Дороги Харківщини довгі та звивисті — серед соняшникових полів упереміш із короткими лісосмугами й чистими, доглянутими селами. Одразу стає зрозуміло, коли журналісти hromadske перетинають межу з нещодавно звільненими територіями. Тут зруйновані мости й будинки, чимало знищеної та покинутої техніки на узбіччі, розбиті дороги і багато військових.
Танкісти сплять просто на танках, поки є час, піхотинці збираються групами біля своїх автомобілів, розмовляють і їдять. Час від часу нас обганяють довгі колони автомобілів із білими хрестами. Захисники пересуваються хто чим може, крім джипів дуже багато звичайних міських автомобілів, навіть вітчизняного виробництва, мало пристосованих до війни. Репортаж hromadske.
Без пенсії та з окупантами: шість довгих місяців
Ми вʼїжджаємо до села Вербівка, за кілька кілометрів від Балаклії. Село видається порожнім, тільки поодинокі люди махають радісно військовим, але в центрі несподівано багатолюдно. Це тому, що, за чутками, мали привезти гуманітарну допомогу, але чомусь не склалося. Підходжу до селян із одним запитанням: як вам жилося ці пів року під окупацією?
«Жилося нам дуже тяжко. Усі, хто тут був, працювали під кулями в городах. Нам навіть казали, що в нас жінки-камікадзе: по них стріляють, а вони стоять у городах. Щоб мати картоплину й не померти від голоду», — бідкається 62-річна Ольга.
70-річна Надія Василівна нагадує, що пів року селяни не отримували пенсії і город часто був єдиним джерелом їжі: «Пів року спали в підвалах, не роздягаючись, у светрах та куртках, бо прильоти. Це не життя було, а мука».
«Нам путін пообіцяв хату і два раби кожному»
Питаю, як росіяни поводилися з селянами. 72-річна Надія говорить дуже уривчасто і часто плаче: «Приїхали сюди, ми їх питаємо: “Що ви тут забули?” А він каже: “Нам путін пообіцяв хату і два раби кожному”. Хоч би його мати була в купелі втопила, того путіна, у нього щось із головою робиться».
70-річна Наталія Василівна згадує, що її знайомство з росіянами почалося з того, що вони прийшли до її хати, будучи впевненими, що двоє літніх людей десь переховують зброю.
«Вони в мене біля хати на посту стояли. Додому йдеш і паспорт показуєш, це шо за життя?» — дратується жінка.
Навіть сільські умови часом викликали в росіян заздрість.
«У нас питали: “Це місто?” Зайшов, а в хаті в нас і вода, і туалет, як у містах, — згадує Наталія Василівна. — Казали “ми і родини свої сюди привеземо”».
67-річний Василь, збиваючись, розповідає, як йому одного разу вдягнули мішок на голову й повезли невідомо куди, звинувативши в тому, що його зять допомагав українським військовим. Погрожували вбити, якщо не зізнається.
«Сволочі вони, більше ніхто, — показує ще помітний шрам від мотузки, якою звʼязали руки. — Їсти не давали, у туалет пісяв у пляшку».
Протримали чоловіка добу, випустили проти ночі. Коли він повернувся додому, перший тиждень спав у доньки, боявся, що вони знову знайдуть його вдома і таки вбʼють. Наостанок чоловік просить надіслати його щойно зроблену фотографію своїм родичам за кордон, але так і не може згадати, де конкретно вони зараз перебувають.
Коли розпочався контрнаступ, були дуже активні перестрілки, росіяни тікали через залізницю, а всі селяни сиділи в підвалах і боялися висунутися, згадує пані Ольга.
Каже, що проплакала цілий день, коли нарешті побачила в селі українських солдатів, «ледве серце не зупинилося з радості».
«Гуманітарку привозили раз на місяць і говорили, що ми забагато жеремо»
Про місто Балаклія, центр нашої подорожі, до війни ми знали передусім через вибухи й пожежу на місцевому складі боєприпасів у березні 2017 року, які підняли на вуха всю країну. Тоді загинула одна жінка і було четверо поранених, а загальний завданий збиток оцінили у 12 млрд гривень. Після Балаклії були ще аналогічні, але не такі масштабні пожежі на складах під Калинівкою на Вінниччині та Ічнею на Чернігівщині. У Міністерстві оборони стверджують, що причина всіх трьох пожеж — диверсія та підрив боєприпасів.
Однак тепер, можливо, про Балаклію заговорять ще й як про населений пункт, із якого почалося цілковите звільнення Харківщини. Українські військові взяли місто під свій контроль 8 вересня, на другий день після початку контрнаступу. Складається враження, що в ці дні місто належить передусім військовим і голодним, але неагресивним собакам, які вільно гуляють порожніми вулицями поміж багатоповерхівок, шукаючи їжі й людського тепла.
У центрі міста знову натрапляємо на велику групу людей, які чекають на гуманітарну допомогу. Їм повідомили ще зранку про подію, попросивши записатися в чергу. Загалом набралося понад 300 мешканців. Але коли вантажівка з найнеобхіднішим і смаколиками приїхала, усі забули про номерки черговості на руках і почалася боротьба за місце біля волонтера. Жінкам із дітьми намагалися видавати подарунки поза чергою, всі інші ніби змагалися, у кого довші руки й напористіший характер. Про таке можна було б сказати «як із голодного краю», якби люди і справді не були з голодного краю.
На базарі в місті під час окупації все було дуже дорого, згадує 64-річна Марина Іванівна. Макарони коштували 40 гривень, десяток яєць — 50, цукор — 65, рис і гречка — 100, олія — до 140 гривень за літр, мʼясо — до 200 за кіло. Ніби й не набагато вищі ціни, ніж у Києві, але ні зарплат, ні пенсій при цьому люди пів року не отримували, хіба якісь перекази від родичів.
У ящиках із гуманітарною допомогою — олія, мило, макарони, паштет, сухі сніданки і ще багато смачного, чимало товарів польського виробництва. росіяни теж привозили гуманітарку, але лише раз на місяць.
«Востаннє, коли гуманітарку привозили місяць тому, дали на одну людину пачку спагеті, банку згущеного молока, банку скумбрії і тушонку. А потім сказали, що ми дуже багато жеремо», — говорить 58-річна Надія. У її старшого сина росіяни забрали автомобіль ВАЗ, просто зайшли до двору з автоматами.
«Буряти витягували з будинків усе, що можна»
Марина Іванівна плаче, коли заходить мова про росіян: «Ми боялися їх, бо самі із заходу України й чекали, що з нами може статися все, що завгодно. У нас у знайомих вбили сина півтора місяця тому. Сказали, що він нібито з українцями співпрацює, і його просто забили».
Розповідає, що росіяни поводилися дуже по-свинськи, розбили всі магазини, позабирали звідти все, що можна, а буряти вивезли з будинків, у яких заселилися, усе, лишивши їх непридатними для життя.
Слова пані Марини пізніше повторює в розмові пані Надія: «Вони були злі, особливо буряти, ті заходили до будинків і витягували все, що можна. В однієї жінки навіть труси брудні потягнули».
Говорить, що в будівлі місцевого управління поліції росіяни організували місце для допитів і вʼязницю: «Вони там людей струмом били, а жінок ґвалтували. Одну жінку до Харкова відправили вагітну».
40 вʼязнів, зачинених напризволяще
Заходимо до вʼязниці, про яку розповіла жінка. Це коридор завдовжки близько 10 метрів, який поєднує між собою пʼять чи шість кімнат площею до 12 квадратних метрів кожна. Одна кімната — суто жіноча, матраци на підлозі лежать упритул один до одного, санвузол теж тут, жодної перегородки не передбачено. Але в деяких камерах і туалету не було.
Тут утримували «коригувальників вогню», вчительку, будь-кого підозрілого. Хтось сидів 6 днів, хтось — місяць. Загалом у вʼязниці тримали близько 40 людей.
Поліцейський, який нас веде, нічого не розповідає про зґвалтування жінок, але підтверджує, що вʼязнів катували струмом, і показує електропроводку над дверми камер — утримуваним не забезпечили бодай базових умов проживання, але за кожною камерою встановили таємний відеонагляд.
В одній із камер інший поліцейський ще проводить слідчі дії, шукаючи відбитки пальців, а нашу увагу привертає розбите скло над дверима сусідньої камери. Це — отвір, завдяки якому люди вийшли на свободу. Коли росіяни втекли з міста, то залишили всі двері камер зачиненими, увʼязнені вибили одне вікно над дверима, хтось найменший проліз через отвір і відчинив двері для інших.
«Я кричала на всю Балаклію, думала, небо розірветься»
Недалеко від центру міста на галявині дві свіжі могили. У них — двоє чоловіків, які 7 вересня виїхали до міста, але наштовхнулися на, можливо, останніх у Балаклії росіян. Поряд із могилами поліцейські проводять слідчі дії.
«Не знімайте, прошу!» — плаче Валентина, в одному з двох пакетів лежить її 49-річний син Петро. Але потім сама розповідає про все, що трапилося. Її син вийшов надвечір у справах, сказав, що повернеться до комендантської години. Мати чекала його всю ніч і вранці вирішила шукати самотужки, але до неї прийшла інша жінка і попросила пройти для опізнання.
«Коли я підійшла і побачила цю жахливу картину, то кричала на всю Балаклію, думала, небо розірветься. За що? Я хочу спитати в путіна: за що він розстріляв мого сина? Я не ходжу ці дні, я вмираю на ногах. Але сина мені вже ніхто не поверне».
Свідки кажуть, що близько 15 осіб із автоматами вийшли і впритул розстріляли машину, у якій їхали син Валентини та його товариш. А вже наступного дня українці зайняли місто.
«Наш хірург оперував при свічках»
Балаклія вже десять днів без світла і водопостачання. Це певною мірою звична картина, такі проблеми постійно виникали в місті за ці пів року окупації. Коли я заходжу до темного коридору місцевої поліклініки, навіть спершу не помічаю людей, які лежать на ліжках під стінами. У кімнатах із вікнами їх не селять із міркувань безпеки — війна зовсім поруч і прилетіти може будь-коли.
Поміж хворими із ліхтарем ходять дві жінки, перевіряючи, чи все гаразд. Одна з них, 55-річна Лариса, погоджується на спілкування, але відповідає на питання максимально коротко — чи то дратуючись від мого візиту без запрошення, чи то через утому.
Попри те що вони працюють у поліклініці, установа вже з квітня мусила також виконувати і функції лікарні, приймаючи одночасно до 12 поранених і тяжкохворих з інфарктами та інсультами, отруєннями, психічними розладами.
В останні дні війни сюди привели і чотирьох поранених росіян. Прийняли і їх, бо «під дулами автомата». Але їхні поранення були легкі, та й клятву Гіппократа ніхто не скасовував, допомагати медик мусить усім. Тих військових потім швидко забрали свої.
«Із 24 лютого дотепер ми не мали жодного вихідного. Працювали цілодобово, спали, коли трапиться. Постійно чогось бракувало. Наш хірург оперував при свічках, зашивав і обробляв рани», — зізнається Лариса вже наприкінці розмови.
Зараз у лікарні госпіталізовані чотири людини. Усю роботу всередині робить можливою один маленький генератор. Пані Лариса показує на усміхненого бородатого чоловіка. Він теж лікар, нарколог, але зараз — пацієнт, його поранило 8 вересня.
Поранення неважкі — у поясницю та сідниці. Може, тому 75-річний Олександр усміхається, згадуючи події того дня: «Вибух був метрах у десяти від мене, я присів якраз, і мене захистили шини з квітника, одна з яких упала просто на мене. Усі гілки дерев наді мною виявилися зрізаними уламками, що пролітали вище».
Каже, що вже видужує і в ньому тільки одна дірка залишилася. На моє побажання «жити до ста років» сміється і зичить побути на цьому світі ще довше. Троє інших пацієнтів лежать тихо й непорушно, я навіть не можу зрозуміти, чи вони сплять.
У центрі Балаклії на дуже красивому невеликому памʼятнику Тарасу Григоровичу Шевченку висить цілих два українських прапори. Поруч окремо гуляють чоловік і жінка зі своїми дітьми. Хлопчик підіймається до монумента й обережно торкається рукою прапора. Дівчинка підходить із татом до клумби з уцілілими квітами поруч, вони гладять їх, відривають кілька пелюсток і біжать кудись один за одним.
Надвечір приходить новина, що в Балаклії та Граковому вже почали виплачувати пенсії відразу за пʼять попередніх місяців. Тому що окупація завершилася.
