Росія – країна садистів. Верхнєуральськ — катівня, де зникають українські військовополонені
Після етапування до Верхнєуральської тюрми суворого режиму українські військовополонені немов зникають. Рідні місяцями не отримують від них листів, адвокатам відмовляють у зустрічах, а касаційні засідання у справах українців відбуваються без їх участі. Про те, що відбувається за тюремними мурами, можна судити лише за уривчастими свідченнями: розповідями російських ув’язнених, повідомленнями із закритих чатів та іншими непрямими доказами. Всі вони вони вказують на те, що з українцями жорстоко поводяться, їх катують.
За інформацією Медійної ініціативи за права людини, після етапу зник зв’язок щонайменше з двома десятками українських військовополонених, яких Росія засудила за звинуваченнями у “тероризмі”, зокрема за участь у Курській операції ЗСУ. Також до Верхнєуральська відправили кількох цивільних, затриманих через збройну агресію проти України.
Обірваний зв’язок — на Курщині
У серпні 2024 року, невдовзі після початку наступальної операції ЗСУ в Курській області, з групою з восьми українських військовослужбовців (їхні імена та підрозділ не називаємо на прохання родин) зник зв’язок.
“Я телефонувала брату постійно, але він не відповідав”, — згадує Надія, сестра одного з бійців. Вона одразу звернулася до командування. Там відповідали, що захисники на позиціях і зв’яжуться, щойно матимуть можливість.
За кілька днів Надія побачила на одному з російських телеграм-каналів відео з полоненими. Серед них упізнала брата. Запис одразу надіслала до військової частини. Почула у відповідь: “Не може бути”. На цьому комунікація фактично припинилася.
Згодом сестра дізналася, що група, швидше за все, втратила орієнтування на місцевості та натрапила на російських військовиків. Саме тоді українські бійці, ймовірно, потрапили в полон.
Невдовзі родина отримала офіційне сповіщення, що брат вважається зниклим безвісти.
“Так почалися наші пошуки. Російська сторона публікувала нові кадри. Спочатку – допиту у польових умовах, потім — загальне відео з полоненими, згодом був сюжет російського телебачення. Всі ці матеріали ми передали Координаційному штабу, СБУ та Міжнародному комітету Червоного Хреста. Це було впродовж серпня – вересня”, — розповідає Надія. Весь цей час доля брата залишалася невідомою.
У лютому 2025-го з’явилося ще одне відео — із так званого суду.
“На засіданні — четверо українців. Всіх військовополонених, захоплених на Курщині, судять або по двоє, або по четверо. Мабуть, більше людей на лаві підсудних просто не поміщається, — говорить Надія. — Хлопців було важко впізнати. Вони дуже змінилися: худі, змарнілі”.
МІПЛ відомо, що справа цієї четвірки надійшла до суду на початку січня 2025 року, а вже у лютому Другий Західний окружний військовий суд РФ виніс вирок — 15 років позбавлення волі. Перші три роки полонені мають провести у тюрмі. Росія звинуватила їх у незаконному перетині державного кордону, вторгненні до Курської області і тероризмі. За версією російського слідства, українські військовослужбовці нібито залякували місцеве населення, забороняли цивільним пересуватися та відкривали вогонь на ураження по російських армійцях.
Хоч цей суд розташований у Москві, військовополонених до столиці не привозили. Розгляд справи відбувався, імовірно, на території Бєлгородської області. До суду і під час розгляду справи їх утримували в СІЗО №2 Старого Оскола.
“І мій брат був у Старому Осколі. Ми знаємо про це зі слів звільненого військовополоненого”, — каже Надія. Попри численні відео та повідомлення російських медіа, Міжнародний комітет Червоного Хреста тривалий час не підтверджував факту утримання у полоні брата Надії та багатьох інших українських бійців.
Тим часом у різних російських тюрмах почали знаходити десятки військовослужбовців, захоплених у Курській області, про долю яких раніше нічого не було відомо. Найчастіше звістки надходять із установ Ульяновської та Володимирської областей РФ. Ймовірно, після набрання вироком чинності туди мали етапувати й брата Надії. Наскільки відомо родині, апеляції він не подавав.
На всі запити до російських органів влади Надія отримувала однакові відповіді, мовляв, інформацію “громадянам держави-агресора” не нададуть. Згодом звернення взагалі припинили приймати. Тоді за допомогою правозахисників жінка надіслала запити до всіх семи російських тюрем, де можуть утримувати засуджених українських військовополонених. Із п’яти установ надійшли офіційні відмови. Із двох — Верхнєуральської та Мінусинської — відповідей не було. Потім коло пошуку звузилося лише до Верхнєуральської тюрми Челябінської області. Однак від лютого 2026 року й до середини липня Надія не отримала від брата жодної звістки. Вона регулярно надсилає листи, але не знає, чи доходять вони до адресата.
З Донецька по етапу
“Ми точно знаємо, що Сашко у Верхнєуральську з кінця березня або початку квітня 2026 року ”, — говорить Артем, брат Олександра Євдокименка, бійця 48-го окремого штурмового батальйону, який неофіційно носить ім’я Номана Челебіджихана, кримськотатарського політичного діяча, муфтія та голови першого Курултаю Криму. Цей підрозділ, як і “Азов” та “Айдар”, російська влада визнала терористичною організацією, а отже, військовополонених судить за тероризм.
Ось і 38-річному Олександру Євдокименку Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону виніс вирок — 14 років позбавлення волі.
У полон Олександр потрапив 2 січня 2025-го поблизу села Сторожеве Волноваського району Донецької області — після того, як його група опинилася в оточенні. Як і у випадку з братом Надії, тривалий час про його долю рідні нічого не знали. Згодом з’ясувалося, що Олександра утримують у Донецькому СІЗО. Воно підключене до системи електронного листування, завдяки чому інший український військовополонений зміг повідомити волонтерів, що Євдокименко перебуває там.
“Ми знали, що його “судять”, але не розуміли, у чому саме обвинувачують. Із листів брата було зрозуміло, що призначений йому безоплатний захисник фактично нічого не робив і навіть не спілкувався з ним. Зрештою, Олександру винесли вирок за тероризм. Брат хотів подати апеляцію, тому до справи долучився інший адвокат”, — розповідає Артем.
12 березня 2026 року родина отримала листа з Челябінської області. Його відправили із місцевого СІЗО, повідомивши, що Олександра вже етапували до Верхнєуральської тюрми. Після цього листування обірвалося. Відтоді родина не мала від Олександра жодної звістки.
“Їх там б’ють”
До Олександра Євдокименка захисник поїхав на початку червня. За кілька тижнів мала відбутися касація, треба було погодити позицію. Він домагався зустрічі, але адміністрація тюрми не дозволила. За словами Артема, до адвоката вийшов начальник тюрми і сказав, що українця не виведуть. Жодних пояснень не було.
“Моя особиста думка — їх там б’ють”, — говорить Артем Євдокименко про мовчання брата й відмову адміністрації показати його захиснику.
25 червня Верховний суд РФ мав розглянути касаційну скаргу. Проте засідання фактично не відбулось. Олександра Євдокименка підключили з тюрми по відеозвʼязку, але звук не налагодили.
Артему вдалося отримати знімок екрану.
“Я не експерт, але мені видно, що у брата є гематома з правого боку голови, синці під очима, погляд скляний. Якщо порівняти це фото з тюрми з попередніми, коли він був у СІЗО, різниця очевидна. Раніше він виглядав зовсім інакше, а тут людина виснажена, пригнічена. Тому я припускаю, що застосовують тортури”, — пояснює Артем.
13 липня засідання відбулося. Напередодні адвокат наполягав, щоб Євдокименка привезли до місцевого СІЗО, і він міг брати участь у засіданні та відповідати на запитання. Проте бранця не вивели. Працівник колонії заявив, що засуджений відмовився.
Крім військовослужбовців, затриманих у Курській області, та Олександра Євдокименка, у тюрмі у Верхнєуральську перебуває 42-річний Андрій Рибак із батальйону “Айдар”. Йому Південний окружний військовий суд призначив 13 років ув’язнення. Полоненого перевели до Челябінської області на початку травня 2026 року. Сестра Рибака Тетяна говорить, що відтоді вона не отримувала жодного повідомлення від брата, захисника до нього також не допустили. Найближчим часом російський Верховний суд має розглянути касаційну скаргу у справі Андрія, Тетяна очікує, що під час засідання адвокат побачить її брата бодай через відеозв’язок.
Також у цій тюрмі вже майже два роки перебуває 48-річний морський прикордонник Василь Дмитрюк, якого окупаційний суд у Криму засудив до 17 років за ґратами.
До українців — “особливе ставлення”
Верхнєуральська тюрма (рос. – тюрьма ГУФСИН России по Челябинской области) розташована за дві тисячі кілометрів від України у Челябінській області. Її звели ще за часів Російської імперії. За радянської влади сюди звозили політичних в’язнів, з-поміж яких були й українці.
Тут утримували Катерину Зарицьку (“Монету”) — організаторку Українського Червоного Хреста й зв’язкову головнокомандувача УПА Романа Шухевича, а також Галину Дидик, яка теж була його зв’язковою. У 1949 році до Верхнєуральської тюрми доправили сина Шухевича Юрія. Радянська влада звинуватила їх у зв’язках із підпіллям ОУН-УПА, антирадянській діяльності та пропаганді.
Юрій Шухевич згадував свою дорогу до Верхнєуральська так: “Спочатку мене привезли до Челябінська, потім у Верхнєуральськ — містечко забуте, як у “Капітанській дочці”, така фортеця. Нічого там, крім спиртзаводу, не було. Залізниця — за 50 кілометрів. Ніякої промисловості, але була в’язниця”. Він також писав, що майже всі, кого утримували у цій тюрмі, були політичними в’язнями.
Сьогодні історія цієї установи отримала продовження. Верхнєуральська — одна із семи “криток” у Росії – окремого виду закладів федеральної служби виконання покарань, тюрем особливого режиму, де засуджених утримують у камерах, а не у бараках, як у більшості колоній. Саме сюди після вироків етапують українців.
У 2017 році у Верхнєуральськ привезли незаконно ув’язненого у Росії Станіслава Клиха. РФ заявляла, що у 1994–1995 роках він воював проти армії РФ на боці Джохара Дудаєва, президента Чеченської республіки Ічкерія. Клиха засудили до 22,5 років ув’язнення. У 2019-му його повернули під час обміну між Україною та Росією. Напередодні цього Клих оголосив голодування. Його матір розповідала, що умови в тюрмі такі, що “неможливо терпіти: ні холод у камері, ні кепську їжу, від якої постійно нудить”.
Після повторного нападу Росії на Україну у 2022 та з початком незаконних судових процесів над військовополоненими і цивільними українцями цю в’язницю в Челябінській області почали використовувати для їх утримання.
Проблема у тому, що інформації про умови у Верхнєуральській тюрмі обмаль. Росія, яка мала б дотримуватися міжнародно встановлених правил утримання військовополонених, грубо їх порушує, не допускаючи до українців нікого зовні, не надаючи інформації.
Рідні українських бранців РФ говорять, що власними силами намагаються отримати будь-які дані про тюрму у Верхнєуральську. З власних джерел МІПЛ відомо, що заклад відрізняється надмірною суворістю у ставленні до українців.
“За словами тих, хто має зв’язок із цією установою, там усе дуже жорстко. Надходила інформація про побиття. Російські правозахисники надсилали скарги. Після однієї з перевірок умови нібито трохи поліпшилися, прибрали попереднього керівника, але для нас це нічого не змінило. Ми досі не маємо жодної звістки від брата. А він має серйозне захворювання, потребує ліків. Ми не знаємо, чи отримує він препарати”, — говорить Надія.
За відкритими даними, керівником Верхнєуральської тюрми щонайменше з 2019 року є полковник внутрішньої служби Сергій Миколайович Леонтьєв. Саме він зазначений як начальник установи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб РФ та в корпоративних реєстрах, а також у відкритих джерелах. Він відповідає за режим утримання, безпеку осіб, які перебувають у тюрмі, та персонал.
Леонтьєв у регіоні — фігура відома, він бере участь у святкуванні державних свят, його прізвище в одному переліку з головою Верхнєуральського муніципального округу Сергієм Айбулатовим.
Водночас у червні 2026 року в деяких російських реєстрах з’явилася інформація, що тимчасовим виконувачем обов’язків начальника призначено Дениса Олексійовича Буркіна, який і раніше був долучений до керування установою.
Артем, як і Надія, може лише здогадуватися, що відбувається у тюрмі. Припущення чоловіка збігаються з тим, що про Верхнєуральську в’язницю розповідають росіяни, обізнані з ситуацією всередині установи.
Вони кажуть, що українців б’ють, змушують співати гімн Росії та вітати російську владу на державні свята, називаючи таку практику “русифікацією”.
Обмеження в тюрмі з часом посилюються. Наприклад, раніше полонених водили до спільної лазні, але згодом на кожному поверсі облаштували окремі приміщення з кранами і тазами. На всі водні процедури, зокрема і гоління, дають не більше пʼяти хвилин. Увесь процес контролюють озброєні бійці спецназу в масках.
Джерело переконане: подібні правила “спускають” безпосередньо з Москви.
Родини бранців РФ повідомляють про ситуацію у Верхнєуральській тюрмі офіційні державні органи України та міжнародні гуманітарні місії. Вони просять говорити публічно, що РФ приховує військовополонених під час міжнародного збройного конфлікту, тисне на них і катує.
Авторка:
Джерело: МІПЛ
