Село Кам’янка розташоване за 7 кілометрів на південь від Ізюма. На початку весни 2022 року російські війська на шляху до Слов’янська штурмували та окупували село. Українські війська повідомили про звільнення Кам’янки 12 вересня. Тетяна Гончарова, вчителька української мови, журналістка та краєзнавиця, прожила під російською окупацією з березня і до 20 червня. Увесь цей час вона нотувала події війни, – для своїх синів і для позову до Європейського суду з прав людини проти Росії, зазначає видання Донбас.Реалії.
Кладовище електроніки
Йдемо розбитою вулицею Кам’янки. Знищені дахи будиночків нагадують скелети китів. Раптом Тетяна завертає ліворуч на чиєсь подвір’я. А там, – ціла купа розкуроченої техніки. Чимало комп’ютерних корпусів з видертими платами та інша випотрошена техніка.
«Оце все – злочини «орків». Оце все понатягували орки. Я повернулася з евакуації 11 жовтня. Проходжу повз, дивлюся: що це за купа така? Я зайшла, – і в мене очі на лоба полізли. Це ж електронна техніка. Це ж тут добро і наших громадян. Що вони звідсіля витягували? Мабуть, витягували плати, де дорогоцінні метали. Оце все – сліди злочинів їхніх. Вони не тільки з нами боролися, – а й з нашою електронною технікою», – ділиться світоглядними висновками Тетяна.
Штаб: Біблія, Шаріат та Еммануель
Далі жінка веде нас до будинку, де, каже, засідав штаб окупантів. На синіх воротах червоним загарбники написали: «Осторожно мины!». У самому штабі, згадує Тетяна, знайшла свої речі: російські військові поцупили її сокиру та навіщось невеличкий глобус. Також загарбники, поспіхом відступаючи, забули тут дещо з гардеробу.
«Думаю: а що воно таке лежить? Труселя лежать! Вони так тікали, що ось труселя свої позабували», – жінка з огидою кидає окупантське спіднє на ліжко, що стоїть поруч.
На стінах у цьому штабі-гаражі, – вирізані з «Комсомольської правди» напівоголені дівчата, а в кутку хтось акуратно поклав книгу «Эммануэль и ее дети». Обкладинка з оголеною жінкою натякає на відповідний зміст.
На столику валяється кольорова газета, в очі кидаються великі літери: «Подвигу быть!» А поруч – книга «Память сердца» про Другу світову.
«От яку вони паралель проводять: Друга світова, – і свою злодійську війну з Україною називають «подвигом». Для них це – «подвиг», – не стримує роздратування Тетяна, і додає: це ще не вся «бібліотека».
Затим показує книгу під назвою «Запорожцы – русские рыцари». Каже, днями погортала сторінки і, – не знайшла жодної згадки про Україну як державу. Лише згадки про «Малоросію» або «київські землі». І усюди – Московія.
А ще загарбники читали й про духовне. Кинули тут примірник «Шариат. Закон жизни мусульман». Особливо ж жінку вразив «Старий заповіт», на який окупанти поклали патрони.
«Боєприпаси – на Біблії. Одна із заповідей яка? Не убий! Так вони що: ідуть з Біблією, «подвигом» це називають і, прикриваючися Біблією, вбивають», – пояснює сильні емоції Тетяна.
Смерть у авто
Після штабу прямуємо далі. Ось по вулиці ліворуч – розбиті будинки. Біля них валяються кілька моторолерів, на одному окупанти намалювали «Z». Тетяна розповідає, що російські військові ними возили боєприпаси на позиції. Але крали у місцевих жителів не лише транспорт. Забрали чимало майна, серед іншого, як і в інших містах та селах після окупації – пральні машинки.
Трохи далі погляд привертає вигоріла і розчавлена купа іржавого металу. Колись це був автомобіль. Навесні, коли окупанти штурмували Кам’янку, місцевий житель поїхав за хлібом. Російський снаряд, каже Тетяна, влучив у машину: вбив чоловіка і спалив авто. Згодом, коли село окупували, загарбники навмисне розчавили авто з останками.
«Потім уже, як його діти повернулися (донька із зятем – Авт.) з евакуації, – вони знайшли тут якісь залишки кісточок, робили генетичну експертизу. Але ж спочатку машина ціла була. А потім окупанти розчавили її навіть із трупом, по ній їздили важкою технікою», – згадує селянка.
САУ і криниця зі снарядами
Тетяна показує неподалік від свого будинку, у ярку між двома вулицями, позиції, вкриті великими гільзами. Загарбники їх облаштували для п’ятьох САУ. По всьому селу таких позицій, за словами тутешніх, було зо два десятка.
«Я город полю там, – а вони стріляють. Я показую сапку йому: не стріляй, дай попрацювати! А вони, буває, по два, по три одномоментно як бахнуть! Я присіла, смрад, дим, стовп вогню вилітає», – пригадує Тетяна моменти життя в окупації.
А поруч із цими позиціями стоїть старенька криниця. Тетяна переповідає, як вже після звільнення села пішла розвідати, чи можна там води набрати.
«Дивлюся, – ціпок опущений у колодязь. Я почала смикати за нього, а він не витягається. Коли туди подивилася, матінко Божа, а там повно снарядів! – Тетяна, здається, і досі не може отямитися від цього видовища. – Навіщо вони це зробили? У нас у народі кажуть: не плюй у колодязь, бо з нього доведеться водички напитися. А вони роблять усе нам на зло, щоб ми і воду не могли пити».
По вулицях і на сільських подвір’ях Кам’янки досі валяються нерозірвані снаряди. За словами жінки, вона неодноразово зверталася до чиновників Ізюма з проханням про розмінування. Але реакції поки що – немає.
Війна і книги
З 12 березня до 7 квітня жінка з братом ховалися у маленькому льосі, поруч із банками з консервацією. Там їли і спали. Жінка згадує, що вибігала на двір, аби щось приготувати на «буржуйці». Іноді обстріли були такими, каже, що за два дні не встигала зварити каструлю картоплі. А ще у перервах між обстрілами ходила і хрестила всі будівлі, примовляючи: «Господи, храни погребок; Господи, храни сарайчик; Господи, храни Джека (один з песиків – Авт.)».
Проте частина хати не встояла під вогнем російських танків. Тетяна пишається, що власноруч закрила плівкою поруйнований дах. І пригадує, як рятувала з розбитої будівлі найцінніше, – книжки: «Ми зі старшим сином Едуардом дуже полюбляли книжки, у нас книжок – повна хата. І як усе тут розбило, – я ж давай з-під завалів витягати книжки. І почала сортувати. Російських письменників – геть! Чехова, Лєскова, Грибоєдова, чого в мене тільки не було, – геть, геть, геть! Єдине, що лишила, – «Калину красную» Шукшина, не змогла, і Висоцького томик не змогла. А ті усі спалила!»
Після екскурсії руїнами хати Тетяна із гордістю показує одну з книжечок, яку врятувала з-під завалів. Видно, як при цьому світяться очі жінки. Це поетична збірка ізюмчанки Тетяни Гребінюк, яка має назву «Нескорена». Обкладинка виконана у кольорах українського прапора.
«Ця збірочка настільки красномовна! Вона свідчить про те, що ми без газу, без світла, без інтернету, без хат, – але Україна продовжує залишатися нескореною. Ніколи нас не здолати нікому: ми нескорені!» – з гордістю промовляє жінка, тримаючи книжечку у руках.
Заповіт синам
Події кожного дня перебування під російською окупацією Тетяна ретельно нотувала. Каже, перші нотатки датовані 8 березня. Саме цього дня російські снаряди почали знищувати Кам’янку. А ще жінка подумала так: сама може загинути, а записи, що зможуть бути використані як свідоцтво воєнних злочинів росіян, лишаться.
Прошу Тетяну зачитати те, що найбільше її хвилює і зараз. Вона спочатку пояснює, що у кінці березня був «страшний армагедон»: у неї лишалося мало надії, що виживе. Тому в щоденнику вирішила попрощатися зі своїми синами.
«Заповіт моїм синам. Швидше – останнє материнське слово. Живіть дружно, допомагайте один одному. Тоді й моя душа буде там спокійною… І останнє: подайте позов до Європейського суду з прав людини як мої діти про порушення Російською Федерацією моїх прав на життя, здоров’я, честь, гідність тощо. Заради цього я і вела цей щоденник. І щоб ви знали, як пройшли останні дні мого життя… Навчіть своїх дітей української мови, наших звичаїв, подорожуйте своєю країною більше. Хай виростуть вони справжніми патріотами. Люблю вас, прощайте, ваша мама», – завершує читати заповіт дітям Тетяна Гончарова і мовчки втирає сльози.
Попри пережите, зізнається Тетяна, вона не стала ані трохи менше любити свою рідну Кам’янку. Жінка сподівається на те, що село повстане з руїн. Каже, прокидаючися щоранку, дякує Богу за Кам’янку, за пережите, за те, що садиба вціліла, і за все, що зараз має.
Автор: Сергій Горбатенко; Радіо Свобода