але у липні 2023 року вона раптово зникла у Мозирі, а потім знайшлась у гомельському СІЗО.
У Мозирі Наталія Захаренко зупинялася у подруги, яку також заарештували, звинувативши у «недонесенні про злочин». Подруга отримала штраф у розмірі 100 базових за «недонесення».
«Я їздила, мене не чіпали, до мене просто не дійшла черга. Тут же, як то кажуть, настав час. Мене схопили, коли я вже 10 днів була у Мозирі. На шість діб кинули до ІТТ у Гомелі, потім перевели до СІЗО», – згадує арешт Наталія Захаренко.
Звинувачення вона називає «повним трешем, маренням, висмоктаним з пальця». Наталія вважає, що її покарали за те, що багатьох білорусів вивезли в Україну і часто перетинали кордон.
«Суд був закритим, робіть висновки самі – щоби ніхто на нього не потрапив, ніхто не чув, що там було, жодних доказів немає», – каже Наталя.
Вона зазначає, що звинувачення білорусок, із якими вона сиділа у СІЗО, стали просто шоком для неї.
«Людина написала десь «рашисти» – отримала рік, інша написала коментар із трьох слів – отримала два з половиною роки, поставила «лайк» – півтора роки. У мене просто немає слів! Я просто шокована», – жахається українка.
«На суді хотіла крикнути «Слава Україні!»
Наталя каже, що на суді та під час вироку пила заспокійливі – валеріанку, щоб «не почати виступати».
«Адже під час вироку мені хотілося крикнути «Слава Україні!», але я побоялася, що ще років п’ять додатково отримаю», – згадує колишня заручниця режиму Лукашенка. Вона каже, що стаття «Агентурна діяльність» у СІЗО вважається політичною і тому ставлення до таких ув’язнених є відповідним. За словами Наталії Захаренко, за такої статті важко знайти адвоката, усі відмовляються. Вона мала захисника, що розцінює як диво.
Залежно від різних конвойних, було різне ставлення до політичних. Дехто «домагався» і щогодини змушував звітувати конвойному – ім’я, прізвище, за якою статтею сидиш, розповідає Захаренко.
«Обов’язково треба було додавати: «Схильна до екстремістської та іншої деструктивної діяльності». «Пробач, Господи», – додавала я», – згадує українка.
Після вироку Наталя готувалася до етапу до жіночої колонії, вже зібрала речі, сумки, чекала на відправку. Але за нею прийшли і наказали: “З речами на вихід”. Наталя думала, що її переводять у другу камеру. Жінку посадили до «бусика» і відвезли кудись, нічого не кажучи. На голову одягли мішок, у вуха – беруші.
Разом із Наталією їхали військовополонені з Росії та її сусідка з Чернігова, Людмила Гончаренко. Вона також іноді їздила до Білорусі, її також затримали, звинуватили в «агентурній діяльності» та засудили до трьох років колонії. На момент визволення Людмила вже була у гомельській жіночій колонії.
«Лише буквально за годину до кордону нам повідомили, що нас передадуть в Україну за обміном. У мене був такий шок, так тремтіли руки, що я не могла випити води, залила всю футболку. Я мала істерику, я думала, що це якийсь сон», – зазначає Наталія Захаренко.
«Все було, як у блокбастері»
Захаренко розповідає, що на білоруську сторону кордону з України доставили трьох військових росіян, які перебували в полоні, та одного священника. Росіяни були на інвалідних візках. Проте коляски треба було повернути українській стороні. Тому українці, включаючи Наталю, взяли ті коляски та покотили їх назад. На коляски вони поклали свої речі. Потім усіх посадили на вертоліт та доставили до Києва.
«Все було, як у блокбастері», – сміється Наталія Захаренко.
Вона згадує, що після слів про обмін та повернення в Україну було лише одне бажання – подзвонити мамі та сказати: «Мамо, я вдома».
«Я досі не схаменулась, ніби уві сні все. Пішла до міста, там людей стільки автомобілів! Я розгубилася, не знаю, куди руки діти. Або ззаду тримати, як у в’язниці, або в кишені засунути їх», – розповідає Наталя.
Наша співрозмовниця додала, що у в’язниці у неї похитнулося здоров’я – впав зір, болить спина, бо щодня можна було тільки сидіти, не можна було лежати.
«Таблетка там, будь-який анальгін, не допитаєшся. У мене тиск був: з 6 ранку до пів на 10 вечора чекала, щоб його просто вимірювали. Ну як там міряють – сунеш руку в «годівницю» і так з горем навпіл міряють», – згадує українка.
Вона думає, що ще довгий час відходитиме від останньої поїздки до Білорусі. На запитання, чи поїдете туди колись знову, Наталя жартома відповідає: «Тільки коли разом з вами чи коли вас туди треба завезти».
«Як там у вас кажуть? “Не сидів – не білорус”? – каже Наталія Захаренко. – Так, але це реально жах, за що там садять людей. Я й раніше знала, що там робиться, але навіть не знала, що за якусь марення можу потрапити за ґрати».
Автор: Арсен Руденко / Авер
Джерело: belsat.eu