З березня значну частину Запорізької області захопили російські військові. Як змінилося життя українців в окупації, читайте в розповідях очевидців.
Українці в тимчасово окупованій російськими військами частині Запорізької області ось уже майже три місяці чекають на звільнення. Нині в містах, у яких мешкають співрозмовники видання DW, бойові дії не ведуться, однак назвати тамтешнє життя спокійним не можна. За словами очевидців, окупанти полюють на українських активістів та здійснюють насильну русифікацію. DW наводить розповіді жителів області про життя в умовах російської окупації.
“З приходом окупантів жити стало важко”
Марія*, жителька Енергодара:
У ніч з 3-го на 4 березня росіяни зайшли в місто і почали обстрілювати Запорізьку атомну електростанцію (ЗАЕС). Відтоді ми знаходимося в окупації. Українських військових тоді вже не було, окрім Нацгвардії, яка охороняла ЗАЕС. Вони змушені були здатися, коли закінчилися боєприпаси.
Певний час ще зберігалася українська влада. Наприклад, збиралася сесія міськради, яка виділила кошти сім’ям двох нацгвардійців, які загинули, захищаючи атомну станцію. Також працював наш мер, але під тиском. Зокрема, окупанти змусили його написати відеозвернення, в якому він сказав, що місто росіянами не обстрілювалося. По його вигляду було видно, що він це сказав під примусом. З того часу мер перестав писати у своєму Telegram-каналі, а пізніше виїхав у місто Запоріжжя. Росіяни декларують, що взяли Енергодар та АЕС без спротиву та пострілів. Але це не так – багато будинків посічено осколками.
Переважна більшість містян поставилася дуже вороже до окупантів, які через це займаються так званим “перевихованням”. Наприклад, моніторять відео патріотичних мітингів, які відбувалися, коли окупанти навіть вже були у місті. Потім приходять до деяких учасників мітингів і тримають у полоні. Також забороняють писати у соцмережах патріотичні дописи, особливо це стосується блогерів.
Водночас серед містян є й такі, хто йде на контакт із окупантами. Наприклад, на парад 9 травня вийшло близько 300 людей, серед яких багато енергодарців. Були чутки, що будуть завозити людей для мітингу, але я йшла з магазину і не бачила там чужих. Відсотків 90 – це люди похилого віку, які йшли з портретами своїх дідів і були дуже щасливі. Росіяни навіть зняли з ними відео, на якому люди розказують, які вони щасливі. Але зазначу, що на українські мітинги виходило в рази більше людей.
Всі дуже переживають, що українські військові просто не захочуть звільняти Енергодар, тому що 300 зрадників спаскудили місто. Тішить той факт, що компанія “Енергоатом” (оператор усіх діючих атомних електростанцій України. – Ред.) звільнила з роботи тих людей, яких вдалося ідентифікувати у цьому “безсмертному полку” (в “Енергоатомі” DW підтвердили факт звільнення п’яти співробітників ЗАЕС, які брали участь в організованих окупантами заходах. – Ред.)
Загалом російських військових на вулицях міста, як бруду, – вони всюди. Ходять у ресторани, кав’ярні, а особливо вони люблять відвідувати кальянні. Живуть окупанти у профілакторії, готелях міста, приміщеннях військкомату й поліції. З містянами вони намагаються грати роль інтелігентів. Наприклад, я стояла з дитиною в черзі за хлібом, і в мене російський військовий запитав: “Хлебушек есть?” Я відповіла: “Так, проходьте”. А він мені: “Нет, нет, что вы. Очередь, значит очередь. Я постою”. А потім до моєї дитини: “Не бойся, я пришел вас защищать”. А сам обвішаний гранатами, як новорічна ялинка.
Загалом їм подобається наше місто. Росіяни розказують (я чула від знайомих перукарів, до яких вони ходять), що Енергодар вже ніхто звільняти не буде, це вже нібито Росія. Кажуть, що хочуть купити в Енергодарі квартиру і вже є черга охочих служити тут. Вони питають у містян: “Чому ви нас так не любите, ми ж не стріляємо?” Але жінки та літні люди не бояться казати їм, щоб забиралися з міста.
З приходом окупантів жити стало важко. Великі супермаркети нині закриті, а торгівля відбувається на базарах та посеред вулиць з машин. Таке собі повернення у 1990-ті роки. Так само з машин продають ліки. Всі товари російські, але якість їхня дуже низька. Наприклад, мої діти, які люблять солодке, не змогли їсти російські цукерки. Також у міських чатах я бачила дописи, які радять не купувати російський паштет, тому що його неможливо їсти. Таке враження, що у росіян відсутні смакові рецептори. Як можна такі помиї виробляти? Однак ціни на продукти зросли мінімум утричі. Наприклад, кілограм цукру продають по 90 гривень.
Банківські термінали не працюють, тому всі продавці, окрім готівки, приймають оплату з картки на картку. Зняти кошти з картки можна через ломбарди, які пропонують приблизно восьмивідсоткову комісію.
Однак ситуація з доходами у містян складна, але більш-менш себе почувають працівники АЕС, держслужбовці, освітяни, лікарі, які отримають зарплату від України на картку в гривнях. Найбільш складно літнім людям, які не мають смартфонів з онлайн-банкінгом. Вони отримують пенсію на картку, але не можуть перерахувати її за товар. Тому вони стоять у чергах до ломбардів, щоб зняти готівку. Гуманітарну допомогу росіяни привезли один раз на початку окупації, але останні два місяці нічого не давали. Лише на 9 травня роздавали якісь пакети – тим, хто прийшов на парад.
Читайте також: Після окупації: з якими проблемами зіштовхнулися звільнені від армії РФ райони України
Також у місті постійно проблеми зі зв’язком, особливо з інтернетом. Найбільш депресивний період, коли нема зв’язку, тому що ти позбавлений новин з вільної землі. У місті можна послухати лише одну російську радіостанцію та кільки каналів. Також відключена система оповіщення повітряних тривог.
Слава Богу, що в Енергодарі нині є світло, гаряча вода та вивозять сміття. Наші комунальники також лагодять якісь труби, а росіяни це знімають і кажуть: “Бачите, як ми змусили вас добре господарювати. Все ремонтується і лагодиться”.
Важка ситуація, але я поки не планую залишати свій дім. Однак дехто виїжджає через зелені коридори, які інколи відкриваються. Дуже важливо не бути в чорному списку росіян, тому що заборонять виїжджати. До такого списку потрапляють, наприклад, бізнесмени, які відмовляються вести свою діяльність в окупованому місті.
“Ніколи не міг подумати, що буду радіти українській шоколадці”
Теодор*, житель Мелітополя:
Наше місто почали обстрілювати ранком 24 лютого, і вже о п’ятій вечора ми читали новини, що ворожа техніка стоїть на південному виїзді з міста. Був невеликий бій на підступах до Мелітополя, але, я так розумію, наші війська відійшли північніше і там вже “насипали” окупантам.
Для людей така ситуація була несподіванкою. Я навіть своїм знайомим, які зранку почули вибухи і збиралися їхати, казав не панікувати. Я й гадки не мав, що буде така масштабна війна, яку влаштували росіяни.
Мелітопольці в переважній більшості не підтримують окупантів. На початку березня люди виходили на проукраїнські мітинги кожного дня. Збиралися тисячі людей, вся площа була в жовто-блакитних прапорах. Окупанти намагалися розганяти дезінформацію, що на мітинги виходять за гроші. І декілька моїх знайомих питали, чи виходжу я за гроші. Звісно, це не так.
Але вже у другій половині березня росіяни викрали мера і почали хапати активістів. Після цього люди вже не виходили. Нині адекватні містяни з українською позицією з міркувань безпеки не висовуються, перебувають у режимі очікування. Хоча, звісно, є такі, хто вірить у бази НАТО і виправдовує агресію Росії. Скільки їх? Важко сказати, але, наприклад, на мітинг 9 травня, який організували окупанти, вийшло лише кілька сотень людей. Тішить, що колаборанти, у тому числі політики, м’яко кажучи, не дуже інтелектуальні люди. Просто пройдисвіти. У той час як на українському боці – креативні, сучасні і творчі люди.
З початку війни мелітопольці, переважно літні, не мають доступу до українських новин. Коли прийшли окупанти, Євген Балицький (колишній нардеп та депутат Запорізької облради. – Ред.) надав телевежу свого телеканалу у Мелітополі для транслювання російських каналів, які безперервно вливають у мозок маразм про скажених качок та біолабораторії.
Самі російські військові також намагаються деморалізувати містян. Так, вони знімають українські прапори і замість них вішають російські та радянські, а також георгіївські стрічки. Мої знайомі розповідали, що на блокпосту біля Мелітополя окупанти їм сказали: “Не переживайте, вы уже наши”. Що це, як не насильницька русифікація? Я навіть бачив у місцевих новинах, що у Мелітополі нібито планують видавати російські свідоцтва про народження дітей.
Загалом окупантів у місті дуже багато. Вони зайняли всі адмінбудівлі і навіть СПА-комплекс. Також мені знайомий розповідав, що окупанти захопили будівлю, де видають дозволи на зброю, і таким чином отримали списки мисливців. І ходять до них додому, забираючи зброю, а заодно і гроші.
Також росіяни викрадають людей. Наприклад, мій знайомий ішов по вулиці, і у нього забрали телефон. Сказали, що його віддадуть наступного дня у комендатурі. Він пішов і більше не повернувся. Ніхто не знає, де він, ось уже декілька днів.
При чому самі окупанти почуваються дуже комфортно. Моя мама бачила в магазині, як зайшов окупант і набрав купу їжі, а потім сказав: “Что-то скудненький выбор у вас”. Так до їхнього приходу в нас усе було нормально – було багато супермаркетів. А зараз українські мережі закрилися. Лише півтора місяця тому окупанти відкрили один російський магазин і зробили з цього по телебаченню велику перемогу. Мовляв, у Мелітополі нарешті відкрився супермаркет.
Також відразу після окупації процвітала стихійна торгівля на вулицях, але зараз людей загнали на ринки. Це загалом правильно, адже були забиті всі тротуари.
Дуже багато товарів возять із Криму, і майже всі продукти – російського виробництва. Мій батько навіть сміявся, що побачив сигарети “Космос”, які він востаннє зустрічав ще в СРСР. Він “подякував” за повернення до Радянського союзу. Проте якість російських товарів дуже низька. Наприклад, гірчиця з Челябінська – не гостра, а кисла. Також я куштував російську цукерку, але мені навіть звело зуби – там один цукор. Можливо, нам везуть “ширпотреб”, а є смачніші продукти. Але я не думаю, що глобально щось є краще. Адже пам’ятаю, як колись приїздили наші родичі з Росії й куштували українські солодощі. Вони їх хвалили і накупили собі сумку з собою.
Тому я майже нічого не купую. Днями я знайшов у холодильнику українська шоколадку. Відкрив її і розплакався. Ніколи не міг подувати, що буду радіти українській шоколадці. Але нині українських товарів у Мелітополі майже нема. З неокупованої території України була лише гуманітарка, частину якої окупанти роздали людям, а частину продавали. Звісно, ціни на продукти у місті зросли у два-три рази. Наприклад, пшенична крупа коштує 60 гривень.
В цілому люди нині живуть в страху майбутнього. Ми розуміємо, що українська армія не буде обстрілювати місто, але коли російські війська будуть відходити, то вони можуть стріляти по всьому підряд. Багато людей виїхали з міста. Це складно, але можливо. Мій знайомий простояв під Василівкою три доби і проїхав. Також хтось виїжджає через Крим, але я принципово б не поїхав тудою. Сам поки не планую їхати. Чому? По-перше, потрібно розуміти, куди. Тобто щоб було житло. А також дуже важливо, щоб після від’їзду була робота або бути корисним армії. Як показує практика мого оточення, роботи нема, а у військкоматах все зайнято.
* Імена змінено з міркувань безпеки.
Автор: Олександр Куницький; DW