Ця історія почалася у 2022 році. Коли Росія наступала на Херсон, Сергій Барчук, що працював у Пенсійному фонді, вирішив не виїжджати й не лишати роботу. Після окупації міста, його затримали, а згодом він зник. Батько Сергія з дружиною, його рідний дядько та близький друг почали шукати чоловіка. Зрештою усі опинилися у неволі.
З одного боку історія Барчуків унікальна — окупанти рік тримали чотирьох членів родини та близького друга сім’ї в заручниках та погрожували тюремними термінами. З іншого боку — це типова історія, яких в окупації — сотні, зазначає Суспільне.
Тетяна Катриченко, правозахисниця, виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини пояснює: “Здебільшого людей затримують за те, що вони поводяться не так, як того очікує окупаційна влада. Наприклад, людина щось написала у соцмережах, а їй висувають звинувачення в тероризмі чи диверсії, затримують, щоб, по-перше, ізолювати, а по-друге, щоб залякати інших.
Більшу частину таких затриманих вивозять через окупований Крим у Російську Федерацію. Або ж залишають на півострові. Наприклад, у сімферопольських СІЗО №1 і №2 зараз утримують кілька десятків українців.
Людину можуть потім відпустити, але вже залякану, після катувань. Були випадки, коли когось затримували на 30 днів, а потім вивозили на лінію розмежування і “депортували”, забороняючи в’їзд на територію РФ на 50 років. Є також практика позасудових страт.
Справа Барчуків підпадає під визначення політичного затримання. І цим вона є типовою для окупованих територій”.
Артем Барчук: “У нас велика родина, яка завжди допоможе”
Ми зустрічаємося з 62-річним Артемом Барчуком в одному з київських боулінг-клубів де він тренується кілька разів на тиждень. До повномасштабного вторгнення Артем очолював у Херсоні Федерацію спортивного боулінгу. “Це міцна спортивна родина, — говорить він. — Поки ми були в ув’язненні, вони допомагали нам, зокрема і коштами”. Водночас, додає чоловік, в одному з місць утримання серед наглядачів був чоловік, в якому Артем впізнав гравця з Херсона. “Він був з аматорської ліги, цей колаборант”, — усміхається Барчук.
В Херсоні в Артема був сімейний бізнес — Барчуки продавали посуд для ресторанів і кав’ярень. Та після початку повномасштабного вторгнення справу довелося лишити. “У Херсон росіяни зайшли буквально за кілька днів після початку великої війни, тож у нас не було часу щось обдумувати, — говорить чоловік. — Ми закупили продукти, ліки та переїхали з Лідією (Лідія Подозерська — дружина Артема — ред) на дачу на березі Дніпра, там було спокійніше”.
Артем згадує, як херсонці виходили на мітинги проти окупантів: “У росіян були розгублені обличчя, вони ж приїхали визволяти місцеве населення, а тут таке!”. Розповідає, спочатку ті поводились більш-менш нормально, але потім це змінилося. Росіяни почали розганяти мітинги, проводили обшуки по домах. У місті почали зникати люди, зі “Стекляшки” (“ізолятор” на оптовій базі на північному сході міста), де окупанти зробили катівню, чулися жіночі й чоловічі крики.
“Після одного з мітингів, росіяни схопили нашого друга, ветерана АТО, і кудись повезли. Через кілька днів він повернувся скалічений, деморалізований. Людину зламали. Він пережив страшні знущання”, — говорить Артем.
Перш ніж розповісти про рік у неволі, чоловік уточнює: “У нас велика і дружна родина. А ще друзі, з якими ми вже 40 років і які вже теж є нашою родиною. Якби не їхня підтримка, нам було б важче пережити ув’язнення”.
Сергій Барчук: “Мене душили шнурком з мого ж кросівка”
35-річний Сергій Барчук працював заступником керівника Головного управління Пенсійного фонду в Херсонській області. Після початку повномасштабного вторгнення більшість колективу змогла виїхати з міста. Сергій залишився, записався в тероборону, отримав зброю.
“Невдовзі тероборону розпустили, я попросив батька сховати мій автомат, а сам повернувся на роботу, бо це давало відчуття, що я хоч щось контролюю. На той момент наше управління функціонувало здебільшого за рахунок людей, які виїхали. Але я знайшов, що робити. Допомагав херсонцям з питаннями щодо української пенсії. З керівництвом ми вирішили, що я спробую сховати компʼютерну техніку, щоб вона не дісталася росіянам”, — розповідає Сергій.
Сховати її Барчук-молодший вирішив у квартирі дружини батька. Лідія ідею схвалила: у квартирі ніхто не жив, а ще до неї від офісу Сергія було метрів 300 — зручно носити техніку.
“Першу будівлю нашого офісу росіяни захопили 30 червня, другу віджали 15 липня. До цього часу я вже виніс частину техніки, деяку навіть вдалося вивезти з окупації — її забирали люди, які виїжджали, — розповідає Сергій. — Я розумів, що ризикую. На вулицях озброєні люди роблять, що хочуть: грабують, увозять в катівні. Ми всі знали, що там з людьми роблять”.
17 липня в офісі на Сергія чекала засідка: “До мене вискочили двоє у цивільному одязі кольору хакі. Я спробував втекти, але один з них наставив пістолет. Мене заламали, завели в будівлю і кинули на підлогу”.
Далі Сергія повезли в Дніпровський райвідділ поліції Херсона. “Там мене допитували троє: двоє в масках і військовій формі, один — у цивільному і з відкритим обличчям. Питали, хто я, ким працюю, що робив у будівлі Пенсійного фонду, куди сховав техніку.
Потім один з чоловіків почав мене душити шнурком з мого кросівка. Щось запитували — і одразу били, знову душили шнурком, поки той не порвався, тоді вже душили руками. Я пережив з десяток удушень і під сотню ударів”, — згадує Барчук-молодший. Розповідає, що йому приставляли до колін пістолет, а потім казали, що катуватимуть в нього на очах маму. Тоді він зізнався, де техніка.
Сергія посадили в одиночну камеру, де вже перебувало декілька людей. “Я за себе не боявся, лише сподівався, що родина не робитиме нічого ризикованого. Але вони вже почали мені допомагати”, — зітхає чоловік.
Лідія Подозерська: “Я почула стогін із багажника, там був Сергій”
18 липня Артем Барчук отримав повідомлення від колишньої дружини Нелі, мами Сергія: “Син зник”. Він поїхав на квартиру Лідії. На балконі усе було на місці — в коробках стояло 20-30 комп’ютерів. Не зникли й речі Сергія. Але сам він не виходив на зв’язок.
Артем каже, зрозумів, сина схопили росіяни. З Лідією, братом Олексієм та другом родини Олегом Самотоєм вони вирішили перевезти комп’ютери в інше місце. Підігнали під будинок машину, почали вантажити коробки. Артем поїхав раніше, щоб продовжити пошуки сина.
Коли Лідія, Олексій та Олег вчергове піднялися до квартири, щоб забрати залишки техніки, з верхнього поверху збігли озброєні люди. “Заштовхали нас у квартиру, — розповідає Лідія. — Прийшли ще двоє чоловіків із ФСБ. Нас по черзі заводили на балкон і ставили різні питання. Потім затягли у квартиру і Сергія, поставили лицем до стіни, руки в нього були стягнуті кайданками. Його теж допитували”.
Після Лідію посадили в авто з водієм і озброєним чоловіком. Вона встигла написати Артему повідомлення, що їх схопили. Олексія й Олега увезли в іншій автівці.
“Я написала чоловіку, щоб був обережний, почистив телефон, а ще щоб врятував мою собаку Тявку — дуже боялася, що її застрелять, якщо буде обшук, — згадує Лідія. — А потім я почула стогін із багажника. Там був Сергій”.
Лідія, яку затримали на власній квартирі і повезли у Дніпровський райвідділ поліції, непомітно з машини написала повідомлення чоловікові Артему Барчуку. Ілюстрація Інги Леві
Тим часом окупанти приїхали на дачу Барчуків, щоб затримати Артема. “Одягли кайданки, дали прикладом по ребрах. Я на мить перестав дихати, упав. Вони залякували, кричали. Провокували. Питали, чи знаю я, що вони тут воюють з Америкою. Я мовчав. Потім обшукали будинок і господарську споруду. В ній був схований автомат Сергія. Його дивом не знайшли. І під час наступного обшуку через кілька місяців — теж. Нам просто пощастило”, — говорить Артем.
Херсон: два місяці у коридорі, кошеня Лідочка і записки в салаті
Врешті Артема, Олексія, Олега та Лідію привезли у той самий Дніпровський райвідділ, куди раніше привозили Сергія. Артема посадили в одиночну камеру. “Там не було води, стояв страшний сморід сечі, спека, задуха”, — згадує він. Згодом до Артема підсадили Олексія та Олега. Сергій сидів у камері через стінку, вони могли спілкуватися.
Лідія провела два місяці у коридорчику між камерами та постом чергового. Часом її відпускали набрати води й передати ув’язненим у камери. На вечір жінці давали матрац. “Перші три місяці нас не годували. Їжу приносила Наталя, дружина Олексія”, — розповідає Лідія.
Наталя Барчук передавала і новини в записках, які скручувала у невеличкі кульки, замотувала в плівку і ховала в салати. Щоб рідні точно знали, де їх шукати, домовилися, що це будуть страви, прикрашені зеленню. Артем розповідає, вони так само передавали новини з ув’язнення — скручені записки ховали у куточках целофанових пакетів, в яких віддавали посуд. “Наталя — наш ангел-охоронець, вона завжди розшукувала, куди нас переводили, знаходила можливість передати речі та їжу, навіть потім перебралася за нами на окуповане Лівобережжя”, — згадує Артем.
Чоловік каже, переживав за дружину та намагався її підтримувати навіть в тих умовах: “Писав короткі кумедні віршики про кошеня Лідочку, просовував їх дружині у щілину під дверима”. “Про любов теж писав, — усміхається Лідія. — Написав вірш і на мій ювілей, я зустріла 60-річчя в ув’язнені. Мені ще Наталя змогла передати коробку цукерок, то я її сховала, щоб потім подарувати чоловікові на його день народження. Але в мене її відібрали”.
Згодом Барчукам і Олегу Самотою повідомили, що вони проходять за статтею 158 ч. 4 Кримінального кодексу РФ — “крадіжка, вчинена організованою групою в особливо великому розмірі”. Їм загрожувало до 10 років позбавлення волі. Утім, коли райвідділок почав готуватися до евакуації, бо українська армія підступала до Херсона, вони сподівалися, їх відпустять. Натомість окупанти перевезли ув’язнених на лівий берег області.
“Навіщо вам пенсіонери?”
Сергія Барчука перевели в ізолятор на вулиці Перекопській. Одразу ж побили, пояснивши, що це — “для порядку”. Далі вивезли у Крим — у СІЗО №2. Решту родини Барчуків і Олега Самотоя теж спочатку перевезли на Перекопську, а далі — на лівий берег Херсонщини. “Я був в шоці, — розповідає Артем. — Навіщо вам пенсіонери? Навіщо ви везете нас через Дніпро разом з особовим складом? Простіше було б відпустити. Але ні”.
Лідія згадує, їх переправляли поромом, бо Антонівський автомобільний міст через Дніпро, що з’єднує Херсон із лівобережжям, вже був пошкоджений: “Ми були у клітках, я весь час думала, що раптом у пором щось влучить, ми не зможемо врятуватися”.
Спочатку всіх повезли в ізолятор тимчасового тримання в Олешках. Далі — Лідію у відділок поліції у Чаплинці, а чоловіків — у Каланчаку. “Там нас змушували вчити гімн Росії. Давали три дні. Хто не співав, того били, застосовували електрошокер”, — розповідає Артем.
Згодом усіх перевезли в Чонгарське СІЗО, яке росіяни побудували вже після окупації частини Херсонщини, тож Барчуки були одними з перших, хто туди потрапив. “Ось там вже був концтабір, — згадує Артем. — На нас відпрацьовували техніку поводження з “арештантами”.
Новоприбулих змушували роздягатися, наказували так бігати та присідати, частину їхніх речей забирали. Барчуки чули, як інших арештантів били — ті кричали. Самих Барчуків не били. “Певне, тому що ми пенсіонери, — припускає Артем. — І не чинили спротив”.
У чонгарському СІЗО був список заборон, який щодня доповнювали. Наприклад, не можна було лежати протягом дня на нарах. Далі заборонили сидіти, спершись на стіну, потім заборонили сидіти на нарах з ногами — ті мали звисати. “Нам не можна було робити зарядку, не можна було сміятися, у камерах було відеоспостереження і прослуховування. Якось хлопця побили, бо наглядачам здалося, він заголосно розмовляв. Його били так сильно, що вночі у нього ротом пішла біла рідина, він втратив свідомість і довелося викликати швидку. Ще одного побили за те, що він вголос розв’язував кросворд”, — розповідає Артем.
Чоловік згадує й інші випадки, коли, наприклад, якось “не так” чи “не там” сушився рушник у камері або у когось на кофті бачили шнурок, якого там “не мало” бути: “Тоді вривалася “буц-команда”, виводила штурханами у коридор, ставила у позу “збитого винищувача” — із витягнутими назад руками в поперечній розтяжці обличчям до стіни. Якщо хтось недостатньо широко розставляв ноги, його били. Стояти було важко, бо підлога слизька. Коли поверталися у камеру, нас били кийками”.
Олег Самотой: “Вони вкрали в нас рік життя”
Лідія теж згадує, що СІЗО у Чонгарі було найгіршим місцем з тих, де їх утримували. Жінки сиділи різні, каже Подозерська, когось затримали, бо чоловік чи син служать у ЗСУ, когось звинуватили у коригуванні вогню або диверсіях: “Переважно це були місцеві сільські жінки”. Окрім розмов між собою, розповідає Лідія, увʼязненим лишалося читання — у камері були дві книги: Євангеліє і книжка Дейла Карнегі про те, як знаходити друзів.
“Я важко переносила те, що було невідомо, коли нас випустять, — говорить Лідія. — Мала зошит, де намалювала клітинки, і щодня викреслювала одну. Так було легше”.
Згодом у Чонгарі їх знайшла Наталя. Почала передавати речі та ліки. На той момент у Барчуків та Олега Самотоя вже з’явився один адвокат, а тоді друзі оплатили ще одного — Віталія Гераскіна, який якраз отримав посаду президента “Адвокатської палати РФ” в окупованій частині Херсонської області. Той зміг домовитися з окупаційним “генпрокурором”, щоб ув’язненим змінили статтю на “привласнення чужого майна, ввіреного винному”. Ця стаття дозволяла закрити справу за згодою сторін. “Генпрокурор” оголосив ціну — 2,5 млн рублів (близько 750 тисяч гривень).
“Гроші нам позичали родичі та друзі, — згадує Артем. — Спочатку під домашній арешт випустили мене, Лідію й Олега. Наталя зняла нам будинок у Чонгарі, де ми чекали на Сергія та Олексія. Коли всі нарешті зустрілися, мусили дочекатися, щоб нам повернули документи. А тоді ми виїхали”.
Сергій повернувся на підконтрольну Україні територію через пункт пропуску “Колотилівка — Покровка”, одразу ж поїхав у Херсон і вийшов на роботу. Інші виїхали до Європи. Згодом Артем і Лідія повернулися в Україну.
Загалом родина Барчуків і Олег Самотой провели в ув’язненні рік (а Сергій і Олексій — по 13 місяців). “Вони вкрали в нас рік життя”, — говорить Олег.
“Це колосальний життєвий досвід, бо внутрішня трансформація відбувається тільки коли ми проходимо випробування. Ми його пройшли гідно. Вийшли ще сильнішими й зараз ще краще розуміємо життя та свободу. А ще розуміємо, як нам пощастило мати таку родину і друзів”, — каже Артем.
Автори: Марія Семенченко, Інга Леві
Джерело: СУСПІЛЬНЕ