Плацдарм ЗСУ в Кринках. А навіщо це взагалі було треба?

Ще до того, як широкий загал вивчив слово «Кринки», там діялися дивні справи: хтось тихо приходив, палив, різав, підривав, мінував і тихо забирався. Полонених також волокли тихо. Уже восени активність українських ДРГ сягала промислових масштабів.

Момент і спосіб дій командування ОСУВ «Одеса» обрало дуже вдало: на лівому березі розгорталося угруповання військ противника «Днепр», основа котрого — нещодавно сформована 18-та армія, до складу котрої увійшли 22-й армійський корпус (старий, але з двох бригад: берегової оборони та розвідувальної) і 40-й, новий. Тобто або вже биті Силами оборони, або щойно сформовані війська.

Усім їм не до снаги було змагатися з жахом, що літає на крилах ночі, — українськими ССО. Ворог десь з місяць думав, що із цим робити, і врешті почав виділяти «групи швидкого реагування». Тобто вчора ти пив пивас після роботи з партнерами по цьому хобі, а сьогодні вже швидко реагуєш. На додачу — проблеми зі зв’язком, що розтягнули швидкість реакції на дії ДРГ до трьох-чотирьох годин. Наші вже вечеряли у своїх бліндажах, коли «швидкі реагувальники» вирушали з районів зосередження.

Свіжомобілізовані, керовані інстинктом самозбереження, залякані ще «Правим сектором», а потім ССО, росіяни взагалі не прагнули не лише якось реагувати, а й зустрічатися з ДРГ, тому смуга оборони противника від Олешок до Нової Каховки була радше сірою зоною, ніж окупованою територією. Тобто протидиверсійну роботу ворог імітував. Не всюди, звісно, але переважно.

Десь чи то 7-го, чи то 8 серпня в медіа промайнула інформація, що в полон потрапила група російських військовослужбовців.

Якось і забулося відразу, адже вже четвертий табір для полонених будують, три — під зав’язку. Так там була історія: група розвідників Сил оборони висадилася в районі Козачих Лагерів, де влаштувала засідку. У неї потрапив загін з 16 осіб на чолі з командиром батальйону майором Томовим Юрієм Анатолійовичем 1977 року народження.

Розвідники позабирали мобілки полонених і запросили до пастки ще більше російських військових. І знову вдало. На телефонах знайшлися карти з тактичною обстановкою, зокрема з позиціями й об’єктами ворога. Як годиться у «великій радянській армії», зникнення комбата й купи бійців вороже командування в/ч ретельно переховувало від старшого начальника, чим подарувало час Силам оборони. Штаб ОСУВ «Одеса» спланував операцію висадки десанту на лівий берег.

До півтора батальйону морської піхоти висадилися малими групами на ділянці між Кринками й Козачими Лагерями. Забезпечення переправи взяла на себе ТрО. Морпіхи провели стрімкий рейд до об’єктів, знайдених у мобілках людей з групи майора Томова.

Результат: ДРГ пройшли вглиб на 5–10 км, відволікли на себе увагу «сил смішного реагування», тим часом основні сили десанту облаштувалися на плацдармі від села Пойма до села Піщане, тобто 5 км углиб від Дніпра та до 30 км по фронту. Звісно, що півтора батальйону морпіхів не могли створити нормативних щільностей для оборони, тому під контроль узяли найважливіші ділянки берега.

Тепер поставте себе на місце штабу УВ противника «Днепр»: хаос на площі 150 квадратних кілометрів, у твоєму ближньому тилу стадами носяться ДРГ з неясною метою. Яка має бути реакція командувача у «великій радянській армії»? Правильно! Усіх перемогти, поки не доповіли в старший штаб.

Заступник командувача російського угруповання військ на Південно-Західному ТВД — заступник НГШ ЗС РФ генерал-полковник Олексій Кім чітко наказав ліквідувати плацдарм. Командувач УВ «Днепр» генерал-полковник Михайло Теплинський почав виконувати. Йому потім по КП HIMARS прилетить і відправить на лікарняний, десь у червні 2024-го, а тоді все здавалося нескладним. Але ж у штабі УВ «Днепр» не здогадувалися про телефони групи Томова.

І тільки-но почався рух, з правого берега від усієї української душі запрацювала арта — противник втратив перевагу в гарматах, згоріла купа техніки й піхоти.

Звісно, що успіх не міг тривати вічно, ворог підтягнув усе більш-менш боєздатне, вогневі засоби, вертольоти з Джанкойського аеродрому, важкі БпЛА з Криму й решту. Зрозуміло, що півтора батальйону не можуть воювати проти противника, котрий має десяти-, а то й двадцятиразову перевагу. Плацдарм 30 на 5 фрагментувався (власне, він одразу був об’єднанням фрагментів), з найкритичніших ділянок наші ночами відходили на правий берег. У жовтні 2023-го залишилися позиції в Кринках і довкола.

Станом на липень 2024-го наших у Кринках не залишилося. Кринків теж. Як і позицій у селі та навколо. Не залишилося настільки, що противник не може там розгорнутися, щоб сказати «захопили!». Просто сіра зона, котра лякає окупантів не гірше за самих наших морпіхів.

Отепер оцінимо, чи недаремно все це було.

На початок боїв УВ «Днепр» противника мало близько 64 тисяч осіб. Зараз — близько 100 тисяч. Трапляються оцінки, що навіть 120 тисяч. Питання: чи змінила б поява 40–60 тисяч багнетів на будь-якому іншому напрямку ситуацію на фронті? На Покровському? Біля Часіка? Торецька? Сіверська? Ще десь? УВ «Север» на Харківщині має близько 50 тисяч. Що б сталося, як би воно раптом подвоїлося? А не подвоїлося, бо були Кринки.

Співвідношення втрат сторін у боях за лівобережні плацдарми становило 1:6 на користь Сил оборони, тобто витрачаючи відносно малі ресурси, наші завдавали противнику відчутних втрат. До того ж в умовах затримок військово-технічної допомоги від союзників.

Сили оборони втратили з жовтня 2023-го по липень 2024 року (цифри неофіційні, але ці джерела раніше надто не помилялися) від 1042 до 1104 загиблих. 788 з них вважають зниклими безвісти. Ще від 311 до 361 ми втратили, забезпечуючи постачання, евакуацію, поповнення, ротацію військ на плацдармах.

Противнику Кринки обійшлися від 6700 до 7200 двохсотими та зниклими безвісти, 279 одиниць бойової техніки (БМП, БТР, МТ ЛБ, танки, РСЗВ, САУ) та близько 40 причіпних гармат.

Загалом Кринки обороняла рота морпіхів, скувавши там боями декілька полків противника.

Я не знаю, чи є у світі морпіхи кращі за наших.