Рота десантників 80-ї ОДШБр за два дні до початку наступу на Курщину тихо перейшла кордон і сиділа в засідці

Полковник Павло Розлач очолив 80-ту окрему десантно-штурмову Галицьку бригаду за тиждень до початку її наступу в Курській області. Кадровий військовий, на війні він – від самого початку, із 2014 року. Тоді отримав поранення в бою під Пісками. У 2015-му очолив батальйон, ставши наймолодшим комбатом у ЗСУ.

Повномасштабку зустрів на посаді командира 3-ї батальйонно-тактичної групи 80-ї ОДШБр. У 2023-му очолив новостворену 82-гу окрему десантно-штурмову Буковинську бригаду. Потім працював у командуванні ДШВ. Відтак Розлач третій місяць у “вісімдесятці”.

У військових колах про 36-річного командира з позивним “Ведмідь” говорять з повагою, цінують його воєнний досвід. Розлач – повний кавалер ордена Богдана Хмельницького, має ордени “За мужність” ІІ і ІІІ ступеня, Хрест бойових заслуг, громадську відзнаку “Народний герой України”.

Про складність боїв на Курщині; про стан російської армії на цій ділянці фронту та здобутки 80-ї ОДШБр; про бойовий шлях за час широкомасштабної війни та чимало іншого журналісти видання “Новинарня” розпитали Павла Розлача “Ведмедя” у великому інтерв’ю.

“Я не хотів знову цієї відповідальності. Але мусив”

– 80-та ОДШБр – одна з військових частин, які беруть участь в операції на території Росії. Коли ви вперше дізналися про те, що перед вашою бригадою постане таке завдання? Як ви сприйняли цей наказ? Чи не було страху?

– Я дізнався за тиждень до початку активних дій (українські війська зайшли на територію Курської області РФ 6 серпня 2024 року – “Н”). Тому що відбувалася зміна командира бригади.

Страху не було… Було хвилювання, тому що це дуже відповідально: наче застрибувати в потяг на ходу в крайній вагон, коли вже майже все сплановано… Був план бригади щодо виконання поставленої задачі. Якісь моменти я залишив, деякі перепланував. Це дуже відповідально і важко.

– Хто вас вводив курс справи взагалі? Адже за тиждень до такої історичної події в непростих обставинах ви отримуєте задачу і маєте її виконати.

– Начальник штабу бригади був обізнаний щодо поставленої задачі, він вводив мене в курс справи. Потім були дві взаємодії з вищим штабом – з ними обговорювали певні проблемні питання та шляхи їх вирішення.

– Коли прийшло усвідомлення рівня відповідальності за операцію? Чи могли ви відмовитись від призначення в бригаду, перед якою поставили задачу зайти на територію РФ?

– Одразу – коли командувач [Десантно-штурмових військ ЗСУ Ігор Скибюк] мені сказав, що я буду комбригом знову.

– Чи могли ви відмовитись від призначення в бригаду, перед якою поставили задачу зайти на територію РФ?

Справа делікатна, я з великою повагою ставлюсь до командувача… Я розумів складність ситуації і те, що командувач покладає на мене великі надії в цьому питанні, довіряючи бригаду за сім днів до задачі.

І якщо сказати, що в переліку осіб, які б це могли зробити, я – перший… То я вкотре переконався, що це – велика відповідальність і велика довіра командувача.

Сказати, чи я хотів?.. Я не хотів знову цієї відповідальності. Але мусив.

– А на якій посаді в командуванні ДШВ ви служили до призначення у 80-ту ОДШБр?

– Заступник начальника управління, одного з. Я себе добре почував у командуванні (усміхається).

“З людьми потрібно спілкуватись, пояснювати, для чого це, і що все не так страшно”

– Як ви нарізали задачі підлеглому особовому складу, які стосувалися Курщини?

– Вони знали. Так, були деякі проблемні питання, але ми їх разом подолали шляхом обговорення. З людьми потрібно спілкуватись, пояснювати, для чого це, як це. І що все не так страшно. Важливо наводити приклади: бригада в подібних ситуаціях була на Харківській операції. Зайти в тил ворога? А це вже у більшості вже було.

Наприклад, ті люди, які у 2022 році були ротними, зараз – командири батальйонів. Ми поспілкувалися, говорили. І зрозуміли, що чорт не такий страшний, як його малюють.

– Ви кажете, що були проблемні питання – можете розповісти, які саме?

– Про це ще не можна говорити… Це все серйозно. Постановка задачі… Все це відбулося в досить складний момент.

– Як ви мотивували своїх підлеглих? Був час на роботу в підрозділах?

– Так, я їздив у деякі батальйони, окремі роти та спілкувався. Проводив роз’яснювальну роботу.

Важливо розуміти, що ти дієш у рамках підрозділу, який схожий на механічний годинник, де кожен [військовослужбовець] – це якась запчастинка. Тил, кухар – це теж якась деталь. Коли ця деталь випадає, годинник не працює. Тому тільки разом ми – сильні.

І треба бути впевненим у своїх діях. Бо оці вагання, невпевненість, нерішучість  тільки заважають і призводять до значних втрат.

А коли ти дієш згідно з планом (А, В, С і так далі) і все проговорюєш, всі можливі дії при можливих варіантах – тоді буде успіх і менше втрат.

Я пояснив, що якщо не будемо воювати на території ворога, то будемо воювати на своїх територіях. І якщо для когось війна далеко від його домівки, то вона все одно прийде, якщо не будемо [сковувати противника на його території].

– Ви маєте серйозний досвід боїв ще з 2014 року. Ваше прізвище та позивний відомі і серед військових, і серед волонтерів, цивільних. Такий ваш бекграунд допоміг вам у комунікації з особовим складом перед початком операції на Курщині?

– Так, допоміг. Дав усвідомлення того, що я не людина “зі сторони”. А весь 2022 рік провоював у складі 80-ї бригади командиром 3-ї батальйонно-тактичної групи. Ну, і більшість колективу мене знає.

План та імпровізація в наступі

– Яке місце в такій операції відводиться плануванню? Наскільки воно має бути детальним? І чи є в таких операціях простір для якоїсь імпровізації?

– Дивіться: якщо немає плану – ти приречений на програш. І навіть наявність плану не гарантує перемогу. А от відсутність досконалого плану гарантує програш.

Це золоте правило: одна третина – це планування верхнього штабу, дві третини – робота нижнього штабу, підготовка військ.

Однозначно має бути планування. Імпровізації бути не повинно.

Хоча для кожного командира присутня своя частка “творчості”. Вони нарізають смугу вліво-право, є об’єкти, які треба захопити або дійти до них. От є смуга – а як у цій смузі діяти, то вже я як “художник”-командир бачу.

Я “порізав” між батальйонами підрозділи, резерви, які переміщаються. І цей шматочок відповідальності комбата – це вже його робота. Він планує, доповідає мені замисел. Я його погоджую та за потреби поправляю.

Більша імпровізація відбувається в частинах, які, скажемо так, менш повноцінні або не мають військового досвіду. А загалом, має бути план (А, В, С – в залежності від дій противника). Якщо противник виконав якийсь маневр – які наші контрдії про цьому?.. Ось такі… Це все прораховується.

– Коли план давав збій? За ці два місяці операції на Курщині.

– Він завжди зазнавав деяких змін, але це теж проговорюється.

План хороший до першого пострілу, а потім він коригується. Але коригується трішечки (показує мінімальний зазор великим і вказівним пальцями правої руки –  Авт.).

“Крута рота нашого 2-го батальйону за два дні до початку наступу на Курщину перейшла державний кордон і сиділа в засідці біля ворожого блокпоста”

– Наскільки особливою є операція на території іншої країни з військової точки зору? Чи є відмінності від бойових дій в Україні?

– Ми діємо на території ядерної держави. Ніхто в світі ще не нападав на ядерну державу.

– Що в такому випадку треба враховувати?

– Все враховувати треба. Звичайно, що політичне керівництво і верхній штаб враховують глобальні і стратегічні речі. Але для нас, для бригади, особливо нічого не міняється: поле бою, ліс, місцевість, рельєф…

– Місцевість – як в Україні?

– Нагадує Донеччину, але тут більше ярів, річок, гідросистема розгалужена. Десь як Донбас, Харківська область, плюс-мінус.

– У чому полягала основна складність?

– Не працював старлінк.

– Як викручувалися? Що робити у таких випадках?

– Дуже складно, зв’язківці працювали, шукали альтернативні системи. Це проблемно… Зараз уже налагодили.

Проблемно те, що, наприклад, є ділянки фронту, де ми перебуваємо, і там у противника є 4G мобільний, а в нас немає. Це значно понижує наші технічні можливості.

– Логістика, евакуація поранених і загиблих із території Росії. Чи є якісь особливості? Як справляєтеся з цими викликами?

– Не відрізняється від евакуації на Донбасі чи на Харківщині. Такі ж дороги, ті ж маневри. Зрозуміло, що там, де йшла лінія державного кордону – вона замінована вглибину, там обмежені маневри. А далі, на території Росії, коли вже долаєш “сіру зону” – будь ласка, маневруй. Загрози все ті самі: FPV, “Ланцети”, артилерія.

– У чому російські війська сильніші на своїй території? FPV, артилерія?..

– Я б не сказав, що в цьому переважають. Інтернет і мобільний зв’язок – так. Плюс місцеве населення, яке може координувати їхні дії.

– А наша перевага в чомусь є?

– Ми тут в артилерії сильніші. І в засобах ураження їхніх “Орланів” – у нас є засоби, щоб їх збивати, “виколоти противнику очі”.

Все одно у ворога тут засобів дуже багато. Але він уже не так вільно літає.

– Наскільки підготовленою була лінія оборони росіян на кордоні Курської і Сумської областей?

– Зрозуміло, що тут [у росіян] не було потужної лінії оборони. Так, вона була класична, але слабка. Так, були присутні інженерні й мінно-вибухові загородження. Були чудово облаштовані траншеї. Але ворог був слабкий у людському ресурсі: то була мішанина зі строковиків і прикордонників, водночас на деяких ділянках стояла 810-та бригада морпіхів [Чорноморського флоту ВМС РФ], які мали достатньо сильну підготовку.

Дрони, оператори FPV? Їх тут теж було замало. Стояв танковий батальйон, але він був розпорошений… Навпроти нас рота діяла: шість знищили, чотири – десь втекло.

На початку була також мала кількість артилерії противника.

Тому я пишаюся бригадою щодня. Тим, що роблять наші солдати, сержанти, молодші офіцери.

– Чи були у вас обмеження на те, щоб викликати вогонь артилерії старшого начальника по російських військах?

– Я міг запросити по деяких цілях, де мені необхідно. Старший начальник погоджував: так або ні. А от по артилерії не було [обмежень на застосування]. Тільки колона зупиняється – є удар. Так, приємно працювати.

– Коли було “найсмачніше” відпрацювання по ворогу?

– Гарно працювали тоді, коли почали застосовувати резерви. У нас була достатня кількість крил, які літають на дальню дистанцію. Ми дуже чітко спостерігали їхнє (росіян) пересування, вони ходили колонами. Ну, і були потужні відпрацювання по ворогу ракетними військами. “Хаймарсів” було вдосталь.

Як тільки росіяни десь зупинялися – одразу туди прилітав “Хаймарс”, чи два, чи три, чи п’ять. Втрати в противника були колосальні перший тиждень. Потім вони вже їздили по одній машині, а не колонами.

– Як наша авіація працювала по ворогу в Курській області?

– На різних ділянках по-різному. У них своя специфіка застосування: рельєф, висоти, засоби ППО противника. Це впливає на застосування. У нашій смузі рельєф і певні чинники не давали працювати авіації. Але вона заходила, працювала. По попередньому краю працювали високоточними ракетами в тому числі.

– Якими результатами 80-ї бригади ви пишаєтеся за час боїв на Курщині?

– По-перше, бригада прорвала лінію державного кордону. У нас є дуже крута рота 2-го батальйону, яка за два дні до початку наступу перейшла державний кордон і два дні сиділа приховано, в безпосередній близькості до ворожого блокпоста.

Нам допомогли групи Сил спецоперацій: провели цю групу маленькими групками, по шість чоловік. Заводили два дні, потім два дні група сиділа у повному складі, бо дощ пішов,  і ми чекали, поки висохне ґрунт, щоб не буксувати. І коли вже пішла червона ракета – сигнал на атаку – наша рота захопила блокпост. Потім діяли інженери, проробляли проходи у мінних полях та інженерних загородженнях. Це все відбувалося досить стрімко.

Цифри говорять самі за себе – скільки було звільнено населених пунктів, від маленьких до великих, скільки взято опорних і ротних пунктів, все це було зачищено.

Загалом ліквідовано близько 800 осіб. “Трьохсотих” росіян – близько 750.

Ми вже знищили [в Курській області] 10 ворожих складів б/к, близько сотні одиниць автомобільної техніки, щонайменше 14 ББМ. 51 артилерійську систему було знищено або пошкоджено. Наші захопили 10 танків (дані станом на 27 вересня – “Н”).

Окремої поваги заслуговує один із моментів роботи на Курщині десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону, коли три групи по шість чоловік зачистили ворожу ферму, де перебувало близько 50 чоловік спеціального підрозділу “Ахмат”. Частину було знищено, частина – відійшли.

Варто зауважити, що основну частину нашої десантно-штурмової роти складали нещодавно мобілізовані бійці.

Тому бригада ще раз доказала, що може робити неможливе. Тим складом, який ми не озвучимо, прорвала досить потужну фортифікаційну лінію оборони, зачистила ці всі ВОПи, РОПи, населені пункти і пішла далі наступати.

– А які результати вашої бригади щодо полонених росіян?

– У полон взяли 130 чоловік – це і строковики, і підполковники, і “ахматівці”.

Один захід на [прикордонний] КПВВ у нас був особливо щедрим – одразу 76 полонених росіян. Перевозили їх під конвоєм у вантажівках, і це (робота з полоненими – Авт.) стримувало в певні моменти наше просування.

– Відчуваєте задоволення, що завдяки роботі також і вашої бригади відбулися два великі обміни полоненими?

– Звичайно. І трохи образливо, що [під час звітування про обмін полоненими] не згадуються бригади, які набрали цих [російських] полонених… Дякують усім, але не тим, хто здобув цих строковиків і “кадировців”.

Ми теж раді, що наші хлопці повернулися [з російського полону] на Батьківщину. Але треба розуміти, хто виконав цю важку роботу і зробив можливим обмін військовополоненими.

Загалом із початку 2022 року ми вже взяли в полон близько 400 окупантів. Під час операції на Курщині, нагадаю – близько 130 осіб.

– Чиї дії з числа підлеглого особового складу ви могли б виокремити? Ким пишаєтеся, кого подаєте на нагородження? Хто ці люди, що вони встигли зробити на Курщині?

– Їх дуже багато. Це зокрема командири певних рот, деякі комбати, командири батарей, артилеристи… У нас дуже круто працюють інженери з наведення переправ.

От уявіть: переправу противник щодня розбиває ракетами, КАБами. А наші інженери на тракторах і самоскидах все це засипають і вирівнюють. Їх б’ють артилерією, КАБами, на них летять FPV. А вони – на звичайних тракторах, не на броньованій техніці, а на звичайному JCB це все закопують, рівняють.

Хоробрість виявляється по-різному. Не лише в бою. І це дуже круто.

Кожен має виконати свою роботу. Якщо інженер не наведе переправу, то у війська не буде ні логістики, ні евакуації, ні резервів. Це дуже важливо. Це – шматок хліба його, і свою частину роботи він має виконати на 100%.

Тому тут не можна казати, що тільки штурмовики круті. Всі круті, хто виконує свою роботу на 100%.

Танкіст, наприклад, теж крутий, який виїхав упритул і “розібрав” опорний пункт.

Є артилерист крутий “Форсаж”, він ще на Білогорівці працював, був тоді командиром батареї. Його розрахунок влучив в ангар одним снарядом – там загораються якісь масла і згорає два танки противника. Ну це ж круто! З одного снаряда! А бувало, що першого пострілу в танк попадали.

Або зв’язківці: десь вежу тільки захопили, незрозуміло, чи є ворог чи ні, поруч – лінія зіткнення, а вони вже з кущів вибігають і тягнуть на цю вежу свої дроти, щоб забезпечити зв’язок.

Уявіть: зв’язківець розуміє, що він незахищений, що в нього зараз може влетіти FPV чи по ньому відкриють вогонь зі стрілецької зброї, йому навіть тікати нікуди з тієї вежі, він не стрибне з неї. Це теж подвиг.

“Наш водій джипом чавив москалів – заруба була серйозна”

Тому можу сказати, що пишаюся своєю бригадою не тільки за ці два місяці [Курської операції], а загалом (усміхається). Колись я служив у 95-й бригаді і думав, що вона найкраща. Потім, у 2022-му, служив у 80-й ОДШБр, і зрозумів, що тут служать дуже потужні люди.

80-та бригада дуже багато зробила історичних моментів у 2022 році: обороняли Вознесенськ (у Миколаївській області – “Н”), відтіснили ворожі війська та не дали оточити Миколаїв, розбивали окупантів, які намагались звести переправу у Дронівці та Серебрянці, знищили переправу в Білогорівці (на Луганщині). Потім були епізоди біля Богородичного, коли в роті залишалося по 12-14 людей, але вони не допустили противника на Слов’янськ. Утримання рубежу Білогорівка-Спірне, яке не дало впасти Сіверську (в Донецькій області).

Уявіть: залишалося 14 десантників, далі – блокпост. Тоді сили вичерпалися і в противника, і в нас. Але залишилося 14 десантників… Якби не вони – Слов’янськ би впав. А вони стояли під вогнем танків. І вистояли до останнього.

Також Харківська операція, під час якої було звільнено та взято під контроль більш ніж 500 населених пунктів у Харківській, Донецькій та Луганській областях.

– Ще трохи спогадів про перший рік широкомасштабної війни. 24 лютого 2022-го. Де ви були і що переживали того ранку? Якими були ваші дії?

– Я їхав із Чернігова до Миколаєва, якраз проїжджав Бровари, коли там був “приліт”. Я їхав із дому. Дружині 23 лютого зробили операцію, я забрав її додому. А 24-го вранці вирушив у Миколаїв. Переживав за родину. Дружина не могла сісти за кермо після операції, залишалася в Чернігові… Вдома знімали шви. Потім вони виходили з оточення з сестрою та дітьми. Я в цей час був на півдні.

– До того дня було передчуття великої війни?

– Так. Було і передчуття, і відповідна інформація. Росіяни зосередили сили біля кордону, проводили активні дії на Донбасі: вони рівняли, зносили фронт шквальним вогнем артилерії і ракетних військ. За роки служби я розумів, що це неспроста все відбувається.

– Коли було найскладніше за роки повномасштабки?

– Вранці 25-го ми вступили в бій, там була танкова засідка… І потім ми стали по рубежу й почали “бодатися”. Стримували їх певний проміжок часу. А коли в нас закінчилися ракети на “Стугну” 26 лютого, ми вийшли з певного оточення. На нас заходили ворожа авіація, танки… Каховка – це було складно.

Але ми їх там теж налупили. Їх там було, як вошей: куди не стрельни – попадеш.

Після цього був Вознесенськ: оборона, відбиття… Ми стали в Прибужанах, розтягнулися до Миколаєва на певних ключових ділянках.

– Наскільки складною для вас була оборона Вознесенська?

– Для мене був складним десант зі складу [російської] 11-ї ОДШБр з Улан-Уде який перелетів річку за “комірець” Вознесенська і висадився на правий берег річки, біля села Яструбинове. Для мого підрозділу це було важко. Потім із тими десантниками билася рота, зазнали певних втрат. Тоді загинув лейтенант Андрій Хоменко (командир десантно-штурмового взводу 3-ї батальйонної тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади – “Н”), Герой України. Хоробрий хлопчина.

Але ми відчайдушно билися. Були такі епізоди, що водій джипом чавив москалів – заруба була серйозна. Жорсткий бій.

– Запорізький контрнаступ 2023 року, ви – на посаді командира 82-ї десантно-штурмової бригади. Що найбільше запам’яталося з тих боїв?

– Як ми прорвали передній край. 82-га зробила два проходи в “лінії Суровікіна”. Вручну! Але деталі не можу розголошувати.

– Що зараз із кадровою ситуацією у вашій бригаді? Чи вистачає людей у ДШВ?

– Люди однакові: що в нас, що в ТрО, що в піхоті чи у військах спецпризначення.

Зараз немає блакитноокого десантника, двометрового, світловолосого і здорового. Так, для фізичного здоров’я [в ДШВ] має бути якийсь мінімум, база. Але найголовніше – психологічна підготовка, не фізична.

Я бачив чимало качків-контрактників, ще з 2014 року, які не могли себе опанувати в критичній ситуації. А якийсь маленький худорлявий хлопчина робив неймовірні дива, як Джекі Чан. Тому важлива насамперед психологічна підготовка.

Зараз менше часу дається на підготовку. Якщо раніше контрактник готувався пів року чи рік, то зараз підготовка – це місяць БЗВП, після цього – фахова підготовка, також близько 30 діб. Крім того, проводяться суміжні курси для сержантського складу. І тоді – злагодження в підрозділі.

У ДШВ налагоджена система, коли курс проходить більш активно. Є елементи психологічної підготовки: смуга перешкод, стрибки з парашутом, їх водять у морг на розтин (якщо є дозвіл від родичів).

Я сам бійцям кажу, що справжній чоловік – це не той, хто не боїться, а той, хто долає свій страх. І в ДШВ вчать долати свій страх: крок вперед зробити із рампи (для стрибка з парашутом – “Н”), наприклад.

Контрактник має більше бойового досвіду: за спиною АТО, чув постріли, трохи понюхав пороху війни, був на навчаннях. Мобілізовані – менш підготовлені, за обставин, що треба вступати в бій.

От цим відрізняється мобілізований від контрактника: часом підготовки. Але так всі вони – люди.

Як створити бригаду з нуля, а військову кар’єру – завдяки мамі

– Ви звільнялися із ЗСУ в 2019 році. Що стало причиною?

– Так, наприкінці 2019 року звільнився у званні майора. З посади комбата, на якій був два з половиною роки. Причини? Здоров’я. Друга дитина народилася.

Повернувся до Збройних сил у 2021-му. Спочатку у військкомат. Але зрозумів, що не зможу бути в тій системі, бо я там “біла ворона”. Тому знову подивився на десантників і повернувся туди, де я спеціаліст – у ДШВ.

У війську мені комфортно, я цьому навчався, в мене це виходило.

Так я став на посаду командира 3-ї батальйонно-тактичної групи, у січні 2022-го. За два місяці до повномасштабного я встиг добре вивчити підрозділ, вони звикли до мене, а я – до них.

– Ви – повний лицар ордена Богдана Хмельницького. Що було в поданнях на ці високі державні нагороди?

– Не знаю. Як досить досвідчений десантник, думаю, що мене десь недооцінюють (щиро сміється).

– Перед тим, як стати десантником, ви в Чернігові пішли у військовий ліцей. Розкажіть, як обрали професію військового.

–  Після 8-му класу… Не я вирішив – мама. Я був бешкетником, якось пожартував і сказав, що хочу, як один із героїв серіалу “Бригада”, “все і одразу”. Так я опинився в ліцеї.

Спочатку не подобалася дисципліна, постійні зарядки… А потім сподобалося. Спорт зайшов, змагання. Виступав на змаганнях із семиборства, легкої атлетики, стрільби, бігу, штовхання ядра, метання списа, плавання, пауерліфтингу, армреслінгу.

Потім вступив в Одесі на факультет аеромобільних військ. Чому обрав саме десантний напрямок?.. Стрибнув із парашутом у ліцеї, сподобався цей адреналін – і захотів бути десантником.

– Скільки у вас стрибків із парашутом?

– 57.

– Коли стрибали крайній раз?

– У році 2013-му, я боюсь висоти (сміється). Але я переборюю свій страх. Я його 57 разів переборов!

Але якщо ж буде вибір, стрибати чи не стрибати – я би не стрибав (усміхається).

– Чи були моменти, коли ви шкодували про цей вибір – бути військовим? Бо ж очевидно, що було важко.

– Та було неймовірно важко! Але я не жалкую.

У кожний період служби було важко по-різному. Ще до АТО – лейтенантам було важко у фінансовому плані, багато незрозумілості. Потім почалася АТО: бої, втрати, загиблі. І ти розумієш, що всі попередні проблеми – то не проблеми. Потім почалася повномасштабна… Але я ніколи не пошкодував, що став військовим.

– Коротко про вашу військову кар’єру: від комвзводу до комбрига. Які посади найважчі?

– Важко – командир взводу, замкомроти… Взагалі, із “замівськими” посадами в мене не складалося. Заступником командира роти був буквально місяць. Потім пів року був т.в.о. командира роти, далі ротний, комбат, командир окремої частини, тиждень був заступником командира 80-ї бригади, далі т.в.о., командир 82-ї десантно-штурмової бригади, Командування ДШВ та станом на зараз  – командир 80-ї десантно-штурмової бригади.

У 2011 році став наймолодшим командиром роти у бригаді. Був у званні старшого лейтенанта. Таких в армії називають “рвач”. Мене всі запитували, що в мене за “маза” чи, може, маю дядька-генерала? Відтак початок антитерористичної операції у 2014 році я зустрів уже із трирічним досвідом перебування на посаді ротного. У нас був колектив досить потужний, досвідчені офіцери, по три-чотири роки на посадах.

Потім рік війни, поранення. Після поранення Михайло Забродський запропонував посаду командира батальйону – і я вже на той період став наймолодшим командиром батальйону у Збройних силах. Мені тоді було 27 років.

Але найважче за весь час служби було створити бригаду. Десять років життя – мінус. Уявіть: я, начальник штабу і головний сержант сидімо у школі, за партою в початковому класі. На парті – ноутбук. Ось так починалася бригада на 6 тисяч людей. З нуля в буквальному сенсі.

Основою бригади стала 3-тя БТГр, але вона ще перебувала на виконанні бойових завдань у Харківській області.

Зрозуміло, що над створенням бригади працювали всі служби, командування. Але все одно це було дуже важко.

– Але справилися, результатом задоволені?

– Так. Але не задоволений застосуванням на Запоріжжі.

“Для мене війна не закінчиться”

– Що для вас буде завершенням російсько-української війни?

– Для мене вона не закінчиться. Ненависть до москаля – незмінна. Не знаю, коли ми зможемо закопати цю сокиру війни і повісимо військову форму на цвях. Я не готовий відповісти.

– Про що ви мрієте після перемоги? Що зробите найперше?

– Я мрію, щоб усі вороги та загрози України були ліквідовані! А хотів би я до родини, більше уваги для дітей…

– Як ви зараз відпочиваєте?

– Ліг, поспав – уже відпочинок. Побути в тиші і на самоті – це вже великий плюс для командира. Сам на сам зі своїми думками. Без питань, без підлеглих, без проблем, без управління. Поспав, побув сам із собою, подзвонив додому – ось і весь відпочинок.

– Чого ви очікуєте від цієї зими на війні?

– Нічого. Немає очікувань – не буде розчарувань.

Авторка: Вікторія Зозуля, фото авторки та надані пресслужбою 80-ї ОДШБр

Джерело: НОВИНАРНЯ

See more Tweet